П РАМ ДА

                ПІРАМІДА

Таксист загальмував так, що Яні лишилось тільки простягнути руку й відкрити задні дверцята. Жінка спочатку сіла сама, потім перекинула через коліна сумку, нарешті забрала з тротуару трирічну Марічку.
Кинула:
–Залізничний вокзал.
–Правильно сідаєте в таксі, – зауважив молодий водій.
Яна перехопила в дзеркальці над лобовим склом його погляд, мовила спокійно:
–Час лихий.
Чоловік, помовчавши з хвилину, запитав:
–Ви на київську електричку?
–Вже ні…
–Не нервуйте, встигнемо. Вона ніколи вчасно не відходить – чекає хвилин п’ять. Квитки є? Який вагон?
–Восьмий.
–Нормально – навпроти вокзалу.
Таксі під’їхало до вокзалу за дві хвилини до відходу електропотягу.
Водій підхопив Марічку й швидко пішов до перону, Яна, швидко вистукуючи підборами, подріботіла за ним, примовляючи:
–Зачекайте, я ж не заплатила... Марічко, не бійся, я тут… Все одно не встигнемо.
–Встигнете.
Вже заскочивши на підніжку вагону, Яна простягла йому двадцятку:
–Як вас звуть?..
–Сергієм.
–Дякую.
Чоловік засміявся:
–Нема за що
Потяг рушив.
Наступного разу вони зустрілися на дитячому майданчику. Сергіїв син – приблизно такого ж віку, як і Марічка, чомусь сидів у візку. 
–Марічко, покатай Ілюшу! – крикнув Сергій.
Яна зраділа зустрічі. Присіли на лаву.
–Добре твоїй дружині, – позіхнула жінка, – є кому з дитиною погуляти.
–Є. Тільки роблю це нечасто – працюю багато. Їй важко з Ілюхою…
–Нічого, скоро помічника матимете.
Сергій подивився на Яну із сумом:
–Ти не зрозуміла? У сина – церебральний параліч, тому він у чотири роки – у візку.
–Вибач.
–…У тебе гарна донька.
–Дякую.
–І ти гарно виглядаєш. Минулого разу така розгублена була.
–Поганий із тебе психолог – зараз я вже не розгублена, а у відчаї.
–Біда чоловікові з тобою – проблемна жінка.
–Чоловік пішов жити до моєї подруги. Залишив, щоправда, квартиру, але кредитну. Маю платити п’ятсот доларів на місяць, а заробляю триста. Плюс сто аліментів. Різниця не на нашу з Марічкою користь. Заробляти можна більше, але в іншому режимі роботи. Тоді маю брати няньку, але їй треба платити… Задача, Сергію.
–Зовсім погано?
Вона помовчала трохи, потім сказала рішуче:
–Торба! Вибач, що вантажу, у тебе свої клопоти. (Погукала доньку) Марічко, ходімо додому!
Сергій зупинив її:
–Зачекай. Нехай ще трохи пограються.
Порився в кишені, дістав двісті гривень однією купюрою, переклав у кишеню її пальта.
Яна спалахнула:
–Жах! Забери! Ти ж мені ніхто! Навіть не знаєш, як мене звуть!
–То й що?
–Як це?!
–А ось так. Добре, я тобі дещо поясню. Ще до одруження я поїхав у Крим відпочивати. У потягу вийшов із купе вночі на кілька хвилин – повернувся: нема одягу, взуття, грошей, документів. Нічого! Я – у тапочках і спортивних брюках…
–А сусіди?
–Один був, але зник… Вранці я перестрів у коридорі провідника, кажу тихо: “Мене обікрали. Чи не знайдеться у вас якоїсь сорочки?” “Є футболка”. Поки він ходив за тією футболкою, до мене із сусіднього купе вийшов у шикарному “прикиді” дядя. Дає мені двісті гривень однією купюрою і каже: “З усіма щось подібне трапляється. Я колись вже готовий був піти на пограбування. Але стороння жінка мені подарувала таку банкноту. Я бачив її вперше і востаннє. Повертаю борг – нехай буде твоїм”.  Кажу: “Дайте вашу візитку, я поверну гроші”. “Не треба. Колись і тобі захочеться дати гроші незнайомій людині”. Бачиш, справдилося. Я так само, як ти запитав його ім’я, а він не поцікавився, як мене звуть”. Коротше, вже “піраміда” вимальовується…
Яна витріщилась:
–Яка ще піраміда?
–Фінансова. Пройде час, налагодиться життя, забудеш про те, як не мала на що молока дитині купити. Ось тоді й трапиться на твоєму шляху людина у відчаї. І ти їй маєш допомогти. Обов’язково, інакше совість заїсть. Я сьогодні, слава Богу, здихався цієї халепи.

Як у воду дивився водій таксі: скоро Яна зустріла чоловіка і він прийшов до неї жити. Минули жебри і з ними пройшла злість на колишнього чоловіка, на подругу. А потім сталося те, про що казав колись Сергій.
Вона вигулювала набережною пізно ввечері свого собаку. Побачила на лаві дівча. Що та юнка робила в таку пізню годину сама на березі Дніпра? Яна вирішила це з’ясувати.
Підсіла до дівчини, запитала:
–Ти чекаєш на когось?
–Можна й так сказати.
Яна оглянула незнайомку оцінююче.
–На  повію, дитино, ти не тягнеш.
–Тим краще.
–Добре, кажи вже, що сталось?
–Я студентка. Батьки живуть у селі. Окрім мене, в родині ще двоє молодших сестер. Продукти дають, але грошима допомогти не можуть. А у мене в понеділок екзамен. Я учусь непогано, ви не думайте… Просто цей викладач без грошей ставить тільки трійки. Маю платити, або не буде в наступному семестрі стипендії. Страшно про це подумати.
–А пропонувати себе не страшно? На маньячину натрапиш – голову на одному смітнику знайдуть, тіло – на іншому.
–Я думала про це. Значить – доля така… Але сподіваюсь на краще.
–На те, що заплатить? А не легше в борг у когось попросити?
Дівчина подивилась на неї із щирим подивом:
–Багаті одне одному позичають, а я для них – ніхто. Вам цього не зрозуміти.
–І скільки ж хоче екзаменатор?
–Двісті гривень.
Яна гмикнула. Проказала рішуче:
–Ходімо до мене.
–Навіщо?
–Дам тобі двісті гривень. Однією купюрою. Із собою грошей не маю, бо вийшла вигулювати собаку.

Отримавши банкноту, дівчина подивилась на спасительку зі сльозами на очах.
–Я вам віддам гроші.
–Не треба. Колись, у дуже важку хвилину, мені допоміг незнайомий чоловік. А ще раніше – допомогли йому. Я – тобі. Пройде час, ти станеш на ноги і трапиться на твоєму шляху людина у відчаї. Тоді й ти дістанеш двісті гривень однією купюрою й даси їй. Ми маємо побудувати піраміду.
–Яку?
–Фінансову.
Дівчина пішла. Але за хвилину подзвонила в двері. Яна відкрила.
–Скажіть, будь ласка, як вас звуть?
–Яною.
–А мене…
–В цій піраміді той, кому дають гроші, не називає себе. Така гра.







                ПОШЕСТЬ


Банкомат увіп’явся в тіло супермаркету. Мимоволі слухаю розмову двох молодиків, які чекають, поки я звільню банкомат.
–…Приїхав до нас у гості. Посиділи за столом, те-се, він підвівся й кудись пішов. Нема й нема. Почали шукати, а він висить за сараєм… Сьогодні сорок днів, як теє… Жінка каже – посварились зранку.
–Оце шок! У мене теж вдома пекло. Дружина одне слово знає – дай. Про кохання взагалі й розмови вже нема. Один обов’язок. Вона, бач, подвиг здійснила – народила дитину. Решта клопотів – мої. Невже я одружувався тільки для того, щоб утримувати жінку, вже давно мені чужу, і сина, – рідного, але відмороженого. Лінивий такий, що, мабуть, по гроб  життя сидітиме в мене на хребті. Поруч із мамою.
–Ладно тобі. Зараз візьмемо пляшку, роздавимо – й стане легше.
–Легше не стане, але час уб’ю.

Знімаю гроші й іду на зупинку. Сідаю й одразу стаю свідком розмови двох дідів.
–Біля клубу виходите?
–Так.
Коротка пауза.
–Раніше в клубі кіно показували. А зараз що? Де молоді розважатися?
–У них життя – суцільні розваги.
–Треба їм довоєнні фільми показувати – виховувати як слід. Готовими до самопожертви!

–Наступна зупиночка – заводик!.. – радісно повідомляє кондукторка. – Не стійте біля дверцят – просувайтесь, куди зможете!
Через передні двері заходить чоловік напідпитку, тицяє гроші водієві:
–До Новомосковська.
–Я не їду туди.
–Чому це?
–Тому що до Новомосковська тролейбуси не ходять. Вийдіть.
–Що? Як ти зі мною розмовляєш? Щеня!
“…Сто процентов любви и немножко еще”, – лунає з магнітофонних динаміків у кабіні водія.
–Вийдіть! – почервонівши, рявкає водій.

Базар. Перекупники торгують з прилавків, господарі туляться з терезами до власних машин. Обираю других.
Молода ще жінка з порепаними від землі руками продає городину.
Питаю:
–В яку ціну томати?
–Три.
–Звідки?
Вона дивиться на мене очима людини, яка не вміє брехати й каже із сумом:
–З лаболаторії… Модифіковані помидори. З однієї насінини сім кіло беремо. Наші виродились – фітофтора з’їдає, а ці нічого не бояться – хоч на космічному кораблі їх висаджуй – сім кіл отаких мутантів матимеш гарантовано. І яка різниця – з Китайгорода ми їх веземо чи зі Спаського…   
Я купую кілограм – щоб віддячити на гірку правду. Шкідливо, але не смертельно. Перекупка запевняла б щиросердно, що помидори херсонські.
А ось статечний дядя продає меди. Я обмацую очима банки із соняшниковим, помічаю: окремо мед й окремо цукор. Справжня тільки пиха продавця.
Індичі гомілки в ятці купую без запитань, – зрозуміло, що товар іноземний. Мій малий син переконаний, що ті кінцівки належать не індикам, а страусам…
Сало справжнє, але ж ціна!.. Продавщиця дивиться оцінююче на мене – чи, дійсно, купуватиму й скільки? Я вибираю невеликий шматок і поки жінка, тамуючи невдоволення, важить його, намагаюсь підрахувати, скільки б коштував квадратний метр найулюбленішого продукту мого чоловіка. Ого – близько тисячі… Продавщиця, здогадавшись, що я роблю підрахунки, жартує:
–Це вашому чоловікові – на один зуб.
Я опускаю очі й кажу сумирно:
–Зараз піст…
Вона регоче у відповідь протяжно й глухо, немов одуд – аж гивкає… Повагавшись  кілька секунд, купую ще й свинячу голову.

В кінці базару на великій бетонній плиті лежить бомж. Погано йому чи п’яний – бозна. Поруч сидить така ж, забута богом й зневажена людьми обідранка, яка була колись жінкою. Бідаха турботливо вкриває свого друга по нещастю рядном, потім притуляється до нього міцно – аби йому тепліше було на холодній плиті.
Я задивляюсь на них, перечіпляюсь – слава Богу хоч не падаю, але торба виривається з рук. Свиняча голова бехкає об тротуар. Розбуджений бомж піднімає голову, побачивши голову, радісно вигукує: “Секір башка!” Я піднімаю торбу, але присоромлена його реплікою, знову випускаю. Веселий волоцюга не вгамовується: “…І вуха відвалились!”

Навіть люди дна з мене збиткують… Почуваюсь зовсім хворою. А що зробиш – у місті пошесть… Бомжачка проводжає мене співчутливим поглядом.

Проходжу повз храм. Біля брами дорогу мені заступає молода старчиха:
–Дайте, Христа ради дві гривні – хочу з’їздити до монастиря.
Даю. Вона низько схиляється й мрійливо зауважує:
–На Різдво мама завжди варили вареники з головизною… Ангела-охоронця вам, хазяєчко!
Кидаю погляд в урну. Що це? Повний-повнісінький пластмасовий стакан дрібних грошей: по одній і по дві копійки. Хтось із старців викинув як непотріб. Так, ці гроші непотрібні навіть жебракам. Навіщо вони існують? Маленькі білі люди, мізерні білі монетки…


 




                МАТРОС      

Амур, Амур… Мешканці пов’язують назву кутка з амурними пригодами імператриці Катерини Другої. Наївні люди. Все значно простіше – тут здавна ховали померлих від пошестей, кладовище було обнесене кам’яним муром – омуроване. З часом Омур стали вимовляти на російський лад – Амур. У зловісній цій місцині за царя-батюшки побудували кілька заводів – і став Омур-Амур пролетарським передмістям Дніпра.

Тісно й недружньо живуть тут нащадки хвацьких, майстровитих, чіпких і войовничих “річковиків” – людей, які звикли жити біля великої ріки. До них туляться колишні селяни з Придніпров’я й Полтавщини, яким пощастило врятуватися від страшних голодоморів, а також гнаний звідусіль і усіма циганський набрід. Зле живе ця людська “вибухова суміш”. 

Їду машиною своїм рідним Амуром. Мені шістдесят – вік, коли чоловіки з насолодою нюняють, мучать себе навіки втраченими фетишами, – я теж хочу бути “замазоханим” (так каже один мій клієнт) від минулого, захлинутися солодким щемом спогадів. Таки відчуваю тугу: з цих хаток, що туляться одна до одної, як ополченці під час атаки, пішли в життя яскраві люди! Малоосвічені, нетерпимі, але працелюбні й гонорові мої земляки, ви тримали своїх дітей у залізних кулаках, а вони виросли й здивували вас непокорою.

Після школи я вступив до медичного інституту і став психіатром-криміналістом, Льонька вивчився на металурга, але робив партійну кар’єру. Сашко Мальченко на прізвисько Матрос подався у гангстери. Я добре знав його у часи гартування. Яким він був? Сильним, красивим, завзятим і дико неосвіченим. Науки давалися йому важко, – у восьмому класі Сашку навіть залишили на другий рік. Пам’ятаю, як хворобливо він переживав, коли доводилося просити списати.
Матрос відчував у собі потужний заряд волі і здогадувався, що воля підкоряє собі, дає можливість мати владу над людьми й обставинами, воля – це вогонь, що випалює господареві місце під сонцем. Він хотів мати владу, хотів, щоб йому корилися. Мріяти про владу офіційну, легальну не міг, адже був неуком – мав малі здібності при великих потребах. Але ж не був дурнем – бачив, що є інший бік життя – особистісний. Наприклад, ти –  сильніший і меткіший за багатьох. В тобі талант – авторитарності, тому ти також маєш право жити яскраво й цікаво. Не так, як живе більшість амурських обивателів. Та що там вони?! Так живе більшість людей.

У Сашка був природний розум, – який буває у хижаків, –  він вигострював інстинкти і допомагав робити дії корисними.  Вовк стрибає на жертву, що мчить степом, керуючись таким розумом. Так воротар Мальченко кидався на м’яч. Стрибок хижака не завжди буває влучним. І Сашка не всі м’ячі брав. Але не було на Амурі кращого за нього воротаря. Ні в кого з нас не було сумнівів, що Матрос гратиме за “Дніпро”. Не так вийшло. Футболістом став наш однокласник Ігор. А Мальченко сколотив собі злочинну групу й у сімдесяті почав точити як шашіль крісла, в яких сиділи міцно й, здавалося б, незрушно люди, яких тоді називали “блатними”. Вони дуже заможно жили за рахунок власних місць і самі активно користувалися зв’язками, тобто блатом. Це були ситі, позбавлені совісті п’явки, присмоктані до дефіцитних товарів і послуг. Матрос збирав інформацію і шантажував їх, вимагаючи гроші. Давали, бо Саша і його хлопці були з Амура, що мав лиху славу.
Блатні є в усьому світі, гангстери також є скрізь. Першим гангстером Радянського Союзу можна вважати народного улюбленця Остапа Бендера – мисливця на “золотого тельця” Корейка.
Матрос, мабуть, любив свою малу батьківщину, бо жоден з амурчан не поскаржиться, що його “прищемив” Мальченко. Для сусідів він був чоловіком, який міг розрулити будь-який конфлікт. Для блатнюків – терористом, для міста – грозою. Звісно, ті, у кого він витрушував гроші, скаржились   можновладцям – просили позбавити хороше місто поганих людей і їхнього ватажка – Матроса. При владі були люди, залежні від “блатного сектору”, але там швидко розкумекали, що від тих необхідних людей можна отримувати не тільки товари й послуги без черги й по номіналу, але й, як додаток – готівку. Це міг забезпечити Матрос. Сашу Мальченка допустили до найвищих владних кіл, тобто, гангстерство його взяли під контроль. Він брав у одних і ділився з іншими. Ось так наш однокласник посів своє місце в суспільстві – став одним із найважливіших вузлів великого механізму.

Я у сімдесятих був у інтернатурі, потім розпочав трудову діяльність, готував дисертацію. Життя нас із Матросом звело тільки у вісімдесят дев’ятому. Ось як це було.
Мені подзвонив ще один наш однокласник – Василь Буря. Попросився на прийом, сказав, що пише книгу – детектив, потрібна моя консультація. Вася став письменником, вступив до спілки, друкував книгу за книгою, жив на гонорари, ні в чому собі не відмовляючи.
Ми зустрілися. Буря поводився зухвало, щоб не сказати – зверхньо, задавав різні питання, – були й дуже сміливі, небезпечні для мене. Я намагався допомогти йому тим, чим міг. Потім вдалися до спогадів, випили коньяку. Мені було цікаво пильнувати за вже досить відомим чоловіком, якого я знав хлопчиком. Особливість професії, яку я обрав – бачити в людях те, що вони ретельно приховують. Спостерігаючи за Василем, я  зробив висновок (скоріше прикре відкриття): Вася – гомосексуаліст. Збочення – моя спеціалізація, помилитися я не міг.
Наостанок я сказав йому доброзичливо, – як другу дитинства:
–Васю, у тебе проблеми. Я розумію, це не лікується, але будь обережним – намагайся нікому не нашкодити. Тримай себе в руках.
Він зблід, заграли желваки на щелепах:
–Що ти маєш на увазі?    
–Гомосексуалізм, – відповів я просто, як виголошують будь-який діагноз.

Буря не відповів, а через день в моєму кабінеті вималювався сам Матрос.
–Впізнаєш?
–Пас зліва, Матросе!
–То й що, – ти в офсайті.
–Зрозуміла справа – ти б просто так сюди не з’явився. Що сталося?
–Ти Бурю бачив?
–Позавчора заходив проконсультуватись – пише кримінальний детектив.
–А вчора був у мене – замовляв тебе…
–Не зрозумів…
–А що тут розуміти – Васька прагне помсти.
–За що?
–Переконував мене, що ти – інформатор спецслужб. Нібито на твоїй совісті патріоти, яких переслідують кедебісти. Декого  посадили. Васька також ледве не потрапив за грати – врятувало те, що він – відомий письменник...
–Так ти прийшов…
–Я не закінчив. Пам’ятаєш, в школі я був двійочником? А ти давав мені списати з таким видом, ніби я просив у тебе підкурити. Я цього не забув. Ну, й іншого також. Ти ж розумієш, що у мене в органах є зв’язки. Я там профільтрував інформацію й дізнався, що секретний інформатор – сам Васька. Сука. Тепер незрозуміло, навіщо ти йому дався? Скажеш?
–Матросе, я психіатр. Тут я на роботі. Він прийшов, те-се... Потім я оголосив йому діагноз – гомосексуалізм.
Матрос якось дуже виразно мугикнув.
–Це не діагноз, в нашій країні це вирок. П’ять років тюрми. А там – кричи півнем. Ось у чому справа. Буря – стукач, педрило, підлота, але письменник – йому слава. А тобі – куля в лоба. Ні, так не годиться. Оце я дивлюсь – морда в нього як кізяк. Так що робитимемо?
–Нічого. Час усе розставить на свої місця.
–По-вашому – гіпократському, може, воно й так, а по-нашому – асенізаторському,  так не годиться.
–Я тобі сказав те, що думав.
–Я почув. (Матрос помовчав). Ти, звісно, багато чого про мене знаєш?
–Про тебе – майже нічого, а про життя наше й про твоє місце в ньому – чимало… Знаєш, я пам’ятаю тебе у кидку! Сонце сідає за твоєю спиною. М’яч іде вище перекладини – це очевидно, але ти підстрибуєш: тіло у воротах, голова – над ними й хапаєш картатого… Ти був такий щасливий тоді!
Матрос підвівся, простягнув мені руку. Я потис її. Виходячи він кинув:
–Один-нуль на твою користь…
Більше ми не бачились. Ніколи.

Якось я зустрів Бурю, – він зробив вигляд, що не знайомий зі мною. Це добре. Мабуть, Матрос таки щось пояснив йому. Я купив і прочитав кримінальний роман. Цікаво написано. Амурська тема, але жодного натяку на Матроса. Не зрозуміло тільки, за що Василь Юрійович ненавидить наш сповнений таємницями куток? Мабуть, через нас, тих, хто добре знали майбутнього письменника Бурю з молодих нігтів.
 
Ось моя вулиця Луговська. Наша школа, спортивний майданчик – тут на перервах грали у футбол: ми з Ігорем в захисті, Льонька – в нападі, Матрос – на воротах. Василь сидів з книгою на лаві – робив вигляд, що читає, але уважно спостерігав за нашою грою. Вони були моїми однокласниками, товаришами й найближчими сусідами. Зараз Леонід – міністр, Ігор тренує молодіжну німецьку команду. Мальченка кілька років тому вбили поблизу румунського кордону. Ховав Матроса весь криміналітет країни – Амур таких похорон не знав ніколи. Буваючи на гробки на цвинтарі, проходжу повз його пам’ятник. На мармурі викарбуваний рядок із пісні радянських часів: “Опустела без тебя земля…” Мабуть, у своїй гангстерській справі Сашко Мальченко досягнув найвищого рівня. Щось на кшталт – класик в галузі літератури.







                У ГЕНДЕЛИКУ

Влітку від кафе, що туляться до міських вокзалів і базарів, відпарощуються генделики: квадратні шатра із начинням, або купки столиків під парасолями. Тут можна посидіти за чашкою неякісної розчинної кави невідомого походження, за келихом соєвого пива з домішком спирту чи келишком гидкого – паленого, з присмаком ванілі коньяку. Небезпечно, а що поробиш – хочеться відпочити від роботи й родинних проблем, або поспілкуватися з друзями. Втім, і спілкування стає сумнівним задоволенням, тому, мабуть, і генделиків стає все менше.
Я сиджу в шатрі – п’ю каву й читаю газету. Чинно і благопристойно. Відвідувачі задоволені, що я між ковтками не п’ялюсь на них; розливальниця й прибиральниця втішені тим, що в такому богопротивному закладі люди якось примудряються проводити час культурно.
І тут  до генделика заходиш ти. Я не дивлюсь на тебе, але знаю: ти молода, яскрава й красива. Образ літа й примара життя. Прямуєш до мого столика. Навколо маса людей, – питається: чому я?..
Ти ще й в очі мені не подивилась, а вже знаєш, що я поставлюсь до тебе, як до рівної. Твої сестри по крові ніколи не  перестрівають мене в місті, щоб запитати, як пройти до вокзалу (ніби вони кудись виїжджають з міста…) Їм я не цікава. Чому ж цікава тобі?
Ти зупиняєшся біля мого столика. Я підводжу очі й відкладаю газету.
–Дай мені на хліб, – кажеш ти спокійно.
Дістаю “двушку” й кладу на стіл. Ти не береш гроші і ведеш далі:
–Дай цигарку.
Підсовую до тебе пачку. Ти береш цигарку.
–Бери ще.
Береш другу.
–Ще!
–Ні.
–Підкурити? – питаю я.
–Ні.
Я дивлюсь на тебе запитально, ти на мене – з подивом.
Тим часом під шатро проникають двоє чоловіків напідпитку. Один іде до стійки, інший плюхається на стілець поруч зі мною.
–Можна з вами познайомитись?
Я переводжу погляд з тебе на прибульця.
–Ні. Хіба ви не бачите, що я розмовляю зі своєю жінкою?
–Як це? – вирячується він.
–Що тут незрозумілого?
Очі його стають завбільшки з баранячі яйця. Чоловік дурнувато гикає й підхоплюється.
–Вибачте! Зрозумів.
Твої очі запалюються. Ти нахиляєшся над столом і тихо промовляєш:
–Здоров’я у тебе нікудишнє.
Робиш паузу і додаєш, ніби дивуючись тому, що маєш викласти мені:
–…Але чомусь жити ти будеш довго…
Забираєш гроші зі столу і йдеш до виходу. Я проводжаю тебе поглядом. Бачу, як ти у хлібному ларьку купуєш буханець чорного.
І тепер я маю жити з цим до кінця днів!? А можна ж було сказати “ні”…







                ТЮРЕМНИЙ БУНТ
               
“Творець за шість днів матеріалізував уявне – і з’явився безмежний Всесвіт, підкорений законам Природи, і маленькі одухотворені істоти – люди. Їм було надано можливість самотужки писати й ухвалювати закони свого життя-буття. Люди досягли у цій справі таких висот, що могли б заслужити Божу похвалу, коли б не навчились – паралельно – порушувати власні правдиві закони, а найгірше – приторочувати до них дишлі, аби зручно було повертати закони до себе передом…
Бог, очевидно, у диференційному обчисленні ас: не задоволений людською законотворчістю, Він примудрився передати на землю через довірених осіб свої Заповіді. Люди зазубрили їх, щоб Творцеві було приємно, але жити за ними не знайшли можливим.
І виникла кара Божа. Пекло земне для грішників.
І те сказати, хіба за шість днів, нашвидкуруч, можна створити рай? Здав Господь свій “об’єкт” в експлуатацію недобудованим, а нас прирік довічно ганджі виправляти…”

Не встигаю завести свої богохульні міркування у тупик, бо мене зупиняє на проспекті приятель – депутат міськради Валера Тютюнник.
–Іване, ти в тюрму?
–Дуже дотепно!..
–Так ти ще нічого не знаєш? У буцегарні на Чичерина бунт. Почалося з того, що у жіночій камері неповнолітні святкували день народження. Наглядачка після відбою викликала буцменів, і ті буковими киями побили дівчат: комусь кінцівки потрощили, комусь голови проломили. Дівчата підняли такий крик, від якого навіть у закінчених катюг і бандитів прокинулось співчуття. Оскаженілі чоловіки повибивали двері у камерах – де така можливість була. Ну, і почалось. Скоро усі три с половиною тисячі в’язнів вийшли з-за грат. Наглядачі втекли. Що там зараз – невідомо. Кількох в’язнів убито. Зеки заявили, що вестимуть переговори тільки через тебе. Я взагалі-то думав, що ти вже там…

За півгодини я вже був біля тюрмі. Поки чергові перевіряли мій паспорт і зв’язувалися з кимсь, до мене підійшов чоловік. Показав фотографію молодої красуні і попросив: “Якщо побачите цю жінку, передайте, що її чоловік тут…”
Скоро я потрапив на територію, оточену високим муром із колючим дротом і відвойовану бунтівниками вночі у наглядачів. Так почався перший день мого добровільного ув’язнення у кримінальному пеклі.
Зеки хоч і захопили тюремні приміщення, але вільно пересуватися територією побоювалися – на вишках у бойовій готовності чергували озброєні автоматами й кулеметами охоронці. Саме вони вночі скосили чергами кількох засуджених  (пізніше мені показали шматки мозку – куля потрапила в голову в’язня, коли він вже заскочив до кухні...) Штурмувати вихід зеки не наважились, розуміючи, скількох із них при цьому вб’ють.
До тюрми вже прибули високі чини місцевого міліцейського начальства. В’язні чекали мене, а тюремники – генерала КДБ з Москви і заступника міністра внутрішніх справ України. Дізнавшись, що я прибув до в’язниці, бунтівники передали мені по рації свої вимоги. Їх було не так багато: відкрити кримінальні справи проти наглядачки і тюремних буцменів, переглянути справи (“щоб було все по-справедливому”), створити пристойні умови для перебування підслідчих і засуджених, – наприклад, встановити у камерах електричні розетки, поміняти матраци (мабуть, ще сталінських часів) і видати білизну й ковдри. То були нормальні вимоги.

Уже приїхав з Києва заступник міністра, а московського гостя все не було. Зеки, побачивши, що реагувати на їхні правлення ніхто не збирається, уклали нові. Стало їх вп’ятеро більше, серед них – і політичні. Коли б генерал ще забарився, мабуть, дійшло б до вимоги повалення існуючого ладу.
Наступного дня відбулась зустріч “у совку” (заглиблення у вигляді лопати на території тюрми, недосяжне для пострілів з вишок). Там я познайомився з Галунею.
Збиралися засуджені довго. До мене звернувся високий, спортивної статури, красивий чоловік років тридцяти п’яти:
–Ти Іван Іванович? Мене звуть Галунею.
Повагавшись, простягнув руку. Я потиснув її, запитав серйозно:
–А насправді?
–Максим Галушка. Ми з хлопцями вирішили тебе охороняти. Хочеш?
–Хочу.
Розпочався мітинг. Звісно, я казав цим забутим Богом людям не про те, що Він навіть зрадливим янголам дає можливість покаятись, а про те, що нагадало б їм, що вони – такі ж люди, як і ті, що вільно живуть по той бік колючого дроту, і тому мають не тільки обов’язок спокутувати скоєне, але й права. Про те, що вони заслуговують на людяне ставлення, бо приниженням і побоями перетворюють людей на рабів, а не перевиховують. Про те, що безкарний садюга-наглядач гірший за покараного справедливим судом злочинця. Потім запитав, чи є в тюрмі ті, які вважають, що потрапили до в’язниці через непорозуміння.  В тюрмі всі все знають одне про одного, тому видавати бажане за дійсне тут небезпечно. Із величезної навали підняли руки кілька десятків в’язнів. Я запам’ятав чотирьох русявих чоловіків, які трималися окремо. Після мітингу зустрівся з ними. Це були литовці. Я порадив їм написати заяву, яку обіцяв передати кореспонденту радіо “Свобода”.
Галуня не відходив від мене. Неподалік стояла купка молодиків і стригла нас очима.
–Хто це? – показав я очима на них.
–Мої хлопці. Злочинне угрупування з Кривого Рогу. А я, відповідно, його ватаг.
–Мрієш втекти під цю заваруху?
–Ні. Моє місце тут. Тільки потрапив я за грати протиприродно.
–Як це?
–Не образливо попастися на гарячому. Але нас здав свій. Братухою був… Тут він, тільки тримали його окремо. Знайду, помщусь і заспокоюсь.

Галуня вів мене подвір’ям: від будівлі до будівлі. Я зовсім не думав про небезпеку, бо ж мене пасли бандити… Бозна що…
Раптом він засміявся, підняв угору три пальці:
–Дивись, Іване, спеціально для тебе сюрприз приготували. Пошили із наволочки.
Над однією з будівель майорів жовто-блакитний прапор.
І згадались мені слова Івана Франка, який запевняв, що Україна тоді стане державою, коли навіть в’язні і наглядачі її криміналів розмовлятимуть українською мовою. Розмовляли в буцегарні на Чичерина російською, але ж був цей прапор! У червні 1991-го.
Галуня розповідав мені про тюремне буття:
–Зеки знайшли сховище з горілкою. Адміністрація мала великі прибутки з її продажу – за пляшку брали в десять разів більше, ніж в магазині на свободі. Постачали в’язнів-наркоманів дур’ю. Сьогодні зеки захопили аптечний пункт. Розчиняють якісь пігулки у спирту й роблять собі ін’єкції. Очманілі урки, озброєні заточками, блукають зоною. Шпиряють одне одного через дурниці. Мої не встигають їм давати тирки… Що буде завтра – побачиш сам. Ти де ночуєш?
–В кабінеті начальника тюрми. 
–А-а, ось кого кожен із зеків хотів би потримати за горло. Як він звідси втік, ти не знаєш? Ні? Мабуть, катапультувався. Козирні на його машині першої ночі зоною вишивали, поки бензин не випалили. З його рації я вчора з тобою розмовляв. …А чому ти додому не ходиш ночувати?
–За вас боюсь. Піду, а вас тут постріляють, як качок.
Галуня подивився на мене уважно.
–То й що? Тут більшість – нелюди.
–А меншість? Хіба їх усіх засудили до страти? 
–Пару десятків “розстрільних” у тюрмі є. Ці чекають на помилування, у бунті участі не беруть. Хочеш подивитися, в яких умовах їх тримають? Свиням у тюремному свинарнику краще живеться.
–Якщо серед них є такі, яких мають стратити за чужі злодіяння, нехай напишуть заяви, – завтра до тюрми привезуть справи. Прибудуть слідчі і судді.
–Переглядання справ відбуватиметься тут? – здивувався Галуня.
–Так.

Наступив третій день творення кримінального пекла. Зранку зеки, які вже понищили всі припаси харчів, розпочали криваву різанину. Різали свиней з тюремного свинарника. Точніше, – нещасних тварин катували. Відрубували кінцівки й смажили на багаттях. Тварини продовжували бігати на культяшках по двору. Лемент стояв такий, що у мене почали труситися ноги. (Я згадав, що розповідав Галуня про крики дівчат, яких бецмани били киями…) Зеки ловили свиней й вирізали зі спин ремні сала, різали черева. Свині повзали між кострищами – кишки тяглися за ними… П’яні зокривавлені нелюди із заточеними електродами тинялися подвір’ям. Наркомани, позбавлені доз, були схожі на содомських привидів. Усі чекали, коли високе начальство почне виконувати вимоги бунтівників.
Ніхто того робити не збирався. Навпаки, було прийняте рішення про розвал тюрми – усіх в’язнів мали розвезти по інших тюрмах. Першими здалися саме наркомани – їх привабили можливістю припинити “ломки”. Того дня з тюрми вивезли понад півтисячі засуджених.

Прибув найсміливіший із партійних чинів. Мовчки, не підводячи очей, слухав доповідь про те, що відбувається у в’язниці. Коли розповіли, що зеки розібрали жінок по камерах, підвів голову, промовив серйозно:
–Це погано.
Записавши щось у щоденнику, поїхав.
На четвертий день привезли для перегляду справи. Я передав суддям дві заяви “розстрільників”. Розвал дикого кагалу прискорився.  Я скористався тим, що усі були зайняті, і вирішив відвезти заяви литовців у корпункт “Свободи”. Виходячи з тюрми, почув: “Ш-ш-ш-у-у…”  Натовп людей, які зібралися біля в’язниці, впізнав мене.
За ті дві години, поки мене не було, ставлення начальства до мене кардинально змінилось. Охоронці відмовились впускати мене назад. Генерал з Москви на мою вимогу вийшов до входу й показав мені руками хрест – “ти тут більше не потрібний…” Я попросив підтримки у людей. Натовп посунув на заслон міліції. Серед сум’яття до мене пробився чоловік.
–Ви не впізнаєте мене? Я просив вас минулого разу передати моїй дружині, що я тут…
–На жаль, я не бачив її в тюрмі.
Чоловік простягнув мені ту ж фотографію:
–Іване Івановичу, будь ласка, знайдіть її. Я тут третій день…  Генерал махнув рукою, мене нарешті впустили.

Побачив Галуню.
–Максиме, що тут?
–Розвозять. Ми з хлопцями тримаємось. …Я сьогодні бачив того, хто нас здав.
–І що? – насторожився я.
–Його вже вивезли…
–Мертвого?
–Навіщо? Живого. Ледве… Іване, – раптом запитав у мене Галуня, – звідки у тебе такий синець під оком? Зеки говорять, що це тебе і ще кількох справжніх українців афганці вбивали на площі…
–Так, три тижні тому. Але ми живучі. Тільки звідки про це знають у тюрмі?
–Тут все знають… Якщо ті афганці потраплять сюди, – їх кончать ще в СИЗО. Це я тобі обіцяю.
–Вони, Максиме, сюди не потраплять.
–Чому? Кримінальну справу відкрито?
–Так. Але ми вирішили їх простити.
–Як це? – здивувався Галуня.
–Судити треба не цих хлопців, а тих, хто їх на нас натравив. Але ці непідсудні.
Я показав Галуні фото:
–Максиме, знайди цю жінку. Її чоловік  переживає…
Галуня гмикнув:
–Дарма хвилюється.
–Де вона?
–Культурно розважається.
–З ким?
–Зі мною… А що, парубочі справи. Голод – не тютька… Кажу тобі, з нею все гаразд. Хочеш побачити її?
–Хочу! – несподівано для самого себе сказав я.
Ми йшли захаращеним, смердючим подвір’ям.
–Ми не люди, Іване, а стерво стервязне, шакали паршиві, – із уїдливою насолодою констатував мій супутник, – закаляли усе, побили, попалили. Бач, яку розруху вчинили? Розвезуть нас звідси по різних зонах, а сюди приженуть “новоселів”. Ті талапатимуться у цій твані й нас клястимуть. Розбісоцька тюрма!  С-суклята доля: хотілося пожити на широку ногу, панської волі покуштувати, а бач як вийшло. У такому лайні опинився…
Він брудно вилаявся.   

Як сказав Шевченко: “У кожного своя правда і сила, і воля”. Певно, що й неволя у кожного своя. Часи вільних – десь там, у далекому минулому. Зараз же усі ми невільники на захопленому піратами кораблі, господар якого не має бажання викладати гроші (вкрадені у нас же), аби викупити із полону челядь. Що йому? Вигідніше купити новий корабель і винайняти нових рабів. Дешевше обійдеться”.

Рано-вранці на шостий день я залишив в’язницю. О сьомій кілька сотень засуджених, які ще залишалися в тюрмі (серед них і банда Галуні), здалися.

За півроку, глибокої ночі я повертався додому. Йшов, переконаний в тому, що й злодії вже поснули. Та не так сталося, як гадалося. Перестріли мене у темному провулку шестеро чоловіків – звісно, не для того, щоб “стрільнути” по цигарці. Один засвітив ліхтариком в обличчя (добре, що не одразу – кулаком із кастетом). Інший запитав спокійно:
–Іван Іванович?
Я повернувся на голос, наосліп поцікавився:
–Звідки ви мене знаєте?
–Пам’ятаєш 14 червня?
–Пам’ятаю. Ви там були?
–Був, а на п’ятий день втік.
–Впіймають.
–Я не проти. А навіщо ти такої пізньої години блукаєш містом?
–Повертаюсь додому.
–Справи?
–Справи.
–Ти б, Іване Івановичу, був обережнішим. Знаєш, скільки ідіотів на світі!?






               
                СОКИРА ПІД ЛАВОЮ
               
Навесні сорок шостого Боженки доголодувалися до того, що Ганна вирішила продати хату. Вже й задаток узяла, а потім щось сталося із нею – подратування найшло, силилась приховати його, але не могла. Кричала на доньку часто, – мабуть, мучили її погані передчуття. Нарешті віднесла задаток покупцеві.
Той каже:
–З голоду помреш, Нюрко.
–Нехай, але дитину без даху над головою не залишу.
Чолов’яга тільки хекнув від злості й забрав гроші. Вдома Ганна, переоповідуючи доньці розмову, душилась слізьми, але не плакала.
Ліда тоді ходила до м’ясокомбінату – збирала на звалищі маслаки. Мати їх уварювала, а щоб юшка здавалась ситнішою, солила міцніше. Через ту перегірклу кісткову рапу і пішла з життя Ганна Боженок дев’ятого травня сорок шостого, – чи нирки не витримали, чи печінка. Дванадцятирічну Ліду забрали до притулку, але вона втекла й повернулась додому – до стін і даху, за які найрідніша людина заплатила життям. З того часу ніби пороблено було їй на ту хату, немов пуповиною прив’язала її мати до крихітної оселі під стогодньою липою.
Дівчинку повернули до приюту, та вона знову втекла. Тоді її влаштували на роботу до швейної майстерні – пришивати гудзики до спецівок і дали спокій.
Старші жінки жаліли слухняну роботящу сироту, і ніхто не здогадувався, що те худюще дівчисько мало таку вперту волю й спрагу до життя – справжнього, дієвого, – яким позаздрив би ватажок римських гладіаторів Спартак. Ліда училась жити, як навчаються ходити сліпі – ступаючи навпомацки, обережно й твердо.
Хоч не здобула вона ніякої освіти, але була кмітливою й у дива не вірила – знала, що до кінця днів залишатиметься маленькою людиною.
Але й маленьких людей доля спокушає щастям. Приїхав до сусідів син – красень-офіцер, оцінив Лідині принади і прилюбився до неї за лічені дні. Побрався і завіз аж на Далекий Схід. Щоб жити його життям, Ліда покинула хату й усе, що мало в ній своє довічне місце, в тому числі, й сокиру під лавою. Прожила з ним п’ять років, народивши одну за одною двох мертвих дівчаток. І не зважили на родинне горе ані військові слідчі, ані судді – заарештували Лідиного чоловіка й відправили в тюрму – нібито за те, що продавав зброю. Правда то була чи ні – Ліда не знала. Подала документи на розлучення і поїхала додому.   

А там було все як колись: липа-велетка серед двору, біла хатка – тепла, ладна – своя, немов жива істота; виноград під вікном і жасмин під огорожею. Ліда притулилась до хатнього кутка, послухала, як тихо дихає глина. Зайшла в дім. Усе на місці. Ось мамине рукоділля: ткані рушники, занавіски з мереживом, в’язане гачком нитяне укривало на ліжку, вишиті картини… А це татові  поробки: шафка, рукомийник, мисник, лава, з-під якої стирчить топорище.

…Це ще до війни було. Прибігла вона якось зі школи, бачить – чобітки стоять у сінцях. Вискочила у двір, закричала радісно:
–Тато, дивись, що я знайшла!
–Сокирку під лавкою, – засміявся тато.
–Та ні, чобітки!
–Доцю, те, в чого є постійне місце, не знаходять, а беруть…
Дивись, став свою нову обувку завжди там, де зараз взяла.
Дісталися Ліді від батьків дві заповідані святині: “місце під сонцем” і закон життя – “сокирка під лавкою” – постійне місце для свого...
Нема тата – загинув у сорок третьому. Мама давно на тамтім світі. Нікого у Лідії нема.
 
Колишній чоловік писав їй: спочатку з тюрми, потім із заслання. Запрошував приїхати до нього в Магадан.
Правильно вона зробила чи ні, покинувши його? Мабуть не кохала так, щоб піти за ним на самісінький край землі, розділити усі тяготи магаданського виселення. Не зазнала з ним Ліда щастя: молодецький офіцер привіз неосвічену хохлушку в гарнізон на посміховище пещеним паням, а та холопка ще й “нагородила” його мертвонародженими дітьми… Куди було за ним іти? Він – страждалець, йому співчуватимуть, а її  жаліли б.
“Та ні, нікчемою не була і не буду ніколи!” – вирішила Ліда. Добре їй було вдома – домові духи її оберігали, а ще – нагострена, освячена кількома поколіннями татових предків, стара сокира з дубовим топорищем – для роботи й захисту.
Звикати до знаного життя їй не довелось – пішла на роботу та й зажила, як хотіла. Витрат в неї було мало, тому й почала збирати копійку до копійки. Чоловіки побачили, що Ліда не гуляща, хазяйновита, тягнеться до життя заможного, та й почали до неї залицятися.
Чомусь зупинилась Лідія Олексіївна на рудому, непоказному, миршавенькому Іванові. Він навіть на зріст був менший за неї, але щось же в ньому таке було, що полонило серце тридцятирічної “розведенки”. Був молодший за неї “безприданник” Іван покірливим і роботящим, а ще – лагідним і  веселим. Ну, і чим не вигідне одруження!?
Побралися вони і зажили в мирі й злагоді. І став для Ліди Іван і чоловіком, і дитиною.
За гарною дружиною і чурбан – пан. Одягла Ліда чоловічка у все японське, купила “Запорожця” – і не впізнати вже миршавенького рудашка. А вже як на “Жигулі” пересів –  збадьорився. Хоч не красень, та любота. Ліда у двох котельнях кочегарить в різні зміни, бо взялась ще й за будівництво – нову хату будує, та й жіночих справ купа, а Іван – душевний чоловік – усім допомагає.
Таку ціну набила Ліда своєму непоказному чоловікові, аж він сам повірив, що таких мужчин мало, та й завів собі коханку. Ну, то справа жереб’яча – з ким не буває. Але ж знахабнів Іван до того, що почав свою рідну дружину виставляти дурепою. Розперезався так, ніби Ліда насправді була йому не жінкою, а мамою... 

Завод, на якому працював Іван, мав у Євпаторії свій будинок відпочинку. Туди й відправився бравий коханець із подругою та її шестирічною донькою. Доправляло бажаючих відпочити в Крим підприємство власним автобусом. У наступну зміну до Євпаторії мала поїхати Лідія (вирішили, що не можна залишати хату без нагляду, тому мали їхати по черзі).
Турботлива Лідія подзвонила Івановому товаришеві, який відправляв на відпочинок свою дружину – поцікавилась, чи вчасно виїхали з Дніпра.
Той запнувся і почав казати щось зовсім Лідії нецікаве: про якусь жінку з дитиною, котра чекала когось біля автобуса. Але  запевнив, що в Крим від’їхали вчасно. Жінка заспокоїлась.
За якийсь час подзвонив Іван, поскаржився, що відпочинок поганий, не варто Лідії псувати нерви, гроші є, тому відпочити можна в іншому місці. Жінка поспівчувала й запропонувала повертатися додому.   
–Та я вже якось добуду – мало залишилось, – кислим голосом проговорив Іван. 
А вже як повернувся, то вирішили таки поїхати разом на Азовське море – відпочити “дикунами” з товаришами. За хатою мали приглянути сусіди.
Іван зранку поїхав по справах, в обід мав забрати дружину з дому. Вийшла Лідія з хати та й побачила в машині чужу жінку з дитиною. Здивувалась: чому чоловік не попередив про те, що до них ще хтось “пристібнеться”? Промовчала, та Іван сам пояснив: так і так – це подруга приятеля. Ліда до подруг ставилася вкрай негативно, бо визнавала тільки шлюбні стосунки, але промовчала – не її справа… Ой, не знала вона, що це її справа, та ще й серйозна.
У Кирилівці довелось їй навіть спати в одній машині з тією “подругою”. Неприємно, а що поробиш.
На зворотному шляху Іван сказав дружині:
–Я спочатку тебе відвезу, а потім нашу супутницю.
Ліда не погодилась:
–Та ні, давай уже справи позакінчуємо та й додому.
Сказала без задньої думки.
Під’їхали до будинку, де жила “подруга”. І тут мала її донька питає:
–Дядь Вань, ти з нами?
У Лідії усе всередині похололо. Чоловік відповів спокійно:
–Ми з Лідією Олексіївною поїдемо додому.
Супутниця зробила спробу швиденько ретируватися, але дитина не вгамувалась:
–А коли приїдете? Завтра? Покатаєте мене? А то нечесно: маму катаєте, а мене ні…
Від торохкотіння малої серце Лідії розхилиталося так, що вже готове було вискочити з грудей. “Подруга” вихопила дитину з машини й щезла у під’їзді.
Подружжя доїхало додому мовчки. Поки Іван заганяв машину у двір, Лідія відкрила хату, сіла на лаву й почала умовляти себе: “Тільки не плач. Мама ніколи не плакала і ти не плач…”
Почувши, як грюкнули двері, сказала:
–Дай сюди ключі від машини.
Іван віддав.
–А тепер збирай манатки і йди геть.
–Куди це я на ніч піду?
–До фіндюрки своєї. Чув, що я сказала?
–Чув. Завтра піду. А зараз я втомився і хочу спати.
Ліг та й захропів. Ніби нічого не сталося!.. Жінка ж так і залишилась сидіти на лаві. Зробила спробу підвестися, але в очах потемнішало, ноги підкосилися. Ухопилась за одвірок, притулилась щокою до стіни і затрусилась у беззвучному плачі. Образа душила, але ж сліз не було.
–Убити гада, – промайнуло в її голові гостро, – ніби машинна голка увійшла в тіло – глибоко-глибоко, а далі почала прошивати його широким стіжком… – Глумився наді мною, і полюбовниця його глумилась. І всі те знали. Завтра піде до неї, сядуть на кухні, чай питимуть й насміхатимуться з мене. Не бувати такому. Йому рота сокирою перерубаю – на той світ з такою “посмішкою” піде. А шельма та, дізнавшись, обкаляється від страху. Нехай житиме з цим. Бог таких не карає, – я покараю…
Лідія дістала з-під лави сокиру, стиснула держака й посунула, як сновида до ліжка.
Її вистраждана душа кричала: “Боляче! Боляче!” А запалений, осатанілий мозок відповідав: “Зараз буде боляче тому, хто зробив боляче тобі…”
Жінка підняла сокиру, замахнулась, але душа, протестуючи проти дії мозку затремтіла, й Лідина рука стинулась – сокира, розрубавши перину, загрузла в пір’ї. Іван підхопився, зблід, й, зігнувшись у три погибелі, вилетів з хати, немов корок із пляшки.   

Лідія Олексіївна так накрутила себе, що стала цуратися людей, знаючи, що в кожного на язиці висить смолею питання: “Ну що, Лідко, кинув тебе рудий?” Два роки боялась ходити в ощадкасу, бо поблизу жив колишній. Знала:  зустрівши його, вчепиться в обличчя й видере очі. А за цей час зробили реформу, гроші знецінились – хай їм грець – тим, хто людей обікрав! Скоро лад змінився. Це як після війни: поки одні від радості плакали, інші мародерствували. До цурки рознесли усе, що могли. Прийшла скрута. Лідія Олексіївна вже на пенсії була, і хоч виплати затримували, – не бідувала, бо пристрастилась до комерції. Дріб’язком торгувала: там купить, тут продасть. На життя вистачало.
Стала вже забувати свого зрадливого чоловіка, а тут він сам явився – облудник.
–Пробач, давай зійдемося, житимемо, як раніше…
Подивилась Лідія на нього й трохи не знудило її: старий, лисий, худий, кислоокий, одягнений бозна в що. На вулиці зустріла б – не звернула б уваги. Мабуть, вже зовсім нікому не потрібним став, якщо повернувся туди, де трохи голову не залишив, як когут на колоді. Тьху, позбавленець! А яким був, коли за нею жив! Хоч і стало їй гидко, але  відчула жінка полегшення, бо відмерла нарешті її стара обида. І подумала Лідія: ”Невже через це нице одоробало я колись трохи не зламала свою долю? Господи, дякую тобі за те, що відвів тоді мене від страшного гріха! Ну, не було б на світі цього слимака, – то й що?! А я б згнила у тюрмі ні за бісові тельбухи… Кохання? Не було ніякого кохання!  Була образа: знала я, що поклала сокирку під лавку, глядь – а її там нема… А могла все втратити. Все! Оно які цікаві події відбуваються і в світі, і навколо!.. Нікого, навіть дуже маленьку людину не обходять”.
Лідія мовчки відкрила двері і показала очима колишньому чоловікові: геть… 







                БЕЗСМЕРТНИЙ

Під час соборування Аркадій Петрович Безсмертний зовсім занепав духом: обличчя пожовтіло, очі запали, ніс загострився. Священик дочитав останній уривок з Євангелія, єлеєм намітив знамення на лобі, повіках і шиї  лежачого хворого і приклав хреста до його синюшних уст. І тут щойно запричащений задав безладне запитання:
–Превелебний отче, а скільки коштує таке відспівування?
Священик насумрився:
–Відспівування – похоронна відправа, ти ж причастився Тайн Господніх, як і належить робити кожному православному. Тепер Він в тобі, грішному, а ти в Ньому… Потім я тебе  соборував на той випадок, якщо вже не потрапиш до храму. І нехай душа підкаже, скільки ти маєш за це пожертвувати Церкві…
Аркадій Петрович, раптом пожвавішавши, поцікавився:
–Скажіть, хто мене замовив? Якщо, звісно, це не таємниця… А скільки це коштує, я просто так поцікавився. Зрозуміло: хто замовляє, той і платить…
Заскочений священик побагровів. Хворого від жорсткої проповіді врятувало тільки те, що задзвонив телефон. Рингтоном була популярна пісня “Золотые купола…”, щоправда, без слів. Служитель церкви ловким рухом – ніби шаблю із піхов – вихопив з-під ряси мобільника й діловито проказав: “Так. Я в лікарні. На другому поверсі. Вже закінчив. Куди? Зрозумів – триста двадцята палата. Зараз буду”.
Зібрав церковне знаряддя, подивився строго на Безсмертного і його сусіда по палаті Кирила; перехрестивши кожного окремо, проказав: “Господи, милостивим будь до грішних” і вийшов.
Аркадій Петрович витримав довгу паузу й із насолодою прохарчав:
–Ххо-рро-ший, видать, чоловік!..
Відправа справила на нього сильне враження. 
–Кирюхо, ти бачив? Могутня людина! Істинно кажу тобі… Цікаво, так хто ж мене замовив? Невже, Клавка?
Тут у двері постукали – до палати увійшла тільки-но згадана Клавдія – дружина Безсмертного: сумирна на вигляд, сухенька жінка пенсійного віку.
–О! – заіржав Аркадій Петрович, – згадаєш лайно, – ось і воно! Ти чо, Клавка, я ж жартую… Ану зізнавайся, це ти до мене попа викликала?
У жінки вмить очі наповнились сльозами.
–Ладно, ладно. Мабуть, це начальник. Не знає, як вже й здихатись чорнобильця. Подавиться! А я з лікарняного – і на роботу. Помру, так хоч підприємство допоможе тобі поховати мене.
–Аркаш, Аркаш, – вихлюпнула на чоловіка жалість дружина.
–Казав же, не називай мене так. Малий онук повторює: “Алкаш, Алкаш…” Пляшку і цигарки принесла?
–Усе принесла. Ти б їв хоч щось, бо схуд тут зовсім. Заріс… Може, тебе помити вже час? Хочеш? Я скажу санітарці.
–Помру – помиєш. Недовго залишилось.
Жінка заплакала. Кирило ліг обличчям до стіни, накрився  ковдрою з головою, бо вже не міг дивитись і чути, як  Безсмертний щодня знущається з дружини.
Аркадій Петрович не вгамовувався:
–Сповідував мене піп. У нього, Клав, цілий список гріхів. Я на всі питання відповідав: “Так”. На всяк випадок, щоб не заплутатися. Однаково ж, він усі гріхи відпускає. А для причастя піп розклав різне причандалля: пляшечки, іконочки,  просвирочки, свічки і почав молитися на холодильник…
Кирило не витримав:
–Аркадію Петровичу, він молився на Єрусалим.
–Ну! А у нас тут дороговказ на Єрусалим – холодильник! А як вже соборував, так мені, мила моя, захотілося померти. Таке благолєпіє найшло… До речі, Клав, мені бухгалтерка зарплату принесла. Візьми в тумбочці.
Кирило щільніше загорнувся в ковдру.
Провівши дружину, Безсмертний повільно підвівся і пішов до прибиральні – покурити.

Вночі Кирилові наснився сон. Мама веде його, ще малого,  зі школи. Проходять повз цвинтар.
–Ма, – тягне малий, – ходімо, подивимось похорон…
–А ти не боїшся?
–Ні, ходімо.
Ховають Аркадія Петровича, а відспівує священик, який соборував його ввечері. І так  красиво й душевно править службу, аж люди плачуть. Домовину опускають в яму, люди кидають на віко землю. Мати штовхає Кирилка – кинь. Він бере її за руку й виводить з кладовища.
–Синку, – каже мама, – треба було жменьку сипонути.
–Не треба. Він все одно скоро відкопається. Це ж був Кощій Безсмертний...
–Що ж ти таке говориш, шибенику?!
–Сама побачиш.
Вони заходять до аптеки, а там за столиком сидить Аркадій Петрович і швидко-швидко їсть із нікельованої мисочки пюре. Ложка постукує, ніби хтось колотить у дзвін.

Кирило прокидається від стукоту – дійсно, його сусід, схилившись над тумбочкою, наминає картоплю з котлетою. Хлопець отетеріло дивиться на Безсмертного.
–Ти чо, Кирюхо? Страхіття наснилось? Розказуй.
–Снилось мені, Аркадію Петровичу, що вас ховали. Але ви відкопались і в аптеці за столиком їли, як оце зараз…
Чоловік, пошкрібши мисочку, відставляє її. Каже серйозно:
–Віщий сон. Сходив я до убиральні, потім ліг і подумав: час помирати. Кров погана, легені всихають, чоловіча гордість збої дає... Двічі на рік у лікарні нидію, а толку? Для родини став тягарем, на роботі тримають, бо закон на моєму боці. Хіба це життя? І раптом відчуваю: душа моя крильцями тріпоче – хоче вирватись. Я, щоб їй легше було випростатися, рота роззявив широко, а щелепа як хрясне й відвалилась… Вивихнув, значить. Лежу як ідіот із відваленою пелькою – не знаю, що робити. Боляче мені так, що жити не хочеться. Бач, як буває, коли хочеш смерті догодити?! Охопив я щелепу руками, смикнув – вона й стала на місце. Боляче, але так хороше, як, мабуть, жінці буває, коли вона дитину народить… Ще постраждав трохи, а потім відчув голод. Подумав: смерть почекає, поки я Клавкиної стряпонини покуштую. …Кирюхо, тобі погано?
–Н-ні.
–А чого трусишся?
–Сміюсь…
–А, смійся. Коли ще посмієшся, як не в молодості. Котлету хочеш?
–Давайте.
І раптом Кирила осяє:
–Аркадію Петровичу, я ж вам головного не сказав! Коли вас у моєму сні ховали, я знав, що то ви в гробу, але обличчя вашого не бачив!..
–То й що?
–Прикмета є така: насниться ніби хтось помер, але обличчя його не бачиш, – значить житиме ця людина довго.
–Ех, зезюльки тобі в нирки! Ххо-рро- ший ти хлопець, Кирюхо!







                ДВА “ВІКНА” МІЖ УРОКАМИ

Після першого уроку відчуваю: тисне у скроні, болить голова над потилицею. Колеги зробили припущення: тиск підвищився. Шкільної медсестри на місці нема. Добре, що лікарня поруч.
Погане самопочуття не заважає мені насолоджуватись запахами й звуками, якими сповна обдаровує тільки травень. У травні молодими почуваються навіть старезні, скоцюрблені верби…
Обходжу водогінний люк – обурившись про себе, що він зяє чорною діркою, бо хтось вкрав кришку. Обертаюсь – за вчительською звичкою контролювати ситуацію – “а раптом…”  Бачу безтурботного хлопчика років чотирьох, який дрібним кроком слідує за мною. Іду йому навперейми, – схоже, дитина опинилась без нагляду. Малюк дивиться на мене довірливо.
–Ти куди налагодився, парубійко?
–Гуляю.
–Сам?
–Сам.
–А де твої тато, мама?
–Вдома.
–Добре… І як же тебе звуть?
–Вітя.
–А прізвище в тебе яке?
–Зая.
–Так тебе мама називає?
–Ні, це прізвище. А знаєте – чому? Бо мій тато Стьопа – таксист!
–Гаразд… А де ти живеш?
–Вдома.
–На якій вулиці твій дім, знаєш?
Хлопчик замислюється ненадовго.
–Вулиця роботи…
–Мабуть, Робоча? А номер дома який?
–Раз, два, три… Раз, два, три…
–Зрозуміло. А як ти сюди потрапив, Вітю?
–На трамваї.
–Коли йшов на трамвай, що ти бачив?
–Квіти.
–Вони на клумбах росли чи стояли на тротуарі у вазах?
–Не у вазах, а у відрах.
–Ходімо, Вітю, покажеш мені, де ти живеш.
Ми йдемо вулицею нагору, до квіткового базару. Зупинка  навпроти нього, сподіваюсь, що хлопчик сідав на трамвай саме тут.
–Веди мене, Вітю, бо я тут нічого не знаю.
Дитя тягне мене за руку: через дорогу, між будинками, у двір.
Двором підбитою зигзицею чи то літає, чи стрибає, спираючись на крила, нестара ще, розпатлана, неохайна на вигляд жінка. Побачивши нас, вона кидається назустріч. Надривно волає на всю горлянку, кривляючись і заламуючи руки:
–Вітю, онучку, де ж ти був? Де?
Хлопчик усміхається і каже мені:
–Це моя бабуся кричить.
Пояснюю, де саме знайшла Вітю, як ми розшукували дім, в якому він живе. Додаю:
–Добре було б, коли в хлопчик знав номер будинку і квартири.
–Він знає! – радісно вигукує жінка. – Дім сто двадцять третій, квартира сто двадцять третя. Хіба Вітя вам не казав?
–Казав, тільки я не зрозуміла.

Бабуся забирає Вітю, а я згадую про свій намір відвідати лікарню  На перехресті з проспектом бачу жінку із зокривавленою головою. Кров цівками тече по обличчю, але жінка не звертає на те уваги: схрестила руки на грудях, немов скам’яніла. Пов’язка валяється поруч. Підходжу до неї.
–Що з вами сталось?
–Потрапила під машину… Ви не думайте, я не п’яна, переходила через дорогу, замислилась…
Спиртним від неї таки тхне.
–Це вам у лікарні наклали пов’язку? Навіщо ви її зірвали?
–Мені треба додому. Діти самі. Де тут зупиняється трамвай?
Підводжу її до аптеки.
–Зачекайте.
Купую пластир, перекис водню, йод.
Жінка стоїть незрушно там, де я її залишила. …Рана неглибока. Обробляючи її, обережно запитую:
–Ви переконані, що доїдете самотужки? Де ви живете?
Вона мовчить.
–Не пам’ятаєте?
–Пам’ятаю…
–На якому номері трамвая ви приїхали?
–На першому… Або на другому…
–Тут зупиняється перший. Назвіть ваше ім’я і прізвище.
Жінка знову замислюється, але таки називає
Дістаю блокнот, вириваю аркуш, записую те, що вона повідомила. Віддаю їй.
–Покажете комусь, якщо забудете.
Допомагаю їй сісти на трамвай і йду до школи. Враження таке, ніби я блукаю коридорами лабіринту. Шукаю вихід. А лікарня була поруч!
На трамвайних рейках до мене спиною стоїть хлопчик – по виду – учень середньої ланки. Невже наш? Чого він там стовбичить? І це – під час уроку! Ще під трамвай потрапить!.. Наближаюсь до нього, беру за плече:
–Ти чому не на заняттях?
Хлопчик озирається на мене, і я з жахом і жалем помічаю, що він психічно недорозвинений. Я чомусь завжди почуваюсь винною, зазираючи в очі недоумка… Ніби це моє дитя… Скоріш за все батьки відмовились від нього: по одягу видно, – хлопчик інтернатський.
Усміхаюсь до “найди” лагідно, беру за руку й переходжу з ним через рейки й асфальт. Розпитую.
–Як тебе звуть, сонечко?
Хлопчик дивиться мені в самісіньку душу – довірливо й цупко, ніби тестуючи на материнство:
–Вітя… Або Стьопа.
–А де твої рідні?
–Не знаю.
–Як же ти тут опинився?
–На трамваї приїхав. Згори. А за нами сонце котилось.
–Вітю, де ти живеш?
–Не знаю… Може, на роботі?..
Мене ніби струмом пробиває: “Вітя… Стьопа... Що ж це робиться?”
–На вулиці Робочій?
Хлопчик, знизує плечима й усміхається розгублено.
–А дім і квартиру знаєш?
–Один, два три, один, два, три…
Я чи то зачарована, чи то ошелешена.
–І квіти у відрах на вулиці, так?
–Квіти ростуть головами із землі…
–Які?
–З чорними лицями й жовтим волоссям. (Його лякають власні слова, але він тут же заспокоює себе). Як сонце.
Я трохи не плачу. Заводжу дитину до лікарні, пояснюю головному лікарю, що сталось. Залишаю Вітю, чи то Стьопу – тут він у безпеці.
У долікарському кабінеті вимірюю тиск. Нормальний.
Люблю математику! Обирай будь-який шлях для вирішення завдання – відповідь одна. Але особливо мені подобається фраза, якою завершується доведення теореми: “Що й вимагалось довести”… 







                ТИРАНОЗАВРИ

                (лист із коментарями)

Батько пішов із сім’ї, але доньці допомагає – не просто сплачує аліменти, а повністю утримує її. Зустрічі їхні завжди короткі: Оля запевняє тата, що дуже зайнята, а насправді їй з ним не цікаво, бо він нудний “предок”.
Сьогодні Оля отримала від батька лист і читає його вголос – до неї завітала в гості колись шкільна, а тепер університетська подружка Льоля.
 
“Доню, ти маєш знати, чому саме я покинув твою матір.
Не дивуйся, бо спочатку я розповім тобі про тиранію (хоча ти й сама вже знаєш, що це таке...) Є домашнє гноблення, і є однойменне політичне правління. Різниця між ними невелика. Страшно,  коли страждає і одна людина і мільйони. Мета у сімейного тирана і в правителя держави – залякати, зламати волю, тримати у залізному кулаку. Якщо це неможливо, – знищити непокірливих. Вбивати повільно, як це робиться в родинах; чи стратити, – як чинять в державі…”

На верхньому поверсі сусідська дівчина включила карооке і противнючим ламким голосом співає “Ориентация – север, я хочу, чтоб ты верил…” Нав’язливий рефрен у виконанні безголосої отроковиці дратує подружок.
–Ось так щодня, – зауважує Оля.
–Нехай виє, – сміється Льоля, – Нам в тему. Читай.
 
“Тиранами народжуються. Владні люди яскраві, тримаються впевнено, вміють переконувати. Оточенню це подобається. Людське захоплення переконує майбутнього тирана в тому, що він правий. Завжди правий. Ті ж, хто сумнівається в цьому – негідні заздрісники, непотріб, які заважають тирану робити так, як треба. Тобто, так, як він хоче. “Жалюгідних нікчем” починають цькувати, потім переслідувати, нарешті – знищувати. Бо саме через них віддаляється щастя – велике щастя для всіх, дорогу для якого прокладає по трупах тиран. Йому особисто щастя не потрібно, для нього головне – влада і велика насолода від нищення ворогів… Поступово свавілля  переростає на психічну хворобу”.

Оля робить паузу і кидає глузливо:
–Татусь вирішив прочитати мені лекцію з політології.
–Точно, – підхоплює Льоля, – готовий реферат на тему “Витоки тиранії”. Цікаво, яке це має відношення до розлучення з твоєю мамою?
–Звідки я знаю? Вона його в усьому звинувачує, він, сама бачиш… Психи.
–Читай далі.

“Чи можлива тиранія у нас? Ми ж також, як і інші народи, народжуємо владолюбних… Народжуємо. Але не створюємо для них відповідного для встановлення тиранії оточення. Це поганий грунт для неї. До того ж у нас більш схильні до свавілля жінки. Тому маємо, переважно, тиранію родинну. У нас більше гнобительок, ніж гнобителів. Мучительки народжують мучительок…”

–Ага! – позіхає Оля. – Здалеку почав, щоб підвести тему під мамину владність. Непогано…
–Може, твоя мама й сувора жінка, але ж не мстива, безжальна самодурка! – обурюється подруга.
Оля не поспішає з відповіддю, тому Льоля міняє тему:
–…Від твоєї сусідки збожеволіти можна. І головне вибирає  пісні для багатих бабусь… “Я влюбилась и забыла, что тебя я одолжила”. Яка дурість!
 
Оля читає далі:
“Ти, мабуть, думаєш зараз: “Невже і я можу стати такою, як мама?..” Ні, доню, не станеш, бо ти жаліслива. Совісна. Та й живеш за іншої формації. Зараз ви розкуті, вільні. А ми жили як під гіпнозом. Не уявляєш, як працювала тоді пропагандистська машина! “Сім’я – ячейка комунізму”. Одруження – вирок… Спочатку я жив за часів первинного комунізму. Молодість, романтика, безтурботність і все інше… Обрав твою матір собі за дружину. Вона погодилась. Все було дуже демократично, і мені це подобалось. Але поступово обрана мною жінка перетворила демократію на тиранію. З цього я роблю висновок: демократія – облуда; обранець отримує такі повноваження, що переобрати його стає спочатку важко, а потім – майже неможливо. В  державі. В шлюбі є вихід – розлучитися, хоча для багатьох це тільки потаємна мрія, – бо втікачеві нема де й за що жити.
Спочатку життя було принадним: поруч – цілеспрямована жінка, яка знає, чого хоче, серйозно ставиться до шлюбу, розбудовує життя, вправно господарює. Тебе ведуть у світле майбутнє.  Роби чоловічі справи і не хвилюйся. Грішиш? Гріши. Провина, яку ти відчуваєш – поводок, на якому тебе ж і утримують. Головне – не рипайся, бо жінка краще знає, як жити.
Ніби нічого страшного, тільки воля розм’якшується, бо відповідальності стає з часом усе менше. І наростає тривога: вона робить те, що хоче, а ти робиш те, …чого хоче вона. Вона – особистість, а ти – при ній. Вона – дрібний тиран, а ти – з прислужливого оточення… Нарешті твоя дружина починає мстити комусь, хто хоч якось заважає їй, стає на її шляху (я ж – не єдина людина в її житті). А я – особа протилежної статі з найближчого оточення, по суті, її власність,  повинен підтримувати її у прагненні розправитись із “ворогами”, тобто самому з кимсь розправлятись. Тут жінка згадує, що ти – таки чоловік. Та, як казали моя мама – твоя бабуся, – “зуски”! Я не хочу! Не повинна жінка свавільничати, маніпулюючи волею чоловіка! Я чиню опір, а вона лютує!..
І ось одного разу ти задаєш собі питання: “Невже я таки змушений стати виконавцем її волі?” А це, доню, – кінець. Тиран може розраховувати на те, що його виправдають, а виконавці – це гидка наволоч. У родинах вони просто крайні, а в державах, які пережили тиранію, їх витрушують із могил”.

Льоля не витримує:
–Нічого собі! Оце твій родак заколотив детектив! Якщо йому вірити, твоя мама – породження пекла... Але ж це не так, вона дуже мила жінка. Успішна. Сам же напевняк зраджував її…
–Не зраджував, – одказує Оля. – Він і зараз сам живе.
–Твоя мама сильна, а слабких чоловіків багато, – ще знайде когось.
–Вона знаходить, та вони не затримуються.
–Знаєш, є такий анекдот: “Твоя сестра заміж вийшла?” ”Потрошку виходить…” Ось і твоя мама: “потрошки виходячи”, доживе до глибокої старості.
–Мабуть…
–…Схоже, що твій татусь анітрохи не жалкує, що пішов від неї?
–Схоже… Хто придумав ці шлюби?
Льоля заводиться з півоберта:
–Ось і я б хотіла це знати! Мої батьки не розмовляють, а кричать. Ще й матюкаються при мені. Але живуть! Якщо твоя матір тиранка, то мої – хижаки. Тиранозаври! Викопні плазуни епохи мезозою! На роботі – старанні працівники, на людях – зразкове подружжя, а вдома – роздерти одне одного готові. Я їх ненавиджу! Дочитуй вже листа, може, твій зарозумілий батько хоче щось таке сказати, чого ми ще не знаємо…
Оля також близька до кипіння:
–Коли ж припиниться це виття нагорі? Я вже не можу!
–Та ну її, ту козявку! Ми такими ж були…
 
“Звісно, доню, можна було б, “горя не знаючи”, доживати в родині. Принаймні, бути з тобою поруч. Але я, Олю, хочу жити. І найбільше моє бажання, – щоб ти жила, а не існувала. Щоб ти ніколи не стала ані підлабузницею домашнього тирана, ані його жертвою. В природі, дитино, хижаки вбивають травоїдних, щоб прохарчуватися, а в людському суспільстві хижі нищать совісних, щоб мати владу над безсловесними. І прикриваються при цьому високими ідеями. Пам’ятай про це. Нехай це прозвучить дико, але намагайся поступово позбутися залежності від матері. Віра в обіцянки часто закінчується гірким розчаруванням і безвихіддю. 
Давай зустрічатися частіше, бо мені тебе не вистачає. Твій батько”.

Дочитавши листа, Оля кидає його на підлогу й вигукує:
–Навіщо все це мені потрібно? Навіщо? Задрочили вони мене!
Сусідка включила магнітофон.  “Хоч знаєш, знаєш, знаєш, як я люблю тебе, люблю без тями…” Сумна історія із “Зів’ялого листя” Франка, покладена на музику, звучить так чуттєво, що   серця дівчат розм’якшуються.
Оля гірко плаче. Льоля обнімає подругу й сама здригається від ридань, примовляючи між схлипами:
–Тиранозаври, усі вони тиранозаври…







                НА ЦЬОМУ І НА ТОМУ СВІТІ

Передмістя. На лаві біля переобтяженого житловими й господарчими будівлями дворища Бурків сидять дві старезні баби: господарка по-циганськи густо заселеного родового гнізда – огрядна й брезкла Мотрона Йосипівна Бурчиха – замолоду квітуча домогосподарка Мотька, і її сусідка – висхла до цурки  Соляничка, замолоду – тендітна красуня, вчителька початкових класів Галина Федорівна.
Двадцять років тому на цій лаві вони зазвичай лузали соняхове насіння (що тут називають чомусь “кабачатами”), а тепер, залишившись без зубів, смокчуть льодяники.   
–Тільки дев’яносто років прожила, – позіхає баба Галя, – а вже все мені не так…
Бурчиха ніби знічев’я цікавиться:
–Що тобі не так?
–Геть усе! Навіть їжа. Що б не покуштувала – не смачно…
–Ти б не куштувала, а їла, бо скоро мумією станеш. На тобі вже шкіра засохла – торохкотить як зерня в маківці.
–Я завжди була худою.
–Ти, Галько, така щезна, що навіть смерть тобою гидує. Не ходить як за мною по п’ятах.
–А нащо їй час на мене витрачати? Колись прийде і забере в один раз.
Бурчиху задівають сусідчині слова:
–А хіба ти її не боїшся?
–Побачу, може, й злякаюсь.
–Не бреши, стара шкорбо! Смерті все живе боїться. Окрім слабоумних. Мозок у тебе висох з голоду.
Обличчя Солянички осяює тиха усмішка.
–Образниця ти, Мотроно. Чого злишся? Дивись, як гарно сьогодні надворі…
Бурчиха трясе плюсклим пабородком і відвертається. Соляничка токоче далі:
–І зовсім я не голодую. Ось вчора приїхали син з невісткою, привезли харчів цілу торбу. Я гроші давала – не хочуть брати. Син каже: ”Мамо, ви ж не ображайтесь, що ми тільки по вихідних вас навідуємо”. Я не ображаюсь, бо у них інші клопоти – правнучку малу няньчать.
Мотрона Йосипівна піджимає губи – їй донька також приносить з магазину продукти, тільки ж купує їх на материну пенсію. Троє доньок у Бурчихи, а толку від них? Між собою гризуться, чекають, поки мати віком домовини накриється, щоб дільбу розпочати. “Ще подивимось, що й кому з мого добра перепаде!” – думає стара.
Останню думку вона озвучує:
–Я тут хазяйка!
Соляничка хитро мружиться й каже:
–Казала, що я слабоумна, а в самої вже недержання…
Бурчиха здригається, гучно схлипує й крізь рюмсання жалібно питає:
–Гальку, що мені робити?
Та не губиться:
–Поплач, поплач, подруго. Усе налагодиться.
–Що налагодиться? – рявкає крізь ридання Мотрона Йосипівна. – Ой-ой-ой, що ж я їм усім поганого зробила? Мої ж діти-онуки-правнуки, Галько, а що хорошого я від них бачу? Як стерв’ятники наді мною кружляють – чекають, поки я помру, житлову площу звільню. 
–Ти ж сама їх навколо себе збирала! – дивується Соляничка.
–Збирала. На свою голову. Хіба, роблячи добро, думаєш, що отримаєш за це чорну невдячність. Не знаю, від кого й чого чекати. …До онука дружок ходить – чистий зарізяка. Я вночі бува очей не можу стулити – лежу й думаю, коли оце він до мене підбереться й порішить… Та хіба тільки це? Отруїти можуть: їжею, водою чи газом…
Бурчиха так-сяк заспокоюється, навіть розгортає й укладає у рота новий льодяник. Баба Галя вражена.
–Мотроно, ой, Мотроно… Не людьми ти настрахана, а смертю. Але ж усі помирають. Усі до жодного. І тобі не вдасться врятуватися. Чом ти її боїшся? Може, на тому світі краще!..
–Не знаю, я там не була, а ті, хто туди потрапили, назад не повертаються, щоб нас заспокоїти.
–Мабуть, тому й не повертаються, що там гарно.
–Брехня! Ти хоч уявляєш собі, як помиратимеш? Як душу страшна сила із твого тіла витрушуватиме! Ось ти є – жива: все бачиш, все чуєш, дихаєш, балакаєш, і раптом – нема тебе. Лежить груда м’яса й кісток – одне слово – труп… І кидають тебе у могилу – хробакам на потраву. Галько, я як подумаю про це, аж в роті пересихає. Ну як таке може бути? Навіщо? Усі житимуть, а ти гнитимеш.
Галина Федорівна спокійно зауважує:
–Ти все про тіло печешся, Мотроно. А душа? Вона ж невмируща. На цьому світі мучиться, а на тому розкошуватиме.
–Тьху на тебе, штундо! – лютує Бурчиха. – Нема ніякої душі!
–Може, в тебе й нема, а в мене є.
–У тебе?
–У мене! Помру я, а вона відлетить туди, де зараз Георгій – мій дорогий чоловік. Я вже двадцять три роки сама, – знаєш, як скучила… Пригорнусь до нього, заплачу й розповім, як нудьгувала, як снився він мені. І таточко мій там, і мама. А вже рідних і знайомих скільки – і не згадаю зараз усіх. Тільки б впізнали мене …таку – поморщену… А ти, Мотроно, хіба не хочеш побачити свого чоловіка?
–Не хочу.
–Чому?
–Тому!
–А когось іншого?
–Нікого не хочу бачити, бо нема їх – всі в землі. Небіжчиків не дістанеш. А ось тих, хто на землі – можна… Заповім усе своє нерухоме майно державі, – нехай облизнуться! Згадуватимуть мене аж поки кінець світу не побачать.
Соляничка аж за серце хапається:
–Йосипівно, ти що – здуріла? Це ж пряма дорога до пекла…
–А ти думала, – під землею – рай?
Галина Федорівна, згадавши щось, стріпується:
–Мотроно, у тебе ж синок-первінчик був!.. Помер маленьким. Пам’ятаю, бігав подвір’яим – білявий, курчавий, веселенький такий. Хіба тобі не хочеться побачити його там? Пригорнути до серця… Він же біля Бога янголом живе, молиться за тебе, таку злу й ненависну…

Бурчиха не подає виду, що зворушена згадками про первінчика. Витримавши паузу, вона питає:
–Галько, тобі цукерку дати?
–Не треба, у мене за щокою є.

Старі жінки замовкають і довго насолоджуються полегшенням, яке обом принесла розмова.







                ДИТСАДОК

Анжела Ігорівна працює в групі нянькою тиждень. Діти вже встигли звикнути до неї, дівчині ж поки що важко знайти з ними спільну мову. День починається з її скарг виховательці.
–Людмило Іванівно, сьогодні аж троє новачків: Тарас, потім син рабина Давид і всиновлена з дитячого будинку Ксенія. Давид знає тільки три слова: “Бережи вас Господь”. Видно, вони в нього – на всі випадки життя. Українською не розуміє ані бельмеса.
–Нічого, Анжело Ігорівно, діти навчать його, а ми допоможемо.
–Ксенію привели до садка без майки…
–Мабуть, батьки ще не знають, в що саме треба вдягати доньку.
–А Тарасик – нічогенький парубок. Очі чорні, як у бісеняти.
–Анжело Ігорівно, скажіть дітям, щоб перевдягалися в українські костюми – будемо починати свято.
Нянька швидко збиває малечу в купу й виводить у роздягальню.

До Щедрого вечора готувались ретельно – чекали начальство. Та й деякі батьки виявили бажання подивитись на творчі досягнення своїх чад. Свято мало розпочатися з хороводу.
Вихователька виставила в коло чепурних дівчаток і хлопчиків. Коли ж зазвучала музика, до зали, підмітаючи підлогу штанинами велетенських шароварів увалився новачок. Рукава дорослої вишиванки сягали “чешок”, як у П’єро. Спантеличена нянька трагічним голосом прошепотіла: “Що це таке?” Людмила Іванівно, ледве стримуючи сміх, насунула на очі Тарасика бриля й зашепотіла йому на вухо:
–Сонечко, пробирайся у центр кола і танцюй там гопака. Не соромся, ти всім сподобаєшся.
Хлопчик так і зробив: проскочив у коло й почав присідати, згинаючи й розгинаючи в такт музиці руки (при цьому рукава сорочки розлітались, як вітрила). Обличчя “соліста” зовсім не було видно з-під бриля.
Глядачі зааплодували, думаючи, що він вправно виконував свою роль.
Після хороводу няня повела Тараса перевдягатися, а повернувшись, повідомила:
–Уявіть собі, Людмило Іванівно, мама Тараса побачила в роздягальні чоловічий народний костюм і нап’ялила на п’ятирічного сина.
–Буває… Але ж він молодець – не розгубився.

 Того дня  діти щедрували й водили “козу”. Та довго комизилась, нарешті впала на килим і прикинулась хворою чи мертвою. Поводир “Василько” довго умовляв її підвестись, але вона – ні бе, ні ме. Тоді діти пошурудили по кишеньках і зібрали для неї цілу “Василькову” шапочку “ліків” – цукерок. Та привідкрила око, побачила солодощі, але не ворухнулась. Втрутилась вихователька:
–Оленко, вставай вже!
–Н-не встану, – по-козиному некнула дівчинка
–Вставай, не сердь мене.
–Дайте жувальну цукерку.
–Яку саме? 
–Китайського дракончика…
Отримавши бажане, “коза” підвелась. Далі все пішло чітко за сценарієм. Нарешті вихователька висипала цукерки на стіл і поділила порівну між дітьми групи.

Після вистави діти загралися, Ксенія ж не відходила від виховательки. Людмила Іванівна почала обережно розпитувати:
–Ксюшо, як звуть твого тата?
–Валерою.
–А маму?
–Люсенькою.
–Вона смачно готує?
–Смачно.
–Що ви їли вчора на вечерю?
–Ми з мамою – котлети, а тато – таблетки.
–Чому?
–Простудився. А коли футбол дивився, пив пиво. Холодне…
Вихователька змінює тему:
–Ксюшо, ким ти працюватимеш, коли виростеш?
–“Козою”, – не замислюючись відповіла дівчинка.
–“Козою” можна бути тільки Щедрого вечора, коли колядують, розважаються. А працювати треба цілий рік. Є різні професії: вчителька, лікарка, продавщиця, двірничка, співачка… Ким би ти хотіла стати?
–Якщо “козою” не можна, тоді “Васильком”…

Їхню розмову урвав хлопчик:
–Людмило Іванівно, а чому вона (показує у бік Ксенії очима, знаючи, що пальцем – некультурно) не відходить від вас? Ви ж їй не мама…
Вихователька горне дитя до себе:
–Ти хотів мені щось сказати, Сергійко?
–Так. Але нехай вона не підслуховує…
Людмила Іванівна гладить Ксенію по голівці. Просить дівчаток, які граються у кутку:
–Оленко, Наталочко, нехай Ксюша з вами пограється.

–Знаєте, чому я сьогодні запізнився до садка? – змовницьки питає Сергійко. – Ми з мамою довго не могли знайти мої теплі шкарпетки. Перерили усю квартиру – нема ніде. Тоді мама сказала: “Щоб у твого батька руки повідсихали!..”  Й одразу шкарпетки знайшлись…
–І де ж вони були? – цікавиться вихователька.
–Стояли під батареєю на кухні.
–Стояли? Це ж шкарпетки…
–Так вони ж в’язані! Бабуся гачком сплела!
Хлопчик замовкає і тицяє пальцем у центр кімнати, забувши про некультурність жесту:
–Дивіться, Людмило Іванівно, Ростик кабанує!..
–Звідки ти взяв це слово, Сергійко?
–Із села привіз… Дивіться, дивіться, по килиму катається. Точно – кабан…

У кутку Оленка чаклує з дитячим посудом, а Наталка навчає “уму-розуму” ляльок.
–Якщо не будете вчитися старанно, не зможете собі знайти хорошу роботу. Будете базарними торговками.
–Це хороша робота, – відволікшись від кухарства, заспокоює ляльок Оленка, – якщо торгуєш мандаринами, бананами й ананасами…
–Дівчатка! – гукає вихователька. – Чому ви не взяли в свою гру Ксенію?
–Ми взяли, Людмило Іванівно! Чесне слово!
–А чому вона нічого не робить?
–Бо ми граємось у дитсадок. А Ксюша – наша завідуюча…

Вихователька плескає в долоні:
–Діти! Всі на урок малювання.
Кожен юний художник отримує по три аркуші паперу. Завданні – намалювати маму. Хвилин п’ятнадцять у кімнаті панує тиша. Чутно тільки сопіння й теліпання пензликів у склянках. Нарешті більш спритні починають зносити малюнки до стола виховательки.
І раптом лунає несамовите ревіння. Нянька кидається до хлопчика, що волає у всю горлянку.
–Сашко, що сталось?
Дитя вирячує очі й загрозливо питає в неї:
–Де тіло? Де ноги? Де руки?..
Анжела Ігорівна не може нічого второпати
–Яке тіло? Які ноги?
–Моєї мами…
Няня розглядає малюнки: на одному аркуші він намалював голову, на другому тіло, на третьому – ноги.
–Ось тут усе. Ти ж сам це намалював.
Хлопчик невтішний:
–Неправильно намалював! Бяку! Папір маленький, а мама велика…
Вихователька приходить їм на допомогу – розкладає на столі папірці з фрагментами Сашкової “мами”: велика голова, круглий, пупсовий тулуб без рук, коротенькі ноги. Так, портрет на повний зріст хлопчикові не вдався…
–Сашко, видно, що ти старався, – серйозно каже вона. – Але цього разу не вийшло. Не переживай, у всіх художників бувають невдачі.
Остаточно заспокоюють Сашка діти.

Після обіду група відправляється на відпочинок. Людмила Іванівна сама слідкує за їхніми приготуваннями до денного сну, бо молодій няні треба кудись бігти у своїх справах.
Зовсім недоречно завідуюча збирає колектив на нараду. Нічого термінового – просто час “перетрусити” події.
–Діти, – говорить вихователька, я у вестибюлі. Лежіть тихо, намагайтесь заснути.
Малюки дружно тягнуть:
–Добре, Людмило Іванівно.
Поки обговорюються різні дрібні проблеми, вихователька відпочиває у зручному кріслі. У неї в групі, дякувати Богові, все гаразд.
Раптом з’являється Любочка з її групи: стоїть у піжамці, босоніж на хідничку й дивиться на свою виховательку –  чекає  на дозвіл говорити. Її, очевидно, зовсім не хвилює присутність інших дорослих, у тому числі, й начальства. У Любочки справа тільки до Людмили Іванівни.
–Що сталося, Любочко? – спокійно запитує вихователька.
–У нас в кімнаті – велика муха. Вона дуже хвилюється, а ми не можемо заснути.
–Нехай хвилюється, не звертайте уваги. Повертайся до кімнати.

Повідомлення про муху не пожвавлює нараду.
Людмила Іванівна думає про Любочку: “Худеньке, бліде міське дитя. Такою і моя Оксанка була малою”.
Вихователька згадує, як приїхала з дворічною донькою до матері в село. Бабуся цілий вечір причитала над онукою. А вранці розбудила доньку: “ Людко, чуєш, Людко! Та прокинься вже!” Донька, сп’яніла від передозування киснем, довго не могла очей розліпити. А матір тріщала: “Я оце зараз зустріла твою однокласницю – Тетяну. Так у неї дитина – як відро!..” 

У вестибюлі з’являється художник-невдаха Сашко. Хлопчик робить “великі очі” й, поторохкотівши у брязкало, гучно повідомляє:
–Людмило Іванівно, муха вже не хвилюється, а злиться!
Завідуюча показує – ідіть…
–Де ти взяв це тарахкало? – питає вихователька, прямуючи коридором до спальні.
–З дому приніс. Ми з хлопцями будемо в індіанців гратись.

До прогулянки повертається Анжела Ігорівна. Тепер її задача – допомогти дітям одягтися.
–Просовуй голову! – командує вона, натягуючи светра на чорноокого новачка Тараса.
Довести справу до кінця не встигає – чує за спиною дикий крик. Виявляється новенька хотіла вдягти одному з хлопчиків чужу шапочку. Ксюша розгублена. Няня намагається з’ясувати, чия шапочка. Діти тільки плечима знизують. Вирішує проблему маленький син рабина – бере за руку Сергійка й підводить до няні.
–В чому справа? – не розуміє Анжела Ігорівна.
–Це моя шапка, – зізнається Сергійко.
–Молодець, Давиде, – каже няня. – Перший день у садку, а вже знаєш, хто в що вдягнений. Давай, допомагай іншим. Розумієш? “Бережи вас Господь!..”
Раптом її погляд падає на Тараса. Хлопчик крутить на місці вовчком.
–Що таке? – питає няня. – Чого ти так довго момсаєшся?
–Вранці були рукава, а зараз нема. Замінили светрик, – каже малюк розгублено.
–Горе з вами, – позіхає Анжела Ігорівна й швидко дістає вивернуті рукава.

Нарешті вдягнена група виходить надвір. Пройшов дощ – у пісочниці стоїть вода, залізні гірки й драбинки мокрі й холодні.
–Діти, не відходьте від мене! – каже вихователька. – Трохи подихаємо свіжим повітрям і повернемось в групу.
Малюки товчуться біля неї, аж поки на подвір’ї не з’являється двірник, озброєний мітлою і совком.
–Людмило, Іванівно, ходімо до діда Гриші!
–Ходімо, тільки пообіцяйте, що не будете заважати йому працювати…
–Обіцяємо!
Скоро мітла і совок опиняються в руках найменшого за віком, але найсильнішого – чотирирічного Аліка. Пошкрябавши трохи  асфальт, він віддає мітлу іншому хлопчикові, а сам біжить до пісочниці.

Двірник каже виховательці:
–Мій дід казав, що за царя діти були веселі й роботящі. І зараз такі. Подивись, як вправно метуть. Хороші діти.
Людмила Іванівна дивиться, і тут же помічає, що Алік длубається у пісочниці. Анжела Ігорівна також бачить це і вже збирається нагримати на малого, але її перехоплює Сашко.
–Анжело Ігорівно, ви скажіть, що заберете в нього чобітки, і він не буде шкодити…
Няня вирішує скористатися порадою. Алік, почувши про чобітки, буквально скаженіє: тупає ногами й, трясучи кулачками, кричить:
–Я тебе уб’ю, зрозуміла?! Уб’ю!
Няня стрімголов кидається до виховательки:
–Людмило Іванівно!.. Ви чули? Чули?
–Що ви йому сказали?
–Що заберу в нього чобітки…
–Розумієте, Анжело Ігорівно, у нього найкраще серед дітей взуття, всі діти про це знають і хтось навіть потайки заздрить…
–Я ж не знала!.. Невихований! Як він розмовляє з дорослою людиною?!
–У нього старша сестра такого ж віку…

Їхню розмову уривають крики інших дітей. Причина – мітла, яку хтось відмовився вчасно передати іншому. Малюки вчепились у знаряддя праці двірника й деруть його на прутики.
Вихователька повертає мітлу двірникові. Той бурмоче:
–Злі діти. За Союзу сумирні були, а зараз – бач які незалежні!.. Шибеники.

Осінній вечір. Батьки розбирають своїх безцінних синочків і доньок по домівках.
За Давидом на іномарці приїхав батько-рабин. Малюк, прощаючись, схиляє голову й промовляє урочисто:
–Бережи вас Господь!..
З’являється Ксюшин тато – червоний і захеканий – видно, що дуже поспішав. Поки донька збирається, він ділиться з вихователькою сокровенним:
–Я дивлюсь футбол, а вона гребінець вмочає у воду й зачісує моє волосся то в один бік, то в інший, то назад, то наперед. Сопе, ніби якусь  важливу справу робить… Як я жив без неї – і не знаю… Я жив, а вона десь мучилась. Як подумаю про це, аж плакати хочеться…







                АУТИСТ

Доглянута, гарно вбрана жінка привела до інтернату для дітей з психічними вадами свого шестирічного сина. Крім них у кімнаті – завідуюча і молода вихователька.
Хлопчик спокійно сидить за столом, втупивши погляд у палітурку підручника з дефектології, мама ходить кабінетом – від вікна до дверей. Побачивши, якою саме книгою зацікавився її син, жінка забирає її й кладе подалі від дитини.
–Наш Володя не дефективний, – каже вона твердо, – він розумний і слухняний хлопчик.
Завідуюча зі співчуттям дивиться на гостю і зауважує:
–Тоді навіщо ви прийшли до нас?
Жінка ніби й не помічає іронії:
–Восени він має піти до школи… Директорка відмовляється зараховувати його до першого класу. У нього діагноз…
–Дайте, будь ласка, медичну карту.
Завідуюча читає, скоса позираючи на дитину. Хлопчик байдуже ковзає по її обличчю поглядом, дотягується до підручника,  повертає його на місце, розкриває і зосереджено розглядає   щось на сторінці. Мати цього не бачить – дивиться у вікно.

Поблизу інтернату височить дзвіниця. Самої церкви не видно за деревами. Прочанки у хусточках проходять повз огорожу інтернату й зникають під кронами кленів.
Уриває мовчанку завідуюча:
–Ви не погоджуєтесь із діагнозом?
Гостя здригається, – мабуть, забула на хвилину, де знаходиться. Оговтавшись, каже:
–Володя – не такий, як всі. Незвичайний, але ж не психічно хворий!
–Я розумію, – для кожної матері її дитина – найкраща. Але світ не замикається на родині. Вашому синові доведеться звикати до колективу. А з таким діагнозом це навряд чи можливо.
–А якщо він геній? – раптом питає жінка.
Завідуюча розводить руками:
–Тоді ви потрапили не туди.
Тут відбувається абсолютно несподіване – хлопчик починає читати з підручника дефектології, – вільно і швидко, як це зробив би студент медичної академії: “…Сфера здійснює теоретичні узагальнення проблем вивчення, навчання та виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку в історичному та загальнодефектологічному аспектах…”
Завідуюча і вихователька стають схожими на людей, які раптом стали свідками стихійного лиха. Мати торжествує. Дитя закриває підручник і опускає очі. 
–Ви чули? – вигукує гостя. – Я ж вам казала!..
Завідуюча, помовчавши, каже виховательці:
–Оксано Іллівно, запросіть сюди психіатра й психолога.

За кілька хвилин розпочинається консиліум. На прохання щось почитати (з книги чи напам’ять) хлопчик не реагує. Розпочинається розпитування матері.
–Ваш син любить малювати?
–Володя дуже добре перемальовує картинки з книжок.
–Коли ви читаєте йому книжки, він слухає уважно?
–Так.
–А при цьому сміється, плаче, переживає за долі персонажів?
–Як це? Я не зрозуміла… А-а, взагалі-то він сміється. І плаче – коли боляче…
–Ваш син жаліє вас, батька, бабусю?
–Це ми його жаліємо…
Хлопчика знову “прориває”:
–“Тату, а чому ти більше не кашляєш? Тому що я приймав назолван… Не гальмуй! Снікерсуй! …Дякую, друзі! З мене “Рогань”! …Треба захиститись –  застосувати гумовий виріб!..”
–Та-ак, – тягне багатозначно психіатр, – рекламний набір… Що ж, матінко, пам’ять у вашого сина гарна. Але він таки хворий на аутизм. Дитина живе у власному світі. Образне мислення відсутнє.
–Що ви маєте на увазі? – перепитує мати.
–Душа його спить, – пояснює завідуюча.
–Але ж її можна розбудити!
–Наука безсила, – втручається психолог, – але ви мати і можете займатися цим хоч все життя.
Завідуюча далі вже не церемониться:
–Так ви будете оформлювати вашого сина до інтернату?
–Так…
Психолог, психіатр і завідуюча йдуть. Вихователька проводжає відвідувачів.

А на вулиці – весна! Пахне молодим тополиним листям. Кричать птахи. Б’ють дзвони до вечірньої служби. Почувши урочистий, мелодійний передзвін, хлопчик зупиняється. Озирається, шукаючи, звідки народжуються ті звуки. Вчеплюється поглядом у дзвіницю, витягує шию, ніби хоче дотягнутися до неї.  Нахиляється убік, кривиться і …прямує до воріт інтернату.

Чоловік Оксани Іллівни повертається додому пізно ввечері.
–Що таке? Чому ти сумний? Щось сталось? – щебече молода жінка, накриваючи на стіл.
–Знову облава була, – буркає чоловік. – Покупці втомлюють, а
перевірки додовбують.
–Нехай перевіряють, тобі то що?
–Оксаночко, у магазині завжди в усьому винні охоронці. Крадіжки, бійки, навіть лайки між продавцями й покупцями, – всюди крайні ми. А після перевірок начальник просто готовий черговому в горлянку вчепитися.
–Не показуй, що боїшся втратити роботу.
–Показуй – не показуй, він і так це знає.
–Добре, розказуй все по-порядку.
–По обід прийшов чоловік, – лисий, пихатий, обличчя кам’яне –  показує документ з фоткою – там прізвище, ініціали і купа великих літер.
–Абревіатура.
–Мабуть. Я питаю: “Вас провести до директора?” Він робить вигляд, що не чує мене. Я провів його, хотів іти, але начальник показує – чекай.  Стою, спостерігаю. Той відморозок сів, начальник вивчив його ксиву, приніс купу папок з документами. Лисий з півгодини гортав їх, щось записував. Потім зачитав написане урочистим голосом, як новорічне привітання, і пішов. Я його провів до виходу. Повертаюсь до кабінету – начальник сидить, дивиться на мене запитально. А я – на нього. Тоді він каже: “Іди”. Цікаво, чим для нас закінчиться ця перевірка?
Молода жінка обіймає чоловіка:
–Нічого страшного не відбулось, і наслідків не буде жодних, бо той перевіряльник – аутист. Аутизм – це така психічна хвороба. …Що ти так на мене дивишся?
–А ти що говориш? Як психічно хворий може бути перевіряючим?
–Дивний ти! Є ж різні форми: від слабких розумових порушень, до шизофренії. А зараз час такий дикий – сам знаєш. Чутливих б’є по нервах, а товстошкірих – по психіці.
Чоловік допитується:
–А що таке аутизм?
–Життя в собі.
–Не зрозумів.
–Ну, як тобі пояснити… Це – відсутність образного мислення і  емоцій.
Побачивши, що чоловік так і не второпав до кінця, жінка спрощує думку:
–Якщо людина прочитала “Муму” і не заплакала, значить вона хвора на аутизм.
Чоловік відпиває чай і закашлюється.







                ЧИСТІ СЛЬОЗИ

Люба плаче. Обличчя спокійне – жоден м’яз не поворухнеться, очі закриті, а по щоках течуть сльози двома цівочками – немов вранішня червнева роса з даху.
Неохоче підняла повіки – втупилась у велетенське півбарило сцени, як ворона у порожню шкаралущу волоського горіха.
…Ескамільйо черкнувся Кармен, завівся, відсахнувся, зайшовся… Люба знову заплющила очі: почуте розчулює її, а від побаченого вона може й розридатися.
Любин сусід не на сцену дивиться, а на жінку, що безперервно проливає сльози. Цей пещений тридцятирічний блондин – справжній франт: у гарному костюмі з білою краваткою, лакованих черевиках. На пальці – золотий перстень… Блондин п’ялиться на Любу, а інші жінки на нього.

Дія закінчується, Люба підводиться й іде із зали. Чоловік проводжає її поглядом: гарна. Так, жінка помітна: висока, струнка, чорне густе волосся рівно зрізане – по плечі. Малинового кольору “французьке” плаття вище колін, разок річкових перлів на шиї, руки тонкі у зап’ястках, туфлі на височенних підборах. Через ті підбори ї хода її легка, тільки трохи непевна…
Чоловік підводиться і також виходить – йому не хочеться розлучатися із сусідкою надовго. Але її ніде нема.
Повертається Люба перед самим початком другої дії. Вмощується в крісло тихо й граційно, ніби ящірка у тріщину на камені. 
Чоловік завмирає й скоса розглядає її тонкі руки на ясно-червоному тлі плаття.
Вимикають світло, звучить музика. Люба плаче, а чоловік тихо, але важко дихає. Слухає, як калатання серця відбивається в гландах. Для неї дія – вічність, для нього – мить. В антракті  виходить слідом за Любою. У зимовому саду наздоганяє її й каже ввічливо:
–На правах сусіда хочу пригостити вас шоколадом.
Жінка усміхається привітно і бере шматочок
–Дякую.
–У мене серце крається,  – говорить він. – Чому ви плачете?
Вона довірливо дивиться йому в очі і промовляє:
–Неврастенія. Дорогоцінна болячка… Не дозволяє страхам  перетворюватись на нещастя.
Чоловік здивований:
–А чого вам боятися в театрі?
–Нема чого. Тут я розкута, можу дати волю емоціям.
Супутник не вгамовується:
–Все ж таки я не зрозумів, чому ви плачете?
–Це вікове... Пристрастей в мені вже нема, але вони є зовні. Сильні, дикі, справжні і вічні – оперні пристрасті… Не розумієте? Я приходжу сюди виплакатись.
–А якщо опера комічна?
–То й що?! …Колись я приїхала із села в Одесу. Вступила до університету. Ходжу містом – бантик у косі, чорна суконька з білим комірцем, білі шкарпеточки. Селючка! А в Одесі – опера! Одна з найкращих у світі. І ось я – в театрі. Вперше розридалась, ще не розуміючи толком – чому саме. Потім зрозуміла – це порятунок від самотності і страху перед великим містом…
Люба замовкає, чоловік, скориставшись цим, робить ще одну спробу з’ясувати причину її сліз:
–І нічого не змінилось з того часу?
–Ні, те минуло. Зараз я плачу від страху жити у світі, де нема справедливості.

“Скільки їй років: тридцять? сорок?.. Вона сказала: “Вікове”? Сорок п’ять?! Яка різниця? Натхнення робить її красивою і молодою. Оперне чудо. Тут її дім. Сльози її чисті, бо не залишають жодних слідів на обличчі. Навіть макіяж не псують. Говорить якісь дурниці, але як говорить… Як тримається! Яка жінка!”
Люба спохоплюється:
–Антракт закінчується.
–Ходімо до залу.
–Йдіть, я ще хвилинку побуду сама…
Чоловік повертається в зал. Люба ж іде до гардеробу, бере свої речі. Із торбинки дістає неоковирні чоботи зі шкірозамінника, перевзувається. На голову натягує сіру в’язану шапку. Вдягає мішкувате драпове пальто із норковим коміром – наполовину витертим. Із красуні за кілька хвилин перетворюється на немолоду нечупару. Втягнувши голову в плечі, прямує до виходу.
Чоловік, почекавши кілька хвилин, підводиться й іде шукати її. Питає у гардеробниці:
–Скажіть, ви не бачили тут високу, гарну жінку в червоному платті?
Та знизує плечима і думає: “Не можна заважати людині божеволіти. Не варто”. Чоловік виходить на вулицю. Бачить, як у бік зупинки трамваю рухається погано вдягнена, сутула жіночка з торбинкою. Довго вдивляється у дрібні брунатні – міські зорі й золотий місяць у мереживі гілок акації. Опускає голову й натикається поглядом на той самий місяць, віддзеркалений у калюжі перед театром. Те ж світило, тільки брудне.
Чоловікові сумно. А на сцені прекрасна Кармен знемагає від пристрасті. Жити їй залишилося трохи менше години.







                ЗОЯ

Сорока брякнулась на горіх, умостилась зручно і заджеркотіла на всю горлянку. Скрекіт до нудоти обридливий, немов шкрябання черепка по лопаті. Мої скроні й чоло вмить вкрилися липким холодним потом.
Я відчула невагомість: ось-ось закружляє, понесе у безвість чорним тунелем… Зачепилась поглядом за дерево – сорока гулькнула вниз. Вітер погнав низькі хмари у вікно кімнати, але горіх став на заваді – сіре вологе лахміття рвалося гілками на шмаття. Я корчилась під ковдрою, аж зуби цокотіли, потім затерпла й не мала сил гукнути когось із рідних.
Мама зазирнула до кімнати:
–Зою, іди вечеряти…
Із моїх грудей вирвався клекіт, мама почула, рвонула двері. Вітер у вікно, а мама – назустріч. Упала б, але він тримає її. Далі не пам’ятаю.

Опритомніла від того, що пеком пекло між бровами – ніби хтось намагався випалити там дірку. Розтулила повіки й утупилась поглядом у сонячне більмо. Довго вдивлялась, сподіваючись, що проявиться зіниця – дарма.
Озирнулась: лікарняна палата, окрім мене – нікого, у руці під ліктем трубочка, вгорі на штативі товста пляшка –  крапельниця.
Відчинились двері, я заплющила очі. Скільки людей зайшло до палати, не знаю, розмовляли між собою двоє.
Чоловік:
–Хто тут у нас?
Жінка:
–Зоя. Шістнадцять років. Поступила вчора ввечері. До тями не приходила. Лейкемія... Почнемо з хіміотерапії?
–Покажіть аналізи крові. …Батькам казали?
–Звісно, ні. А що ви порадите?
–Хто з рідних тут?
–Матір.
–Запросіть її сюди.
За хвилину – той самий чоловічий голос:
–Ви Зоїна мати? Скажіть, чим дівчина хворіла протягом останнього року?
Невпевнений голос мами:
–Грип, бронхіт…
–Які антибіотики давали?
–Не давали зовсім.
–Протипоказання?
–Ні. Донька відмовляється від ліків. Що з нею, докторе?
–Післягрипозна лейкемоїдна реакція.
–Що? Докторе, це...
–Я висловився достатньо ясно. Про інше поговоримо пізніше.

Усі вийшли. Я відкрила очі, поворухнула руками, ступнями, глибоко вдихнула. Подивилась на сонце – тепер воно було схоже на зморшкувате обличчя карли. Зла карла скривилась – зовсім не смішно, навпаки – мені захотілось плакати. Я витягла голку з вени і напружилась із усіх сил.
Знову рипнули двері, до мого ліжка підійшла немолода жінка, туго ув’язана в білий халат. Медсестра? Подивившись у мої отетерілі від напруги очі, скрикнула:
–Дитино! Зачекай, зачекай, маленька, я покличу лікаря…
Скоро вона повернулась у супроводі чоловіка – кремезного, дуже здорового на вигляд.
–Що тут сталося? – почула я вже знайомий голос.
–Я зайшла, – залебеніла сестра, – а вона лежить і тремтить. Уся червона. Крапельницю витягла…
–Можете йти, – сказав чоловік.
Нахилився наді мною:
–Як почуваєтесь, Зою?
Я усміхнулась широко – наскільки взагалі це можливо.
–Добре.
–Мене звуть Енвер Гасанович. Запам’ятали?
–Ага…
–Що?
–Енвер-Гасан-ага.
–Можна і так. Підвестися зможете?
–Зможу.
Тепер сонце було схоже на суцільну пекельну пельку – воно реготало з мене!..
Я підвелась, підійшла до вікна й закрила долонею йому рота.
І почула за спиною спокійне:
–Обережно, скло.
Я затулила собою сонце й знову усміхнулась лікареві. Він подивився на мене запитально: чи не чула я його розмову з лікаркою. Я показала йому очима: так, чула. Змова йому сподобалась.
–Ваша мама сказала, що ви відмовляєтесь від ліків. Так?
–Так.
–Ви робитимете все, що я знайду необхідним для вашого одужання. Домовились?
–Ні.
–Ви можете померти, Зою…
Лікар втомлено опустився на стілець, я примостилась на ліжко. Помовчали.
–Енвер-Гасан-ага, – проказала я тихо. – Я відмінниця. Звикла бути першою. Минулого навчального року перемогла в обласній олімпіаді з біології. Я знаю, що таке лейкемія. Знаю її природу і лікування: хіміотерапія, опромінення, пересадка кісткового мозку, смерть. Діти вмирають від лейкемії скоріше, ніж старі, бо молоді клітини діляться швидко, злоякісні – також. Ділячись, розносять хворобу з кров’ю по тілу. Якщо ви мене лікуватимете, я помру за рік-два, якщо ні – за кілька місяців. Що я бачитиму протягом двох років? Лікарні. А протягом кількох місяців тихо згасатиму вдома, у своєму ліжку, серед рідних. Тут на мене дивитимуться як на піддослідного кролика, а там я – донька, яку скоро має забрати до себе Бог. Я сильна, тому можу бути слабкою, але ніколи не погоджусь стати жалюгідною. Ви не хвилюйтесь, якщо треба, я підпишу документ… Енвер-Гасан-ага, випишіть мене до Нового року!
–Звісно, випишу. Тільки послухайте мене, дівчинко. Ви чули, що я сказав вашій мамі. Так, аналізи крові дуже погані. Будь-хто поставив би діагноз – лейкемія. Тільки не я. Ви перенесли грип, іде статеве визрівання, у вас могли бути: стрес, нервовий зрив, отруєння… Що завгодно. Зою, я ніколи не вірю в те, що дитина (а ви ще дитина!) хвора на цю хворобу. Шайтан! Не вірю, поки саме дитя не починає вірити в неї. Скажіть, – ви вірите?..
Я, повагавшись, проказала: 
–Не знаю.
–Коли б ви зовсім не вірили, нас було б двоє: лікар і пацієнт…  (Лікар підвівся). Що вам більш за все подобається навесні?
–Цвітіння вишень.
–А влітку?
–Плодоносіння вишень!
–Гарний вибір. Шкода, що взимку вишні бувають тільки п’яними. Але нічого. Ви побачите і квіти і плоди. Це я вам обіцяю.
–Ви ж не Бог. Я хотіла сказати – не Аллах…
–А він хіба комусь щось обіцяє?
Моє останнє питання наздогнало його вже на порозі:
–Мені можна гуляти?
–Можна. Я розпоряджусь, щоб принесли ваш теплий одяг.

Випав благенький сніг – забинтував вавки грудня. Я знайшла у дворі лікарні високу сосну, притулилась до неї груддю, зашепотіла: “Сосно, дай сили, сосно…” І раптом почула зовсім близько:
–Зайченя, а якою мовою ти розмовляєш із деревом?
Я зиркнула через плече: на доріжці стояв гарний чорнявий юнак у чорній шкірянці.
–Сам ти,.. – промимрила я.
Він засміявся.
–Сам. Лікуюсь тут. Розхворівся геть! А хочеш я покажу тобі грушу – таку рівну, як дуб? Ходімо!
Я пішла. Дорогою узнала купу різного: звуть хлопця Тамазом, його батько – професор філології, ім’я “Зоя” в перекладі з грецької означає життя, у Тамаза є ще троє братів, сам він – студент другого курсу металургійної академії, в лікарню потрапив через те, що з’їв багато халви – алергія, набряк легенів – Тамаза ледве врятували. І нарешті почула таке:
–Ти в цій білій шубці, в білих чобітках, справді, була схожа на зайченя, яке намагається відгризти шматочок кори… Бо голодне… А яке в тебе волосся?
Я мимоволі зняла капюшон. Хлопець якось по-своєму ахнув:
–Г-га-дж-ях! Біле! Як шовк тутового шовкопряда! Зайченя Туто!
Тамаз торкнувся долонею мого волосся, я зашарілась, він відсмикнув руку.
–Не змерзла? Ти така …тендітна. Тобі треба їсти виноград!
–Я люблю вишні.
–Ні, виноград. Я принесу тобі. Ти в якій палаті? І взагалі, що ти робиш в цій клятій лікарні?
–Чекаю на виписку.
–Здорово, мене теж скоро випишуть. Підемо в театр. Подивимось “Вишневий сад”. Хочеш?
–Хочу.

Ввечері Тамаз приніс мені виноград і три коробки цукерок. Просидів з годину – мовчазний і урочистий. Дивився, як я їм виноград і усміхався розгублено. Поскільки цього разу витягнути з нього слово було важко, довелось розповісти дещо про себе. Зупинилась тільки тоді, коли побачила в його очах сльози. Розхвилювалась (він знає про хворобу?):
–Тамазе, не треба мене жаліти, я сильна!
Він стиснув кулаки:
–Ні! Ти розумна й красива, – красивіша за мою маму… Ти надзвичайна. Схожа на ту, що біжить хвилями. Я тебе захищатиму. Коли не їм халву, я дуже сильний…
Він взяв мою руку, поцілував обережно й вийшов.
Я не спала цілу ніч. Плакала, сміялась, плакала…Думала, чому це сталося зараз, коли я повинна померти? Під ранок сон схопив мене і поніс по оранжевих від сонячних променів хвилях. Я прокинулась найщасливішою і найнещаснішою серед усіх людей. Чому я не померла в тому сні?
Після ранкового обходу попросила лікаря:
–Ви відпустите мене додому просто зараз?
Він подивився на мене уважно:
–Зою, що сталось?
Я не утрималась, розридалась гірко, як мала дитина. Схлипуючи, пробелькотіла:
–Енвер…-Гасан…-ага,  мені так боляче…
–Де у вас болить?
Я приклала долоні до грудей:
–Тут.
–Не може цього бути!
–Може, може!
Лікар розсердився:
–Зою! Припиніть. Марш додому! Божевільня якась!

І поїхала я додому. Помирати… Тинялась домом, сиділа біля вікна, спостерігаючи за деревами в нашому садку. Вони здавалися мертвими. Дні були похмурі, сніг розтанув.
Тато приніс ялинку, але я відмовилась її прикрашати. Батьки зробили це самі. Я лежала в своїй кімнаті, відвернувшись до стіни й думала про Тамаза, скору свою смерть й злоякісні  клітини, які швидко ділились в мені… Нікого не хотіла бачити, нікого. Боротися за життя зовсім не хотілось.
Вранці до кімнати зайшов батько й покликав мене:
–Доча, тут тобі подарунки. Я думав, – ти подивишся у вікно і побачиш… Корзинку з мороженими вишнями виставив я, а звідки взялась ось ця, з виноградом – питання… З Новим роком, Зоєчко…
Батько пішов, а я потяглась до корзинок. Вишні. Мерзлі. То що ж, – це саме те, що мені потрібно. Виноград. Той самий, що приносив мені Тамаз… Кольору синього літнього вечора. І записка. “Я тебе кохаю. Я так тебе кохаю, що готовий померти за тебе. Тамаз”.
Я закричала. Так дико, відчайдушно й несамовито, ніби мені розтяли груди й замінили холодне серце на гаряче. Не від болю я горлала, а від того, що надто гарячим воно було. Прибігли перелякані батьки. Я билась в руках у тата, мама гладила мене по голові й плакала разом зі мною. Я розповіла їм про Тамаза.
Батько вислухав і сказав:
–Я думав, що ти… А воно бач як… Який хлопець! Справжній чоловік! Не розумію, чого ви обидві так розкузьомились?
Мама перестала плакати. Я витріщилась на тата, бо такого від нього не чекала. А він додав спокійно:
–Доча, я думаю, що після канікул тобі варто повертатися до школи…
Ми з мамою оніміли. До школи? А хвороба? Така хвороба!..
Втім, я подумала-подумала й вирішила, що таки ходитиму до школи аж поки не повториться напад. А там вже – кінець. Школі, коханню, життю.

Прочитала “Смерть Ивана Ильича” Льва Толстого. Не сподобалось. Плакала, читаючи, від жалю до себе.
Батьки між собою розмовляють про те, що якісь негідники отруїли нашого Президента. Тепер його лікують за кордоном. Отруєння смертельне, чи виживе? Він не може самотужки, тільки силою свого духу побороти хворобу, – це зрозуміло. А я можу. Тільки ж нічого не роблю. Треба рухатись, учитись, читати, спілкуватися з людьми – жити! А я страждаю. Від кохання чи від того, що маю скоро померти? Вже й не знаю. Тепер ще й за Президента переживаю, намагаюсь уявити, що відчуває він? Я – маленька людина, яка не має жодної відповідальності. Хоча… Ні, хіба можна порівняти!? А він взяв на себе відповідальність за всіх нас. Мені страшно таке навіть уявити. Нас стільки і у всіх (майже у всіх) – страх перед майбутнім. Він має позбавити нас страху. А як це робити, коли смерть дивиться в обличчя?

Після канікул повернулась до школи. Однокласники із ввічливості питають, чи одужала. Кажу, що все гаразд. Думала, що буде гірше. Молодості не цікаві немічні. Гаразд? То й гаразд. Запаморочення не повторюються. Тамаз не дає про себе знати. Мені так боляче!.. Звісно, навіщо йому потрібна смертельно хвора. Третя чверть закінчується, я готуюсь до вступу у медичну академію. Налягла на хімію.
Йде сніг – лапатий аж блакитний – останній відзимковий сніг. У березні! На перерві усі товчемося біля вікон. Тамаз! Тамаз паличкою виводить на свіжому снігу: “Зайченя Туто (ставить наголос над “о”). Нічого не бійся. Я завжди с тобою”. Хлопці відкривають вікно й кричать:
–З-з-з. Помилку зробив! З-з-з!
Тамаз виправляє “с” на “з”, махає їм рукою.
Дівчата позіхають:
–Щастить же комусь. І хто ж ця Туто?
Я червонію. Дякувати Богові, що всі зайняті, ніхто цього не бачить.

Мама повідомляє, що дзвонив Енвер Гасанович і просив приїхати – треба зробити повторний аналіз крові. Я відмовляюсь. Даю мамі слово зробити це, якщо вступлю до академії.

Тамаз надіслав квиток в театр” і записку: “Це остання вистава “Вишневого саду” в цьому сезоні. Наступна – восени. Зараз вчасно – в твоєму саду зацвітають вишні”.
Ми сходили до театру. Тамаз тримав мою руку в своїй і весь час мовчав. Його мовчання просто нестерпне. Дивиться і мовчить. Коли повертались додому, запитав:
–Ти підеш учитися до металургійної академії?
–Мабуть, цього року я взагалі не буду студенткою.
–Чому?
–Хочу вступати до медичної академії, а там такий конкурс! Сам розумієш.
Він зітхнув:
–Ти вступиш. Це точно.
Я ні з того ні з сього завела розмову про Президента:
–Здається, нашому Президенту краще. Він був в одному крокові від смерті і тепер нічого не боятиметься. Знаєш, це майже безсмертя. Тепер він дбатиме не про себе, а про всіх нас. Про наше майбутнє. Буде твердий і справедливий. Можливо, найкращий президент у світі. Адже ми – його рідні…
Тамаз повагався і сказав:
–Бідні родичі нікому не потрібні. Краще – багаті приятелі. Президент – людина. А люди слабкі. Всі, крім тебе…

Шкільна медсестра відмовляється давати медичну довідку для вступу у вуз. Вимагає виписку з медичної картки. Їду до Енвера-Гасан-аги.
Він хмурить брови, щоб виглядати сердитим, але ж нічого з того не виходить. Бачу, що він радий мене бачити. Здаю кров і чекаю на результат. Енвер-Гасан-ага дивиться на папірець із закарлючками, блідне й каже трагічним голосом, дуже тихо:
–Зою…
Серце завмирає в моїх грудях.
–Зою, негайно…
Моя душа тремтить, як полум’я свічки і печерах Лаври.
–Я хотів сказати, – вам треба ще раз здати кров.
–Навіщо?
Лікар тіпає папірця із закарлючками:
–Якщо вірити цьому, – ви здорові.








БРАТКО

–От біда! Аж заходишся від плачу! Відклади книгу, бо серце надсадиш! – сердився Микола Олександрович. – Ми назвали тебе на честь Жанни Д’арк, а вона ніколи не плакала.
Для десятикласниці Жанни Береславської  батько – взірець у всьому, найсправедливіша людина у світі, але ж є факти.
–Жанна Д’арк плакала у церкві, – перевівши подих. зауважила дівчина, – коли молилась Богові за Францію.
Батько зітхнув:
–То не сльози, доню, а конденсат святого духу…

Дізнавшись, що батька заарештували у Києві “за антирадянську пропаганду”, Жанна сльози не зронила. Сказала мамі й сестрі:
–Я пишаюсь татом. Усі мовчать, а він привселюдно захистив нашу мову.
Мати застогнала, ніби від болю:
–Його судитимуть…
–То й що? Не бійтесь, тато зможе себе захистити. У нього є докази того, як утискують українську мову. Школи й вузи переводять на російську, документація давно вже на ній ведеться, навіть спортивні змагання в Україні коментують мовою старшого брата. Батько володіє інформацією, а факти – річ вперта. Хто знає правду, той сильний.
–Сильний? – крізь ридання проказала мама. – Інсульт переніс, інвалід… Доб’є його тюрма…
–Ні, він повернеться. Він скоро повернеться до нас! Ось побачите!

Жанна здогадувалась, як тяжко татові у тюрмі, але не знала, як важко буде їй самій на волі. Батько, мабуть, відчував, якими моральними тортурами обернулась його принциповість для розумниці-доньки. Із мордовського табору прийшов лист, і в ньому знову йшлося про незламну француженку, доньчину ровесницю. А ще про те, що прижиттєвий першодрук “Енеїди” Івана Котляревського взяв із собою на острів Святої Єлени Наполеон…
Жанна зрозуміла батька і витримала все. Закінчила школу, подала документи до університету. Дізнавшись, що не пройшла по конкурсу, від образи таки готова була розплакатись. “Чому? Чому?” І сама ж собі відповіла: “Тому що мій тато – політв’язень”.
Рано вийшла заміж, змінила прізвище і …одразу вступила на філфак. Її нового прізвища не було у списках тих, хто не мав права вивчати рідну мову у вищій школі.

Батько повернувся. Худий, виснажений, – але якийсь … просвітлений.
Жанна притулилась до нього, і вже не стримуючи сліз, проказала:
–Ти такий красивий з бородою…
–Так повертаються додому тільки політичні, – із сумом зауважив батько. – Роба, борода і дерев’яний чемоданчик із рукописами – джентльменський набір політв’язня.
–Важко було?
–Як у тюрмі… Холод, приниження, примус, – одне слово – чужина. Але ж я не сам там був. Краще, коли поруч добрі побратими, ніж злі брати. Картаю себе за те, що вам довелось зазнати тортур.
–Не ти їх завдав, а інквізиція…

Якось сусід приніс батькові лисеня.
–Ось, у степу під каменем знайшов… Шкода стало, а тепер не знаю, що з ним робити. Може, ви, Миколо Олександровичу, цьому рудькові раду дасте? Самі знаєте, яка його доля: або здохне, або сусіди приб’ють…
Звірятко залишилося у Береславських.
–У тюрму ти потрапив, – каже Микола Олександрович лисеняті. – Але тут усі свої... Будеш мені за братка: я невільник і ти невільник. А на волі що б на тебе чекало? Смерть. Мале ти, беззахисне. Не маєш своїх, хто б тебе боронив, а для чужих ти хижак, курокрад, – одним словом – ворог. Живи з нами: хоч в неволі, та в безпеці.

Лисеня на прізвисько Братко прижилося у Береславських. Господар побудував йому добротну буду. Побігало трохи звірятко по дворищу, а потім посадили його на ланцюг.
–Навесні, коли годний буде полювати, відвезу його в степ, – сказав Микола Олександрович.
Відвіз, та тільки ввечері Братко повернувся додому.
–Не ідейний ти лис, – чухаючи шию хижакові, докоряв йому господар. – Наш брат прагне на волю, а ти, немов злодій-рецидивіст, для якого тюрма – дім рідний, повертаєшся туди, де ти “ в законі”. Труднощів боїшся, Братко? А як ти хотів? Життя – боротьба.
Восени на прохання Миколи Олександровича знайомець завіз лиса кілометрів за тридцять від дому. Наступного дня вигнанець повернувся.
–Бог з тобою! – махнув рукою господар. – Живи так, як хочеш. Ти ж не скажеш, що тебе тут тримає…

Час ішов, Братко бігав та стрибав, скільки йому того дозволяв ланцюг, тявкав на прийшлих – високо й заливисто – як щеня. Усе було б нічого, тільки якось восени продерся крізь огорожу сусідський когут – пихатий і тупий, і почав скликати своїх подруг на бенкет у чужому дворі. Довірливі кури подалися за своїм “султаном” та й втратили пильність. Коли ж їхня спільна трапеза була в розпалі, вискочив із буди лис Братко і почав свій бенкет. Задушив трьох жирних несучок, а їсти не став, бо ж голодним ніколи не був.
Сусідка підняла гвалт.
Микола Олександрович запитав у неї спокійно:
–Що твої кури робили на нашому подвір’ї?
–Гуляли! Як у парку гуляють.
–Твої кури порушили кордони, а наш Братко покарав їх за це. І собака б таке зробив.
–Собака поганяв би їх, а цей звір їм горлянки перегриз і поскладав тіла під забором – рівненько. Так басмачі робили, –  я в кіно бачила.
–Неправильно мислиш. У басмачів була ідея, а наш лис – безідейний. Він живе інстинктами, – намагався заспокоїти сусідку Микола Іванович.
Та ж у відповідь:
–Сьогодні ж скажу синові, щоб забив твого лиса. А коли що – скажемо, що він був скажений.
Зблід Микола Олександрович і мовив спокійно:
–Ступай, я сам вирішу його долю.

Найняв Микола Олександрович машину й відвіз Братка сам – аж в іншу область. Випустив лиса серед степу.  Звір відбіг трохи, обнюхав сизі гілки тамариксу. Натрапивши на галявинку мишія, повалявся на м’якій, по-весняному зеленій траві. Потім  став передніми лапами на сірий, вкритий мохом дикий камінь, і довго дивився на танці молодих хмар. Нарешті почав колувати – радіючи волі і сповіщаючи про те гавкотом людину, яка стільки зробила для нього хорошого.
Микола Олександрович сів у машину, та зрушила з місця. Братко не кинувся навздогін, – мабуть, сприйняв його від’їзд за жарт…
Пройшов день, пройшов тиждень, місяць… Лис не повертався. Береславські прив’язались до хижого звіра, як до свійської тварини, тому не було дня без згадки про нього.
Вже поступалась весні зима: горобці ширяли у повітрі, квікаючи немов кошенята; сп’янілі від жаги коти з подертими у бійках шиями гасали вулицями. Дурманили усе живе запахи свіжих земних соків.
Микола Олександрович із Жанною поверталися додому з пошти. Біля звалених бетонних плит, які лежали на узбіччі вже кілька років, чоловік раптом зупинився. Тремтячим голосом проговорив:
–Доню, мені щось таке страшне привиділося…
–Що саме, тату?
–Ніби там, серед плит щось руде… Це наш Братко, Жанночко.
Молода жінка кинулась до плит, зупинилась, подивилась розгублено на батька. Він підійшов, став поруч, задихав важко.
–Братко, як же так?..
Микола Олександрович опустився на коліна перед тілом звіра, погладив пальцем ніс Братка. Мертвий лис лежав на череві, поклавши мордочку на передні лапи, закривши очі, – ніби спав.
–Доню, – прошепотів батько здушеним голосом, – нашого Братка не вбили – він сам помер. Повернувся, але додому прийти не наважився. Ховався серед цих плит, спостерігав за вулицею, виглядав нас. Сподівався: ми здогадаємось, що він тут, покличемо додому. З туги помер.
Голос Миколи Івановича затремтів:
–Ось такий наш світ: люди, як звірі, а хижаки від любові до людей добровільно смерть приймають.
Жанна допомогла батькові підвестись і побачила у глибоких зморшках на його щоках сльози…