Соня на украинском языке

Перевела с русского на украинский - Местецкая Валерия (за что ей выражаю огромную благодарность)

Казмирчук Марії присвячується...

Я перебував у своєму рідному місті. Не знаю, як потрапив у нього, з якою метою прибував у ньому, тому що до цього нібито нічого не було. Складно, але саме так. Якась крапка відліку.
Я йшов повз свою колишню школу. По вулиці, що граничить із нею.
Однобічний рух. Пам'ятаю дорогу, шумні темно-зелені верхівки дерев. Останні схожі на вистрижені й виставлені по лінії частини кольорової капусти. Але тільки неймовірно темно зелені її версії. І розмиті трубним димом.
Навколо мене гуляє вітер, що піднімає рідке листя й залежаний пил, немов двірник сонною криворукою мітлою. Я йду і йду по знайомим мені місцям, чітко розрізняючи похилі будинки, що стояли з боків кутастими грибами. П’ятиповерхівки.
Поперед мене знаходиться школа номер сімнадцять. Я бачу, що вона зовсім змінилася й стала якоюсь більш барвистою і озелененою. У плані території. Гарний чорний паркан перебуває в контражурі з неймовірно яскравим газоном. Кислотних кольорів. Я бачу скрізь кучкуючихся учнів: хлопців і дівчат. Явно всі вони були з десятого або одинадцятого класу, тому що виглядали досить доросло.
Раптово я помітив щось незвичайне на собі. Якийсь елемент. Я випадково подивився на свою ліву руку й виявив що до неї, вірніше буде сказати до зап'ястя, із зовнішньої сторони прив'язана пластикова гральна карта. Непомітними нитками.
Сімка хробаків.
Неймовірно яскраві значки й цифри на карті чітко сіяли у вечірній глибині. Так. Вечоріло. Неусвідомлено й непомітно. Я краще оглянув карту й поправив її іншою рукою, немов годинники або комір сорочки - як звичайно думаючи, раптом хто-небудь побачить і скаже «яка неохайна людина». Дивно це для мене, раптом так вчинити і подумати.
Я сміло підійшов до групи хлопців, що перебувають у чорного й досить високого паркану. Всі раптом, немов по чиємусь сигналу звернули на мене увагу, відірвавшись від своїх справ. Здається, хлопців серед них не було зовсім. А може один або два. Забув.
Я щось запитав. Не пам'ятаю точно. Щось запитав точно. Може бути, я шукав когось і поцікавився про це в їх дусі: Вибачите.  Чи не бачили ви «когось»?
Кого?
Мені негайно відповіли декілька дівчат, які, подібно квітам, почали розпускатися. Так. Вони розпускалися вже і як квіти, і як дівчини.
- Агов ти! Так нечесно, - сказала мені одна, дивлячись на карту, прив'язану до руки. У дівчини було довге, хвилясте й світле волосся.
- Це заборонений прийом! Не можна ж ним користуватися. Це не по справжньому, - вимовила інша, яка стояла, схрестивши руки на грудях. Вона раз у раз поправляла чорне пасмо на чолі.
І раптом всі вони зненацька мені посміхнулися, а їхні очі загорілися. Немов їх підмінили. Здається, дівчата стали трішки гарнішими, ніж здалися мені спочатку. Або можливо контрастнішими. Так звісно, це як на моніторі додаєш контрастності, і кольори здобувають нереальне відображення.
Я відразу, немов керований внутрішнім голосом, відповів, що мені глибоко <цензура> на всі їхні слова й що в мене інші цілі(!).
Я тоді не знав, що мав на увазі.
Оглянувши кожну дівчину й зненацька для себе зрозумівши, що тут робити нема чого, я різко відсторонився від них і сказав ледве чутно й поспіхом: «Спасибі». Потім пішов геть від школи.
Було відчуття, що в цю мить мною керував внутрішній голос. Мені не було соромно за мат. Чомусь. Це дивно.
Квапливо тікаючи, я обернувся й піймав на собі пильні погляди тих, до кого я тільки що підходив. Більше того, на мене дивилися й інші компанії дівчат, яких я до цього не помітив. Усі, хто був зайнятий своїми справами: читав, розмовляв, дивився в телефон - всі вони тепер видивлялися на мене. Дівчини були майже по всьому периметру паркана й за ним. Мені здалося, що всіх їх я вже колись бачив або й зовсім знав. І знову подивився на свою руку.
Я точно тепер схоже розгадав якусь частину того, що відбувається. Його зміст. Мені раптом стало зрозуміло, що карта, що була прив'язана до руки, якщо можна так сказати, викликала почуття симпатій до мене з боку інших. Звучить безглуздо й просто неймовірно нерозумно, але це було щось в дійсності типу того.
«Як видно, червова карта - карта повноцінної любові, що починають відчувати до тебе оточуючі, що водночас переживають магічний потяг», - подумав я усередині своєї голови. Навіщо вона мені, чому вона на руці? Не пам'ятаю, щоб я її надягав. Та й де я, загалом кажучи, взяв її? Маячня. Все це якась маячня.

Коли закінчилася вулиця, я вийшов до парку, де до мене прив'язалася одна маленька чорна кішечка. Я йшов і не звертав на неї уваги, потім зупинився біля кривих і низькорослих дерев, за кілька метрів від кам'яної стежки. Кішка м'яко й невимушено підійшла до мене й почала муркотіти. Вона тихенько гурчала й почала ласкаво тертися головою об штанину на лівій нозі. Я присів навпочіпки й з деяким розчуленням погладив кішку. Вона була чорна як вугіллячко й дуже худа. Напевно, голодна й кинута кимсь тут. Я продовжував гладити її по голові, дивлячись, як вона отримує задоволення. А мені самому було дуже приємно, тому що я любив тварин, а особливо котів і кішок.
«Варто було б нагодувати її чим-небудь», - подумав я.
Як тільки в мою голову закралася думка про те, що можна було б забрати бідну кішечку додому, щось відбулося. Кішка фантастичним образом перетворилася в дівчину.(!) Так! Це цілковите марення моєї хворої уяви! Нісенітниця, але факт!
Вона, акуратно піджавши під себе ніжки й обпершись однією рукою об землю, сиділа на траві. Її голова була піднята й злегка нахилена на бік, при цьому її хвилясте чорне і довге волосся водоспадом падало вниз. Я гладив її по м'якому шовковистому волоссю -  зачісці, яка ій дуже личила, а вона пильно дивилася на мене сяючим поглядом великих виразних карих очей.
У дівчини були очі, у яких, точно, було, щось котяче. Винятковий, нелюдський погляд. Вона тихесенько чогось шепотіла мені так, що було видно лише невелике ворушіння тонких рожевих губ. Був чутно тільки легкий брильянтовий голос, схожий на нявкання.
Я якийсь час був просто приголомшений всім цим і продовжував, дивитися в її дивної краси й глибини очі. Але потім раптом, немов прийшовши в свідомість, різко відірвав руку від її голови й піднявся на ноги. Що я роблю?
Так вона як і раніше була худа й у міру мініатюрна, і в її образі було щось котяче. Ні, не тому що пам'ять знала про те, що вона була кішкою, а лише деяке відчуття, що виникало, коли бачив її. Почуття, що виникає від дотику її ніжного погляду. Дівчина сиділа й дивилася на мене пильним поглядом чарівних кристальних очей. З таким поглядом на мене дивляться, мабуть, тільки кішки. Її волосся злегка тріпотіло від вітру.
Кішка. «Адже вона і є кішка» - пролетіло в голові.

Я відразу чомусь подумав, що найдужча любов це напевно не любов людини до людини, не любов моя до дівчини або дівчини до мене, і навіть не любов моя до кішки. Так.
Найдужча любов це Любов кішки до мене.
 
Я. Прочитав. Це. В. Її. Очах.

І я раптом усвідомив який жалюгідний і незначний. Я ніколи не зможу відповісти їй!
А карта? Карта була вже ні до чого. Напевно, я повинен був це зрозуміти. Те, що ніщо, нехай навіть чаклунське, не може змусити любити.
І, напевно, немає любові сильніше, ніж Любов кішки до свого хазяїна. Просто ми не знаємо про це. І не довідаємося про це, бо  ми жалюгідні. І ми не усвідомлюємо, що жалюгідні на стільки, на скільки ми щасливі.
Тому що в «відданості до нас», людям пощастило.(!)

Тяжкий свинцевий вантаж думок ударив мені по голові. Я раптом відчув до себе відразу, мені стало нестерпно жаль кішку-дівчину. Я не знав, що їй сказати й кинувся геть із парку.

Я біг і відчував, що кішка слідує за мною. Без утоми, без відпочинку, незважаючи ні на що. Чорна, маленька й тендітна кішка. Вона бігла слідом за мною крізь дощ, що почався, і холод глухої ночі. Крізь суєту, егоїзм, байдужість і жорстокість цього міста.
Коли я забіг у школу, то сподівався, що сховаюся в ній. Наді мною панували суперечливі почуття. Мені було страшно, радісно, шкода, прикро і соромно. Одночасно я хотів знову побачити кішку-дівчину й у той же час сподівався, що вона мене не знайде.  Я й хотів і не хотів побачити її знову. І я навіть не знав, чого я бажаю  більше.
Подивившись на годинники, я зрозумів, що додому поїхати вже не зможу, тому що транспорт вже не ходить. Дощ сильно обдав мене своїми дарунками. З волосся капала вода й стікала по обличчу.

Раптово слідом за мною у школу зайшла та сама дівчина, що переслідувала мене. Вона з деякою тривогою в очах оглянула хол і побачила мене. Дівчина знову, так само, тим самим пронизуючим поглядом подивилася на мене. Котячим поглядом, повним любові й відданості. Я раптом подумав, що міг би стати її другом. Вона, напевно, одна, їй нікуди йти.

Я. Боявся. Ранити. Її. Серце. І. Душу.

Нехай буде так. І я правою рукою тремтливо й обережно провів по її хвилястим локонам мокрого волосся. А вона в цей час із якоюсь легкістю зірвала з руки мою червову сімку й кинула її кудись на підлогу.
Так, я зрозумів, що карта - це все обман, вона тут ні до чого! Я усвідомив, що дівчина щира й відкрита зі мною.
Вона взяла мене за руку. У її погляді, у її подиху, у її ніжному ворушінні губ не було й тіні вдавання, лицемірства або вульгарності.
Бабуся-вахтерка, що чергувала в ніч і не помітила нас, як і раніше читала якусь книгу при тьмяному світлі горбатої лампи. Я гладив волосся дівчини й не знав, що їй сказати або що запитати. Вона, що промокла до нитки, така мініатюрна й беззахисна, підійшла до мене й поклала холодні й тонкі руки на мої плечі. Дівчина злегка тремтіла. Я невпевнено однією рукою обійняв її за тендітну тонку талію, а іншої продовжував гладити її волосся.
- Мене кличуть Соня, - тихо й тоненько вимовила вона, продовжуючи дивитися на мене, не відриваючи очей.
- Я буду твоїм другом. Я обіцяю. Я клянуся, - прошепотів я, думаючи про кішку, яку тепер ніколи не кину.