Кв тка п д назвою Свекрушин язик

ТАТЬЯНА БОРОВАЯ - http://proza.ru/avtor/xxvviiv - ПЯТОЕ МЕСТО В ТЕМАТИЧЕСКОМ КОНКУРСЕ «МИТТЕВОСТI ЖИТТЯ» ПРОИЗВЕДЕНИЙ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ МЕЖДУНАРОДНОГО ФОНДА ВЕЛИКИЙ СТРАННИК МОЛОДЫМ


    Ганя з маленьким Дмитриком зібрались у гості –  бабуся Валя запросила. Вдруге  до них приїхала, й запросила. Воно й правда – Дмитрик більш, як три дні,  в дитсадочку не витримує - хворіє.  Тепер ось запалення легень переніс. Чого ото сидіти в кімнаті, хіба по цих поверхах  набігаєшся? А  в селі повітря чисте – ліс, ставки:
- Нічого, що діло до зими йде – не надворі житимете,  - ласкаво  вмовляла Ганю свекруха.
     Першого разу вона теж вчасно приїхала. Дмитрику ще й місяця не було - у Гані мастит приключився. Чи груди десь застудила, чи молочко застоялося. Майже без тями лежала. Дитина плаче – наче крізь сон чує. Василь - чоловік, зарадити нічим не може. Носить те дитинча, а воно аж заходиться. Тут якраз і бабця Валя на поріг. Швидко все до ладу привела: груди Гані масажем врятувала, пелюшки попрала, їсти зварила. В хаті ладно та затишно стало – дитинка спить, Ганя щебече, порається. Мама приїхали!

       Та недарма є прислів’я:  «Невістка – чужа кістка». Ославила її тоді свекруха на все своє село – нехлюйка!  Пізніше «добрі люди» передадуть, співчуваючи. Та Ганя цим не дуже переймалася. Знала - її й справді було за що «славити». Нехазяйновита якась, незібрана. Чи то їсти  готує, чи то прибирає в кімнатці -  думки її невідомо де блукають: то віршик якийсь  сам -  пособі в  голові з’явиться, то   казочку якусь невідому видумає. Частіше, звісно,  ті задумки й гинули, бо –  без записів. Та й було б щось толкове!  Чого ж вона тепер буде на рідну людину образу тримати?
    Он і сусідки в гуртожитку  теж її своєю «ласкою» не минали  - кухня ж спільна! Дві молодички  колись сварку затіяли поміж себе – теж Ганнусю  приплели: «А ти на Ганю отак казала!»  - кричить одна. «А ти – так!» - це друга. Не дослухала тоді, пішла з кухні. Самі казали – хай самі й розбираються. Вона ж їм не суддя… Гані так - аби дитині добре було. Та й не тільки своїй – всі діти сусідські до неї бігли. Вона сама не з’їсть – їм віддасть. Така вже вродилася.  А воно де ж буде той порядок у хаті, як дітлахів купа? Аби шкоди не наробили, читала їм книжечки. Дівчата – сусідки згодом перестали пліткувати. Всяке бувало між ними на тій кухні, але двері не зачинялись, коли до когось з сусідів біда навідається.

    На ранок були на місці – звечора чоловік посадовив Ганю з дитиною в автобус, свекруха в селищі зустріла. На вигляд то ніхто і не дасть їхній бабусі Валі ті п’ятдесят років, що вона має. Маленька, худорлява, спритна. Очі чорні-чорні, круглі, мов терен – мабуть такі, як у Мотрі з «Кайдашевої сім’ї». Може й рідня яка далека – село їхнє в тих самих краях розташоване.
     Дмитрик радіє, все навкруги  примічає - малий ще, двох рочків нема, а таке вже грамотне!  Та ще й перший сніг - мов йому на диво, випав.  По дорозі Ганя  розповідає бабці про сина її - свого Василька, його роботу, про те, як він з Дмитриком на стадіон – футбол дивитися ходять. Змовчала тільки, одне не розповіла Ганя матері  - Василь випити дуже любить – мабуть, сильніше любить ту горілку, ніж їх з сином.  Ціла біда! Ганя з усіх сил  здержувала чоловіка від пиятики, але…  А чим йому мама допоможе?  Засмутиться тільки…
      Не помітили, як і до хати дійшли.  Тільки поріг переступили, свекруха зупинилась, і якось дивно дивлячись Гані в очі,  проказала:
- Оце, бачиш – на підвіконні квітка стоїть? Це – «Свекрушин язик»! Воно таке – де впало, там пристало! Запам’ятай собі це…
Ганя не дуже зрозуміла. Вона їхала до мами – так   називала свекруху  ще зі свадьби -  з усією  душею. А на підвіконні стояла знайома  квітка -  «каланхое». Вони з дівчатами у гуртожитку вижимали сік  з такого листя - капали носики дітлахам, коли ті хворіли. Краї листочків рясніли «дітками», готовими впасти й прирости у тому ж горщику…
 
            Хата невеличка – кухня  та зала. Дві печі: одна проста, з грубкою, а друга більша -  для випічки хліба.  В хаті тепло, на печі картопля у горщику парує. Добре як!  Як добре що ми приїхали! - після дороги та холоднечі подумки раділа Ганя. На другий день баба Валя встала раненько – борщику зварити. В їхньому селі замість томату до  борщу додають кислі яблука – смак  незвичайний і приємний.  Дмитрик «молотить» той борщ  - не треба й вмовляти.  Вони всі разом ліпили вареники -  бабця поправляла  невістку, а та  з радістю сприймала те навчання. Так якось склалося   – не було кому навчити Ганю різним жіночим хитрощам. Наче й батьки були – а не розтолкували того. Отож  і раділа тепер.  Єдине, що не казала  їй свекруха   – це те , де брати дрова, щоб прогріти в хаті:
   - Я сама!!! – стиснувши зуби,  відповідала баба Валя  на запитання своїй невправній невістці.
 
      Так хороше було три дні. Три дні бабуся зранку протоплювала в домівці – доки варила їсти. До вечора хата нахолоджувалась, при диханні з рота йшов пар, і, прийшовши з роботи, баба Валя вкидала до печі дрова. На вихідні до них приїхала сестра Василя –  Поліна, однолітка Гані . Зверхньо привітавшись з невісткою,  вона майже не помічала її більше, до сутінок балакаючи зі своєю мамою. Дверей до зали не було, і, відгородившись від злих слів невеличкою ширмою,  Ганнуся колисала малого в запічку…
      Прокинувшись на другий день, Ганя розгубилася: піч  холодна, дров не видко,  внесена з вечора картопля лежить у тому ж відрі. Вкривши сплячу дитину,  вийшла надвір, шукати дрова. Але  ніде  не було навіть якої трісочки! У сараї – пусто, під наметом – також.  Назбиравши на городі трохи хмизу, побігла до хати. Дмитрик прокинувся, вискочив у мерзлий коридор   і  несамовито кричав -  загубив маму.  Закляклими  руками  одягла дитину. Зварила кілька картоплин.  Надворі багато не нагуляєшся, і,  вдягнувшись тепліше, чекали з роботи бабусю біля холодної печі.

             Ніч минула спокійно, але на ранок в Дмитрика  підвищилась температура. Лікар районної лікарні – Ганя до нього одразу поїхала,  вгляділа  незначне почервоніння в горлі. Назначила ліки – в госпіталізації не було потреби. Але під вечір по тільцю дитини пішла червона сип,  дихання стало важке, з задухою. Жар не спадав, пігулки майже  не допомагали.  Ганя просила маму покликати сільського лікаря - фельдшера, але та насмішкувато відповіла:
- Ще чого! Де це я тобі того фельдшера шукати буду?! Він давно п’яний спить!
            До баби Валі почали сходитись сусіди. Вони сиділи на кухні, напроти  хворої дитини, і балакали кожен про своє. Свекруха, побачивши, що зі стелі спускається павук, гірко здихнула:
- Оце вже -  не до добра!  Як мала в мене дитина померти, то так само павук зі стелі спускався…
        В неї справді було колись горе – померла маленька дівчинка. Взагалі баба Валя багато в своєму житті нагорювалась – чоловіка поховала, дітей сама виростила. Правда – в інтернатах в основному діти знаходились – їй же робити треба. Хоч і не стара, а бач, як натерпілася – співчувала свекрушиному горю Ганя, хоча після  слів про павучка  в неї почали труситись руки й ноги.
- Ось бачте!!! Я ж казала, що вона якась ненормальна! Гляньте, як нею трусить! – пояснила бабуся своїм подругам.

            Ганя накинула пальто й вийшла. Що робити? В селі вона знала тільки сусідку Дарину – молодичку,  що напроти  жила. Та без зайвих слів побігла з Ганею по фельдшера.
- Ну що, Валю, як справи, як дитинка? - з порогу спитав бабцю сільський лікар  - старенький, абсолютно  тверезий дядечко.
- Та нормальні діла! Це та несамовита панікує! Тільки  зміряла температуру - 36,7 градусів!
- Ой, не брешіть мені, бабуню! Я й так бачу, що дитинча горить! - фельдшер переміряв температуру, -  39, 5 градусів!
Ретельно оглянувши малюка,   з тривогою подивився на Ганю:
- Я не знаю, що з твоєю дитинкою, доця…тільки її треба негайно відправити в лікарню…
- Мамо! – мало не навколішках  благала  Ганя свекруху після того, як пішов фельдшер, - знайдіть машину!  Рятуйте Дмитрика!
- Де це я тобі серед ночі машину шукати піду? Ще чого не доставало! Лягай спати! - заспокоювала  свою непевну невістку  баба Валя. Сусіди почали потихеньку розходитись по домівках.

               Ганя знову побігла до Даринки, . Вдвох оббігали вони все село, всіх людей, в кого була машина. Марно. Той – п’яний, той – хворий, того жінка не пускає – звечора випав сильний сніг, і яка дорога була до міста – люди не знали. Ні з чим повернулась додому Ганя. Дитині було дуже погано, воно дихало уривчасто, ніби викашлюючи кожен видох. Лице палало, над губками світився  блідий, мало не білий «трикутник».
     Підійшла свекруха й  вимкнула світло. В кімнаті стало так темно і страшно, що Ганя й справді мало не зійшла з ума. Дочекавшись,  поки вона засне,  знову  включила на кухні тусклу лампочку. Але та не спала!
- Ти чого це мені світло переводиш! Гроші ж не твої, не жаль! – знову клацнув вимикач.
 Віконце одне, маленьке, чорне. Знову темрява! Страшна, безмозга! І в цій ночі – дитина, сонечко ясне – горить, згоряє!
     Ледве дотягли вони з Дмитриком до ранку. Дитинці стало геть погано.  Ганя так і не зрозуміла – де в неї взялась та страшна сила. Вона ж худесенька – аж світиться. Майже влетіла в кімнату, в якій безтурботно спала баба Валя, за барки підняла її над собою, і видавила крізь зуби:
- Швидко по машину!
      Яка там «мама»! Ганя бліда, як стіна. Спокійна – як мрець. Баба Валя перелякано заволала:
- Тю, тю на неї! Я ж казала, що вона якась скажена!!! Так воно й є! – похапцем вдягнувшись, вискочила з хати. Не глянула, не озирнулась на онука!
 
            Чекали вони «бабцю» з машиною  довго – години  зо дві. До району  «Швидка»  мчала,  наскільки це було можливо - дорога й справді була заметена сніговими кучугурами. Дитя задихалось, і водій  не міг зрозуміти: хто – хто, а баба Валя повинна  була знати, що  «Швидка допомога» вдень і вночі на ходу! Адже гараж, в якому стоїть машина -  в одному дворі з її конторою! Мабуть, на це знання розраховував і  сільський фельдшер…
        Лікарі одразу забрали  Дмитрика, а ввечері повернули до палати – слабкого, але з нормальною температурою і звичним  диханням. Потім були ще різні ускладнення – чи від хвороби, чи від ліків. Але  страшне  було позаду. Баба Валя приїхала в лікарню десь через неділю. Сусідка по палаті, що   ділилась з Дмитриком домашніми  бульйонами, попросила її  принести  молока – дитя вночі плакало, сумувало за соскою. Є добрі люди на світі!
        Бабця пообіцяла – дочка її, Поліна, занесе. Недалечко живе.  Декілька неділь ще чекали  Ганя з Дмитриком. Ніхто більше так і не прийшов. Та ж сама жіночка дала Гані гроші, щоб доїхати до села після виписки. Бабці  вдома не було. Сусідка Дарина, що тієї ночі підтримала Ганю, розказала - все село просило її свекруху  завезти  вугілля й дрова, які лежали на складі. Люди вмовляли: зглянься, Валентино! Дитина ж мала! Даремно…
На другий день «гості» від’їжджали. Баба Валя накрила стіл, нагодувала їх  в дорогу. Ганя спитала, плачучи:
- Чому ж Поліна не принесла Дмитрикові молока? Він так чекав…
- І не плач, дитино, і не зобижайся! Чоловік не пустив, обіцяв убити, як вона у ту заразну лікарню піде! Своє дитя хай дивиться!
       Розповіла ще свекруха: якщо вона захоче - не один гість небажаний вдруге не зайде до неї у хату:
- Я вслід такій людині віником позамітаю – ноги її в моєму домі не буде!
      Ганя про себе тільки подумала – бідна баба Валя!  Сьогодні тобі людина здається чужою й  непотрібною, а взавтра? А раптом станеться, що й благати потім нелюбку  прийдеться  – а той віник не пустить її до тебе?  Але вголос того не вимовила. Досі вже…

       В дорозі у Гані з Дмитриком «закрутило» в животах. Мабуть, то були наслідки довгої відсутності домашньої їжі. Роздратований водій ледь встигав зупиняти серед нічного поля автобус. Люди сердились, а Ганя нічого не могла подіяти - з них «лило», мов з відра. На вулиці лютувала хурделиця, і,  виносячи з теплого автобуса дитину «до вітру», Ганя молила Бога, щоб воно не захворіло знов.
       На вокзалі їх зустрів Василь. Автобуси по місту ще не ходили – ранок ледь жеврів. Дмитрик, змуч енний біллю у животику, тихенько спав на батькових руках, а той - боячись поворухнутись, мовчки слухав розповідь Гані про гостювання в його рідної мами, про квітку з дивною назвою «Свекрушин язик».  Слухав та й думав  – чи то такі люди, як його Ганя й є на цій землі для того, щоб проявила себе людина: хто - в доброму, хто – в лихому? Щоб виявила свої справжні цінності? Хто це знає? Скупі чоловічі сльози стікали по його щоках прямісінько на дитину…            

P/S
      Давно це було –  ще при радянській владі. Безкоштовно тоді вилікували  Дмитрика.  А  Ганя з Васильком згодом розлучилися через його пиятику.  Ганя все ж покликала свекруху на допомогу – сама вона вже не мала сили на боротьбу з «оковитою». Мати  приїхала – втрете.  І -  в останнє:
- Глянь на себе! – сказала вона Гані, - яка з тебе жінка? Василю потрібна така, щоб і сильна була, і хазяйновита, і в руках його тримала! А ти?!
     Після розлучення Василь поїхав жити до мами. Через два місяці Ганя отримала від неї  листа, пронизаного біллю: називаючи її рідною дитинкою,  баба Валя жалілась на свого сина, просила приїхати. Але в Гані  неначе щось перегоріло в душі. Відповідь - звісно, дала співчуваючу. Але - ні приїхати, ні прийняти  Василя  знову, вона не змогла. Може й справді – добре позамітала її сліди баба Валя?!