Найщасливiша жiнка на свiтi

Це був зимовий пізній вечір. Здається, на календарі був зазначений лютий місяць, але точно не скажу. Я завжди любив зиму за свіже повітря і білі кучугури. Сміття на вулицях ховалось під шаром снігу, а у вечері, хоча й починало темніти досить рано, сніг відбивав місячне сяйво, і тому навіть о першій ночі, при повній відсутності ліхтарів у спальних районах міста, можна було розгледіти дорогу і дібратись до дому. Пам’ятаю, я був до біса стомлений після 16-годинної операції, але щасливий. В останні роки лише порятунок людського життя міг ощасливити мене і нагадати,  що життя все ще тягнеться. Мабуть, воно буде линути вічно, і так само вічно кожне створіння з плоті і крові буде за нього жадібно боротись.Особисто мені до снаги виборювати чиєсь життя, при цьому я навіть не знаю за кого борюсь, але, можливо, це і не важливо.
З цими думками я ступив на поріг під’їзду свого будинку, машинально дістав ключі з карману і вже мався відчиняти двері, як під ногами щось заскавучало. Я заклопотано опустив погляд донизу і побачив невеличкого песика. Не знаю, як я його раніше не помітив – він був білий, наче сніг і дуже вирізнявся на фоні сірого і понурого під’їзду. Біля песика лежала перекинута тарілочка, навколо якої застигло молоко. Маленький промерз до кісток, все його тільце тряслось, а в очах, глибиною з океан можна було побачити цілий Всесвіт. «Вона мріяла про такого» - необережно подумав я, і щось безжалісно закололо між ребрами.
-Ходи сюди, малий, - я обережно нагнувся і простягнув руки до пса, а той в свою чергу чим дужче прилинув до стінки, вже не маючи сил опиратися, але все ще боячись безжального людського роду, - не бійся, я не ображу.
Обережно взявши напрочуд легеньке створіння, я відчинив двері і направився до своєї квартири №37. Колись ця квартира була наша, Вона дарувала холодному помешканню затишок та тепло. Її посмішка віддзеркалювалась у кожній речі, у кожній квітці, у кожному новому дні. Зараз згадую і не вірю, що це все в минулому. Кожної п’ятниці по дорозі до дому Вона обов’язково заходила в один із магазинів для дому і купувала щось у наше гніздечко, а ввечері з захватом, який неможливо підробити, показувала мені свою покупку і ми разом шукали для неї місце в одній із кімнат. Вона кохала мене.
Я прекрасно розумів це і, скоріше за все, користувався. Так, ненавмисно, на підсвідомому рівні. Вона завжди хотіла мене чимось вразити, мабуть, теж на підсвідомому рівні. А я намагався Її підкорити. Хіба я тоді розумів, що це не має сенсу, що Вона і без цього до кінця життя буде лише моєю, що Її треба просто банально кохати. Дивно, що саме це у людей виходить найгірше. Крім Неї. Час від часу мені здавалось, що Вона створена саме для кохання, аби дарувати теплоту свого серця і сяйво усмішки.  Моє власне Сонечко.
Цуценя невміло загавкало, дивлячись мені в очі, і замахало хвостом зі сторони в сторону. Це бісеня, перебуваючи якихось 10 хвилин в теплому приміщенні, оживилось повністю. Я налив йому трохи молока, котре вже чорт знає скільки стоїть в холодильнику, бо більше нічого не мав. За покупками останній раз я ходив десь тижня зо два тому – я рідко їм удома після Її зникнення. І до того ж, рідко прибираю. Вся квартира, яка колись була переповнена енергією життя, з кожним днем тьмяніє все більше. Ніби приміщення теж має серце, яке хворіє без своєї покровительки. На жаль, я його вилікувати не зможу, та і бажання не має, чесно кажучи. Навіщо ця фальшивість.
Я дивився у вікно на нічний Київ, а пес лизав мені долоні. Невже тільки тварини здатні щиро дякувати? За проявлену доброту, піклування, любов? Всі називають їх примітивними створіннями, які стоять  на мільйон сходинок еволюції нижче, ніж хомосапіенс, але саме і лише вони відчувають та розуміють сенс буття. Люди ж бачать його у багатьох речах, до того ж більшість зовсім у хибних. Ну,наприклад, у силі, красі, останній моделі фераррі, владі, в решті решт, у білявках із селіконовим бюстом. Як часто ми чуємо від людей: «він (або вона) не останній в моєму житті, ще буде їх ого-го скільки». По суті, так воно і є, але лише через те, що люди цього хочуть. Рідко зустрічаються на шляху індивіди, які ладні пережити всі бурі і незгоди зі своїм теперішнім коханням, а не з невизначеною періодичністю шукати когось нового, когось кращого. Тим паче, кращим він (або знову ж таки вона) буде лише до певного часу.
Я посміхнувся своєму двійнику у вікні, в очах якого грало нічне сяйво самотнього міста. Можливо, один з цих вогників є Її теперішнє віконце, Її новий затишний дім. І, можливо, там Вона має такого ж песика і такого ж чоловіка. Хоча, маю надію, що кращого, набагато кращого, якщо хтось на цій планеті може кохати Її сильніше за мене. Я б справді цього бажав, від щирого серця.
В той момент, коли Вона зникла з мого життя я був певен, що це неправда, що неможливо Її втратити, це все тимчасово, адже Вона мене кохає. Самозакоханий півень. І пройшло досить багато часу, перш ніж я дійсно й цілковито усвідомив, що Її більше немає, що Вона більше Не Моя Жінка. Але було пізно, а крім того я все ще вірив, що найважливіше в житті – самореалізація, а кохання – це щось таке, що буде завжди, якщо захотіти. Промайнули роки поки я усвідомив, що все зовсім навпаки. Людина може реалізувати себе і отримувати від цього задоволення тільки якщо вона знає, що поруч є хтось, хто кохає і підтримує завжди, не дивлячись на те, успішний ти, чи повна невдаха – і це як рятувальна шлюпка всього життя.  Я став кращим хірургом лікарні, потім міста, потім захистив докторську і ось зараз претендую на звання кращого хірурга країни. Але продовжую жити в однокімнатній квартирі в непрестижному районі міста, бо не розумію навіщо те все мені? Заради кого намагатися покращувати будь що? Мені особисто і так зручно, я вдома буваю всього години 4 на день. Пам'ятаю,  тоді, як тільки розпочиналась моя хірургічна практика, коли я приймав перші самостійні рішення, від яких залежало чиєсь життя, коли я навіть не думав, що дійсно стану найкращим у своїй сфері, я був щасливий, хоча й не усвідомлював того.  Щасливий тому, що Вона мене підтримувала, тому що я старався заради Неї, щоб нам жилось краще, щоб Вона пишалась мною.
Тоді я був невідомий хірург і прагнув визнання, а мав Її кохання. Зараз мене знають і поважають усі навколо, а мені лише б тільки Вона була поруч.  Був би розумніший, мав би усе, справа лише в життєвих пріоритетах.
Я не помітив, як на годиннику стрілки вже показували четверту годину ранку, а вулицею оволодівали ранкові сутінки, ніжно кажучи Землі прокидатись. Цуценя солодко спало у мене на колінах, рукою я відчував його спокійне дихання. У той момент я вирішив залишити малого собі. А ще знайти Її будь де і зробити найщасливішою жінкою на світі.
Я прошу тебе, Всесвіту, дай мені другий шанс.