Плацебо. Глава 4. Зовсiм. Молода

Я сидів на ліжку, театрально підперши голову рукою. Друга рука стискала пляшкку, а в зубах дотлівала майже ціла сигарета. Дивно, та замість того, аби розкуритися, вона затухала. Сльози текли, незважаючи на триденну щетину, бо я не міг стримати їх. Тіло заходилося в риданнях, а обличчя кривилося, як то заведено. Страшно та гидко.
До чого всі ті, ким я хотів стати? До чого всі мрії та намагання? Ті ночі, проведені у порожнечі та тиші? До чого? Даремно. Згаяний. Час… Згаяний за декілька секунд.
Коли ти розумієш, що немає тої людини, якій би міг казати те, що відчуваєш. Чи просто мовчати у слухавку. І тебе б розуміли. Немає того, кому б ти довірився.
Я вийшов на балкон і мовчки почав вдивлятися в гинуче світло ліхтарів.
Інколи я залишався сам. По факту ж, я завжди був один.
Світло згасало у цих ліхтарях. І у мені. Тій надії, що мала б лишатися до останнього, тихо вимикали струм. В ній ставало темно й холодно, як взимку о пів на третю ночі. Згас і її ліхтар. Три години тому.
Повітря було прохолодним. Я дивився вниз. І хаотично думав, що ж потрібно зробити… Тільки зараз я зрозумів, що трапилося. Жах. Нестримний та холодний все знову і знову пробуджував мене. Я зайшов назад до кімнати і, ледь стримуючи себе, опустився на коліна перед її тілом у калюжі крові.