Непокоiться мати...

Докотилась і до неї звістка - депутат у село їде. Стенула плечима: "Що їй від того?" А може?! Змахнула хусткою, накинула на плечі якусь вдяганку із трепетом - до воріт. Так, це він. Приїхав, кажуть сусіди, у зв'язку з передвиборчою кампанією. Зітхнула. Син. Її єдиний дорослий син.

...Виховала мати сина як нехрещеного. Може, тому тепер і кидається чайкою на кожну чутку, дослухається до кожного слова, глибоко ховаючи у серці затаєну тривогу. Син - це її радість і смуток, гордість і надія, її совість. "Обрали тебе люди, синку, а тепер і судять, і терзають, і заздрять..." Люди осудять - їй болить, похвалять - матері радісно. "Якби ж то усі з добром, тоді і земля була б доброю, - витає думка. - Безталання України саме від безладдя, байдужості, егоїзму..."

"Небайдуже йому, ні", - навіть прошепотіла.

Вона вірить, відчуває: йому теж болить. Вона бачить крізь надмірну зверхніть очей його небайдуже серце. Що за час? Чому? Чому так?!

Мовчить мати. Вона не має права на слова. Вона лиш серцем благає: "Будь щасливим, синку!"

Непокоїться мати, чекає, думає: "Такий короткий вік..."