Кошеня

На холодній бруківці людяної алеї сидить кошеня. Воно ще дуже мале, тільки набуло зрячості. Шерсть його злипла, брудна. В декотрих місцях вирвана зі шкірою. Повз нього проходять понурі постаті людей... Та от, в кінці алеї показалося усміхнене дитяче личко. Воно, немов, сіяло тепле сонячне світло, котрого так не вистачало у цей похмурий дощовий день у місті...
Та ось, дитина побачила кошеня. Сонячний ореол навколо неї одразу, немов, розтанув. Очі її налилися слізьми. Вона простягла руки по кошеня, та воно лишень слабко, і, мовби, через силу, відсахнулося від них. Дитячі очі ще більше наповнилися слізьми і дитина, не витримавши напруження від роздираючого її почуття жалю й співчуття, кинулася до кошеня. Те вже не противилось. Тільки безсило обвисло на руках маленькох дівчинки. Кошеняті здавалося, що це вже був кінець і мало що зміниться, якщо воно зараз втече.
Та дитина не хотіла завдавати тваринці біль. Вона помчала по алеї додому, знову освітлюючи її сонячним світлом, що тепер стало ще яскравішим...