Сторiнки одного життя

             
Одного разу,
Вдень напрацювалась, напрацювалась...
Потім,
Цілу ніченьку мені погано спалось...
Все крутилась, переверталась ,
Тільки вранці якось задрімалось .
Раптом чую...
Ось вже й місцеве радіо загомоніло.
Взяло мене розбуркало,
Хоч би трішечки,
Хоч би вранці подрімати дало.
Що ж лежати,
Треба вставати...
Сіла на постелі.
Очі заплющені,
А відчуття таке,
Що не знаю з чого зліплена.
В голові шумить ,
Щось гуде...
В мозку зажимає,
Ніби аж пече,
А розум, ніби ось ось із голови втече.
Але це ж я!
Спробувала скоріше ж встати!
Еге ж...
Не так просто це зробити.
Сіла та й знову сиджу,
Як та зірвана та кинута рослина.
Сиджу...
Дрімаючи чи ні ,
Я й сам а не знаю...
Та що ж це робиться зі мною?
З цим не згодна, а ні трішки я!
Але все ще сиджу...
Все щось міркую...
В мозку тому ще щось й планую.
Роботи ж багато,
Треба ж  іти працювати,
А не сидіти дрімати!
Та вставати ж треба!
Але все ще сиджу...
Все ж духом падати  собі не дозволяю.
Натхнення намагаюсь собі додати.
Так,
Треба ж якось встати ...
Весь час себе підбадьорюю,
Сама з собою розмовляю...
І тут внутрішній голос,
Починає мене соромити ,
Починає мною ще й керувати!
А ну !
Підіймай нарешті задок свій!
Нічого сидіти!
Та починай працювати!
Знову декілька разів роблю спробу встати...
Але ледве-ледве піднімуся,
Як знову сідати мушу.
Знову й знову пробую, намагаюсь
З постелі на ноги встати...
Еге ж! Де там!
Ніженьки не слухаються.
Іще, іще роблю спробу на ніженьки стати,
А відчуття таке,
Що кістки, ніби з розбитого скла,
Склеєні недбало, ніби перебиті.
Але все одно,та треба ж вставати!
Не будеш же ти ,
Зараз вже й помирати!
Так, нічого сидіти!
Ти ж сама завжди казала,
Що ще ж так хочеш жити, працювати.
Але ж поки ще сиджу...
Пробую таки ж встати.
Згадай!
Як раніше вдома й на роботі
Вдень і вночі працювала,
Тоді швидко на ноги ставала!
Згадай!
Як кожен день,
На роботу бігала, спішила.
Кожен день перед роботою,
Обов'язково вранці,
Щоб було свіженьке,
Сім'ї наварити, напекти встигала.
Дітей чистеньких в школу випроводжала.
А сама потім,
Чи дощ,чи сніг,, чи ожеледиця,
Чи якесь бездоріжжя...
Від ставка.через сквер, лісок,
Через тую глибоку балку
Із гори на гору,
Щоб до роботи добратись,
Чимало сили віддавала.
Але на це увагу не звертала!
З гори на гору,
З гори на гору?
Всі роки до пенсії я бігала.
Так, я бігала!
Вона мені підкорялась,
ЇЇ я з легкістю долала!
Цим я загартовувалась!
І не зважаючи
На таку до роботи дорогу,
Я була щаслива!
Що вранці вдома впоралась,
А коли бігла до роботи
Сквером, ліском, через глибокую балку,
По дорозі
Ще й милувалась ранком...
Бачила схід сонця...
Яке ж воно особливе вранці!
Своє проміннячко на землю посилає...
Крізь верхівки дерев просвітлює...
Так приємно, лагідно все освітлює, обігріває..
Бачила навкруги,
Природи красу Господню.
Вона чарівністю вражає!
Чула, особливе вранішнє,щебетання пташок
І на протязі всієї дороги,
Про себе,
З цим усим вела розмову.
Дивилась на чисте небо голубеньке,
Після відпочинку, після темної ночі,
Все прокидається таке свіжесеньке,
Все оживає...
Сонечку, життю радіє!
Все жити , жити бажає!
Свій обов'язок життєвий в природі виконує.
Бачачи все це,
Я так раділа!
І духовно здорова була!
Кожного дня,
На роботі була до пізнього вечора,
До ночі бувало.
Дуже люблю, любила життя ,
Роботу любила.
І від усього цього щаслива була!
Вибравшись з балки далі,
Вже на залізничному вокзалі,
В той час завжди,
На шляху була мені перешкода.
На першій залізничній колії,
Зупинялись з потягом состави,
Ще й вони мені шлях перетинали.
Обходить було далеко,
Состави довгі.
Під вагонами підлазила
Коли ось-ось рух його почнеться.
Через тамбур вагонів перелазила,
Коли вже починав рухатись потяг.
На ходу з нього плигала
Щоб десь не заїхати,
На роботу встигнуть.
Всим цим я ризикувала.
Але ж я це робила!
Чому ж тепер кажу,
Що не можу всього лиш встати ...
Ні!
Ти згадай яка ти була!
Чому ж тепер розкисла!
Так, я повинна встати!
Та й прийшлось
Окремі випадки минулого згадати...
Ще ж,
Зразу після закінчення школи,
На залізничній колії,
Потяг не зміг тебе життя лишити,
Зміг тільки з колії збити.
На все життя травмувати.
Але життя тобі залишити!
Шарова блискавка два рази,
На однім і тім же місці,
Біля майстерні наздоганяючи  з заду,
Розрядилась  біля ніг у тебе,
Але тебе ж не вбила!
На той час молода, прудка,
В рухах подвижна!
В майстерню вскочити  встигла.
Але ж одного разу,
Виконуючи службову роботу,
На перон залізничного вокзалу,
Із вантажного вагона стрибнула
І нестерпну біль в нозі відчула.
В коліні сильно боліло.
Від різкого болю зігнулась , аж застогнала.
Сама пересуватись не зможу,
Вмить це я відчула.
Біль і сильно опухле коліно.
Зразу ж неподалік,
До бабки мене повезли.
-Вивих в коліні,
Так вона пояснила.
І почала...
Ногу у всі боки  крутити, відтягати ,
Намагаючись коліну все ж лад дати.
Стиснувши зуби, я ж якось терпіла!
Хоча дуже ж таки боліло!
Але терпець лопнув!
Припинити я попросила.
І вже в лікарні, не вивих,
А розрив колінного меніска,
Такий стан коліна лікарі пояснили.
Операція пропонувалась.
А як же ж! Яка операція?
Працювати ж треба!
На той час ,
Ось таке було моє поняття.
І травма на все життя залишилась.
А ще ж випадок у ванній,
Пів години без ознак життя,
Знову ти жити стала!
Ти бачиш,
Як до тебе по житті,
Декілька разів смерть сікається.
Ніяк тебе не здолає.
Над тобою кружляє.
Але Господь до тебе її не допускає.
Завжди тебе оберігає.
Ще й постійно тобі силу волі,
Головне, терпіння додає!
Жити ще і ще можливість тобі дає.
Напевно за те. що ти
Так любиш своїх онуків, діток,
Так любиш життя своє,
Яке воно у тебе є.
Тож давай  вставай!
Не розкисай!
Продовжуй, борися за життя своє!
Сама знаєш...
Богом життя тобі дане,
Тільки одне!
Ти згадай!
Ти ж була, як той силач Іван Піддубний!
Завжди гнучка, струнка та сильна!
Ти ж була спортсменка!
То чого ж тепер розкисла?
Дійсно,
Але ж зараз ще сиджу,
Все ще не можу встати...
Та ні ж !
Не засиджуйсь!
Все ж спробуй вставати!
Дійсно, треба вставати,
Нічого сидіти , розкисати.
Але ж так хочеться спати...
Нарешті сонна,
Спочатку тоненькі колготки,
приготувалась надівати.
А щоб їх на ногу натягти,
Ніяк не можу ногу підняти.
Все ж одну ногу
Якось в колготки встромила,
А на другу натягти забула.
Давай вже й гамашики
Зверху колготки на себе натягати.
Натягла.
Почала таки ж вже й по кімнаті шкундуляти.
Зібралась іти,
Та таки ж працювати!
Але чую...
Щось мені в гамашах
Ідти стало заважати!
Знову сіла.
Перевірила що на себе натягала.
І як з з'ясувалось,
Що свої колготи
Я тільки на одну ногу надівала,
А зверху гамаші.
Що ж поробиш...
Знову все з себе поскидала.
Знову все на себе понатягала.
А тепер,
Нема чого притворятись!
Треба ідти щось робити, поратись.
Але знову ще сиджу.
Знову й знову
Роблю спроби на ноги стати.
І все ще ніби-то дрімаю.
А ногу мою,
Ніяк в коліні не можу розігнути.
Давай вставай!
Ти ж кажеш що любиш робити
І без роботи не можеш жити !
Оце сиджу та й думаю...
Як отак можливо, отаке терпіти.
От же,
На постелі хилиталась, хилиталась,
На якій сиділа,
Все ж пробуючи піднятись.
Але все ж на ноги стала,
А тепер же треба ідти якось,
У такому стані.
Люди добрі! Як же так!
Як же це можливо,
Лише сидіти  і не змозі робити..
Як же можна без роботи жити?
Е...Ні...
Щось з цим треба робити ,
Якщо хочеш жити!
А що ж тепер зробиш?
За здоров'ячко своє,
Піклуватись треба з молоду,
З самого малку.
То й працювати могла би
До самого життя останку,
А то тепер схаменулась,
Ще й стала обурюватись!
На вік такий короткий,
На ті болячки.
Та про вік , що за розмова...
По літах , по душі бажанню,
Ой, як довго могла б ще жити,
Гори могла б ще звернути!
Та та ж травма, працювати заважає.
Але я так люблю,борюся за життя,
Бо по природі я сильна!
На природі, землі працювати обожнюю.
Без праці не уявляю життя своє.
Бо життя це рух,
Рух це життя моє!
Бажання до життя не затихає,
Надія в мені не згасає,
Бо по природі я сильна!
Важливо!
Я живу!
Ще й міркую щоб ще щось зробити!
З такими травмами,
Але ж Богом дано мені
Ще й стільки літ прожити!
Дана можливість, діток народити, виростити.
Чудових, чуйних онуків мати.Дякуючи Богу,
То ж не марно, на цьому світі
Моє життя прожито!
Ото ж, як і завжди
Все ж встала і пішла працювати.
На красу життя увагу звертати,
День свого життя продовжувати жити!