Обереги

       На узбережжі Егейського моря полискували два кремезні чорні камені. Море, смакуючи грецьку кров, карбувало на них відпис ворогові: „Не підкорюся!”
       По закінченні Третьої Македонської війни, 168 року до Різдва Христового, вся Еллада опинилася під протекторатом Римської імперії. З її ласки Афіни отримали кілька островів на Егейському морі, та найвагоміший серед них ; острів Аполлона ; Делос, що невдовзі став центром еллінської торгівлі. Також римський імператор проголосив свободу всіх грецьких міст! Афіняни тішилися. Країна нарешті стала вільною, хоча й слабосилою. Поділена на дрібні держави, вона вже не була грозою для Риму...
       Сплинуло ще майже століття. Тепер Еллада ; провінція. Про свободу годі й казати. Якщо раніше Афіни славилися демократичним ладом, то сьогодні потерпали від римської тиранії. Мовчки виношували план помсти й усвідомлювали свою немічність. Тож коли понтійський король Мітрідат VІ Євпатор оголосив війну Римській імперії, вся Еллада радо повстала з Афінами в проводі. Аж тепер з’явилася надія, незатьмарена мрія знищити олімп римського всевладдя.
        Збунтовані афіняни поновили демократичний лад. Їхня полісна свідомість волала. Прокинувся патріотичний дух, приспаний римлянами. Знищимо експансію! Благородною буде смерть лише за батьківщину. Готувалися до запеклого бою. Та ворог не йшов.
Уранішнє сонячне проміння голубило Афіни. Лише один раз на чотири роки випадає Панафінійське свято, тож сьогодні не звичайний день. Вся міська громада йшла до перлини афінського Акрополя ; Парфенону, щоб ушанувати шляхетну Афіну-Діву шатами й дарами. Попрохати наснаги й перемоги. Хоча й боялися, що саме нині атакуватимуть римляни, та не прийти до святилища не могли.
        Адже грецький світ ; це міф релігії, віддзеркаленої в літературі, філософії, мистецтві. Жили в міфах і міфами. Так, Акрополь для еллінів ; зриме божество, естетичний рай шляхетської простоти і спокійної величі. Всі цивілізації замиловувалися світом найвидатнішого скульптора класичної Еллади ; Фідія. Міріади скульптур, храми, вирощені з джерел міфологічного буття заворожують… А все тому, що греки вважали культуру другою природою і неодмінно радилися з першою. Поважали, захоплювалися природою і розуміли, що перевершити її неможливо. Через те вона й подарувала їм безцінний пам’ятник досконалості, гармонії та спокою вроди. 
        Мистецтво має слугувати людині та її естетично виховувати. Й Акрополь якнайкраще втілював ціль калокагатії, даруючи красивому тілу ще й здоровий, чистий дух.
У заворожених і полонених урочистостями афінян усе буденне залишалося за воротами Пропілеїв. Вони навіть на мить забули про напружений страх знову підкоритися римлянам.
        Тим часом вороже військо вже пройшло Елладу і наближалося до Афін. Безсумнівно, римський полководець Луцій Сулла все спланував. Довго чекав нагоди, мріяв проштрикнути афінян у саме серце, ; їхній Акрополь. Адже знав, чудово знав, що елліни без своєї віри вже слабкі духовно, а отже, і переможені. Так, він одразу накриє серпанком горя й смутку не тільки людей, а й їхні святині. Щоб елліни дивились як знищують їхнє божество, все те, у що свято вірили і чим жили. Тому римляни знищать афінян не тільки тілесно. Вороги подарують холодний біль, що переросте в усвідомлення безвиході й змусить еллінів скоритися. Пощади не буде. Хоча римський полководець і захоплювався еллінським мистецтвом, як і всі знатні римляни, та солодшою за ці матеріальні трофеї неодмінно буде насолода від споглядання за муками завжди бундючних греків.
         Луцій Сулла гріховно розбестив своє військо. Нав’язав вірність щедрістю вседозволеності, а отже, й нечестивою розкішшю. Спонукав вояків віддаватися розпусті й пияцтву, любити душогубство й братовбивство. Тож обкрадали святині та цуралися всього божого й простонародного, жадали тільки влади і слави. Ніяка з еллінських держав не могла гідно опиратися римлянам. Вони катували на своєму шляху все живе і грабували навіть нецінне. Спустошені держави плакали тілами повсталих сміливців. Елліни не чекали такої жорстокості, бо античність ще не знала подібної бездушності.
         О, скільки разів римський полководець уявляв собі цю блискучу перемогу, як не міг дочекатися, щоб натішитися наяву… І от ця тріумфальна мить настала! Зараз він заволодіє, пограбує, понищить афінську гордість — неперевершені скульптурні витвори Каллікрата, Фідія, Іктіна, Праксителя. Тож стоять легіони навколо Акрополя, насміхаються, ; мовляв, і не такі фортеці брали!
         Аж тепер елліни помітили внизу ворога! Та що ж, урочистості ще не завершилися і лише вояки заметушилися, рушили до Парфенону по зброю. А жінки й діти ще палкіше молилися богам ; благали про допомогу. Розраховували на Афіну-Діву, вона їх у це свято не залишить і справедливо покарає римлян. Готувалися, вирішили атакували одразу за ворітьми.
         Сходи, які зараз так безжально і впевнено долали римляни, були виняткової мистецької вартості. Свідчать передовсім про глибоку еллінську  самоповагу. Бібліотека, лавочки у мрійливому затінку через кожні кільканадцять розжарених лінивим сонцем сходинок. Проте римляни на них байдуже споглядали. Авжеж, попереду на легіони чекає значно більше, ніж це неймовірне естетичне задоволення. Стратегію бою, яку використовували у всіх попередніх вдалих битвах, відмінили. Адже це не просто місто. Акрополь — диво, земне небо. Його не можна руйнувати! Та все ж про всяк випадок оточили  гору.
         Сказати, що бій був запеклим означає змовчати, приховати сутність Арея. Швидше від зірок згорали в бою душі сміливців, кричало небо, не встигало їх приймати. Та недаремною була ця дорога ціна. До серця Афін — Парфенону — все ж не пропускали. Красуні Каріатиди Ерехтейона-храму вмивалися кров’ю. Налякано спостерігали за «місивом» байдужі фронтони храмів. Афіні-Ніці вороги вже ламали крила, плакала й ламалася з нею і душа завзятого елліна. І ще нестримніше вихлюпувалася злість на римлян. Кожен афінянин нищив по три воїни, а потім і сам пізнавав смерть від рук численішого у десятки разів ворога.
Спекотніше пекла палала образа елліна, ненависть до аморальної, бездуховної римської душі. Проклинали Посейдоном, благали Олімп стати на поміч, не дозволити римлянам так сміятися з їхньої саможертви. Кричали до Цербера, щоб не пропускав еллінів до Аїдового царства. Жінки ридали і накривали своїми тілами дітей, які брали у загиблих співвітчизників зброю, сміливо підкрадалися до ворога й вбивали його. За що, звісно, віддавали своє, ще нерозквітле, життя. Небо ламалося громом, земля жахалася буревієм.   
        Сонце сховалося за чорними дощовими хмарами, море співчувало штормом. Усе просило олімпійських богів змилостивитися. Молили їхнього прощення, бо не знали, за що заслужили такої грізної кари елліни. За яку провину знову мусять платити ціною вічності.
Та їхні боги забавлялися, бенкетували, укладали парі. Вони зараз надто зайняті своїми дрібницями-проблемами, не допоможуть смертним. Біда… Одна  лише Афіна схаменулася.
       У чорній хвилі крові й крику застигли всі живі. Примара, душа тринадцятиметрової статуї Афіни-Діви, гордості Парфенону та й всього Акрополя, поволі покидала храм. Її піднімали в понурий горизонт пегаси, зображені на золотій тозі Діви. Медуза Горгона на грудях богині вбивчо дивилася на натовп смертних. І один по одному кам’яніли від тих крижаних очей римляни. Від еллінів же богиня щитом відбивала той ненаситний, ласий погляд. Священна змія, що звивалася навколо списа, стрімко понеслася ввись і розбивши списом грозові хмари, сама перетворилася на блискавку. Злива омивала горе. Пегаси ще частіше замахали білосніжними крильми, а коли вже всі римляни уклякли, богиня усміхнулася і простягнула до землі руки, з яких лилося на заплакані жіночі очі світло, яскраве і барвисте. Потім Афіна перетворилася на веселковий згусток і стрімко полинула вниз. Вдарилася об два чорні камені і розчинилася в них. Ті ожили.
        Душа Акрополя, серце Афін, еталон Еллади, вселилася у два темно-сині створіння з русалчиними хвостами і риб’ячими плавниками та неймовірно розумним, таємничими очима. Оскільки у Дельфах дізнавалися про майбутнє, а майбутнє грецької культури втілилося в морські камені й оживило їх, то ці створіння назвали дельфінами. Не підкорилася еллінська душа римлянам. Не віддала надбання народу. Не зреклася ідеалів і мрій. Та найголовніше — не посвятила в таємницю і могутність своєї віри. Не підвладна духовно, але ж духовність і є єдиною правлячою, визначальною силою в світі.
        Луцій Сулла врятувався. Заховався за однією з каріатид, які підтримували, мов титани, храм Ерехтейон. Він бачив, як один за одним кам’яніють його солдати. І злякався. Побоявся підводити очі увись, бо розумів, що там щось убивче. Лише помітив, як яскрава стріла пронизала два чорні камені, і ті стрибнули у воду. Враз море вгамувалося і прийняло дельфінів, мов своїх дітей. Посейдон радо розкрив хвилі і впустив у своє царство, обіцяючи увічнити еллінську культуру.
        Минула ще година й Афіни захопив римський легіон, що поспішав на підмогу. Бо тепер елліни, виснажені й вже нечисленні, не мали сил боронитися. Їхні долі швидко опинилися на долоні Луція Сулли. Але той був надзвичайно враженим і наляканим силою еллінської віри, тож змилостивився…
        Елліни домоглися, чого бажали. Стали вільними, хоча й переможеними. Не підкореними ніким і ніколи, бо їхня віра залишилася безсмертною завдяки надзвичайній відданості й самопожертві. Вона й досі надихає і захоплює митців загадковими очами насправді небесних створінь — дельфінів.