Дев яносто хвилин, що змушують забути про все...

     «Дев*яносто хвилин, що змушують забути про все на Світі»
   Емоції – як багато вони значать у нашому житті. Хтось ще з дитинства мріє про стрибок з парашутом, хтось відвідати Париж, і кожен певен, що найяскравіші емоції можна здобути лише так.

        Джерело моїх емоцій було створено в 1923 році. Спочатку моє «щастя» носило назву  «Металіст», але зараз це футбольний клуб «Зоря». І на мою думку, це найкраща пам’ятка міста Луганська.
    
      Історія ФК «Зоря» починається, як я вже писала, в 1923 році. Протягом своєї історії клуб виступав під назвами «Металіст», «Дзержинець», «Трудові резерви» та «Зоря-МАЛС». Найвищим досягненням команди за історію стало здобуття титулу Чемпіона СРСР 1972 року. Двічі в 1974 та 1975 роках «Зоря» грала у фіналах Кубку СРСР, крім того клуб тричі здобував титул чемпіона УРСР. Потім були невдалі сторінки історії клубу. Через фінансові труднощі команда потрапила спочатку до першої ліги, а потім і до другої. В сезоні 2006-2007 команда повернулася до вищої ліги (з 2008 — Прем'єр-ліга) де виступає і нині.
      
   Після зміни керівництва команда зажила новим життям. Нинішнім президентом  клубу є  Євген Геллер, а головним тренером - Юрій Вернидуб, що своєю любов’ю та відданістю клубу вивів «Зорю» на 9-те місце Прем’єр Ліги України. Також позитивними змінами у клубній політиці можна вважати регулярне проведення відкритих тренувань клубу, на яких у кожного є можливість особисто поспілкуватися із гравцями і особисто з головним тренером, взяти автограф і навіть сфотографуватися.   



           Моє захоплення футболом почалося ще зі школи. Так вийшло, що з самого дитинства я краще знаходила спільну мову з хлопцями, це не означає, що в мене не було подруг. В мене завжди було багато друзів, але з хлопцями проводити вільний час мені подобалося більше.  Ми разом грали у футбол, обговорювали матчі. І не дивлячись на те, що пройшло більше 5-ти років, нічого не змінилося.
    
      «Стадіон? Ти що? Ні нікуди ти не підеш! Навіть не думай» - чула я кожного разу, як намагалася попасти на матч «Зорі».  Мій батько – військовий, і під час навчання йому часто доводилося бувати на стадіоні. Скляні тари, мати та неадекватна молодь – ось, що для нього стадіон. Таким він запам’ятав відчуття матчів, ще з училища, а тепер його нізащо не затягнеш на футбол.
      
     «Стадіон? Ти що на хлопців туди йдеш дивитися?» - так вважає моя мама. Але на відміну від батька вона не бачить у відвідуванні стадіону такого негативу. Для неї – футбол, це лише захоплення дочки, та завжди зайнятий телевізор.

       Коли я приїхала навчатися у Луганськ,  то зрозуміла, що луганчани – поважають, люблять та відвідують футбол. «Зоря» - для жителя Луганська це не просто слово і не просто команда. Це невід’ємна складова трудових буднів жителів.
   
       Футбольний матч – для когось це спосіб виплеснути накопичені за тиждень негативні емоції, для когось час проведений в колі своїх друзів, для когось смачні горішки та насіння, а для когось футбольний матч – це те задля чого людина проживає  робочий тиждень.
   
      Для мене матч це маленьке життя, яке я проживаю разом з гравцями та іншими вболівальниками. Під час 90 хвилин я можу забути про все на світі, та просто насолоджуватися грою улюбленої команди, під скандування «ультрас», під радісні викрики дітей, та під мелодію відбитого м’яча.