Муза, укр

Цієї ночі мене відвідала Муза. Не варто, мабуть, було передивлятися проти ночі отого
«Плейбоя»,  де жінки такої неземної краси, що хочеш-не-хочеш, а ротові залози починають виробляти стільки слини, що, якщо її вчасно не ковтнути чи не витерти,
то буде вона, наче жива гумка, гойдатися з  писка аж до підлоги, підстрибуючи
трохи догори з кожним черговим хеканням збудженої людини. Отака і Муза була –
висока, струнка, з гладенькою засмаглою шкірою, прикрашеною маленькими м’якими ворсинками білого кольору. А очі такі, що,  дивлячись в них трохи більше, ніж дозволено технікою безпеки спілкування з чарівними жінками, можна було впасти в еротичну кому з перспективою ніколи із неї не вийти. Ошелешений появою такої непересічної особи в своєму помешканні, я спантеличено витріщався на неї, забувши закрити рота, в якому вже почалася збиратися вищезгадана речовина.
- І чого це ти лежиш? – Звичайне запитання з її вуст прозвучало, наче  ніжна музика
самого високого ґатунку.
- Так я це.. сплю собі. Ніч же за вікном. – Чи то промимрив, чи то подумав я.
- А хто буде писати, творити нетлінне та вічне? – Знову запитала Муза, грайливо погойдуючи станом.
- Так я це… пробував, не виходить чогось… - Трохи оговтавшись, прошепотів я, сідаючи
на ліжко.
- Зі мною вийде. –Впевнено сказала Муза. – Я бачу, ти скромний, невибагливий, працьовитий. Тож заслуговуєш кращої долі. Я тобі допоможу. Отже, вибирай – роман, поема чи, може, щось інше?
Такий шанс трапляється раз у житті. І я вибрав… оте інше. Дідько з нею, тією писаниною,
однак толку нема, а таку жінку, проживи я ще сто життів, перевтілюючись кожного разу в  іншого чоловіка, міг би і не зустріти. Але я про це нікому не розповідаю – або біля скроні
крутитимуть пальцями, або, скоріше за все, перейматимуться  чорними заздрощами своїх нереалізованих творчих потенціалів чи потенцій, не знаю, навіть, як правильно сказати.

3 квітня 2013р.