сiрники нiзвiдки

коли я починав - був впевнений що не закінчу,
як завжди, як ті зморшки в двадцять три.
переживав, пережував і виплюнув під ноги,
дивися ненароком не вступи.

мої рядки додолу падають і застигають,
у самих скронях залишаючи насіння,
опаганюють, паскудять пам'ять
господи, даруй спасіння!

ми всі тут ходимо потертими стежками
і кожен раз вступаючи в багно,
дивуємось і помічаєм,
що хто упав й не встав - забутий вже давно.

там де вокзали - лиш місце зустрічі й розлуки,
готель - куток гріхів, сніданків і омани,
що у кишені залишились "прилуки",
а в ліжку ще чекає сірників кохана.

я краю серце, коли дивлюся угору,
хоча внизу не краще ні на кварту,
усім близьким вже остогидли мури,
які собі я звів і де я граю в карти.

мені там затишно до крику,
там сонце споріднене з росою,
де вистача всього окрім корита
куди б скидав я слину, злість із боллю

милуюся я краєвидом й не збагну
що саме так картає:
чи то туга по рідному багну,
чи доленька отак карає?

мабуть вже досить голосити,
і жалкувати, бога слізно щось просити.
по голові б сокирою вгатити
й не вертатися до того злого раю,
де лишив все, окрім пакунка з сірниками,
росою, сонцем і бог зна чим ще скраю.



пост-скриптум: таки правий був, не закінчив. нехай тут тліє, як останній мій сірник пост-пост-скриптум: переходжу на запальнички