Есенин и Шевченко

Шевченківське «Село» и переклад Есенiна.

 

         Українське село, зазвичай невелике за розмірами, відзначається компактністю, цільністю і гармонійністю.
         Але в художній літературі майже не доводилось читати про такі якісні ознаки села, хоча про окремі сторони читати доводилось, та це були багатосторінкові описи. І раптом, уже котрий раз читаючи «Кобзар» Шевченка я звернув увагу на коротенький вірш на 11 рядків «Село» з поеми «Княжна». Тут все дивовижно: нема ні жодного зайвого слова і кожен рядок несе якесь навантаження. І все це написано без натуги, легко, без суму і радісно.
Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом.
         Геніальний російський ліричний поет Сергій Єсенін цілком був захоплений Руссю блакитною, її березами і кленами. За змістом поезій він не цікавився українською поезією та раптом у молодому віці (1914) звернув увагу на вірш «Село» Шевченка і воно так йому сподобалось своєю цільністю і красивим малюнком, що він переклав його на російську мову, зберігши деякі звороти автора.
Цей переклад стався дійсно мистецьким символом духовної єдності.

Село! В душе моей покой.
Село в Украйне дорогой.
И, полный сказок и чудес,
Кругом села зеленый лес.
Цветут сады, белеют хаты,
А на горе стоят палаты,
И перед крашеным окном
В шелковых листьях тополя,
А там все лес и все поля,
И степь, и горы за Днепром…
И в небе темно-голубом
Сам  Бог витает над селом.
Уже в першому рядку Шевченко відзначає головну рису села – дати можливість «серцю отпочити». Перш за все такі чинники, як тиша, чисте і п’янке повітря, пахощі квітів і трав, краєвиди.
Це найдорожчі цінності заради яких міська інтелігенція тікала на село із смородливого міста. Тут вони лікувала душу (серце), свою нервову систему.
У другому і третьому рядках нас чекає порівняння села з писанкою. Село – рукотворне середовище, побудоване у гармонійній єдності з природою. Справляє враження краса: біленькі хати під соломою, плітні і садки з вербами, вітряки. У Шевченка багато є вдалих порівнянь, а це – просто геніальне. Село – народний мистецький витвір як і писанка.
Після цього порівняння Шевченко посилює його красу, кажучи, що село «зеленим гаєм поросло» і перегукується з відомими рядками О.Толстого «в вишнёвых рощах тонут хутора».
Дійшла розмова і до садів. Краса яких надзвичайна, коли вони в цвіту. Це святкові дні пробудженої природи. Біло-рожеве цвітіння підсилюють білі хати – головна прикмета краси українського села.
Подекуди в селах були палати дворянських і вельможних осіб з фантастично красивими садами навколо них. Як, наприклад, палац Кочубеїв у Диканьки. Про них у Шевченка:
А на горі стоять палати,
Неначе диво.
Дійсно садиба з палацом розташовувалась на самій красивій і підвищеній місцевості (як і церкви) і була окрасою села.
Вся садиба обсаджувалась широколистими тополями, які означали кордони.
Сучасники залишили нам описи цієї краси і не будемо її наводити. Далі Шевченко виступає перед нами як художник, який стоячи на пагорбі села баче його, як кажуть художники, плани: «і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за Дніпром». Ще одна деталь, властива для художника: він за Дніпром баче не просто гори, а СИНІ гори, що по законам повітряної перспективи відповідає дійсності.
Як підсумок своїм враженням, Шевченко каже: «Сам Бог вітає над селом». І це не одна відозва такого роду і всю Україну називає Божим раєм.
На превеликий жаль, цей гармонійний вірш, який стисло і переконливо розповідає про красу нашої України ніби руйнується протилежними поглядами поета.
Після радісних і променистих 11 рядків «Села», Шевченко ніби схаменувся і уже каже про палати у іншому ключі:
Веселі здалека палати,
Бодай ви терном поросли.
 Палати (палаци), побудовані у стилі класицизму, були дійсно красивими – шедеврами архітектурного смаку, але вони були у Шевченка «веселими» не тільки здалеку, а і на справді, по своїй суті.
Шевченко, осліплений класовою ненавистю, вбачає у них уособлення гноблення. Та такими були не вони – бездушні творіння архітектурного задуму, а вся сутність полягала у суспільно-політичній системі. Керуючись такими поглядами і Петербург можна вважати творінням зла, бо побудований був на кістках. Творіння мистецтва живуть своїм життям.
У іншому місці Шевченко не змінює своїм поглядам:
І досі нудно, як згадаю
Готический з часами дом,
Село обідране кругом.
По-перше, споруд у стилі готика тоді майже не було, а село обідраним ніколи не було, а ілюстратор Касьян гіперболізував ці рядки. Село завжди було самодостатнє з чепурненькими хатами. У художника Левченка є робота «Покинута хата» та і у такому стані вона приваблива. А село, приватна господарська ланка давала прибуток, і поміщик, який володів селом, дбав про його добробут і за отримуваний рахунок міг дозволити собі подорожувати за кордоном. А інший вираз: «Село неначе погоріло» теж не можна сприймати як реальність.
Палаци і обідрані хати наводять на хибну думку, що вони винні у зубожінні народу, що вони всмоктувачі його енергетики.
Ця механічна і примітивна думка знову набула своє життя, коли запанувала комуністична ідеологія і збудила несвідомі верстви населення, і гасло «мир хижинам, война - дворцам» стало розумітися буквально і запалали тисячі споруд – краса і національна гордість країни.
Виникло ще одне питання: чому Шевченко, художник за фахом, був байдужим до архітектури. Це вже галузь психології і особистості кожної людини. Шевченко був таким і рахуйтесь з цим.
Треба зазначити і те, що кожна людина, письменник, має притаманні йому протиріччя: великі й малі. Чимало людей, звільнившись від кріпацтва, досягли високих постів. Такі, як цензор Нікітенко, актор Щепкін, майже не згадували своє кріпацьке минуле, а Шевченко, який теж мав чимало досягнень у житті, весь час згадував свої кріпацтво.