Пустотлива пустота

                Це не найкращий спосіб, але найлегший.



Швейцар обережно опустив мої валізи на підлогу. Здавалося, звук сюди не потрапляв. В це місце, це місто і навіть в усю країну. Хвилі торкалися лише похмурої, непроглядної поверхні морської води. Він запросив мене на сніданок, я кивнула, але про себе вирішила, що нізащо не піду. Якесь пустотливе почуття охопило мене. Чи є між поняттями пустотливість та пустота якийсь зв’зок? Це питання туманом повисло та надовго затрималось у холодному повітрі кімнати, до якої я ще навіть не зайшла. Пустотлива пустота дражнилася і мені ставало дурно, починало нудити та мутніло в очах. Покоївка, що проходила повз, запитала, чи я чогось потребую. Я похитала головою і марно спробувала натягнути стомлену посмішку. Нічого.
Валізи стояли поруч, мов два великі камені. Що я тут роблю? І навіщо? Я розчепірила пальці руки, в якій, не помічаючи цього, весь час стискала ключа. Не відразу втрапивши в замкову щілину: моя рука тремтіла, а пустота всередині настирливо здригалася, я відчинила двері навстіж. Холодний вітер одразу пронизав моє тіло тисячами маленьких голок. Двері були завжди зачинені, вікно ж – відкрите. Штори несамовито билися у стіну, немов сильні крила птаха, що злітає. А тюль колихався туди-сюди, наче тонке дівчаче волосся. Я озирнулася навкруги. Банальність.
Затягнувши свої камені за собою у кімнату, я, не причиняючи дверей, завалилася на поглинаючо м’яке ліжко. Повіки тяжіли до сну. Вони наповнювалися таким важким, але таким солодким маревом сновидіння, що я ладна була роздягтися догола та віддатися йому, віддатися сповна. Завжди здається, наче все можна переспати. Проблеми не треба вирішувати, з ними треба переспати і тоді вже кінчати. Все правильно. Але не все вірно.
Та мені набридло весь час користуватися хвойдівським методом, поплакати в подушку, а потім заснути з нею, вологою від сліз, в обіймах. Я протерла очі холодними твердими перстами і залишила кімнату, не розбираючи речей. Моя рука все ще звивалася судомами, однак на цей раз я з першої спроби засунула холодного металевого ключа у фігурну діру, і вони злилися в одне ціле, ідеально підходячи один одному.
Я пройшла довгим нешироким коридором і підступила до вхідних дверей. За весь час на цьому довгому шляху, який здавався мені вічно нескіченним, я помітила лише ту ж саму покоївку та того ж самого швейцара. Неначе у готелі не було нікого, окрім нас трьох.
Борючись з опором вітру, під чиїм тиском двері важно піддавалися, і який не бажав мене звідси випускати, я все ж перемогла. Ще декілька тисяч голок вкрило моє обличчя, руки, усі неприкриті частини мого тіла, не залишаючи живого місця. Здавалося, що у місті ведуться безперервні бої громадянської війни. Нема нічого гіршого, аніж громадянська війна. 
Я попрямувала до пляжу. Від готелю до берегової лінії буквально два кроки відстані. І все пустота. Я ступила на розсипчасту поверхню піску, що провалювавля під вагою мого тіла. Мізерно маленькі, перемолоті часом піщинки, чіплялися за моє взуття. Суходіл зливався з морем, в якому тонув горизонт. Я підійшла до самої води, притулившись до солоності моря, і дозволила мокрому язику розмірено пестити носи моїх черевиків. Здоровецька чайка прокульгала позв, дивлячись мені у самі зіниці, і наостанок видала пренеприєму нотку свого підступного пронизливого голосу, яка прорвала щільне полотно усталеної тиші. Я відвела очі від моря і дивилася лише на неї. Провождала поглядом і слідкувала за кожним рухом. Ніколи не знаєш, що трапиться у тебе за спиною. Коли чайка була вже на безпечній відстані та займалася своїми справами, я присіла на сухий пісок. Холод стискав мене в обіймах, мов небажаний коханець,  з лап якого я не мала сили вирватися. Запалити вогонь, розпалити багаття? Для кого? Для себе? Немає жодного сенсу. Що робити? Що мені робити? Як зігрітися? Як розбуркати себе? Я знала точно, що у готелі я не зігріюся.
Я сиділа на холодному піску і дивилася в далечінь, зовсім нічого не помічаючи, хоча й помічати було нічого. Повна відсутність процесів та рухів.
Щось зарябіло перед моїми очами. Невелика біла точка розштовхувала водні та небесні простори, які встигли зліпитися воєдино. Лайнер. Лайнер! Величезний туристичний лайнер. Пустота засвербіла.
Я, сама того не розуміючи, скочила на ноги і почала махати руками та гукати. Я не знаю, що зі мною відбувалося. Таке буває час від часу. Це норма. Але все ж незбагненне явище. У відчаї кликати на допомогу. Та відстань була неосяжною. Що за марні дурниці? Постійно одне й теж саме. Я ж чудово знаю, що лайнери такого масштабу не заходять в це місто. Такі великі лайнери не зупиняються в таких містах, як це. Тут навіть нема порту. Його не встигли побудувати, боячись наплутати щось там у розрахунках та спричинити ще більші втрати. Фізично неможливо мене побачити. А навіть якщо... Ніхто не буде брати на себе таку відповідальність, витрачати час та кошти. Спускати на воду шлюпки, відправляти за мною людей. В цьому нема ніякої потреби. Навіщо я їм? Біженка, нелегалка, заєць... Білий чудовий лайнер, якого я чекала, не маючи можливості сама того збагнути. Міраж?
Більше я не затримувалася. Я різко розвернулася та пішла в протилежному напрямку, подалі від морів, горизонтів, точок... Через якусь хвилину я опинилася біля дверей готелю. Впоравшись з вітром, я відчула у своїй спині останню на сьогодні порцію голок. Пекло пеклом. Поки піднімалася на свій поверх, зустріла лишень цих двох. Довгий безпроглядний коридор. Пустотлива пустота.
Можливо, колись тут з’явиться сонце, в цьому готелі, місті, країні. Можливо, сюди завітають люди, з якими я зможу проводити дозвілля. Люди, для них я зможу розпалювати багаття...
Тут тільки: швейцар, покоївка, чайка, і десь я. Люди на борту того судна не рахуються. Може, їх насправді й не було.
Швейцар. Покоївка. Чайка. І десь я.
Я відчинила двері впевненою рукою, зачинила так само рішуче, випила стакан освіжаючої води, набраної з-під крану, та лягла спати.