Тайна одной биографии укр. оригинал

               

                1. Дитячі роки і польська початкова школа.


 Старий вже став, але щось недомовлене весь час смикає мою душу, не дає мені спокою.
   Скільки пам'ятаю себе - все в бідності, в нужді, в щоденних турботах. Так і життя проходить.
   Здавалося б - зараз все добре, все необхідне є,  але «заноза» залишилася.  Дуже хочеться, щоб все чесно було, все відкрито ...
   Жив я при панськiй Польщі. Йшов 1935 рік. Західну частину України займали поляки. Жили ми бідно, сім'я була велика. Була суцільна неграмотність.  Та  й  хто її дасть, цю грамоту?  Поляки? ...
   Ось у нашому селі, наприклад, майже всі були не грамотні. І все сперечалися між собою, всі один одного вчили, як треба жити. Були суперечки і, навіть, бійки. А пани-ляхи (на цьому бидлi), як вони самі висловлювалися, потішалися.
   Батько мій був добрий, розумний мужик.  Вирішив - щоб не трапилося, віддати мене в школу, вчитися грамоті. Говорив: «Добра пани не навчать, але хоч читати, писати навчишся».
   Так і вийшло.  Я почав ходити в школу. Не легко було вчитися. В  школі всі розмовляли й писали на польській мові. Але я старався. Пам'ятаю, одного разу, влітку, саме були канікули, ми з батьком пасли корів. Я тримав книгу в руках. Підійшов до нас пан Мазур (це був наш шкільний учитель), взяв у мене книгу, покрутив в руках, щось запитав у батька, а потім сказав йому:
   - Пан Плескач ма добжего  хлопца, бардзо добже учітсем!
   ... І пішов над річкою з вудками.
З  цього часу батько почав мене поважати ще більше. Він хотів ще й молодших дітей записати в школу. Часто сперечався з мамою й дідом, навіть вночі, бувало, прокинуся, чую, як вони сперечаються. Але мама з дідусем твердо стояли на своєму:
   - Таким вошивим і паршивим, - як можна грубіше виражалася мама, - треба в полi  працювати  да корів пасти.
   Да ..., вошей, звичайно, в той час було ....   Не могли від них позбавитися, як не старалися.
   Я й сьогодні згадую один випадок (а таких випадків в той час було суцільно й поруч). Навчався я вже в третьому класі. На якусь ювілейну дату ми розігрували виставу в школі. Мені дісталася роль Мацека. Відрепетирували. Все було чудово. Почався спектакль. Я, в ролі Мацека, повинен був бути таким неохайним, ледачим, сонним. Все б так і вийшло, але я зірвав виставу, за що мені було дуже соромно перед моїми панами вчителями. А виною всьому були воші ... Мої батьки, щоб не соромно їм було за свого сина-учня, замовили в магазині і пошили мені нову креповую сорочку да штани кортовi,  за що жидам віддали багато волокна і полотна. Вирішили - годі їх синові в школу ходити в домашньому, полотняному одязі ...
          ... Коли я почав грати свою роль - сів на лавку, зробив такий неохайний вигляд  і опустив голову, то побачив, як по моїй білій креповiй сорочці нахабно повзе вша, а за нею друга. На білій сорочці це дуже помітно. Я струсив їх непомітно на підлогу, але щось заворушилося в мене за коміром. Тут я вже не витримав і втік. Прибіг додому, скинув одяг цей на підлогу і довго плакав, захлинався від сорому.
Потім  я, як і раніше, ходив до школи, але відносини мої з панами-вчителями почали ускладнюватися. Я навчився писати і читати польською мовою. Вивчив я і українську граматику, незважаючи на те, що українську мову та літературу викладали тільки один раз в тиждень.

                2. Микола Бухович - священик, і мій наставник.

    В той час я подружився з нашим священиком і наставником, Миколою Буховичем. Він справив на мене великий вплив. Мені подобалася його непохитність у своїх переконаннях.  Не зламав його і концтабір «Картуз-Береза», який відрізнявся особливо жорстоким режимом. Він був і залишився в моїй пам'яті істинним патріотом, люблячим свій народ. Микола Бухович  мені довіряв.   Він знав,  що я люблю читати і давав мені книжки, заборонені панами.  Я брав у нього книги про відважного і непереможного  полковника Івана Богуна, який боровся за визволення України від поляків, про героя визвольної війни українського народу проти гніту шляхетської Польщі  Данила Нечая, талановитого воєначальника Максима Кривоноса, Богдана Хмельницького.  Я жадібно їх читав і був йому вдячний.  Під час гітлерівської окупації його призначили директором нашої школи, але німці не особливо йому довіряли і часто робили обшуки в школі, а потім і зовсім вигнали його з роботи.
          Микола Бухович любив український народ, мріяв бачити його незалежним  і щасливим, але він не підтримував Мельника, Бандеру і Бульбу, які співпрацювали з Гітлером і вирішували питання життя і смерті людей, в чомусь з ними не згодних. Він знав, що вони ведуть нечесну, «подвійну гру» і засуджував  їх  за це.  Так він, бідолага, і помер, нікуди не примкнувши ...
        І так, я закінчив четвертий клас. Видали мені свідоцтво про закінчення четвертого класу. Оцінки були всі «бардзо добже» (дуже добре), крім української мови. По українськiй мовi мені поставили оцiнку «добже» (добре).  Я думав, що і по історії у мене не буде доброї оцінки, тому що я часто сперечався зі своїми панами-вчителями. Адже я знав і князя Жулкевського і полковника Богуна, Радзивіла і Кривоноса. Я знав, хто і коли виходив переможцем і наполягав на справедливості.  Але, незважаючи на це, по  історії,  все-таки, мені виставили  оцiнку «бардзо добже».

                3. День возз'єднання східної і західної України.

...Нарешті, настав день возз'єднання східної і західної України. Був гарний день серпня. Я пас корів і бачив, як пролетів літак в небі, а потім другий.  Вони здавалися білими на сонці.  Було свято, але чомусь наші  мужики не раділи. Практично ми не знали, хто нас єднає, хто звільняє і від кого. Знали тільки, що німці зайняли частину Польщі. Запрошувала нас пані Рачковська,  наша вчителька, послухати по радіо, як поляки раділи, що відбили німецькі атаки й загнали німця «аж по Одер». Але незабаром з'ясувалося, що радіти було нічому. Командувач польською армією Едвард Ридз-Смігли залишив напризволяще свої війська і втік до Румунії, а за ним і міністр закордонних справ Польщі, Юзеф Бек. Залишилася наша пані Рачковська біля свого приймача одна ... і ненадовго ...
В один iз серпневих днів 1939 року  стали нас запрошувати на сходку до корчми.   Пронеслося по селу: «на схо-одк-ууу!». Це було, десь, ближче до обіду,  я вже пригнав корів з «роси». Батько мені каже:
          - Пішли, синку, на «сходку», ти в мене вже грамотний і повинен  бути в курсі всього, що відбувається.
         І ми пішли. І кого, ви думаєте, ми там побачили?  Стоiть російський комісар, а біля нього - Березнівськi (Березне - це наш райцентр) жидки. Як піднявся комісар на лавку, а потім на стіл, то мені, чомусь, пригадалась одна  iз польських карикатур  -  як жид поганяє в упряжці мужиків. Після виступу цього комісара, люди стали потихеньку розходитися - хто групами, хто поодинці. І обличчя у них були, чомусь, не веселі. Один iз них (це був наш місцевий мужик, звали його Тодой)  висловив свою думку вголос:
         - Бачили, люди, хто вас звільнив від поляків? Березнівськi  жидки.  Вони давно вже приготували для нас хомутки ...
           Настала пора знову вчитися. І тепер, замість польських вчителів, стали вже Березнівськi жиди нас учити грамоти.   Директором школи тепер вже став Коган.  Він і математику викладав і, до речі, треба віддати належне, непогано викладав. Природознавство - Соня Юз, вона ж і співи викладала. Географію, російську мову та хрестоматію - Тютюн Мейша. На українську мову та літературу довго не могли  підібрати викладача. Потім  знайшли  все-таки одну вчительку.  Це була наша дівчина - українка Олена. Довелося нам вчитися ще раз в четвертому класі, як нам пояснили, "через збільшення програми".
Так ми і жили два роки.

                4. Війна.

  Дійшла війна з гітлерівцями і до нас. Часто в школу забігали з обшуками різні поліцейські -  і з тризубами, і власовці, і поляки, і ще Бог знає хто!
Розповім, що знав я про УПА (Українську повстанську армію). Наш сусід був поліцаєм.  З його сином ми разом ходили в школу. Він навчався  в старшому класі, але в школу ми йшли разом. Вийшло так, що його батько і ще деякі поліцаї виявилися вдома, вже в нелегальному становищі. Я в нього запитую:
         - Чому твій батько вже не поліцай?
         - Нашу поліцію німці хочуть відвезти до Німеччини, а на їх місце поставити поляків. Мого батька і ще кілька поліцаїв посадили в вагони і відправили до Німеччини, але в Костополі вони втекли. Тепер вони організовують нашу підпільну повстанську армію, на чолі якої буде стояти Мельник. Якщо хочеш більше дізнатися, приходь у неділю на «горки» (так вони називали свої збори в лісі,  на хуторі).
Дочекавшись неділі, ми з хлопцями прийшли на «горки».  Було вражаюче!   Всі говорили про вільну Україну «без фашизму і всякої нечисті». Особливо виділявся своїми виступами Очерниш Ничипор, у  нас в селі його ще називали «Кало» (кличка у нього була «Граф»). Людина він був неписьменний, але зате ораторські здібності у нього були хороші. Умів він своїми «високими» виступами звернути на себе увагу. Багато їм не повірили, але й багато хто потрапив під  їхній вплив, особливо молодь від 17 до 27 років.
          У 1941 році помер мій батько. Мені довелося покинути навчання в школі і займатися домашнім господарством. Який з мене господар в 14 років? Але що було робити? Треба було допомагати мамі. Я був старший в сім'ї. Доводилося працювати в полі і вдома, і в ліс треба було їздити одному по дрова. Бувало (взимку особливо), приїдеш з лісу додому мокрий, так ще й майже босий, тому що постоли порвуться за цілий день, тільки онучі прив'язані волоками ще  сяк-так  тримаються на ногах.
        Німці почали молодь до Німеччини відвозити.  Староста записав і мене. Прийшов я на збір, але німці мене прогнали. Сказали, що ще молодий і маленький ростом.  Їм потрібні були для робіт хлопці та дівчата міцніше. Молодь не хотіла їхати до Німеччини, стала втікати в ліс і приєднуватися до бандерівців.
       Минуло три роки. Я вже самостійно орав і сіяв, збирав урожай і навчився його ховати від німців. Німці забирали все - і корів, і свиней, і птицю. Люди навчилися робити звуковi  сигналізації iз шматкiв рельс.   Підвішували шматки  рельсiв  і чергували біля них по черзі. По два двора з села повинні були відчергувати  добу. Вночі люди збиралися групами по домівках. В крайньому випадку,  разом легше захиститися або втекти в ліс.
       Дуже лютували мазури.   Підбурливу роль в цьому зіграли німці. Особливо діставалося біднякам, як українцям, так і полякам - різали один одного, вбивали. Нарешті, з'явилися партизани. Втихомирили трохи мужиків і тих, і других. Німці почали ховатися в бункери. Менше стали з'являтися в селах, і менше став їх гарнізон.  В їх гарнізон входили і власовці, і поляки, і ще різні банди. І, нарешті, прогнали їх усіх. Правда, не всі втекли. Деякі поробили собі сховища в лісах і продовжували виконувати розпорядження фашистів.  За це  німці обіцяли їм титули.

                5. Бандерівці.

          Був 1944 рік. Україну майже всю звільнили, і потрібно було відновлювати господарство, будувати будинки і вирощувати хліб. Для цього в районі було організовано нове правління. Головою нового правління призначили Ярину (прізвище його не пам'ятаю). І повилазили з нір «хом'яки», назвали себе оунівцями. Організували боївки "Cб" по лісах. Одна iз таких боївок, на чолі з самотітулованним "графом" (Очернишем Ничипором), на прізвисько "Батько", почала діяти в наших лісах. Вона завоювала собі славу в самих мерзотнiших і темних справах. Скільки від їх рук постраждало ні в чому неповинних людей!  Яка ж була кровожадність в їх душах! Вони не ганьбували навіть дітьми і старими.  Вони сіяли страх і жах серед своїх же людей. В їх руках довелося побувати і мені. Не знаю, як ще судилося мені було вижити, але сокира або петля вже була приготовлена.  Я тоді вже розумів, що основна маса односельчан, хоч і  були не грамотні, без коливання підтримали б  Українську Повстанську Армію, якби вона була чесною, не вела «подвійну гру», була відкритою, достойною, без жорстокого насильства над своїм же народом. Скажу все по порядку. Ні героєм, ні патріотом я себе не вважаю. Мені було 16 років. Голову сільської ради, Бойчука Тітка, і його секретаря, Лазарця (імені його вже не пам'ятаю) «ОУНівці» вночі убили. Грамотних людей в селі було дуже мало, і вирішили головою сільської ради призначити одного неграмотного літнього інваліда.   Це був наш сусід,  кличка у нього була Дуля. У нього і сини, і онуки були в банді. Але було безвихідне становище, і голова району, Ярина, запропонував йому стати головою сільради.  Секретарем призначили одну молоду дівчину, Варвару.
          Пам'ятаю, як до нас, додому, прийшли цілою командою.  Попереду йшов новопризначений голова сільської ради, за ним голова району та інші.  Я їх тоді ще не знав (крім Дулі). У мами запитали, де я (я якраз годував коня і корову). Мама запросила їх зайти в хату, і я зайшов. Ярина подивився на мене косо і сказав Дулi:
          - Ще малий.
Але голова  сільради почав його умовляти:
         - Давайте його візьмемо. Я буду робити все сам, лише б він мені тільки читав і писав.
         - Скільки класів школи маєш? -  запитав мене Ярина.
         - Шість, - відповів я.
         - Піде, - сказав він і додав, - з сьогоднішнього дня будеш працювати фінансовим агентом.
 Мама - в сльози, стала голосити:
         - Він же ще не доріс для такої роботи! Знайдіть кого старше і досвідченіше ...
Але її ніхто не слухав.
На наступний день я з'явився в сільраду. Там відразу мене завантажили роботою. Приїхала інструктор з райфінвідділу - Болотова Єфросинія, начальник земельного відділу - Караван і ще одна молода дівчина з району. Почали вони нас знайомити з роботою. Зі мною займалася Болотова, з Варварою - Караван. Голова сільради, Дуля, був задоволений, його все влаштовувало.  Він запалив люльку і потирав лівою рукою свій великий палець на правій руці.  Він був у нього єдиний. Через це його  й прозвали Дуля.
          Так і почалася у мене робота фінансовим агентом. Спочатку було дуже складно. Робота для мене була новою, а Болотова рідко приїжджала вчити і допомагати. Самому доводилося в усе вникати. Коли з району приїжджали,  то не питали - навчився ти, чи ні, а вимагали зведення - скільки грошей зібрали, скільки прибуткових взяли, скільки позики.
         Бандерівці теж не спали. Робили «вилазки» і грабували. Їм теж гроші потрібні.
         В районі почали деяких притягати до відповідальності за халатність. Могли залучити й за допомогу банді, звинуватити в пособництві. Надійшов наказ: "Гроші, які за день зібрали - до вечора обов'язково все здати в банк". Що я постійно й робив. Бандити часто виламували двері в сільраді, шукали гроші, але грошей там не знаходили і йшли, прихопивши якісь не дуже цінні папери. Їх це дуже дратувало. Вони б уже давно спалили це приміщення і часто його підпалювали, але в другій половині приміщення жила Куделиха з дітьми, і їй вдавалося постійно вогонь гасити.    
         Але бандити все-таки зробили свою брудну справу. Вони підкараулили, нашого секретаря сільської ради, Варвару, коли та йшла на роботу. Напали на неї і відрізали бідолазі голову. Серед білого дня ....   Я сумніваюся,  що ніхто не бачив і не чув її стогону. Але народ настільки був наляканий цією бандою, що, жодна душа не підійшла до неї, коли вона стікала кров'ю.   Після розправи вони завжди залишали записку, в якій було написано, що якщо хто буде співчувати цим «сексотам», то і їм те саме буде.  А  гарнізон міг би їх усіх спіймати, бо дуже швидко прибули на місце злочину.  Я думаю, що по цьому місцю, по цій стежинці, по цій землі, на якій вона стікала кров'ю, ще й досі ходить той  хижак, якому було все прощено.
       Банда лютувала. Незабаром пограбували нашого сусіда, старого Тихончука  Архипа. Він працював у сільраді десятником. Його разом із жiнкою по-звірськи  вбили і спалили.  Довелося мені з мамою діставати вилами та лопатою останки їх обгорілих тіл, скласти в наспіх збитий ящик, віднести на цвинтар і поховати. Потім, коли пройшло вже багато років, я запитав їх онука, Власа, чи знає він, де покояться тіла його діда і бабусі, але він знизав плечима і сказав, що не знає.  Ми ходили з ним на кладовище,  і я намагався знайти це місце. Пам'ятаю що, приблизно, десь недалеко від каплиці. Ми там ще поклали два невеликих каменя ....   Могилку не робили, було, все-таки, страшно ....     Але  стільки часу пройшло з тих пiр, не просто тепер знайти ....
Продовжував я працювати. Тепер ще й секретарем. Головою сільської ради призначили Мельника Бориса (кульгавого). Він теж був не грамотним, але не велика біда - адже є я. І якщо прийде на ім'я голови який лист, то вже, звичайно, прочитаю. Складно було працювати і постійно страшно.  Особливо, коли доводилося ходити по хуторам. Якщо потрібно було їхати в  віддалені хутори, такі як Зарічка або Мутвиця, то виділяли пiдводу (по черзі брали у господарів).  Їздові були - або ж хлопцi, ще молодшi за мене, або люди похилого віку.  Їх то, особливо, нічого не турбувало, знай собі, поганяй коней. Але все одно, якщо долине який шелест або стук з лісу, чи якась пташка злетить, то в душі похолодіє і мороз пробіжить по тілу. Коні - і ті боялися. Вуха нагострять, прислуховуються, а їздовий - тільки дух переведе і скаже: «Ух, як я злякався!».   І так часто бувало.
          Якось раз, під час моєї роботи фінансовим агентом, я йшов від хати  Бащукiв до  Лукашикiв. І, щоб не стукати возом по містку, пустив коней в об'їзд, через брід, а сам вирішив пішки пройтися. Але вийшло зовсім не так, як мені хотілося. Довелося коням довго чекати мене у Лукашикiв, в дворі. Зустріли мене «хлопці з лісу».
           - Чому ти тут ходиш і що робиш тут? - запитав один  iз них.
           - Переписую господарства, - відповів я.
           - Дай-но нам свою писанину! Ми подивимося, що ти там вже написав!
    Я дав їм свій зошит.  Подивився один iз них в цей зошит, потім передав його  другому.  Той узяв в руки і почав читати: «Герасимчук Йосип - 12 гектарів землі, пара коней, 2 корови, 2 свиней, 10 овець ...».  Дивлюся - очі у того, першого, вже звіріють, вихопив він з рук свого напарника мiй зошит і почав ним розмахувати у мене перед очима:
         - Це ти йдеш і до мого  двору писати? - хриплим голосом засипiв він, - Ось що я тобі скажу - ти своє господарство вже записав?
          - Так, записав.
          - Скільки ти записав землі?
          - Скільки є -   півтора гектара ...
          - А скільки тобі потрібно?
          - Мені  більше не треба ...
          - Ось я зараз тобі відміряю, скільки тобі треба! Принесіть мені лопату! - крикнув він, - Нехай він собі тут відміряє!  Півтора метра я йому своєї землі подарую!
Але в цей момент  підбігли ще хлопці.  Один з них запитав:
          - Що тут дiється?
  Подивився в мій зошит, потім на мене косо глянув і сказав:
      - Відпустіть його, нехай ще трошки попише, зараз немає часу з ним розбиратися!
 Потім щось шепнув їм, і кудись всі втекли.  А зошит так і не віддали.  Прикро було - втратив півдня і без результату.  Сів на воза, який  мене ще чекав  і, не кваплячись,  поїхав, обдумуючи те, що  трапилось.
На другий день я прокинувся і знову згадав вчорашній день.  Що робити, як бути  далі?  Прокручував я все це у своїй голові і тоді, коли йшов на роботу і не помітив, як підійшов до сільради.  Дивно, але двери  в приміщення були прочинені, і записка висіла на дверях (мені знайома).  Повернув  голову я в бік будинку голови і подумав: «Він же сьогодні повинен був бути вдома?»   Я пішов до його будинку. Але вдома його не було. Син сказав, що він пішов в  райцентр  Березне.
            - Навіщо? - запитав я.
           -  Хіба ж ти нічого не знаєш?
           - Я бачу, що двері в сільраді, начебто, прочинені ..., напевно, вже побували «хлопці з лісу»? …  І  записка, бачу, призовна ...
           - Там не тільки записка, там і жертви є ..., - відповів мені хлопець і додав, -  Батько пішов у Березне покликати начальство.
          Начальство незабаром приїхало і мені ще попало за те, що я не зняв записку з дверей.   Коли відкрили двері, то побачили господаря Зейду  вбитого.  Він сидів,  притулившись до ваги.  Папери були розкидані по підлозі.  В другій половині будинку, на порозі, лежала господиня звірськi вбита.  Зібралася дітвора,  яка встигла втекти, коли їх батьків вбивали.  Почали голосно плакати ...
        Тоді ще вбили і стару міщанку, відвезли її, і слідів не залишили.  Забрали і, десь, вбили мого друга, Бойчука Йосипа. Згадую, яка була горем убита його мама. Одного сина німці вбили, другого (він був головою сільської ради) бандерівці по-звірськi замордували, а Йосипа кудись відвезли і слідів не залишили.  А був ще зовсім молодий.  Йому було всього 16 років, ще   дитина.
        Поховали ми цих людей і знову -  за роботу.  Зібрали всі документи, склали їх. Мені на допомогу прислали з району, з земельного відділу, одну дівчину. Вона знала про звірства бандерівців. І коли я, в черговий раз, збирався на хутір,  по роботі, вона вмовляла мене зі сльозами:
           - Не ходи туди більше один,  вони і тебе уб'ють!
         Я вже відчував, що зі мною буде те ж, що і з моїм другом, Йосипом Бойчуком.  Трапиться так, що, теж,   не повернуся додому ...
       У 1944 році, перед Новим роком, відбувся двотижневий семінар в райфінвідділi для всіх фінансових агентів району. Семінар проводили: начальник райфінвідділу - Ліщук, інструктор - Болотова, Солодкий і ще хтось, зараз вже не пам'ятаю.   Для мене це були дні перепочинку.   Я і вдома майже не з'являвся цих два тижні.  Іноді, тільки,  за продуктами забігав.  Жив, в основному, у начальника земельного відділу, Каравана.  Караван був порядною і доброю людиною.  Його я дуже поважав.
             Швидко пролетіли ці два тижні і знову в «пекло з головою».
     Не минуло й кілька днів,  як вночі увірвалися в нашу хату  хлопці з «лісу». Ніхто з нас ще не спав.  Чути було, як один з них, ще в сінях,  у мами запитав:
          - Де твій фінагент?
  Мама з мольбою до нього:
         - Андрій, навіщо він тобі?   Що ти від нього хочеш?
         - Скажи йому, нехай збирається!
  Мама стала плакати,  голосити,  почала  і решта дітвори  плакати.
         Я почав взувати чоботи.  Вони мені були замалі, і до того ж ще у мене боліла права нога. Ноги у мене були застуджені і важко піддавалися лікуванню.   Я вже, навіть, їздив в Костопіль їх лікувати.  Бандерівець почав нервувати, матюкатися, лаяти мене за те, що я так довго взуваюсь.  Потім він не витримав і почав мене тягнути за  воріт моєї кацавейки,  а я ніяк не можу взути другу ногу. На моє щастя пролунав постріл в селі. Бандерівці мене залишили і вибігли з хати через вихід, що веде на вулицю (у нас  в хатi  було два вихода - один виходив у двір, а другий - на вулицю).  Я вибіг у двір і втік на город.  На  городі я сховався і  чув, як вони знову заходили в хату,  вивели мою маму на вулицю і допитували її, куди  я  подівся.   Мама їм каже:
            - Він же пішов з вами! Що ви від мене хочете?
  Вони ще трохи походили по подвір'ю, поскрипіли дверима в хліві, там подивилися і пішли. Через деякий час я почув, що мама ходить і тихенько мене кличе.  Я сховався в снігу  під липою  і дуже замерз, особливо та нога, яку не встиг взути.  І знову мені довелося їхати в Костопіль лікуватися.  На цю поїздку я потратив  весь день.  У лікарню не поклали, а прописали лікування і веліли робити компреси і прогрівання.  Я парив ноги  запареною січкою  соломи, а потім їх прогрівав на печі, і мені трохи стало легше.
            По дорозі в Костопіль і назад я обмірковував, як мені далі бути і не міг нічого нового придумати. Покинути роботу не можливо, мені ніхто цього не дозволить, і працювати було вже тоже не можливо.
          За мною вже стали полювати хлопці з лісу. Вирішив  я  вечорами йти iз  дому.   Після роботи заходив до сусідів, або до знайомих. На хутори один я вже майже не  ходив.  Позики і податки ми збирали  по  повісткам.
         Але, все-таки, я попався в їх руки.  А здав мене голова сільради, Мельник Борис (кульгавий). Може бути, хтось скаже, що це не правда, особливо його діти, але я більше ніж впевнений, що це була його робота.
         Це було 11 квітня 1945 року.  Я був у сусідки, Наумчук Марії.  Ми грали в карти з її сином Михайлом і зі Стахом.  Господиня ткала полотно.  Будинок був закритий на засув, і всі вікна були завішені так, щоб не було видно в будинку вогню з вулиці. Але десь, годині о дванадцятій, почувся легкий стукіт у вікно, і покликали господиню тихо. Тітка Марія дізналася голови (кульгавого) і відкрила йому двері. Не минуло багато часу, як знову почувся стукіт у двері і в вікна, на цей раз вже голосніше.  Дивлюся -  голова сiльради поліз за грубку і сховався, а я швидко, не роздягаючись, ліг на ліжко і накрився покривалом. Господині пригрозили, що, якщо не відкриє, то відкриють самі і буде гірше.  Довелося їй відкрити двері.  В хату увірвалися три людини.  Запалили лампу, яку ми встигли погасити.  Один iз них запитав, чи немає вдома чужих. Тітка злякано відповіла, що ні. Але це вже було не важливо.   Вони знали, кого шукають, і де він знаходиться. Бандерівець зірвав з мене покривало:
             - А це хто?
            - Це сусідський хлопець, він з моїм сином дружить, - з тремтінням в  голосі відповіла сусідка.
            - Ось він нам і потрібен! Потрібно показати нам дорогу на Березне.
            - На Березне? - перепитав я, - Так це ось так, прямо! - махнув я рукою в сторону Березного.
            - Ні, нам потрібно показати на вулиці, -  з'єхидничав бандерівець.
   Нічого було робити. Довелося мені вдягнути свою кацавейку і вийти на вулицю.   Більше вони нікого не шукали.   Я вийшов в сiни і вони вийшли за мною.  В    сінях один iз них узяв мене за рукав.  Вийшли в двір.  На вулиці їм вже нічого не треба було показувати.   Вони й самі знали, що потрібно робити і куди йти.  Спочатку вони заткнули мені рот клочанкою і зав'язали мені руки назад мотузкою.  Вони, чомусь, дуже поспішали.  Подивилися на заграву, в сторону Березне (напевно це їх чергова кривава робота) і повели мене.  Один із них пішов попереду, мене штовхнули йти за ним, а двоє, не відпускаючи мотузку, пішли за мною.  Так вони мене і вели.  Через Мартинов двір  дійшли до цвинтаря.   Я почав задихатися, кашляти і біля кладовища впав.  Дихати було важко, занудило всередині,  потемніло в очах. Вони подумали, що я вдаю, і стали мене бити ногами, щоб я піднімався.  Але я вже піднятися не міг. У горлі в мене  заклекотало, і я почав втрачати свідомість.  Вони це  помітили і витягли у мене кляп з рота. Мене знудило і стало легше. Я піднявся, і ми пішли  далі.  Вийшли на дорогу і повернули в сторону  села Поляни.  Йшли в такому ж порядку, як і ранiш. Мене штовхали, щоб я йшов швидше і щоб не відставав від «маяка», за яким мені потрібно було йти.  За дорогу я отримав чимало ударів ногою і прикладом.  Дорогу я більш-менш запам'ятав.  Пройшли ми поля села Орлівка, пройшли хутір біля Орловки і опинилися на Броненських хуторах. Там ми зайшли на подвір'я одноi хатини.  Біля криниці мої провідники вмилися і завели мене в хату.  Хатина  була старенька, в одну кімнату. За столом сидів, підперши руками підборіддя «граф», Очерниш Ничипор.   Я знав, що він ватажок банди.  Тільки от, нещодавно, стався такий дивний випадок - його дружину і дочку совети забрали для висилки, але чомусь вона опинилася вдома. Я, навіть, по своїй наївності, ще в конторі, у присутності голови «кульгавого» і десятників, висловив свою думку вголос: «Не вірю, що б вона була такою ушлою  і хитрою, і сама змогла втекти додому з донькою, та ще й з коровою. Я кожен день буваю в районі і бачу, скільки сидить молоді і ніхто не може втекти, а вона змогла»...
Я кинувся до нього з благанням і проханням:
              - Дядьку, скажiть, за що мене  ...
      На моє запитання: «эа що?»,  я побачив його презираючий погляд  і почув шипіння:
- А-а-а, «сиксота», ти ще не знаєш за що?  Скоро дізнаєшся! – прошипів  він  і звернувся  до  моїх  провідникiв:
               - Посадіть його  поки  під  грубку,  а я  трохи відпочину!
Я сів, або мене посадили (я вже точно не пам'ятаю), і мене почало «колотити», стукати в висках.   Я відчув на собі кожну волосинку окремо,  а по тілу «мурашки» пробігли.  Прийшовши до тями, я знову глянув на свого «рятiвника».  Вигляд у нього був ката.  Голову свою  руду   він поклав на руки і хропів за столом.  Мій охоронець сидів на порозі, теж, видно, куняв.  Мартин (він разом зі мною працював в сільраді), ноги звісивши, лежав на лежанці під грубкою. На грубці видно було, між фіранками, два заплаканих жіночих лиця. Одне старе, а друге молоде. Вони жалісно дивилися на мене. Я відчув біль в руках, які були туго затягнуті мотузкою.  Біль передавалася по всьому тiлу. Став я собі  уявляти, що вони тепер можуть зі мною зробити, і приплив страху вдарив мені в очі.  Я ще раз подивився на свого ката,  потім підняв очі, і погляд мій зупинився на іконах.  На одній з них був розіп'ятий на хресті Ісус Христос, на другiй - Діва Марія з немовлям.  Я почав молитися.  Спочатку я прочитав молитву «Вірую», потім «Отче наш», далі «Богородиця» та всі молитви по порядку, як нас вчили в школі. Я шукав у цьому своє спасіння і так захопився, що став забувати свій страх і біль. Я прокинувся від шуму на вулиці.  Хтось забіг у хату  з ручним кулеметом:
          - Друже батьку, напали на загін більшовики, Гонту вбили, а Зоря втік, - доповів чоловік з кулеметом.  (Потім я вже знав, чиї це були прізвиська, один з них ще й досі мирно трудиться).  Мене схопили, і за мотузку потягли до лісу.  Довго йшли ми по лісу. Пролітав сніжок і, щоб маскувати слід, всі стали пересуватися то задом, то передом. Коли йшли задом, то вони мене тягнули, а якщо передом, то я їх. Нарешті, дійшли до місця і зробили перепочинок. Мене відвели трохи вбік, прив'язали до сосни і веліли присісти на сиру від снігу землю. Я вже не відчував ні рук, ні ніг.   У мене все тіло боліло однаково. Мені незручно було сидіти, і я намагався копати лівою ногою улоговинку в землі, щоб була опора для тіла.   Від сосни був косогір,  і все тіло з'їжджало  донизу, а руки піднімалися вгору, і була нестерпна гостра біль в суглобах рук і лопаток.   За такою роботою і застав мене їх слідчий.
           - Я Лісовий, - представився він (схоже, це була його кличка), - буду у вас брати показання.
      Я подивився на нього змученим поглядом.
          - Так-так, а чому ви на мене так дивитеся? - зробив він здивований вигляд, -  Зараз будете говорити мені всю правду! - він намагався говорити виразно українською мовою і стримано, - У вас була, місяць тому, конференція в районі, і ви на ній були присутні.  Розкажіть мені, що це була за конференція, і що на ній обговорювалося?
             Я став перебирати в пам'яті цю конференцію.   
           - Це були звіти профспілок та їх перевибори. Багато було доповідачів.  В основному говорили, що вже закінчується війна і,  що потрібно відновлювати господарства, зруйновані німцями.
          - А хто iз вас виступав?  Ти ж не один там був?
           - Iз нас ніхто не виступав.  Та  й які iз нас доповідачі? - сказав я.
          - О, ні! Перед народом, то ви не виступали, а поодинці ви заходили, і там ви щось говорили. Ось ви, наприклад, навіщо ви заходили після зборів в кабінет до Ярини?  Що ви там з ним секретничали? Тільки говорiть чисту правду.
         Я подумав: «Як же я міг заходити? Я ж не відходив від своїх співробітників. Нас було четверо: я, голова Борис (кульгавий), Мартин і ще хтось четвертий, не можу пригадати ... »
      - Ні, після того, як закінчилася конференція, було вже пізно, ні в які кабінети я не заходив, і ні з ким я не секретничав.  Ми йшли всi разом   додому. Був відкритий буфет при райвиконкомі, і я ще чекав, поки мої попутники вип'ють по сто грам, - відповів я.
         - Ти добре подумай і згадай, - сказав він.
      - Нічого придумати я не можу, тільки, коли чекав своїх попутників, я підходив до таких же фінансових агентiв, як і я, це були, хлопець з села Орлівка і дівчина з села Яринівка.  З ними ми розмовляли.
       - Поки я ще раз прийду, то ти постарайся все згадати і мені розповісти, - сказав він і пішов.
          Залишився я зі своїми думками один на один. Ясно було одне, що це була якась придумана провокація. Тому, що днем раніше, чи пізніше,  то мені доводилося заходити і в райвиконком, і в фінвідділ, і в земвідділ,  по роботі. Всі ці відділи були в різних місцях.  Я перебирав в  пам'яті: «Хто це, і що вони наговорили на мене, і що я міг такого злого накоїти?  Мартин тут ....  А чому він тут? Може бути, спеціально, щоб підтвердити наговір? В крайньому випадку, буду сподіватися на нього. Він єдиний свідок, який знав, що я не заходив в той день до Ярини.  Якщо візьме гріх  на душу і скаже, що  я там був -  значить, така моя доля... ».  На цьому  перебив мої думки шерех кроків поблизу. Я подивився в той бік, звідки він доносився, і що я побачив!? Попереду йшов бандерівець, а за ним, ледве пересуваючи ноги (видно замучений) Газника.  Позаду них йшов ще один бандерівець зі зброєю. Газнику я добре знав тому, що мені доводилося часто возити до млина зерно.  Він там молов за мірку.  Порівнявшись зі мною, він глянув на мене, і мені здалося, що він посміхнувся.  Не знаю, може мені це тільки здалося. Я почув голос того, хто був ззаду, зі зброєю в руках: 
         - Іди, іди, не оглядайся!
  Довго я ще дивився в їхню сторону.  Давно зникли вони в зарослях, але я ще сподівався побачити, куди вони його повели. І, раптом, я почув, якийсь-то глухий стогін. Я здригнувся і почав молитися по порядку, починаючи з «Отца  небесного»  і так далі ...  І не помітив,  як  підійшов до мене мій слідчий:
           - Ну, згадав вже все?
           - Не згадав я нічого й нема чого мені згадувати! - відповів я.
           - Ну, тоді посиди ще трохи.  Може, згадаєш!
     Я попросив у нього, щоб він мене перев'язав на інше місце.  А він подивився на мене,  посміхнувся і сказав:
           - Може ти ще і прилягти хочеш?
        Але щось на нього подіяло, може бути, моя вкрай змучена фізіономія, і він, не розв'язуючи мені рук, відв'язав мене від дерева.  Я з великим трудом, тому що в мене затекли ноги, пересів на рівне місце.  Потім він мене знову прив'язав до дерева, нагадав мені, щоб я все згадав і пішов.  Я вже більше ні про що не думав. Все вже вивітрилося з моєї голови, залишилися одні молитви, які я і шепотів. Нікуди я більше не озирався, тільки дивився вниз і іноді в небо.  І, раптом, переді мною  з'явилася знайома мені постать людини. Це був мій близький сусід, Кодя.   Він один ще залишився. Батька його і дядька (вони теж були в банді) вбили совети. Діда (Дулю), який був головою сільради, вислали до Сибіру та конфіскували майно. Мама з маленькими дітьми ховалася в чужих людей.  Я  спочатку  зрадів його появі.  Думав, що хоч він мені поспівчуває.
               - Ну, що ти надумав за цілий день? - запитав він мене.
            - Я вже все передумав і прийшов до висновку, що ви хочете мене в цьому лісі залишити на віки вічні! Чого ви  від мене хочете? Що я можу вам сказати? Що, я повинен щось вигадати на себе? Фінансовим агентом змусив мене працювати твій дід  з районним начальством.  Я змушений був працювати і виконувати всі  їх вимоги. Якби не я, то хтось інший робив би те ж саме, - відповів я.
           - Але ти не цим тільки займався, що по роботі. Ти, як мені кажуть, ще займався вистежуванням і  видавав  всіх  вірних нам людей  червоним.
          - Ну, Кодя ... 
          - Я тепер не Кодя, а «Славко», щоб ти знав!
         - Ти ж мене добре знаєш. Ми ж з тобою разом росли, ми майже друзями були. Я нікого не продав, нікого не видав! Та я, навіть, і не знаю, де хто знаходиться.   Я, навіть,  і тебе не пам'ятаю,  коли останній раз бачив.
       - Мене-то ти міг і не бачити, тому що я в цих місцях вже давно не з'являвся. А зараз послали мене дізнатися, що тут відбувається. Вже дуже велика зрада виходить. Багато наших хороших людей загинуло,  а тут ще й ти. Що ти тут натворив?
         - Та нічого я не натворив!
         - Побачимо, - сказав він і  пішов.
Через деякий час знову приходить:
         - Ну що, ти згадав хоч що-небудь?  Тільки кажи правду!
       - Нічого я тобі більше не скажу! Ніде я не був, і нікого я не видавав! Робіть зі мною, що хочете! Мені вже все одно. Хочете - душiть, хочете - вішайте!  У мене  вже і так душа без тіла! - з відчаєм у голосі відповів я.   
           - У нас на тебе є дані, що ти був у Ярини.  Скажи, про що ти з ним говорив?
        - Я тобі ще раз кажу, що я до нього не заходив, і ні з ним, ні з кимось іншим, ні про що я не говорив.  У вас тут є свідок,  він ще живий.
          - Хто?
        - Мартин! Він був зі мною на конференції. Ти запитай у нього, він тобі все розповість!
        - Ну, придумай що-небудь в кінці кінців, нехай вони від тебе відстануть! Тобі нічого не буде, - сказав він.
Я подивився на нього вже з презирством.  Він, мабуть, це відчув.
        - Де твоя петля? - не витримав я, - не важко   тобі буде накинути її на мене,  адже я пов'язаний!
         Я вже не хотів з ним розмовляти, опустив голову і, якби можна було, закрив би вуха, щоб не чути їхнього голосу ...
         - Ну, гаразд! Я беру тебе на поруки! Але якщо ти щось накоїв, або ще що накоїш, то все, що повинні були зробити з тобою - буде мені, - сказав він і почав мене розв'язувати.
       Потім він допоміг мені навіть піднятися, бачачи, що я не можу це зробити самостійно.  Потім він наказав мені йти за ним.  Підійшли ми з ним до натовпу. Збоку горів вогонь, і висіли два котла невеликих. Тут я вперше побачив знайомі мені особи.  З одного котла Петро, мій двоюрідний брат (видно, був у них кухарем), зачерпнув каші і дав мені поїсти. Їсти я не міг.  Навіть ложку не міг тримати в руках, настільки мені затерпли руки. Це було ввечері, 5 квітня 1945 року.  Мене вже ніхто ні про що не питав.  Я, мовчки, сидів і намагався розтирати свої затерплі руки і ноги. До мене підійшов Мартин і сказав пошепки, що його відпускають додому і пішов.  Через якийсь час,   підійшов сам ватажок і запитав:
         - Ну, що червоний работнічек, що будеш робити?
         - Не знаю, - відповів я.
        - Якщо залишити тебе у нас, то, сам знаєш, потрібно іноді наступати,  а  іноді  і захищатися.   А з тебе який помічник нам буде?  Іди, напевно, додому!
 В його слові «додому» я відчув, щось не щире. Я відчував, що він хоче від мене позбавитися.
        - Ви знаєте, я навіть не знаю дороги  додому,  -  сказав я.
       - О, за це ти не переживай!  Я дам тобі хлопців, вони тебе виведуть до села Богуші, а далі підеш сам.
      Я відразу ж згадав Газнику. Його теж супроводжували два їх хлопця.  По мені пробігла дрож, і я подумав: «Чому ж мене не відправили разом з Мартином,  а протримали до темряви?»
       - Ні, можна я зараз не піду,  побуду тут до ранку, а там буде видно.
       - Ну, як хочеш, - сказав він менi і пішов.
          Так я і залишився зі своїми думками. Думки мучили мене одна за одною, і ні на яке питання я не зміг дати правильну відповідь. «Взяв мене на поруки», - згадав я Кодю.  «Що це може означати?» - ставив я собі питання.  А вдома? Що чекає мене вдома? Що подумають в НКВД, в MГБ?  Запитають: «Де був?». Що я їм відповім? Скажу: «Був у банді, і вони мене відпустили»? Чи повірять? Ну, припустимо, повірять, але тоді запитають, що за люди, і зажадають, що б я відвів їх туди, де вони знаходяться. Уявляю собі - йде «шкет» (це я про себе) попереду, а за ним - бандит Крук, який був у банді, а тепер вийшов з повинною. Або йому подібні, які й далі продовжують вбивати ні в чому не винних людей… ну, хіба тільки за те, що ті ховалися у себе вдома, в сараї та не пішли на фронт.  Ховалися тому, що не знали за кого воювати. Так було і з Василем Полянчиком. Він уже й не ховався тому, що не потрібні вже були на фронті ненавчені. Фронт уже був на німецькій території. Але Крук, щоб вислужитися, вистрілив йому в потилицю і доповів Долгову, що той тікав.  Василь знайшов «фронт» у себе на городі, а Крук продовжував свою брудну справу....  Відірвався я від своїх думок і присунувся ближче до багаття,   щоб зігрітися. Вдивлявся я в обличчя цих бандерівців, таких похмурих, нещасних, обшарпаних. Один з них чешеться, інший - зняв сорочку, не дивлячись на те, що було вже холодно, і трясе над вогнем.   Я запитую  в  Губера Петра:
           - Так легше зігрітися, якщо гарячу сорочку одягнути на тіло?
           - Поки одягнеш, вона вже охолоне, але хоча б воші опалються. Чуєш, як тріщать?
           - Воші опалються, чи ні, а сорочку можна спалити. Вша все одно знайде рубець, де можна сховатися, - намагаюся жартувати я.
Дивлюся я на них і думаю: «Яке ж це нещасне УПА (Українська Повстанська Армія), а скільки бід наробило!» І, раптом, всi заметушилися, стали гасити багаття.
        - Що трапилося? - запитую.
        - Червона мітла йде! - відповів мені хтось.
  Підбіг до мене Кодя і питає:
        - Можеш іти?
        - Спробую, - сказав я.
        - Постарайся не відставати! - крикнув він мені і побіг.
   Я насилу почав підніматися. Права нога не слухалася. Ледве я її пересував. Намагався не відставати. Я відчував, що за мною стежать. І варто мені відстати, як отримаю кулю в лоб. Коли передом бігли, я ще, ледве-ледве, встигав за всіма, ну, а якщо задом, то я часто падав, але тут же піднімався і знову бiг. Коли була команда «перепочити», я не сідав, а спирався на якесь дерево, обхопивши його руками. Інакше б я не піднявся. Так ми добігли до річки Случ. Річка в той час була повноводна і переправа затягнулася. Якби «червона мітла», як вони висловлювалися, йшла по сліду, то могла б і наздогнати нас на переправі.   Переправлялися ми на човнах.
       Світало уже, коли ми йшли по лісу біля села Князівка. Мені захотілося подивитися, чи багато їх, бандерівців.  Йшли вони один за одним «гуськом», як вони висловлювалися. А якщо пересувалися полем, то ставали «ланцюжком» і, частіше, йшли задом. Надійшла команда: «Зібратися на відпочинок!», i  я побачив, що їх було чимало. Видно, що сюди їх зібрали з усіх найближчих сіл.  Були тут і знайомі мені люди з нашого села Лізяно, і з села Городище.  Мене покликав до себе чистити картоплю і мити котли Петро Губер.   Цілий день я провів біля багаття, допомагав йому.  Він  підказував мені, що потрібно збирати сухі дрова і не робити великого багаття, щоб не було великого диму.  Коли я збирав сухі дрова, то бачив, як бандерівці роблять собі курені.  В одному з них, ближче до «кухні», прилаштувався сам ватажок.  Біля нього знаходилися його найближчі помічники. Це були - Тихон Лукашик - чотовий, Петро, його брат - роїв, Данило Бащук, теж роїв. Кодя часто підходив до нас і запитував у Петра, чи справляюся я, і в мене щось запитає. Але чомусь, як тільки підходив Кодя, так обов'язково з'являвся хтось iз «старших», а, то й  сам ватажок підійде і відразу ж починають давати настанови нам,  і всім іншим, які біля нас знаходяться.
        Обід був слабенький для такої команди. Та й вигляд був у них не завидний.  Зброя була стара.  Один на всіх ручний кулемет.  Але, зате,  ватажки були озброєні «до зубів».  Підперезанi, як свідки на весіллі. Петро Губер,  за цілий день, мене з багатьма  заочно  познайомив.   Питав я його, що вони далі думають робити?  Але він сказав, що не знає.  Та й що він міг знати?   І багато хто не знав, що робити і як далі бути.  Вони  були напівголодні. Воші загризали. Переодягнутися не було  в що. Скрізь їх прислідувала «червона мітла».
           Так пройшов третій день мого знаходження в банді. Я не знав, що мені робити.   На четвертий день підійшов до мене ватажок і сказав:
           - Підеш зараз в розвідку до хутора Чабель.
           - Я не знаю, де Чабель, - відповідаю йому.
          - Не один ти підеш.  З  тобою підуть наші люди.  Будеш вчитися, - сказав він.
          Петро дав мені трошки сала та шматок хліба (десь вночі роздобули). Я сховав усе в кишеню. Підійшли до мене двоє і кажуть:
          - Ну, що хлопче, пішли з нами, покажемо тобі, де Чабель. Ти був там?
          - Ні, - відповідаю.
          - Ну, ось ми тобi і покажемо.
          - Я зараз .... Трошки розітру  ногу.
          - Ну, давай, швидше!
  Я тихо запитую  в  Петра:
           - Ти їх знаєш?
           - Ні, - відповідає Петро.
       Мені знову стало страшно. «Навіщо мене посилають з цими чужими людьми» - думаю я, але, все-таки йду за ними, тільки попросив, щоби  йшли не дуже швидко.   
           І так ми, мовчки, прийшли до хутора Чабель.  І що я тільки не передумав дорогою.  Що мене чекає далі? Що робити? Як вирватися мені з цих рук?  Втекти не просто.  Стріляти може і не будуть, тому що бояться шуму, а наздоженуть - задушать. «Потрібно виждати якогось підходящого моменту» - вирішив  я  для  себе.
        Набрели ми на якусь самотню хатинку. Хутір був спалений німцями. Вціліли лише кілька хатинок. Зайшли в будинок. Зустріла нас господиня стара, і дід кректав на лавці, біля печі, косо поглядаючи на нас.  Потім запитав:
          - Чого ви, добрі люди тут ходите, і що вам потрібно від нас?
          - Хочемо вас запитати, чи немає у вас тут більшовиків? - запитав один iз «наших».
           - Хто вас знає, хто ви такі? - сказав дід і закашляв.
          - Ми з відділу Пащенка. Чули про такого? - запитав все той же.
          - Чути - то чув, а хто його знає, хто він такий!? - сказав дід, і звернувся до дружини, - Бабо, дай хлопцям поїсти!  Видно,  вони  голодні.
         Баба дістала банку кислого молока і поклала на стіл буханку хліба. Я зрадів, що зможу поїсти, бо дуже зголоднів.  Але, раптом, моїх хлопців  неначе хтось прогнав iз-за столу. Вискочили вони на вулицю, і давай тікати без задніх ніг. Від несподіванки, я, спочатку, побіг за ними слідом, але своїми хворими ногами наздогнати їх не зміг. Потім я став озиратися й побачив, що навколо нікого немає.  А хлопці добігли до великого дуба, зупинилися, і стали мене чекати. Я вже не біг, а йшов кроком і все озирався. Так і наблизився до них.   Підходячи до них, я, жартуючи, запитав:
           - Кого ж  так  можна було  злякатися?   Навколо така тиша.
  А в самого серце мало не вистрибне.  У відповідь чую:
           - Стій! Руки вгору!
  Я не зрозумів,   до кого вони звертаються, і ще раз озирнувся. Але ця команда, як, виявилося, була  до  мене.  Я  підняв руки. Хлопці мене обшукали,  зв'язали руки і скомандували:
           - Вперед!
           Я їм кажу, що не знаю куди йти, а вони мені:
          - Іди, іди! Ми будемо показувати,  куди.
         І так, знову, я йду попереду, а вони за мною.  Йдемо, здається, тією ж дорогою,  по якій йшли сюди. Вони тримаються на відстані від мене і про щось перемовляються  між  собою, сперечаються.  Я зрозумів, що вони хочуть позбавитися від мене.  Я зупинився на секунду (попереду маленька розвилка).  Думаю -  куди ж мені направити крок?  Вирішив  йти по стежці, яка перетинає дорогу,  але почув:
              - Стій! Ти куди пішов?  Повертай  вліво, на дорогу!
              - Ми ж цю дорогу перетинали, коли йшли до хутора!
             - Багато знаєш! Іди, куди тобі кажуть! Ми краще знаємо, - скомандував один iз них. Він був такий, присадкуватий, невисокого зросту, міцної статури. Я повернув на дорогу і пішов далі.  Ця дорога вела в густий ліс.  Я зупинився і кажу:
              - Я далі не піду!
              - Що?! - перепитав мене все той же, присадкуватий.
              - Ми цією дорогою не йшли, і ми не туди йдемо!  Я вже знаю, куди ви мене ведете!  Ви мене хочете завести так, щоб ніколи звідти я не повернувся! Що такого, поганого, я вам зробив? –  у  відчаї випалив я, і сльози полилися у мене градом.    Була хвилина мовчання.
            - Нікуди ми тебе не поведемо, а вiдведемо туди, звідки взяли!   Не бійся! - нарешті я почув голос другого поводиря.  Цей був високий, молодий хлопець,  років двадцяти трьох - двадцяти чотирьох, - Вiдпочинемо трохи і підемо далі, - додав він.
Сіли  вони  й дістали щось поїсти.    Я  стояв в стороні.
              - Сідай, - сказав присадкуватий.
              - Не можу. Якщо я сяду, то не зможу встати. Не можу я ні зігнути, ні розігнути ногу без допомоги рук, а вони в мене пов'язані. Можна, я стану на чисте місце,  до сонця, трошки погрію ноги?
             - Стань ось там, трохи далі, там чисто!
 Видно їм  потрібно було, щоб я не чув, про що вони будуть говорити.  А я собі подумав, що це навіть краще, що від них подалі. Треба щось робити - або тікати, або кричати.  І так собі потихеньку відходжу вбік.
              - Гей! Куди ти вже забрів?  Там вже немає  сонця! - крикнули мені.
              - Менi треба  по нуждi! -  як можна голосніше  крикнув  я.
              - Лягай!! - приглушеним голосом скомандував присадкуватий.
              - Чого? - ще голосніше  крикнув  я і подивився в той бік, куди дивиться він.  Побачивши  поблизу людей  озброєних, я осмілів і ще голосніше крикнув, - Я не можу!
           Слава Богу, ті люди мене почули і зупинилися! Потім стали підходити  обережно.
             - Хто там? - запитали вони.
             - Свої! Не бійтеся! - зрадів я.
             - Йди сюди!
 Я попрямував до них. Їх було четверо. Вони подивилися на мене і перезирнулися здивовано.
            - Чому ти  пов'язаний?  Хто тебе зв'язав?
            - Он ті, двоє.  Вони мене вели, - показав я в сторону хлопців.
            - Куди вони тебе вели?
            - Не знаю!
            - Де вони?
            - Десь тут.  Сіли перепочити.  Може бути, сховалися, побачивши вас?
            - Скільки їх?
            - Двоє!
            - Ану, хлопці, подивіться навколо і покличте! - скомандував один iз них і звернувся до мене, - Хто вони такі, і хто ти сам?
            - Ми з боївки «Батька», знаєте такого?
            - Знати, то знаємо, а що ви тут робите  під Чабелем?
            - Ми ходили в розвідку в Чабель.
            - Ну  і що ви там розвідали?
            - Та нічого особливого.
            - А чому вони тебе зв'язали?
            - Не знаю.
            - Якась то все ж була причина?   Де вони тебе зв'язали?
            - Там, під дубом, бiля  Чабеля.
            - Там багато дубів,  біля Чабеля!
  Стали підходити ще озброєні люди.
           - Ходімо,  хлопці,  відведемо його до наших! - сказав все той же.
           - Ти знаєш, де це? Далеко? - запитав він у мене.
           - Точно не знаю, але мені здається, що ось цією дорогою ми йшли до Чабеля! - відповів я і показав рукою.
   По дорозі я попросив, що б вони розв'язали мені руки, але вони сказали, що не мають такого права.
          - Ходімо, віддамо тебе вашим. Нехай розбираються з тобою.  Можливо, ти  і справдi щось накоїв?
         - Нічого я не накоїв, - пробурмотів  я і опустив голову.
       Я зрозумів, що знову потрапив я в ті ж руки. По дорозі мене кілька разів запитували, чи правильно ми йдемо? Я відповідав, що правильно, хоча, якщо чесно, то я і не знав.   Мені і не хотілося знати.   Особливо мені не хотілося йти в ліс, до «батька».  Мені навіть здалося, що ми вже й не туди йдемо, але даремно я себе тішив.   Підійшов до нас якийсь чоловік і звернувся до мого «рятівника»:
           - Друже Захар,  тут недалеко їх боївка!
           - Де саме?
           - Так, у цю сторону, може з півверсти буде! - відповів чоловік високого зросту. Він був здоровий і міцний. В руках він тримав ручний кулемет, як іграшку.
        І ми пішли туди, куди вказав нам цей чоловік. Так ми і опинилися біля того ж, покритого гілками, куреня. Нас зустрів «батько», Тихон Лукашик та ще хтось, у військовій формі, з тризубом на кепці.
            - Приймайте свого юнака! - крикнув мій провідник.
            - А де ті,  що  з тобою йшли? - запитав у мене «батько».
            - Я не знаю. Вони сховалися, коли підійшли ось ці хлопці.
            - Я їх під землею знайду! - сказав він і грубо вилаявся, - Розв'яжи йому руки! - звернувся він до Тихона.
       Поки Тихон мене розв'язував, прибіг один iз тих, хто проводжав мене до Чабеля і став доповідати:
          - Батьку, в Чабелi більшовики! Ми стали тікати, щоб нас не побачили, а він дуже часто озирався, - і показав на мене.
          - Ми там були близько, але чомусь нічого не помітили. Може, це ви нас за більшовиків приняли? - сказав той, що мене привів.
         - Тут, якесь непорозуміння, - сказав той, що у військовій формі і звернувся до «батька», - Друже батьку, відправте знову в Чабель розвідку, а то від них толку мало! А ви, хлопці, йдіть, а то ви відстали від «своїх», ми тут розберемося! - звернувся він до тих, що мене привели.
Військовий мене запросив в курінь.  Там ми розмовляли з ним  один на один.
           - Розкажи, як ти потрапив у цю «боївку»? - запитав він у мене.
   Я йому все докладно розповів.  Він мене уважно вислухав. Покрутив головою і сказав:
          - Гаразд, щось придумаємо.
    Прийшов «батько», і військовий мені сказав:
         - Іди i скажи, щоб тобі дали поїсти, а потім я тобі скажу, що далі робити, - і звернувся до «батька», - Друже «батьку», цього пацана потрібно послати на вишкіл у  Білу Церкву.
       Я підiйшов до багаття, де Петро варив обід. Мені дуже хотілося дізнатися у нього, хто ці люди, які мене сюди привели, і, найголовніше, що це за Біла Церква, і де вона знаходиться? Петро мені сказав, що, можливо, це люди з відділу Пащенка, тому що цей відділ десь тут, недалеко, знаходиться, а про Білу Церкву він нічого не знає.
                - Петре,  а хто цей військовий?
                - Це буде наш новий сотенний. Він забирає нашу «боївку» під своє командування,  ну , а куди відправлять «батька» - не знаю.
Не минуло й півгодини, як з'явився сам ватажок.
               - Ну, що, пообідав? - запитав він у мене.
               - Ще ні. Хай почекає трішки, ще не готове, - відповів замість мене Петро.
               - Ну, нічого, ти ненадовго, піди он в ту сторону (він показав рукою), метрів двісті! Там стоїть наш постовий. Заміни його, поки він пообідає.  Ти трохи в Чабелi підкріпився. Потім прийдеш і пообідаєш, - сказав мені «батько».
     Я  пішов у тому напрямку, куди мені показав ватажок.  Петро мені навздогін крикнув:
                - Я тобі залишу!
                - Гаразд! - сказав я.
      Іду я і міркую: «Що ж мені робити? Я тепер один серед лісу, ніхто мене не проводжає ..., а може, мене провіряють!»   Я зупинився і став придивлятися по сторонам.  Була тиша.  Я пройшов ще трохи, озираючись, і здригнувся від того, що мені здалося, як хтось тихо мене покликав. Я був недалеко від постового і попрямував до нього. Постовий сидів на  пні і був дуже зайнятий тим,  що виганяв зі своєї сорочки вошей.  Я,  навіть,  насмілився пожартувати:
               - Так тебе можуть схопити разом з твоїми вошами!
               - Ну, просто біда! Гризе. Ні сидіти, ні стояти не дає! - сказав він і почав надягати натiльну  сорочку.


                6.  Як я потрапив до "рук" Радянської  влади.



 Верхньої  сорочки  вiн  не встиг одягнути,   як почувся тріск сухих гілок.  Я глянув у той бік,  звідки долунав тріск і помітив трьох військових (у них були зірочки на шапках).  Вони  присіли і почали нам показувати пальцем, що б ми йшли до них.  Постовий схопив сорочку в руку  і став  тікати.  Я -  за ним.  Почали в  нас  стріляти.  Постовий, як ніби, спіткнувся і впав. Я кинувся бігти в іншу сторону. По мені продовжували  стріляти чергою.   Я потрапив  в  якесь  болото і  впав.  Тодi я вирішив не підніматися, поки мене вони самі не піднімуть з цієї трясовини. Але  стрільба  затихла  і чути було,  що стріляють десь там, в тому місці, звідки я хвилин двадцять-двадцять п'ять відiйшов по  наказу  «батька». Я вирішив, що мене втратили і мені потрібно приймати рішення.  Я піднявся і  хотiв пiти у протилежний бік від стрілянини. Але, що таке? Права нога не слухається. Схопив я її руками, думав, що поранили. Але ні, тільки чобіт продирявили, неначе зубами хтось вигриз.  Я підтягнув ногу руками  і пiднявся.  Спочатку став на ліве коліно,  а потім, чіпляючись за гілку, піднявся на ноги.  Визначив для себе -  в якому  напрямку йти,  і пішов, кульгаючи. Мені здалося, що я вже немало пройшов.  Стрілянина стихла, тільки подекуди були чутні одиночні постріли.  Я вибрав напрямок, як мені здавалося, до села Княсело,  i  знову я почав мiркувати, що ж мені робити далі? А далі було те, що я, навіть, і придумати не міг. Попереду - чиста галявина. Мені потрібно було її перейти.  Але я не встиг дійти до наступної сторони лісу. Схоже, за мною стежили.
               - Стой! Рукi  вверх! - почув я позаду.
      Я повернув голову, і хтось з усього розмаху вдарив мене в потилицю прикладом. Я відчув страшну біль і втратив свідомість ...  Отямився я – в  вухах шум, шия мокра.  Чую - голос зверху:
               - А, ну, поднiмайся!
 Я почав ледве-ледве підніматися.  Мені кричать:
              - Бистрєє! - а самі б'ють і б'ють мене чоботами. Я знову падаю, піднімаюсь і знову падаю.   Потім мене підняли.  Я ледве-ледве стою на ногах. Мене запитують:
               - Где ваши?
Я показав рукою в ту сторону,  де була стрілянина.
             - Там уже их нет! Говори,  где вы условились собираться, если  кто-то из вас еще уцелеет?

            - Не знаю.

           - Ах, нє знаєш! Так я тєбє сєйчас припомню, - сказав солдат і хотів вистрілити,  але вийшла осічка.
          - Смотритє, рєбята, этому нєгодяю,  навєрноє,  суждєно жить.  Нiкогда у мєня  єщо нє отказивал автомат, а сєгодня, хотєл сыпануть очєрєдь по этому гаду,  а он нє  сработал.  Ну, нiчєго, я этiм прiкладом єму помогу вспомнiть всє, - сказав він і почав бити мене по голові.  Я вже нічого не говорив, тільки інстинктивно захищав голову руками від чергових ударів. Я падав, мене піднімали і знову били. До того мене били, що я вже не відчував болю, а тільки відчував гул у голові, як у бочці. Нарешті, мене підтягли під дерево і посадили. Стали питати, хто я? Відповіді від мене вони більше ніякої не почули.  Ще, вдаривши мене кілька разів чоботом, вони почали  міркувати, що зі мною робити. Один говорить:
           - А ну, товарiщ  сержант, провєрь  свой автомат єщо  раз!
     Я почав шепотіти молитву «Отче наш».
           - Смотрi, он  что-то шепчет! 
    І,  раптом,  почувся гавкіт собаки.  Всі почали чекати приближення господаря з собакою.  Собака перервала мою молитву. Вона кинулася мені на плечі і стала рвати з мене шапку. Не пам'ятаю, хто зняв з мене шапку, а ярмолку мені насунув, прямо на очі, мужик з села Княсело.
Стали мої мучителі доповідати про свою операцію командиру. За званням він був старший лейтенант. Він підійшов до мене, зняв з моїх очей ярмолку, підняв моє волосся,  яке  вже прилипло до очей  і  лиця,  і говорить:
            - О, товарiщi, да он єщо зєльоный!  Ви же єво прiбiлi.  Смотрiтє – он,  как звєрьониш.  Бєрiтє  єво с собой,  там он нам всьо раскажет.
Мені допомогли піднятися на ноги, а далі я пішов сам, кульгаючи.
            - Ти што,  ранєний? - запитали мене.
            - Ні, нога болить, вона в мене застуджена.
            - Вот,  вiдiтє,  уже начал говорiть  понємножку, - сказав один iз них.
      По дорозі я бачив багато вбитих.  Деяких iз них я впiзнав.  Недалеко від багаття, біля перевернутих котлів, лежав кухар, Петро Губер,  далі - Гриша Шикун, інших я не знав. Так ми прийшли на «збір», де вже сиділи і лежали поранені ОУНівці.  Їх було троє: дві людини були з села Городища - Сарнюк і Манос, а один  - з  села  Поляни.  Коли ми проходили повз них - Сарнюк посміхнувся.
           - Чєво улибаєшся? - звернувся до нього сержант і запитав, - Ти ево знаєш?
            -Знаю, - відповів Сарнюк.
            - Кто он?   А то у него языка нету, - запитав сержант.
    Але той не ще встиг відповісти, як почулися постріли, залпом, три рази. Виявилося, що  був важко поранений якийсь їхній командир і помер.  Після залпу накинулися на нас всім гарнізоном і почали нас бити.  Хто як міг і чим! Били вже від душі. Дивно! Наскільки людина живуча! Це я бачив своїми очима і випробував на собі. Іноді, дивишся фільми і бачиш, яких тільки катувань не придумують у в’язницях або в інших місцях! І не віриться, що може це все пережити людина! Але я вірю, бо пережив таке пекло, що страшно навіть подумати.  Після цієї м'ясорубки почали нас приводити в себе, а потім - в дорогу.  Поранених, які не змогли йти самостійно, посадили на підводу.  Мені сказали:
            - Вчися ходити.   Ти  не поранений.
І повісили на мене два трофейних автомата.  Сарнюка обвішали всього.  Манос (він був поранений в руку) теж обвішаний був весь, а на Полянця (він був поранений в ногу) поклали залишки трофея. Таким караваном ми попрямували в село Княсело.  Увечері ми були вже в Княселi.
           На цьому моє знаходження в банді «батька» закінчилося. Так, Сарненський гарнізон, в кількості сорок чоловік вирвав мене iз «батькової» боївки, яка  на той час, за розповідями Петра, налічувала 100 чоловік, i ще десь,  поблизу,  був відділ  Пащенка.
          Дійшли ми до річки Случ, а далі треба було перебиратися через рiчку човнами. Але гарнізонщики, порадившись, вирішили повернутися назад, в Княсело. Там ми і переночували.  Завели нас в оду  хату, прив'язали всіх нас один до одного за руки, підкинули нам соломи, і так ми просиділи цілу ніч, не зронивши ні слова. Було заборонено нам розмовляти.  Під ранок, сон нас зморив, але ненадовго. На світанку почулися, якісь звуки. Це був сигнал «підйом!»  Нас розв'язали. Господиня дому, з їх дозволу, дала нам по шматку хліба та по кружцi молока.  Ми це все з жадібністю з'їли, особливо я.  Мені навіть легше стало. Біль трохи стихла.   Потім нас повели вздовж річки, в сторону півночі. Проходили ми через село Люще. Там, проходячи, я почув, як якась бабця голосила:
              - Ох, синочку, синочку, яка ж нещасна твоя мама!
       В селі Вiри, ми зупинилися на відпочинок. Там нас трохи допитували. Мене, на цей раз, минули кийки. Тих двох поранених, які були зі мною, не дуже били, бо крику чулося мало. Але, ось, Володимира Сарнюка, видно, сильно били, бо він кричав, ну просто, не своїм голосом! Увечері ми вже були в селі Кльосово. Ось там і нас вже сильно били. Я прийшов в себе вже в камері, серед людей, які мені прикладували мокру ганчірку до голови і говорили:
             - Ось, що «стрибки» роблять!  Не дивляться - молодий чи старий. Їм все одно.
         Незабаром пролунав дзвін ключів. Рипнули двері, і ввійшов, по всьому видно, «стрибок», п'яний.  Я почув, як на місцевому діалекті, посміхаючись, він сказав:
           - А ну, забирайся звідси! Хто тебе сюди пустив?
Я став збиратися, але не знайшов своїх чобіт.
           - Де, - питаю, - мої чоботи?
           - На, ось! - І подає мені «стрибок» якісь обрізки, без халяв, - Такі чоботи кинули сьогодні за тобою!
        Почав я натягувати на ногу один такий чобіт, але неможливо було його натягнути.  Мало того, що він мені був малий, так ще стільки цвяхів  всередині стирчало,  як,  ніби спеціально їх туди хтось набив.  Не став я їх брати з собою.
           - Бери! -побачив я оскал «стрибка», і якась жінка засунула мені тi чоботи в руки. 
         Відчинилися двері, і, стусанами, мене виштовхали в другу камеру. Там, уже,  були тільки чоловіки.  Вони  допомогли мені сісти на нари.
           - Де ти був? - запитав мене Сарнюк, - Ми вже думали, що  тебе в живих не побачимо.
           - Дайте мені трошки прилягти, голова йде обертом, - сказав я і втратив свідомість.
      Отямився я від шуму з коридору.
           - Ті, яких вчора привели  з  Княсела,  виходьте з речами!
    Мені допомогли зібратися, хоча, особливо, і нічого було збирати.   Ярмолку - я десь загубив,  мої   чоботи - «стрибки» забрали.  Я вийшов в  двір.  Була дуже приємна сонячна погода.  Але недовго нас протримали на вулиці.  Повели нас до поїзда і посадили в товарний вагон.  Під конвоєм  нас привезли на станцію Моквин. Тут нас уже чекали Березнівськi «стрибки».  Березнівських «стрибкiв» очолював помічник начальника міліції Долгов.  Він мене впізнав:
           - Так ось ти де? Тепер ти в мене заспіваєш,  півник!
   В підвал нас супроводжував Шелях. Та так, що я навіть, не торкнувшись сходинок, опинився на стогнувших  поранених ...
      В камеру ми вже не йшли, а нас втягували туди. Люди, які там знаходилися, стали за нами доглядати. За мною доглядав Степан Кондратюк, із села Моквин. Я i досі йому дуже вдячний. Він мені дуже допоміг у ту  тяжку  для мене годину, особливо, коли я тяжко захворів.
         На другий день викликали нас на допит. У кімнаті, де проводили допит, сидів за столом слідчий, а з бокiв його стояли, судячи з вигляду, хороші «костоправи». Один iз них був той самий, який спускав мене в підвал. Цей слідчий не представився,  як той, що був у лісі,  а відразу:
            - Як прізвище, як потрапив у банду, що там робив?
 Я йому все відповів. Потім він став питати мене, кого я там знаю.  Я почав називати ватажків, але мені не дали далі говорити:
             - Що ти нам плетеш?  Ми й самі цих знаємо.   Ти нам розкажи про тих, кого ми ще  не знаємо.
        Я собі подумав: «А кого ж вони не знають?».
             - Чого мовчиш? - почув я.
    Я знизав плечима:
            - Більше нікого не знаю.
  Підійшов до мене один із «костоправів» і сказав:
            - Може тобі пригадати?
         Він підняв мене за волосся, як цуценя і почав бити.  Потім мене підняли з підлоги і посадили на стілець.  На решту  запитань я нічого не відповідав. Мене відвели в камеру, але вже не впихнули так, як тоді, коли тільки привезли з Клесева, а привели під ручки, під самі двері і передали співкамерникам ...  Щось, пригадую, я ще говорив сусідам по камері про допит, але потім заснув і заснув так, що, по  розповіддям Кондратюка, думали, що я вже не прокинуся.   Я тільки не уявляю, як вони мене там всi терпіли! Кілька днів я не приходив до тями, не підходив я і до параші.  Від мене всi  відверталися, прив'язували до нар. Громадяни начальники кілька разів підходили до мене, що б взяти на допит,  але бачили, що з мене толку мало і відходили. 
         Я прийшов в себе і відчув, що мені дуже погано, мені не вистачає повітря.    Я став просити:
             - Дайте мені повітря!
   Я злазив з нар і падав. Мене підводили до віконця, що в підвалі, і мені ставало трошки легше. Потім я став сам потихеньку  підходити до віконечка, відкривав рот, як отруєна риба, щоб побільше вдихнути повітря.  Я чіплявся за грати руками, а мене били, з тієї сторони решітки, по пальцях наглядачі. Я падав, потім піднімався і знову хапався за грати, щоб вдихнути повітря. Я вдячний тим людям, які доклали душу і руки, щоб я вижив, особливо Степану Кондратюку. Нарешті, я вже став виходити на прогулянку. Моя мама дізналася, що я в підвалі, в МВД, і прийшла до мене. Побачивши мене, вона заголосила, але охорона стала відганяти людей подалі, і вона встигла тільки сказати мені:
             - Синку, бережи себе! Додому не приходь. Тебе вже там чекають!
     Присів я в камері і задумався: «Хто ж там мене вже чекає?»
Застукали засуви, відчинилися двері, і я почув:
             - Плескач є?
             - Який Плескач? - питаю, - У нас два Плескача!
             - Кирило Степанович!
    У мене похололо в душі.  «Знову допити ...» - подумав я.  Але нi, на цей раз:
             - Приймай передачу,  а що зайве - віддай назад!
      Я швидко перебрав передачу.  Нижню білизну переодягнув, а продукти - на всіх поділив.  Після їди почалися розмови. А мене не залишали думки в спокої: «Про що попередила мене мати? На мої відповіді, як я опинився в банді, не реагують зовсім».   Знаю, що ще будуть мене питати, а що відповідати   -  не знаю .
          Так, на наступний день, викликають мене знову. Знову все спочатку - прізвище, по батькові, рік народження і так далі ...  Я їм, знову, кажу те ж саме.  На цей раз Шеляха і того, що з ним був (який піднімав мене за волосся) не було, але зате на їх місці був Долгов. Він мені все сам почав розповідати про цю банду, я його тільки слухав.   Потім він мені каже:
              - Я не вірю, що вони тебе взяли вбити.  Вони б це зробили.  Це не ті руки, в яких би ти уцілів.  Значить, ти пообіцяв їм служити.  Ну, а якщо ти не обіцяв, то ми дамо тобі автомат, і ти підеш нам показувати,  де вони ще ховаються.
             - Де вони зараз ще ховаються -  я не знаю. Тоді вони були в Княсельскому  лісі.      І схованок їхнiх  я тоже  не знаю.
            - Не знаєш?
            - Ні!
     І це була правда. Я дійсно не знав, де вони ховаються.  Знав я тільки, де ховався Мельник Микола.  Але пройшло багато часу.  Може, його вже там i немає.  Він раніше ховався у дітей, батьків яких «бандерівці» вбили. Але він не бандит, а ховався від армії,  а тепер і сам не знає,  що робити.
              - Чого не хочеш говорити?  Боїшся?
             - Що мені вам сказати? По-перше,  я не знаю, що i кого вам показувати,  а  по-друге,  я ніколи не тримав  в  руках автомат,  і я не вмію з ним поводитися.
             - Ну, це не важко буде навчитися, але, видно, що ти  боїшся.  Не бiйся! Ми так тебе замаскіруем, що тебе ніхто не впiзнае.  Ти нам тільки скажи, куди тебе привезти, і де нам зупинитися.  Більше нічого від тебе нам не треба, - сказав він.
        Я  подумав і сказав:
             - Нi. Нікуди я з вами не поїду тому, що я нікого не знаю.  Ви  краще мене все знаєте.
             - Не хочеш, так ми тебе згноїм  в цьому підвалі, негідник! - вилаявся він і ще багато, багато лайливих слів я почув на свою адресу. Викликав він конвой  і  наказав вiдвести  мене звідти.

            - Видно з тобою сьогодні ласкаво обходилися, - сказав мені Степан, коли я повернувся в камеру.
            - Не так-то вже й ласкаво, але, принаймні, мене сьогодні не били, а пообіцяли мене згноїти в цій камері, - відповів я.
             - І за що ж тобі таку «ласку» придумали?
           - Не знаю. Напевно, за те, я що не знаю жодноi схованки  бандерівців.  За те,  що  бандерівці  жодного свого сховища  мені не довірили. 
             - Сухая верба, суха верба ..., - заспівав Кондратюк і йому почали підспівувати.    І «полилася» пісня тихо-тихо, але дуже красиво, по всій камері!
            А я знову задумався: «Як же мені доказати, що я не був пов'язаний із бандерівцями? Я вже більше тижня сиджу в цьому льосі, а вони всі намагаються мене в чомусь звинуватити. Намагалися звинуватити у нестачі грошей, але, перед тим, як мене забрали в банду, я встиг здати ввечері всі гроші в банк.   Намагалися звинуватити мене у дезертирстві, але потім, навіть, і не згадували про це.   З усього цього я зробив висновок - не вступати в контакт ні з ким. Додому мені не можна, мама попередила мене.  А далі ... Що мене чекає далі?
           Так минали дні. Мене вже більше не викликали, іноді тільки передавали передачу від мами. Вже відправили моїх знайомих, яких забрали разом зі мною з лісу. Відправили Кондратюка і ще деяких. Але підвал не пустував. Постійно поповнювали. Вже пройшов квітень, почався травень. Дев'ятого травня всіх нас вигнали з речами на вулицю.  Був День Перемоги. Соколов, начальник  міліції, по списку викликав затриманих і направляв, кого додому, а кого назад, в льох. Мені випало друге. «Все-таки хочуть згноїти» - подумав я. Але якби й відпустили додому - нічого б доброго мене там не очікувало.  Мама не дарма мене попередила, що мене там «чекають».
           Насправді я чогось чекав, але сам не  знав  чого.  А поки, я розтирав свою ногу спиртом, який мені залишили поранені хлопці. На вулиці було тепло, в льосі - душно.   Я розтирав свою ногу, і мені ставало набагато легше. Я вже міг її без допомоги рук згинати й розгинати.   З кожним  днем мені ставало все легшее i легше. Мене нікуди вже більше не викликали і нічого мені не пропонували.  Вже ось-ось травень закінчиться. «Може бути, забули про мене? Може бути, мені треба їм якось нагадати про себе?» - подумав я.  Але нагадувати мені їм не довелося. Мене запросили з речами на останній допит.  Нічого нового мені не сказали. Все - як і колись, але вже нічого мені не пропонували.  На наступний день, мене і  ще  кількох людей, посадили в вагон біля млина, де  молов борошно той Газника, про якого  я розповідав раніше. Через  мою  ще  недосвідченiсть, мене мало не проткнули багнетом в потилицю через вікно у вагоні, якби  не рвонув мене за рукав один з моїх попутників.
         Перевезли нас в Дубненську в'язницю.  Сьогодні я згадую цю в'язницю, як ще один кошмар в моєму життi.  Її  неможливо забути, особливо - її мешканців.  Це була не в'язниця, а душогубка з душогубами. Мене, як малолітку, посадили в камеру № 23, розміром чотири метри в довжину і два в ширину, на першому поверсі.  Боже  мій, що я там побачив!?  Усі мешканці цієї в'язниці були майже голі. Запах смороду мало не збив мене з ніг!  Я, хоч і звичний вже багато до чого, але, все одно, відчув якусь жуть.  Люди - не люди, а  якась  дикість.   Я почув наказ:
              - Давай сюди свої речі, а сам сідай там де-небудь!
       Я подивився на того, хто мені наказав і очам своїм не повірив! Людина це? Вуха у нього були, як у осла, голова - лиса, борода - руда і обросла.  Сам вiн був  брудний і страшний.  Біля нього, мабуть, був його дружок.  Він такого ж плану, тільки чорний, не слов'янського походження, і вуха в нього поменше. Решта - хто сидів, а хто лежав, тільки голови повернули в мій бік.  Я віддав свої речі. Там нічого такого, особливого, не було. Було трошки білого хліба домашнього і кілька пирогів з квасолею і чорницею.  Віддав я тому, хто був ближче від мене, що сидів біля параші. Той передав далі. На мене вже не   дивилися.  Всі погляди були звернені на мої речі, які передавалися з рук в руки вухастому. Той розв'язав мішок і висипав з нього вміст. Потім став перебирати. Пироги і хліб відклав в сторону, а рушник і білизну  покрутив в  руках і,  порадившись з дружком, поклав назад, у мішок.  Потім  вiн поклав туди шматочок хліба і передав мені.
              - А чому це ви моїми речами розпоряджаєтеся? - запитав я.
              - Ах, шкода, що мені не хочеться по цих трупах до тебе, шмаркач, підходити, - сказав вухастий i наставив два пальцi,  -  Я б тобі  ось цими пальцями шрифти закрив би!
              - Що закрив би? - перепитав я.
    Він посміхнувся і хотів встати, але той, чорненький, взяв його за руку і сказав:
              - Та ну його!
     Робити було нічого.  Треба було мені знайти місце, де примоститися. Іншого місця не було, крім як бiля дверей.  І  то,  ноги потрібно було пiджати. Так я промучився першу ніч в цій душогубці. Прокинувся я від якогось грузу. Дивлюся - на мені лежить кілька пар ніг.  Більше в цю ніч я заснути вже не міг.  На другий день потрібно було прохід звільнити, і мені дали місце біля параші.  Було так тісно, що переверталися ми з боку на бік тільки  під команду.
          Надійшла команда:  "Підйом!"
          - Зараз будуть нас рахувати, - сказав мені сусід по камері, - Ти знаєш, як тут  щитать?
          - Ні, - відповідаю.
         - Щитають молотками. Дивись, щоб тебе не защитали за двох, а то будуть відраховувати, і отримаєш ударів більше. Намагайся уважно виходити за сусідом  в  дверях.
         Підійшла черга і до нашої камері.  Відкрилися залізні двері, і один конвоїр зупинився біля дверей. Двері в камерi відкривалися тільки на півметра,  далі двері не пускав залізний ланцюг),  а двоє, з молотками, заходять в камеру, простукують стіни і підлогу.  Ми, всі,  повинні були в цей час стояти. Мені, на цей раз, (з шкідливості) пристукнули ноги до підлоги (не так, бачте, я їх поставив). Деяким, то й по голові «зробили перевірку».   Нарешті, надійшла команда: «Виходь на прогулянку!» Я, разом зі своїм сусідом по камері, повинен був виносити парашу. Він пішов попереду, тримаючись за ручку, а я за ним. Конвоїр стоїть за дверима і молотком рахує:
          -Раз, два, три ....
Та так «рахує», по чім попало, що аж застонеш. Так повинні нарахувати 26 осіб, а якщо, не дай Бог, помиляться, то починають рахувати спочатку. На прогулянку виділялося 20 хвилин.  Після прогулянки - сніданок. На сніданок   подавали  якусь юшку. В тарілці була тільки водичка, і плавало там кілька листочків.   Я в сусіда по камерi питаю:
          - Що це за юшка така?
          - Це баланда, - просвітив мене він.
          - А хліб буде?
          - Ні, не дають вже кілька днів хліба.  Так сьорбаем,  без хлiба.
          - Як же її сьорбати, вона ж така противна?
          - Хочеш жити, будеш сьорбати, - сказав він мені.
     Хліб, який у мене трошки ще залишався, ми ще вчора з'їли, а сьогодні довелося сьорбати цю баланду без хліба. Так було на обід, і так було потім. Деякі, iз співкамерників,  вже не могли вставати на прогулянку. Тоді їх рахували ногами. Я ще, поки що, вставав, але вже морочилася голова, і я отримував по три молотка.  На п'ятий день мого находження в цій душогубці, я теж вже не вставав. А потім ніхто вже не міг піднятися, навіть за баландою. Тільки по команді переверталися ще з боку на бік. До параші підповзали вже на колінах.  Допомагали один одному, як могли. На команду «підйом!» наглядача вже не реагували.  Я намагався ще сам піднімати свої костi, але вже не можливо було їх втримати.
На шостий день,  після полудня, я почув, як хтось називає моє прізвище за дверима:
            - Плескач Кирило Степанович,  є такий?
            - Є! - ледве відповів я.
            - Хто це до тебе міг приїхати?
            - Не знаю, може мама?
            - Отримуй передачу!
  Вухастий вже тут як тут:
            - Я сам дістану, ти лежи!
  А сам теж вже не може підняти голову свою, ослячу.
           - Ні, я тут ближче, і сам зможу отримати! - сказав я і почав підповзати до дверей.
 А він, падаючи на людей, теж повзе.  Відчинилися двері, і обоє ми підставили руки.   Наглядач запитав:
           - Хто з вас Плескач?
           - Я! - сказав я.
           - А ти чого підставляєш руки? - запитав він вухастого.
           - Хотів допомогти, - сказав той,   і  обидва усміхнулися.
Я мертвою хваткою вчепився в  мішок з передачею.  Вирішив: «Хоч і попаде менi, але мiшок свiй не віддам».  Вухастий почав мене бити, показувати свої пальці.  Я закрив очі, але за мішок тримаюся. Приповз і його дружок. Вже удвох намагаються відняти  у мене мішок. Не витримали співкамерники такій нерівності і почали нас розбороняти.  Почалася справжня війна не на життя, а на смерть.  Де тільки сили взялися?  Один (здоровіший) хлопець узяв вухастого і його дружка за комір  і поклав біля параші.  Наглядачі заглядали в щілину, спостерігали за тим, що у нас відбувалося, але ніяких заходів не вживали.  Потім, тільки, коли ми вже заспокоїлися, відчинилися двері, і нас запитали:
           - Що тут відбувається? - потім подивилися на тих двох, що біля параші і сказали, - Що, голубчики, нагодували вас, досита?
           - Переведіть нас звідси! - став просити рудий.
           - Одного, мабуть, переведемо, а інший хай ще посидить тут, - сказав наглядач і додав, - звільниться місце, тоді і другого переведемо.
 Потім, порадившись у коридорі, забрали і другого.
Так нас залишилося на дві особи менше в камері. Передачу мою поділили порівну всім. Взяв її під свій контроль той, здоровiший хлопець. Звали його Андрій Сологуб.  Він порадив нам їсти потрошку.
            - Сухарі і коржики можна  їсти до баланди.  Баланду потрібно  сьорбати обов'язково,  а то поморять  нас тут  голодом, як рудих мишей, - сказав він.
 Так ми і робили. Стали вже потроху піднімати голови і заводити розмови. Замість тих двох підкинули нам ще трьох, місцевих.  Ці, вже, мали при собі пироги з черешнею. (До цього я ніколи не бачив черешні.  У нас, чомусь, її не вирощували). На восьмий день нам вже дали хліба по 300 грам на людину. Хліб був жахливий, клейкий, та ще й з присмаком цвілі, але все одно це було свято. На дев'ятий день мене викликав слідчий і сказав, що мою справу  закривають, зсилаючись на письмове свідчення мого двоюрідного брата, Плескача Андрія. В цьому свiдченнi було написано, що я добровільно залишився служити в банді, інакше вони не залишили б мене в живих. Я знав, що він і його рідний брат, Петро, не пішли в Армію, десь ховалися.
          Коли привели до нас в камеру Андрія, то я попросив його не говорити, що ми родичі, а то й за нього мені б ще додали. Може бути, він і не сказав, що ми родичі, але зате він допоміг слідчим органам КГБ зробити мене співучасником банди «батька».
        Затвердили мені статтю 54. За цією статтею винесли вирок - 10 років виправно-трудових таборів  без конфіскації майна.   У  мене, чомусь, защеміло серце, і по лицю  побігли сльози.   Пам'ятаю, як плакав я від радості, коли після судилища в Богушiвському  лісі Кодя розв'язав мені руки і сказав, що бере мене на поруки, а тепер плачу від обiди після оголошення трибуналу. Мені було дуже прикро, що судили мене, як злочинця. Лазарец Володимир, якого засудили на 15 років,  сказав:
            - Мене - то вже ладно, може бути, я і в чому винен, але за що цього пацана засудили?  За те, що вiн не віддав там, у лісі,  Богу душу?
       Суддя мене заспокоїв тим, що нічого страшного не сталося. Там мене виховають, потім відправлять в малолітку на кілька років,  а далі - буде видно. Так і вийшло.  Після моїх мандрiвок по КПЗ, по тюрмах, в липні місяці 1945 року, мене етапом направили в Одеську дитячу колонію, де я повинен був перевиховуватися, отримати спеціальність. Спочатку було важко звикати до такої атмосфери. Там я дізнався, хто такі злодії, законники, урки, політичні фраєра, суки та інші блатні. Багато було засуджених молодих хлопців  за те, що вони збирали колосся на колгоспних полях,  щоб не померти з голоду.
        Правда, нас годували непогано. Давали американську тушонку, згущене молоко, видавали формений одяг. Я поправився, змужнів. Стали зі мною рахуватися і майстри на виробництві, і вчителі. Лікарі допомогли мені вилікувати мої хворі ноги. Я вже став нормально бігати, грати в футбол і волейбол.
         Я часто вставав на коліна і молився богу. Один раз помітив, як я молюся, наш учитель з математики, Юрій Логовіч.  Він потихеньку  підняв мене за руки  з колін, подивився менi в очi  і сказав:
         - Навіщо ти б'єш поклони так старанно?  Знаєш, головне в житті для людини - прожити чесно і справедливо.  Ніколи не потрібно принижуватися, і ніколи не дай себе образити будь-якому паршивцю. Попереду життя складне, а часом і підступне. Випаде на твою долю ще чимало випробувань і треба намагатися  їх пережити.  Життя - це боротьба,  а поки - йди спати.
       Правда, я тоді заснув таким міцним сном, що мене винесли разом із ліжком в коридор, і я навіть не прокинувся.
         Записали мене відразу в сьомий клас. У той час це був самий старший клас неповної середньої освіти. У 1946 році я його успішно закінчив, а заодно і отримав спеціальність стругальника по металу 4-го розряду, частково токаря і бляхаря. Одним словом, було б бажання, можна було отримати будь-яку спеціальність.
         Коли був начальником колонії Сурков, мене часто брали з собою в місто і до себе, додому, майстри, вчителі та вихователі. Мені ніколи і в голову не приходило їх обдурити і втекти. Мені часто довіряли групи малоліток з виїздом на підсобне господарство, за місто. Був, правда, випадок, що якось, підвели мене два хлопця - Донченко та Калініченко. Не прийшли вони на збір. Від Калиниченко потім прийшов лист в колонію, що він «живий, здоровий і неушкоджений».
         У 1946-1947 році я брав уроки за 8 клас. Нас була ціла група, в основному,  хлопці з західної частини України. За уроки ми платили, і нам їх охоче давали. Нам, західникам, часто присилали посилки, і ми допомагали своїм вчителям продуктами, тому що у них там,  на волі,  був голод.
       Вже в колонії я дізнався, чому мені не можна було повертатися тоді додому, і про що мама мене попереджала. Виявляється, що бандерівці дійсно вважали мене зрадником. Вони чомусь думали, що це я дав можливість гарнізону оточити їх.  Вони влаштовували на мене засідку, чекали, що мене відпустять додому і хотіли мене знищити.  А вийшло все навпаки, мене Долгов з Соколовим вирішили «згноїти» за те, що мене не задушили і за те, що я, дійсно, не знав, куди  вести і по чиїх слідах  Цвіркуна або Кабежа з їх «стрибками».   Вийшло так, що я став жертвою, як одних, так і других.
           Коли Фронт проходив уже на Німецькій території, бандерівцям ні на кого було сподіватися.  Одна надія була на указ, що буде все прощено. Ось на цей указ і зреагував сам ватажок банди, «батько». Про це мені розповіли вже потім. Він почав шукати і налагоджувати зв'язок з МГБ. Це була хоч і не грамотна, але дуже хитра і підступна звірюка.  Йому запропонували перш, ніж самому вийти з повинною, здати, як ватажкові, всю банду. Так він і зробив. Але діяв він дуже хитро - підбирав собі спільників, а хто не погоджувався, того непомітно знищував. Багато він знищив людей - і фронтовиків, які повернулися додому і тих, хто почав виходити з повинною, влаштовуватися на роботу. За його доносами зачастили засідки, куди він направляв своїх бойовиків. Його викрили, врешті-решт, і стратили «свої» ж на багатті, в лісі, як звіра.
   Ось така була історія.