Нам треба дожити до вечора

Нам треба дожити до вечора.
До холодного, темного вечора.
Із тим дивним повітрям
І присмаком фабрик текстилю.
Хоч я і не вірю,
Що нам це удасться.
Пересилимо біль
У скронях, побитих
Думками й роками
Замовчаних слів,
Що так і лишились
Несказані нами.
І болісні рухи наших голів,
Що ми їх стискаєм своїми руками.
Вони тільки зайві
У нашому танго.
Ми хворі коханням,
Кохання - хвороба,
Та надто приємна,
Якщо пандемія
Накриє наші з тобою серця.

Ти віриш у страх?
Чи, можливо, у пристрасть?
Звичайно, ти віриш.
У тебе ж є хист.
Ти така ніжна
Й водночас тваринна
У ліжку моєму гола лежиш.
Ти, наче диявол, що шепче на вухо.
Глухо
І порожньо від цих побажань.
Насправді, ти - тільки моя паранойя,
Мій ризик, бажання і переляк.

В моїй голові
Ти чаклуєш і мариш.
Ти - привид фантазій безмежних моїх.
Моря, що клопочуть
Уяву і пам'ять.
Боже, за що ти так тяжко прокляв?
За що ця хвороба?
Це шизофренія?
Чи, може, ранній Альцгеймер в мені?
Що? Розкажи, мій друже єдиний.
Не хочу я мук і страждань.
Й боротьби.
Рятуй же
Мене
Від
Цього
Кошмару.
Я більше не можу.
Я скоро помру.

З тобою нам, друже,
Треба дожити до вечора.
До холодного, темного вечора.
І важко заснути.
Й на ранок.
Знову
По
Колу
До неї й до тебе.
І знов доживати
До пізньої ночі.