Краса людського т ла Ландшафтно-пейзажне есе Ж нка

(українська версія)

…Сон пролепетав їй на вухо «засинай», і вона полинула у країну сновидінь. Теплим повітрям тиск створював у її вухах глухий шум, обдаючи ним світлу шкіру її м’яких ліній, немов прозорість води обгортає загублену на дні раковину та зябом грає на її хвилястих виступах, що зливаються зі справжнім каскадом морських пагорбів. Тонке пасмо її жовтого волосся, немовби сонячне проміння, чіплялося за небо та за море з усіма його скарбами, у тому числі й з черепашками, а там, де вода закінчувалася й починався суходіл, пасмо сонячного волосся намагалося зачепитися за землю і, врешті-решт,  стомлено лягало їй на обличчя. Її очі – два яблука на березі біля моря, ледь прикриті тремтячими на вітрі шовковими листками, наповнювалися життєвим соком. Її брови над округлими плодами, схожі на чорне шовковисте пір’я гордовитого ворона, планували на світлому полотні її лба-неба, опускаючись у своєму польоті все нижче та нижче. За небом  виднівся березовий гай: високі берізки, розвісивши свої тонкі посмуговані гілки, насолоджувалися відсутністю вітру, яка настала на деякий час. Серед гілок сиділа гнучка горличка, витягнувши шию назустріч обіймаючим її промінцям.
   А далі її легка світла кофта, точно повітряний килимок у вигляді лугу з безліччю маленьких блакитних квіточок, які майже зливалися своїми фарбами з небом, м’яко лягала на землю, з якої стирчали гірські породи, що вийшли на поверхню, та покривала тонкі тканини її ясного тіла. За цим на горизонті виднілися два повні місяці, молочно-білий колір яких змушував уявити дві великі, об’ємні краплі. Два місяці, наче білок двох очних яблук цього темно-синього неба, поглинаючого їх. Від цих двох світил на синь моря падали дві місячні доріжки, розливаючись двома стрункими яскравими смужками. Вони, точно струмочки, слідували в  трохи занесений водоростями грот. Вода раз у раз обдавала скелі грота вологою своєї плоті, створюючи нечіткий відгомін сплесків. У приємний і теплий день, коли сонце розкидає свої промені над морем, дуже затишно сидіти в цьому тихому місці і, вдихаючи крупинки солі, що просочуються в кожну клітину, насолоджуватися биттям пульсуючого морського тіла. У скелі над гротом повис природний отвір, крізь який був видний небосхил. Ця діра вела до, здавалося б, безкрайніх просторів, до рівнин, до м'яких, сипких пісків, від яких, не дивлячись ні на що віяло заворожливою свіжістю гірських трав. Далі рівнина різко переходила в два невеликі пагорби, по яких під яскравим сонцем стрибали білі зайчики, своїми м'якими лапками приминаючи низьку траву. За цими пагорбами недовго продовжувалася рівнина, на якій росло одне-єдине деревце. На це деревце якраз в той момент сіла маленька горличка. За деревом рівнина зустрічала круту сторону округлої гори, яка ховала за собою нитку берега. Узбережжя не відразу зісковзувало у воду, а також було трохи піднятим над рівнем моря. Більше того, з моря виглядала гостра скеля, що поглядала в небо у безвиході вирватися з щільної води і пронизати його. Мілководдя, що оточувало її, крізь густу плівку просвічувало дно двома світлими плямами суміші жовтого, зеленого і блакитного... Навколо плям-просвітів стирчали довгі водорості, що, таким же чином як і скеля, визирали з води і трохи погойдувалися. Поки вони ледь помітно колисалися з одного боку в інший, ворон все кружляв над яблунями...