Те, що повинно лишитись

Остання Біблійна притча


Стояли вони
На трьох стовпах
За гріхи свої, за те, чим конали все життя.
Стояли голі,
Приречені на вічне
Споглядання один одного серед сліпучо-білих порожнин.
Один, що
Завжди вважав себе
Істиною,
Прикутий до стовпа,
Роздирав своє чрево
У пошуках себе.
У пошуках відповіді на
"ЧОМУ?",
Заглиблювався в себе.
Шукав у собі всіх тих, ким він не став.
Художник, і кисті тримав,
Ноти та літери ними
Вимальовував заради
Того, щоб то була
Історія світу, незграбно
Здобута, забута
Тиранами, що
Щільно розстріляли
Останніх державних героїв.
Другий у блювотних
Припадках ревів,
Бо провів своє життя за
Пляшками.
І був нагороджений
Відразою до того,
Що вічно вливатиметься в нього.
І роздирав своє горло,
Щоб спинити ті муки.
Та марно. Відраза була,
А вливання тривало.
Він так слізно молив,
Що востаннє забруднює
Спиртами кров.
І за брехню свою кару ніс.
А третя,
Забруднена гріхом
Самогубства,
Різала вени до самих кісток
І кров'ю стікала
Із диким болем в зап'ястях.
Стрибала униз,
На рельси туманні
Під всі поїзди і жах відчувала
Від їхніх коліс.
Кожного дня бовталась
У петлях, задихаючись
Від власних жгутів.
Ковтала отруту літровими
Пляшками, що роз'їдали
Її всю. І все відчувала
Аби зрозуміти.
І мусили троє
Шлях віднайти, що
Вів до очищення
Від мирських дешевих правд і
Усвідомлень ціни того,
Чим святі називають життя.
І лиш тоді зможуть зійти із тих стовпів,
Піти від мук у всепоглинаюче світло.