Плацебо. Глава 5. Сомерсбi
Я вистрибнув з університетського корпусу і побіг по снігу. Він був незайманим. Жодного сліду від чиїхось ніг.
Я біг і провалювався інколи по коліно у біле пухнасте середовище, яке хрустіло, наче кукурудзяні пластівці з реклами. І це було круто.
Сонце здавалося дуже яскравим - сніг добряче відбивав промені, і навколо все було схоже на мої дитячі спогади. Сонячно. Я з батьком кудись ідемо. А потім додому, в тепло.
Чесно кажучи, я не пам'ятаю, як саме пішов сніг. Під час сидіння у порожньому корусі я навіть не міг подумати, що за якихось півгодини могло випасти стільки опадів.
Я радів, наче мала дитина.
Дивно, та на вулиці не було жодної людини. Порожньо. Як першого січня о восьмій ранку. Це б мало занепокоїти, але я навпаки заспокоювався від споглядання кришталево чистого, незайманого шматочка світу, що зараз оточував мене.
Я впав у сніг і почав робити «янгола». Мені ніколи не вдавалося зробити його якісно.
За п'ять хвилин я вже йшов поряд із сусіднім корпусом. І тут побачив дещо несподіване. Людину. Дівчину. Вона ліпила сніжну бабу, та матеріал був занадто крихким, тому конструкція кожного разу цілеспрямовано розвалювалася. Раптом дівчина помітила мене. Вона рівно встала і пильно вгледілася в мій бік.
- Гей! Привіт! Можеш мені допомогти? - крикнула вона і замахала рукою.
А оскільки я був єдиним, хто міг допомогти їй у цю скрутну хвилину, мені нічого не лишалося, окрім як підійти ближче і привітатися.
- Мене звати Андрій. А тебе як? І що ти робиш?
- Не скажу. Краще допоможи мені.
- Ну добре. - посміхнувся я і ми мовчки почали працювати над складним мистецьким проектом.
Свидетельство о публикации №213040302247