Плацебо. Глава 1. Сповiдь

Вчора, пів на дев'яту вечора, на знак прощання ми потисли руки і розійшлися в різні боки. Погода була моя улюблена: легкий свіжий вітерець, близько 20 по Цельсію, а головне отой запах. Надлишок озону п'янив і заспокоював. А після кількох кухлів пива він взагалі видавався мені чимось надприродним і таємничим.
Вдома не було нікого, і замість того, аби лягти спати, я дістав пляшку віскі, який ненавидів, та сів за ноутбук. На екрані блимав курсор на фоні сліпучо-білого порожнього аркуша, де мав би бути цілий роман. Надворі полив дощ. Мій друг був, напевно, десь в околі Лук'янівки, хоча злива ніколи не заподіювала йому дискомфорту, тому й зараз проблем бути б не мало. Він прийшов би додому мокрий наскрізь у таку ж, як і моя, порожню квартиру, дістав би пляшку і сів би зіграти кілька партій в онлайн-покер. Він це діло полюбляв.
Я ж, полишений на самоті з власним зародком письменника, відкоркував пляшку. Ковток, другий… Тепло пішло по нутрощах, залишаючи після себе гидкий присмак. Коліщатка закрутились, механізм запрацював. Писемний геній… А що взяти з наших писемних геніїв? Хіба що невміння їх проявити. Бо кожен здатен творити. Та лише одиниці вірять у це.
А найсумнішим було те, що єдине, чим я міг себе заспокоїти, себто алкоголь, завжди пробивав мене на блювання в незалежності від кількості і якості випитого. Я ненавидів його, але відчуття сп’яніння – єдине, що додавало мені ентузіазму. Може саме в цьому суть залежності? В почуттях, а не в речовині? Певно, то все кисневий голод.
Курсор блимав, ніби дражнячи. Мовляв, ти навіть вступ ніяк не почнеш. Знов потрібен був поштовх, емоційний вибух. Враження, яких не в змозі принести алкоголь. Спогад. Чи сподівання. Всього лиш усвідомити, знайти. Як завжди знаходив. Те, чому б повірив я сам. Ілюзія, що видавалася найпотаємнішим бажанням... Де ти, Гоцо? Я не можу почати без тебе, мила...