Вервиця

ПОЛИНА КУЛАКОВА - http://proza.ru/avtor/frankivskamyxa - ТРЕТЬЕ МЕСТО В ТЕМАТИЧЕСКОМ КОНКУРСЕ «МИТТЕВОСТI ЖИТТЯ» ПРОИЗВЕДЕНИЙ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ МЕЖДУНАРОДНОГО ФОНДА ВЕЛИКИЙ СТРАННИК МОЛОДЫМ


Ліниве сонце ледь-ледь піднялося над обрієм. За вікном поволі опадала срібна мряка на зів’ялу, пожовклу траву і на останнє опале листя. Понурі, півголі дерева скрипіли величавими кронами. Гуділи, стогнали гіллям і пошепки розповідали місту, що зовсім скоро все застигне в мовчанні, бо настане зима. Цей листопад видався надто суворий, надто холодний і занадто хмурий, з важкими дощовими хмарами і мокрими дахами будівель.
Холодні стіни «малосімейної» квартири відлунюють кожен удар її серця. На жахливо тісній кухоньці, з малим вікном і посірілою фіранкою, лише один стіл, один розхитаний стілець, допотопна плита та старий шумний холодильник «Дніпро». Хаотично розставлені радянські горнята на полиці, практично всі з надбитими краями і вушками. Квітчата клейонка, замість скатертини, і незлічені ліки у коробці з-під взуття : краплі, пігулки, мікстури, натирання…Самотньо і тихо, якщо не брати до уваги цокання годинника на стіні та телевізор, з тими нудними «мильними» операми. Таке зосталось Зузанні життя на старість.
Як і щоранку, у тремтячих руках звисає вервиця. ЇЇ улюблена, дорогоцінна вервиця ще з далекого 51-го року, коли вона була ще молода, закохана у танці, одяг, у весну, коли вона була легка і безтурботна. То була чудно зроблена вервиця із трояндового дерева, кольору кагору, з сильним ароматом квітки і теплою нотою деревини. Цей леткий аромат щоразу застигав на мить дивною аурою на шкірі, потім зникав ніби сон. Зузанна молилась кожного ранку, перед тим як поснідати, перед тим як вмитися. Вона перебирала чотки в покручених артритом пальцях, і завжди молилась про одну-єдину, рідну душу покійного чоловіка.
Зузанна трималась за бусини, що освячувались у Варшаві, наче за останню надію, наче за саме життя. Між слів пускала на само тік сльози, щоб відмили її серце до білизни, бо їй в який раз відмовив отець у останній сповіді…
Спогади про прожиті роки, закладені між сторінок старих книг з казками, разом із листям клену і дикого винограду, котре визбирували внуки колись. Ті спогади-гербарії надто тендітні, щоб їх тримати тремтячими старечими руками. Лишається лиш дивитись зачаровано на багряне і золоте, та пригадувати в голові запахи, звуки та колись промовлені слова.
Все не чітке, занадто далеке від сьогодення. Якісь лише чорно-білі кадри із плівки «Зеніта», деякі кольорові моменти зі снів: Семен, двійко діток, «Жигулі», нове житло, одна і та ж робота довгими роками. Потім школи, інститути, весілля, внучата, дачна ділянка, картопля, аґрус, вишні і Дністер. Безкінечні, ніби і нудні трохи спогади, але безцінні, бо прожиті разом. Ті минулі дні, вже як зачитана бібліотечна книга – жовті, розтерзані, але не менш цікаві. А прожиті роки, після смерті Семена, як монотонні краплі з крану над рукомийником, що немає кому полагодити – пусті і набридаючі.
Зузанна і Семен не вінчались, бо він був не хрещений… її не сповідають перед смертю, бо вони жили в гріху. Так, у гріху понад шістдесят років, тримаючись за долоні, виховуючи дітей в любові і моралі, вирощуючи яблука і сливи в саду, кохаючи одне одного з першої і до останньої миті. Бо ж він був сільський хлопець, простий босяк, батьки боялись іти проти атеїстичної влади. Та він пережив голод у тридцятих, він бачив війну на власні очі і носив на власних плечах поранених товаришів. Він пройшов пекло, минув чортів у формі, а повернувся звідти людиною. Але його душа не заслуговує раю - бо він не хрещений, бо вони не вінчались.
Сидячи в тиші, вона намацувала в пам’яті той день, коли поставили страшний діагноз: карцинома. Задуха, лікарняна палата, жорстке ліжко. Пів року тому прогноз був таким, що вона не мала дожити до наступного дня народження, та ось три дні у календарі, і Зузанні виповниться вісімдесят чотири. Без торту, без канапок і салату олів’є. Свято буде лише в компанії телевізора і голубів, що будуть визбирувати крихти на підвіконні, під періодичний грюкіт на пів зламаного «Дніпра».
Хвороба з кожним днем жерла її з середини. Клітина за клітиною, орган за органом. Знову і знову з’являлись нові метастази, як гриби після дощу. З кожним новим днем відчуття кінця все ближчало, і ось тепер смерть стояла за спиною, холодно дихаючи їй в сиву, місцями облисілу потилицю. Не допомагав зігрітись ні шерстяний светр поверх сукні, ні гарячий чай, ні пухова ковдра. Холод вже лизав її п’яти і зазирав у затуманені катарактою очі, але серце гупало. З  помітними перебоями, то швидше то повільніше, але той потужний м’яз все таки невпинно бив свій живий такт. Кров бігла судинами, електричні імпульси між нейронами, пальці стискали ароматні дерев’яні намистинки, а слова, що сходили з вуст, лилися таки із самої душі, продовжуючи життя ще на один день: «Ojcze nasz , ktorys jest w Niebie…» («Отче наш, що єси на небесах»).