Пiслясвiття

М. Небессон

Післясвіття


Арахнід
Вона на всі очі дивилася на неосяжний пустельний простір. Шалено палило сонце. Вітер грав випаленим сонцем волоссям.
Шлях був довгим. На цьому шляху зазнано не мало загроз та прикрощів, проте настав час повертатися до Міста. Дівчині не надто туди бажалося, але варто провідати рідних, можливо, вони потребують допомоги.
Певно родичі вже давно не мали надії на її повернення. Хіба виживають у пустелі, де самі монстри та скелі, пекуче сонце та жодної краплі води. Для дівчини саме пустеля була її світом, вона навчилася тут жити. В цьому смертельному морі піску не було загроз для неї, головне завжди бути пильною пам’ятати про правила безпеки. Загроза існувала там, у Місті, що наче б то захищене велетенськими стінами. Там — лють, влада багатіїв, що душить інших людей. Ненависть до Міста могла б випалити слабку дівочу душу дощенту, тож про Місто за краще не думати.
Серце дівчини тягло її назад. Простіше було залишитися тут. Продовжити своє тихе існування. Варто повертати до Міста. Вона обіцяла собі, що лише гляне одним оком на родину та чкурне з відтіля якомога швидше. Але вона чудово усвідомлювала існування тенет та павутиння Міста, аби в них не втрапити варто вміло балансувати. Чи вміла вона балансувати?
З далека піднімалася курява. Дівчина здогадалася хто її почав переслідувати, у пустелі це не минуче. До руки ковзнув металевий ніж, що хижо виблиснув на сонці. На засмаглому та завітреному обличчі застигла напруга. Від цього ворога жодного шансу тікати, лише боротися та перемогти у двобої. Або ти цього велетенського павука, або він тебе.
Дівчина вичікувала застигши у бойовій позі. Павуків або арахнідів  та інщих монстрів-гигантів у пустелі було безліч, тому люди й боялися пустелі. Жахливий арахнід кинувся на свою очікувану здобич. Тут наявною мала бути витримка. Арахніда можливо вбити лише одним вправно розрахованим ударом. Другого шансу ти вже не матимеш. Жертва пірнула під арахнід, той же час їй в ніс вдарив не приємний павучий запах. Вправний замах був нанесений.
Ніжки арахніда підломилися й на розпечений пісок пустелі з легкістю впала вже мертва тушка. Варто було зібрати отруту, та поласувати якою-небудь більш поживною частиною арахніду та рушати до Міста. Лише б тільки на її шляху не втрапилися арахнолови.
 Пляшечка з отрутою була заповнена до краю, коли дівчина запримітила зміни у навколишньому просторі. Закрутив пляшку та сховавши її у потріпану та брудну сумку, вбивця арахніди кинулася геть.
Арахнолови дуже розлютяться, коли дізнаються, що в них вкрали їх здобуток. Далеко бігти не вартувало, вітер замітав сліди на розпеченому піску. Вона сховалася за найближчею дюною, чкурнувши у пісок та накрившись дірявим брудно-рудого  кольору плащем. Тепер варто перечекати. Вже скоро її зверху засипало піском, вона залишила лише маленький отвір для спостереження за арахноловами.

Літній чоловік зупинив  плануючий транспортний засіб — нанобот. Він та ще один чоловік на багато молодший за першого сплигнули на пісок з наноботу. Транспортний засіб продовжив планувати над пустелею. Ловці наблизилися до павука, певний час лаялися побачивши, що його вже видоїли. Згодом почали його крамсати на частки, не зважаючи на відсутність найдорогоціннішого, залишки арахніда можливо продати в Місто за гарні гроші.
— Арнольде, це вже не вперше. — Звернувся молодий ловець на арахнідів до свого наставника. — У пустелі орудує хтось дуже вправний. — Старий ловець пильно роздивлявся розмах та силу нанесяння арахніду поранення. Він дуже багато років працював ловцем, у цій справі він важав себе досвідченим, проте він багато б віддав аби зустрітися з цим вбивцею. Відповіддю молодому ловцеві був збентежений та лютий погляд, що наче казав: «Не бовкай зайвого».
— Давай його обробимо... та гайда до Міста, бо сонце вже схиляється, а пустеля в ночі не найприємніше місце. — Відповів старий ловець. Молодий вправно виконував розпорядження наставника. Вони поклали  тушу арахніда у спеціально відведену для цього секцію наноботу, посідали самі та не квапливо попливли над пустелею піднімаючи куряву.

Схов
Дівчина вилізла з піску та пішла у напрямку Міста. Дорогою вона смакувала арахнідою. Наїдок, то не вельми смачний, проте досить поживний. Сонце скочувалося до обрію, вже скоро настане пустельна темрява. Вона йшла та спокійно насолоджувалася лагідним сонячним промінням, яке вже не було пекучим та спопеляючим. Повітря було таке, що важко дихати, надто тепле, але дівчина вже до цих перепадів температур у пустелі звикла. Починали спускатися сутінки, сонце прощалося з пустелею та осявало землю останніми слабкими промінцями. Прохолода швидко змінялася холодом. Скоро повилазять зі своїх схованок монстри нічної пустелі, вони розпочнуть полювання  у пошуках здобичі.
До Міста залишався ще день дороги. Вже час було готуватися до ночі. В цій частині пустелі не було нічого де б дівчина мала змогу сховатися, зазвичай її прихистком на ніч була невеличка печера, тепер же над схованкою на ніч варто попрацювати більш вправно. Вона дістала з сумки невеличку лопатку та опустилася на пісок, він ще був теплий, проте швидко простигав. У піску вправно виробила досить глибоку яму на її дно була опущена невеличка металева коробочка. Дівчина натиснула на маленький візерунок, зображення крихітного метелика, той час відскочила геть. Коробочка стала розкладатися, металеві пластини множилися та множилися, доки площа коробочки не дістала двох метрів. Зверху дівчина замаскувала піском свою схованку, залишилася лише одна передня панель через яку можна було потрапити до середини.
Вона стрімко пильнувала пустелю. Ніч вкрила все навкруги чорним простирадлом, зійшли пустельні зорі. Швидко провівши вечірній моціон, що складався з протирання тіла вологою тканиною та справляння природніх потреб. Дівчина сіла на пісок у позі лотоса перед входом до свого схову та стала вдивлятися у вечірнє небо, зорі світили блискуче, їх було так багато. Їй були до вподоби ці маленькі мерехтливі вогники, полюбляла на них дивитися, але часу на роздивляння їх, зазвичай, не вистачало, варто було ховатися.
З далеку до неї вже нісся велетенський скорпіон. Час збігав, вона підхопилася, натиснула на схові ще один візерунок, від’їхала передня панель впускаючи дівчину до середини, куди вона швиденько заповзла. Знову, тремтячою рукою, натиснула візерунок з середини і панель повернулася назад, а дівчина залишилася у темряві замкнутого простору схову. Вона стиха дихала, звикаючи до темряви, що мовби вповзала до всього її єства. Поступово темрява відступала, куб починав світитися люмінесцентним світлом. Але світився він лише з середини, ззовні він притяг до себе хвилю піску, таким чином схованка була зовсім не помітною. Цей схов був надійним — металевий корпус надміцний у сплав якого додана рідина, не шкідлива для людей, проте надто, відлякуюча страшних потвор пустелі. Дівчина вмостилася як могла краще — під голову поклала брудну сумку, а зверху вкрилася плащем. Схов захистить від нічного холоду та вранішньої палючої спеки. Тепер можна спокійно відпочивати та набратися сил для наступного дня у пустелі.
Вона ще не хотіла спати. Вона знала що для того аби заснути варто залишити свою свідомість чистою, ні про що не думати, але вгамувати власний збуджений мандрівкою до Міста, розум вона не мала змоги. Звичайно, можливо задіяти спеціальну методику і вона б заснула приємним сном немовляти, проте ще був час й дати власному розуму трохи подумати, позгадувати.
І її думки попливли до тих давніх часів, коли навколишній світ був зовсім іншим, дівчина його не бачила але багато чула. Аби вона була більш малодушною, то почала когось би звинувачувати, не варто впадати в ілюзію, були винні всі вони — люди. Вона ще не народилася та й її батьків ще не було на світі, коли сталася Велика Катастрофа. Раніше, як їй розповідав батько та Ансельм навколишній світ був не такий жорстокий до людини: клімат був більш лагідний та помірний; було багато їжі на землі; було багато людей; не існувало тварин та комах-велетнів; було багато розумних та вчених людей; була така річ, як навчання та виховання (школи та вищі навчальні заклади); були книги по яких можливо було читати (вона навіть не могла уявити, що то таке); була медицина, що рятувала людське життя; було безліч усіляких виробництв та заводів, корпорацій; було різноманіття гарних речей та кольорового одягу (це дівчина теж не здатна була усвідомити, бо їх світ переважно сірий). Як казав батько та один вчений-винахідник вони жили на руїні чи смітнику того колишнього світу.
Про катастрофу, що відбулася на Землі достеменно нічого не відомо, ходили лише чутки, можливо, їх розповсюджувала мала купка людей-вчених (тільки вони й могли щось знати). Наче б то десь двісті років тому на землі відбулася ядерна катастрофа, що винищила більшість населення землі, врятувалася лише мала частина. І ту нещасну купку людей постійно винищували різні епідемії, нестача їжі, тварини та комахи-велетні. Проте це дівчина знала дуже мало й не мала віри, що все відбувалося саме так. Її розум малював перед нею інші варіанти катастрофи, що відбулися на Землі, не лише природа, епідемії, а радше самі люди убивали один іншого. Знаючи людську природу, вона могла бути певна, що більшість людей вбита власними соплемінниками у боротьбі за багатства та життєвий простір.
Що залишилося їм від колишньої цивілізації та освіченості? Більша частина планети перетворилася на пустелю й не була придатною для життя людей. Залишилося лише одне місце, де люди могли вижити — Місто — велика місцина  захищена, по всьому периметру міцною стіною, від пустелі та комах-велетнів. Клімат на планеті був не стабільний: ночі холодні (морозно холодні, на відкритому просторі замерзаєш на смерть), з ранку та до обіду панувала спопеляюча спека (на сонце не можна вийти, воно дійсно випалювало дощенту), після обіду спека спадала й можливо виходити на відкритий простір, ввечері холоднішало, а вночі знову наступав холод. В Місті можливо жити, воно  захищене від палючого сонячного проміння відзеркалюючим куполом.
 На планеті існує проблема води. Дощі надзвичайно рідкісне явище. В Місті є колонка, що дістає воду з самих глибин планети, тож там проблема води частково знімається. В пустелі воду не знайти, лише в скелях та в печерах після нічного холоду збирався конденсат. Є ще печери, що ведуть до самого єства планети й там відкриваються простори підземних рік та озер. Люди не виходять за межі Міста, бо це загроза життю та заборонено законом. Пустеля то прихисток втікачів, вигнанців, арахноловів та людоловів. Іншою проблемою сучасного суспільства є мала кількість їжі – у Місті велика частина земель відведена під вирощування різних поживних злаків, овочів й фруктів. Лише тільки для багатіїв вирощувалися тварини на м’ясо (їх не вигідно тримати у Місті, тому переважно м'ясо постачають арахнолови). Споживалося й м’ясо тварин гігантів, яких у пустелі дуже багато, але їх ще треба зуміти вбити. В пустелі не має рослинної їжі (лише у глибоких печерах: водорості, куці кущі мохів та лишайників), тут єдина їжа великі комахи-гиганти, звичайно, якщо ти їх здатен собі здобути.
У суспільстві, що так ненавидить дівчина переважають: низький рівень життя (люди вмирають у молодому віці — 40 років вважається неймовірною цифрою), безробіття, рабство, жорстка класова дискримінація. Люди  неосвічені, не вміють читати та писати, вони свідомі лише в обмеженій кількості повсякденних питань. Арахноловів рахують майже на межі розумності з ученими-винахідниками. Навчання існує індивідуально лише в замкнутому колі арахноловів та вчених-винахідників. Книги доступні зокрема вченим-винахідикам (дівчина чула, що їх залишилося дуже мало, була пора коли їх масово нищіли). Знання щодо людського здоров’я та загалом медицини на чисто втрачене, чи було добре сховано серед людей-вчених та не мало розповсюдження. Якщо людина різала палець, то вона могла через декілька дів загинути й ніхто не міг сказати причини (люди виживали якщо пощастить), жінки гинули народжуючи дітей, діти гинули у малому віці, та цьому суспільству було все одно.  Різні речі, як то стіл, чи шафа, ліжко робилися індивідуально на певне замовлення, зазвичай це було доступне лише багатіям. Одяг шився на замовлення лише з натуральної сировини — шкіри тварин та комах. Переважно люди не мали коштів на замовлення, тож ходили запнувшись у шматок шкіри та підперезавшись запаскою. Різниця між бідняком та багатієм була не у зовнішньому вигляді (одяг у багатія та бідняка на кожен день один й той самий — пошарпаний, ношений, брудний, проте у багатія заплатаний та міцно прошитий) у мешканні багатія не було безлічі не потрібних речей, лише найнеобхідніше. Багатство багатія становить кількість належних йому рабів та скарбниця з золотом та сріблом успадкована з минулих часів від пращурів.
У суспільстві існує декілька класів: раби (власність багатіїв), бідняки (вільні люди, проте більшість рано чи пізно стають рабами), ловці — вільні люди (арахнолови та людолови), багатії, вчені-винахідники (узалежнені від багатіїв). Перехід з одного класу до іншого можливий. Раб ніколи не ставав вільною людиною. Бідняк міг стати рабом. Ловці виходили лише з нащадків ловців, але не з рабів чи бідняків. До правлячої верхівки багатіїв примкнути не можливо, це жорстоко контролюється. Людей-винахідників чи вчених зазвичай продукували саме ці ж роди вчених, але з року в рік їх ставало все менше. Замкненість класова поступово призводила до виродження, на сьогодні винахідників було мало, до того ж творити в неволі мало кому вдавалося. Цей клас людей невпинно зникав, зараз існувало десь з двадцять вчених і ця тенденція все зменшувалася. Багатії винищували усіх не підвладних, а такими могли бути лише розумні люди.
Щодо технічного оснащення  світу, то він  складає залишки булої цивілізації. Енергії в їх світі мало, вона виробляється сонячним світлом. Енергія майже не використовується людьми, вона є необхідною лише для транспортних засобів арахноловів та людоловів. Техніки майже не існує, колись був винайден ліхтарик та нанобот, а більше нічого не існує та ніхто нічого не потребує. Їжу готують на відкритих жаровнях чи споживають сирє. З настанням ночі лягають спати. Ні ліхтарики, ні наноботи не розповсюджені та вважаються потрібними лишень арахноловам.
Дівчина належала до класу бідняків в неї колись була велика родина: бабуся та дідусь, мати та батько, двоє братів. Їх родина завжди ледь зводила кінці з кінцями, не давала їм скотитися до рабського стану лише вдача батька. Батька звали — Гастон, він був великий, міцний, кремезний чоловік, з важким характером, що залишив життя у тридцять вісім років. Батько тримав їх родину на плаву, бо вдало приймав участь у змаганнях, які так полюбляли багатії, та гарно платили за перемогу в них. Ці змагання єдиний звеселяючий захід, що залишився в їх суспільстві, кровожерливий захід у межах якого стравлювалися на арені гравці з тваринами та комахами-велетнями. Батько вмів вбивати комах, саме він цьому й навчив дівчинку, коли вони потрапили до пустелі. Залишись вони у Місті батькові навіть не спало б на думку вчити цьому доньку, він звичайно любив її, проте не вважав життєспроможною. Жінки жили дуже мало, це відбувалось за рахунок того, що саме жінка народжувала дітей. Жінка, що народила дівчинку також не вижила після пологів, її батько швидко знайшов іншу — Ініке, бо сам він не міг виховувати доньку. Дівчинці пощастило, мачуха їй дісталася не погана: лагідна, спокійна та тендітна, слабка, але вона спромоглася народити Гастонові двох синів і незважаючи на всі складнощі тримала родину купи. Можливо, все й надалі складалося нормально, але... Гастон та Ініке прожили разом одинадцять років, певно не любили один одного, про любов в їх світі взагалі ніколи не йде мова, вона категорично відмовилася продовжувати з ним статеві стосунки, бо бажала жити, а другий син мало не забрав її життя. Ініке не була проти стосунків Гастона з іншими жінками, проте він всього себе просаджував на змаганнях. Досить часто він брав з собою дочку, бо дуже складно було відчепитися від неї. Саме там на змаганнях Гастону запропонував вчений-винахідник — Ансельм деяке шахрайство, все виглядало не так страшно, як потім все обернулося. Ансельм залежав від багатія Греммі, щось там не заладилося у відносинах Ансельма та Греммі й винахідник вирішив, що йому за краще буде полишити Місто. Гастон мав допомогти Ансельмові покинути Місто, але вийшло так, що й сам Гастон занапастив себе та дочку, тому не попередивши Ініке Гастон разом з донькою безслідно зникли. Дівчинка погано все це пам’ятала та не була посвячена у подробиці.
Ансельм, Гастон та його донька довгий час ховалися у пустелі. Вони показали їй печери, батько навчив вбивати арахнідів та інших комах, дівчинці було одинадцять років, коли вона потрапила до пустелі, спочатку звикнути до всього було дуже складно, але коли вона до всього прилаштувалася, то почала відчувати неймовірну насолоду від пустелі. Вона її батько та Ансельм багато часу проводили у печерах біля підземних річок та озер. Дівчинка у Місті слабка та хвороблива на волі ставала все міцнішою, це життя підходило їй. Гастонові тут теж жилось гарно, лише Ансельмові гіршало від дня на день, він був слабкий, все життя провів у замкненому просторі, як він казав лабораторії чи бібліотеці, й відкритий простір та чисте повітря згубно на нього діяло, чи, можливо, його зжирала якась інша хвороба. Ансельм часто розповідав дивні історії, дівчинка захопливо його слухала, бо він знав набагато більше ніж інші, Гастон теж це слухав, проте не мав віри. Та одного жахливого дня дівчинка втратила свого батька та чудового оповідача. Цю страшну історію вона не бажала згадувати.
У  своєму схові дівчина перевернулась на інший бік. Сльози знову наверталися на її очі. Вона любила батька. Від батька їй залишився ніж та точильний камінь, дріт та мотузку, каміння для викреслення вогню. Від Ансельма вона успадкувала лише дві речі, які завжди будуть рятувати її життя — це куб-схов (інша назва «Метелик») та маленький металевий ліхтарик на сонячних батарейках. «Метелик» мав різні функції, але Ансельм розкрив тільки одну, як схову, а дівчина не наважувалася експериментувати, мало до чого то може призвести. Чи Ансельм й сам не знав усього?
У люмінесцентному світлі візерунки схову-метелика виблискували та світилися отруйно-зеленим кольором. Дівчина проводила по них пальцем не зважуючись жоден натиснути, бо вона не знала, що означають ті візерунки, Ансельм казав, що аби вона вміла читати, то змогла б розібратися. Винахідник намагався навчити дівчину читати, проте вона, мабуть, була не тямуща й не дотягувала до рівня вчених-винахідників, читати вона так і не навчилася чи Ансельм був надто вимогливим та не давав їй схаменутися, бо то були надто різні справи: вбивство  комах-гигантів та читання.
Вона не бажала повертати до Міста, бо відчувала загрозу власному життю — їй вже було шістнадцять, час, коли дівчина має бути приналежною чоловікові та виконувати свою природнью функцію — продовження роду людського.  Потрібно було нарешті трохи поспати, а збуджена свідомість зовсім не бажала відпочивати. Дівчина намагалася розслабитися, відпустити думки. Доводилося звертатися до методу, який її ніколи не підводив, цей метод любив Ансельм. Тож, вона заплющила очі та стала уявляти перед собою непроглядну темряву, мало стати зовсім темно, а згодом з цієї темряви виникає спершу маленька срібляста цяточка, що поступово все наближається та росте. Ця краплинка світла перетворюється у велику квітку з великими сріблясто-променистими пелюстками або великого сріблястого метелика з дивним та плавним блискучім розмахом великих крил. І ця квітка чи метелик поступово наближаються до тебе, а ти плавно слідкуєш за сріблястими пелюстками чи крилами, а згодом це срібло вливається в тебе, світло осявало тебе з середини та уносило твою свідомість у далекі краї.
Дівчина спала міцним сном.

Порятунок іншого
Прокинулася вона рано. Але треба ще перечекати вранішню спопеляючу спеку. Лише після обіду можна покидати схов. Дівчині бажалося пити, у бурдюку води залишилося дуже мало, необхідно поповнити запаси й схов надавав таку можливість. Була у «метелику» невеличка втулка дівчина натиснула на неї й поставила під низ бляшанку для води. Як пояснював винахідник «Метелик» міг збирати воду в навколишньому безводному просторі, звичайно вода збиралася по малу, але за чотири години набіжить ціла бляшанка. І дійсно вода потекла до бурдюка тоненьким струмочком. За цей винахід дівчина була безмежно вдячна Ансельмові. До того ж у схові можна було знаходитися дуже довго — про наявність повітря не піклуватись, схов виробляв повітря для дихання.
Зробивши декілька жадібних ковтків вона втамувала спрагу. Вмостилася затишніше та вирішила ще трохи поспати. Коли наступного разу вона прокинулася бурдюк з водою вже був майже повний, цього їй вистачить на день, а в Місті не буде потреби користатися сховом. Дівчина відключила подачу води.
Вже час збиратися.
Вона швидко зібралася: поскладала речі до сумки, закуталася в плащ, накинула на голову каптур, бо зараз ще сонце надто сильне. Роздивилася схов, чи нічого вона не забула. Все було з нею. Дівчина натиснула на візерунок, доводилося хвилю чекати з тієї сторони «Метелик» чистить шлях від піску на поверхню, передня панель від’їхала в бік. Дівчина вийшла зі схову. Повернулася до схову й натиснула візерунок, той ж миті схов почав складатися, металевий прошарок до іншого металевого прошарку, до розмірів коробочку з сірників, яку дівчина поклала до таємного відділення у сумці разом з ліхтариком та ще деякими цінними речами.
Сонце палило, проте спека помалу поступалася. Дівчина впевненою ходою покрокувала пустелею. Дорогою вона перехопила жменею сушених водоростів, вони були не смачні, але поживні та їх вистачало на довго.
На всьому неосяжному пустельному  просторі було порожньо, нікого — не час ще для арахноловів, бо комахи-гиганти не виповзають в таку спеку, а дівчина вважала, що в час коли пустеля вільна вона зможе пройти досить багато. І цієї днини вона дійсно рухалася досить швидко, до Міста залишалося не довго. Спека спадала. Починали вилазити зі своїх схованок комахи, наставав їх час, але поки на шляху дівчини ще жоден не зустрівся.
Ще здалеку вона побачила, як великий арахнід женеться за людиною, а людина бігла в її сторону. Дівчина врахувала, що бігти не має сенсу, схованок тут не має. Арахнід все одно наздожене, дівчина кинулася до арахніду та його жертви. Коли вона наблизилася до арахніду він вже повалив людину, це виявився чоловік, на пісок й однією з лапок поранив його. Кров вихлюпувала на пісок роблячи з жовтого червоним.
Дівчина усвідомлювала, що після цього чоловіка арахнід прийметься за неї. Вона не бажала рятувати кого-небудь знаючи від батька, що в пустелі, то не вдячна справа, але вибору в неї не було. Арахнід вже збирався вбити нещасного, хоча той через силу намагався йому протистояти. Дівчина скочила під павука, вихопивши ножа нанесла смертельний замах арахніду, зовсім для нього не очікуваний. Дівчина відскочила в бік. Чоловік на всі очі дивився на неї та не вірив у власне спасіння. Дівчина відтягла його від арахніду, аби той коли падав не звалився на нього. Арахнід впав мертвий.
Дівчина роззирнулася навкруги, поки загрози не було. Вона схилилася до жертви арахніду.
— Дякую. — Прошепотів він. Дівчина мовчала. Відірвала великий клапоть від його одежі та міцно перев’язала плече. — Ти майстерно вбила арахніда. Ти б згодилася на арені. — Його сині очі жадібно блиснули.
— Ти людолов. — констатувала дівчина усвідомлюючи до якої халепи вона втрапила й яку людину вона врятувала.
— Я повинен відвести тебе до табору. — Додав він підводячись з піску. Каптур впав з його голови та обличчя. Він був молодий, зовсім не огидної зовнішності. Але дівчина усвідомлювала, що людолови були так виховані, що будь-яка людина зловлена за межами Міста ставала рабом й могла бути продана багатієві за гарний кошт. Те що вона врятувала його життя нічого не вартувало. — Ти вб’єш мене? — Його питання здивувало дівчину, бо вона завжди вбивала лише арахнідів але вбивство людини, то зовсім інша річ. — Ти можеш відпустити мене? — спитала вона, але розуміла, що їх етика йому того не дозволить.
— Ні. В жодному разі. — Різко відповів він. Його рука вже мертвою хваткою вчепилася в неї.
— Прошу… я не раба… відпусти мене. — Прошепотіли самі вуста дівчини.
— Той хто за Містом проти закону. — Холодно мовив він. Дівчина наважувалася на вбивство, її ніж залишався при ній. Коли до них долинули чоловічі голоси. Безсумнівно, це були інші людолови.
— Не кажи, що то я вбила арахніда та залиш при мені мої речі й я поїду з вами. — Стиха мовила дівчина звертаючись лише до свого ув’язнювача. Вона розуміла, що потерпіла справжнє фіаско. Вона мала раніше зважитися на вбивство та чимдужче тікати геть. Ось чому батько застерігав кому-небудь приходити на допомогу в пустелі. Батько був правий.
    У відповідь він лише ледь схильно хитнув головою.
— Деймоне, ти живий?! — Звернувся один з людоловів до чоловіка, що зловив дівчину.
— Так, Терре. — Відповів Деймов. Зграйка людоловів наближалася — їх було п’ятеро усі були закутані у плащі, проте вже сонце сідало й вони поскидали каптури. Їх погляди прикував до себе вбитий арахнід.
— Не знав, Деймоне, що ти так вправно розправляєшся з арахнідами. — З захопленням відмітив один з них.
— Ні. Мені пощастило. — Стримано відказав Деймон, продовжуючи міцно тримати дівчину під руку, хоча вона й не збиралася тікати, він відчував загрозу від неї. Як би там не було, а вона вбила арахніда, а це не просто.
— А кого ти там впіймав? — наближаючись до Деймона та дівчини спитав Терре. Дівчина внутрішньо здригнулася. Цупкі пальці людолова здерли з голови каптур. Він тихо присвиснув роздивляючись влов Деймона. Інші людолови теж вирячилися на дівчину, лише Деймон виявляв байдужість. Кожен з них оцінював скільки дадуть за це дівча. — Сьогодні твій день, Деймоне, нічого не можу сказати. Дівча доведеться продати Греммі він за таких платить добре. — Віддав розпорядження Терре. — Жоден не може торкнутися її навіть пальцем. — Дівчину майже вивертало від огиди, все закінчилося тим що вона знепритомніла, але її вчасно підхопив Деймон.

Холод ночі
Прийшла до тями вона від вечірнього холоду. Останні слабкі проміні ще загравали з сутінками, що вже збиралися у кімнаті. Вона лежала на великому ліжку. На стільці коло сидів молодий чоловік. Дівчина силкувалася його згадати, в його рисах було щось знайоме, але ні вона його не знала. З прикрістю та смутком згадала, як вона безталанно втрапила до рук людоловів.
— Нарешті, ти отямилася. — Мовив до дівчини незнайомець. Дівчина підвелася.
— Хто ти? — спитала вона,  голос в неї був приємний проте в ньому було щось металеве.
— Я Деймон — ти мене врятувала від арахніди. — Пояснив він. Його вуста ледь торкнула посмішка, але той ж миті згасла. Чому він міг всміхатися?
— Але ти не схожий. — Похмуро мовила вона, згадуючи те молоде, але замурзане обличчя, що предстало перед нею, після його порятунку від арахніди. Зараз його волосся було солом’яно світлим й в ньому грало сонце, а тоді воно було потворно тьмяне та сіре. Справді вода вміє змінювати зовнішність.
— Ми вже прибули до Міста та я привів себе до ладу після пустельних труднощів. — Дівчина пильно в нього вглядалася, зупинилася на його очах, вони були тими ж як і в пустелі — синіми. Його плече було перетягнуто товстим шматком тканини.
— Ми вже в Місті! — Констатувала дівчина, зіскочила з ліжка та підбігла до вікна. Через тонке скло прозирали дома та будинки.
— Як ти себе почуваєш? — спитав він. Дівчина повернулася до нього та глянула на нього поглядом у якому плескалася ненависть. — Добре, як тебе звуть? Якщо ти не скажеш свого імені ми його тобі вигадаємо. — Деймон починав розуміти, що з дівчинкою будуть проблеми, вона не йшла на контакт. До того ж її вміння його лякали, та й злякали б кожну нормальну людину.
— Завтра ви мене продасте?
— Терре, вважає що ти гарна та можеш приглядітися багатієві. На мій же погляд, це надто не безпечно для його життя.
— А ти міг би залишити мене собі. — Не спитала, а зробила пропозицію дівчина.
— Ні, для мене ти надто коштовна річ. — Це його ставлення до неї, як до не живої істоти сильно зачепило її. — Прошу, йди відмийся в душі. — Він міг би віддати їй наказ, бо вона була зараз його рабою, але він прохав, це його звернення то надто не шанобливе, а то навпаки, збивало її з пантелику.
 Вона не стала з ним сперечатися та відправилася до душу, де вода подавалася автоматично невеликими порціями. Дівчина купалася при світлі ліхтарика, який для неї залишив її вартовий. Деякий страх був, що Деймон прийде та забажає скористатися своїм правом господаря. Можливо, дівчина була й не проти, бо він був гарний та приємний. Але вона була вдячна йому за те що він залишив її у спокої.
Вимившись вона знову одяглася та повернулася до кімнати, де чемно на неї чекав Деймон. Настала ніч. В кімнаті світив лише один ліхтарик, лишаючи кімнату у напівтемряві.
— Лягай відпочивати — завтра буде важкий день. — Тихо запропонував Деймон. Дівчина повернулася до ліжка, але спати вона не бажала та дивилася на Деймона.
— Тобі до вподоби бути людоловом? — Спитала вона.
— Я не обирав. — Відповів він його погляд мандрував по сріблястому волоссю дівчинки, воно було довге та вологе після води. Його вразив колір очей дівчини — вони були зелені. Дуже рідкісний колір. Тонкі риси обличчя, ще більш загострені у нічному світлі. — Що ти робила в пустелі? Як ти вижила там? — Питання линули з самої його душі. Він ненавидів пустелю. Він ненавидів арахнідів. Він дужий чоловік, а вона... Тендітна дівчинка вбила з легкістю арахніда.
— Деймоне, я люблю пустелю. То мій дім. У Місто я йшла аби провідати родину. — Цієї інформації людоловові було забагато.
— Ти не з рабів?
— Ні. Не була з рабів. Я давно не бачила родину, можливо вони вже раби. — Дівчинка засумувала. — В мене до тебе прохання... я врятувала твоє життя, тож прошу виконай його. Ти заробиш на мені гроші. Я не сперечаюся не піднімаю ґвалт, веду себе чемно.
— За що я дуже вдячний.
— Я хочу аби ти знайшов родину Ініке Гастона та її двох синів Тонні та Лема.
— Це твоя родина? — Дівчина на знак згоди кивнула головою. — Що я маю зробити? — Дівчина порилася у своїй сумці та виловила звідти три невеличкі пляшечки з отрутою арахніди й протягла Деймонові.
— Віддай це їм. Можливо це якось їм зарадить.
— Це великі гроші. — Констатував Деймон.
— Я довіряю це тобі. — Дівчина пильно дивилася за кожним рухом та жестом Деймона. Ні, він не зрадить її. Він прийняв від неї отруту та поклав собі до кишені. — Дякую. — Вона краще вмостилася у ліжку. Вона ніколи не спала в такому, бо воно було м’яке та пухке, а зверху вона вкрилася великим та двошаровим шматком хутра. Дівчині було добре, вона не боялася та не остерігалася Деймона. Він нічого їй не вчинить, лише буде чемно оберігати її сон.

Ніч підходила до своєї середини, коли ставало найхолодніше. Деймон довго опирався звабі. Дівчина спала тривожним сном, коли людолов не витримав холоду та вирішив прилягти на самий краєчок ліжка. Він юркнув під м’яку ковдру. Його обдало дівочим теплом й далі він вже не мав сили протистояти. Молодий людолов піймав дівча у свої обійми. Він не мав права, але його губи вже будили дівчину своїм цілунком. Навкруги стояла темрява. За вікном лютував холод. А у кімнаті спопелялося у полум’ї пристрасті та насолоди два тіла та два серця.

Власність Греммі
На ранок вони не мовили один до одного жодного слова. Те що було в ночі, забувалося в день. З самого ранку була дівчина виставлена на продаж на ярмарці рабів. Яка відбувалася на площі, де у не великих вольєрах, тримали людей на продаж. Дівчину розташували у окремому вольєрі аби ніхто не міг їй зашкодити. За право володіння нею спалахнула справжня війна. Як живий товар вона мала декілька домінантів перед іншими: довге сріблясто-золотаве волосся, смарагдові очі, приємні риси обличчя, тонкий стан та середній зріст, плавна статура, жодних хвороб та юний вік,  Деймону та Терре поступали шалені пропозиції, як й очікувалося дівчина дісталася багатієві Греммі, бо він був найбагатший й міг собі дозволити все що завгодно. Він не був особисто присутній на ярмарці, проте у нього був спеціальний робітник-раб-слуга  —  Мау, який обирав на ярмарці для господаря найкращих рабів
— Доставите дівчину до апартаментів володаря Греммі. — Віддав наказ слуга Мау та пішов далі купляти рабів для господаря.
— О, Деймоне, які ми гроші виручили за неї. — Захопливе бормотіння-голосіння Терре долинало до дівчини. Деймон залишався врівноважений та ніяк не виявляв власні відчуття. — Відведи її до палацу володаря. — Віддав наказ Терре, Деймон не став з ним сперечатися, хоча більшість грошей йшла на його долю й він міг би примусити Терре відвести дівчину.
Деймон зайшов до вольєра з дівчиною. Вона трималася добре, хоча була виставлена на торг. Більшість її принад була оголена на загальну увагу. Яке б не було їх суспільство, де звикли до нагих тіл, навіть Деймон відчув її сором та роздратування, приниження. Її ненависть до Міста та людей спалахувала з новою силою.
Він протягнув дівчині її речі та плащ. Вона почала вдягатися, але не швидко, не лишаючись гідності. Їй не було чим соромитися, бо її тіло було досконалим. Радше він бажав швидше заховати її від чужих жадібних поглядів. Деймон не міг діждатися доки вона одягнеться, він з нетерплячістю запхнув її у плащ, накриваючи голову каптуром та скриваючи її обличчя. Хотів відібрати сумку, та побачив благання у її очах, тож вирішив залишити при ній. Зв’язав руки мотузкою та поволік її за собою вулицями Міста. Але варто було йти так, аби на дівочих зап’ястках не залишалися червоні плями від мотузки, багатій Греммі того не любив. Товар повинен був до нього потрапляти в досконалому вигляді, далі ж все залежало від дівчини, чи зможе вона завоювати його кохання тоді її життя буде добрим та багатим, якщо ж вона буде ретивою, то Греммі може вбити її — багатії не люблять коли їм не підкорюються. Хоча  Греммі знав, як приборкувати рабинь й вони ладні були віддати за нього власне життя та навіть душу.
Дівчина плелася мовчки, мабуть, обмислюючи своє нове, жахливе становище. Захищаючий купол автоматично відкрився, денна спека йшла до спаду. Дівчину та Деймона обстоювали з обох боків велетенські будинки, вони йшли вузькою дорогою викладеною бруківкою до палацу Греммі.
Дівчина, колись таємно була з батьком та Ансельмом у цьому палаці. Та коли будинки Міста розступилися вона знову здивувалася величі та красі цього маєтку: до нього вела широка дорога, цю дорогу становив велетенський міст, що перекинутий через озеро. Міст, то єдиний шлях до маєтку, бо він розташувався наче на окремому березі Міста. З одного боку маєтку був міст та озеро, з інших боків маєток підперезали великі кам’яні стіни Міста. Тут стіни були зроблені надміцними, стояла варта на багато більша, ніж в інших районах Міста. У маєтку Греммі пантрували рабів, ще пильніше, ніж у якого іншого багатія, не було відомо щоб хоч один раб втік від Греммі, вчений-винахідник Ансельм був єдиним винятком.
Маєток Греммі був побудований ще в ті прадавні часи та мав назву — Тімері-Рікад, в народі його називали Адрена — арена загибелі, неминучої смерті. В їх часи нічого не будували, могли лише підтримувати у відносно нормальному стані те що було побудоване давно. Тому інколи на вулицях Міста зустрічалися руїни але й в них юрилися бідняки. Такий же багатій, як Греммі жив у великому палаці, багатоповерховому, проте й він у деяких місцях розвалювався. Його сумлінно залатували раби-будівничі Греммі, тому не зважаючи на пошарпаність маєток й досі виглядав гідно. Збудований він з сірої масивної цегли, мав декілька великих веж оплетених зеленими пагонами дикого винограду. Маєток побудований замкненим колом з розташованою в центрі великою ареною для змагань. Коли не проводили змагання то арену використовували, як парк для прогулянок. Тварин та комах-гигантів тримали у льоху маєтку.
Деймон та дівчина потроху наближалися до замку, коли Деймон зупинився та повернувся до дівчини.
— Вибач, що зробив тебе рабою. — Промовив Деймон. Дівчина глянула на нього своїми зеленими очами в яких завмерли сльози.
— Деймоне, за це не можливо вибачити сподіваюсь ти це розумієш. — Дівчина взагалі дивувалася яким чином їй далися слова.
— Будь... чемною і зможеш вижити. — Порадив їй її ув’язнювач. Очі дівчини палали шаленим гнівом та ненавистю, презирством.
— Підкорюватися усе відпущене мені життя. — З огидою та відразою мовила вона. — Я не хочу виживати... я бажаю жити. — Дівчина кричала на людолова, але завершила випад тихим сухим шепотом.
— Якщо ти сподобаєшся володареві ти зможеш ним маніпулювати. Він багатий. Він піде за ради тебе на все. — Вмовляв він дівчину.
— Ти пропонуєш мені життя в кайданах... ти не бачиш… я вже гину. — На очі дівчини проступили краплі сліз. — Я хочу... несамовито хочу назад до пустелі. — Вона стерла з очей сльози. — Годі, Деймоне, веди мене до мого господаря. Ти мені вже набрид, а свої поради залиш при собі. — Майже гаркнула вона на нього. — Ти винен. Я не мала тебе рятувати. Це найбільша помилка, яку я більше не вчиню.
Він більше не знав, що їй сказати, бо вона не бажала його почути.

На дівчину вирячився не молодий чоловік, що, мабуть, колись був гарний, проте розгульне та багате життя перетворило його на руїну. Дівчинці він з першого ж погляду не сподобався. Вона відчувала до нього лише відразу. Його погляд, що блукав по її обличчю такий брутальний викликав в ній жах. Навіть до арахнід вона не відчувала такого.
— Мау, підготуй її мені на сьогодні. Хай вона стане добрішою та лагіднішою, бо зараз вона дивиться на мене своїми очами кицьки як хижа звірюка. — Він схопив її за підборіддя, впився своїми вустами в її губи,  дівчина не витримала того й пнула його. Чоловік відскочив від неї й більше не зачіпав.
— В вас нічого не вийде. — Несамовито волала дівчинка. Вона опиралася та була перелякана, неначе зацькована тварина. Греммі цим насолоджувався. Він любив таких як вона, але лагідних.
— Так, володарю, до вечора вона стане муркотливою кішечкою. — Пообіцяв вірний слуга.
Дівчина пручалася, коли Мау її вхопив за руки та потяг за собою, але вона була надто слабкою, аби опиратися йому. Хоч її сумка з різним приладдям залишилася з нею скористатися будь-чим з того не було змоги й вона то добре усвідомлювала. Як вона не бажала втекти з палацу Греммі, це була безнадійна справа. Мау тягнув її по безкінечних коридорах. Раби-слуги байдуже дивилися на її пручання, вони таке вже бачили безліч разів. В неї був лише один шанс — розлютити володаря на стільки аби він, не зважаючи, на всі витрачені на неї кошти, забажав її смерті. Рабів яких не можливо приборкати відправляли на арену до арахнідів та інших комах-гигантів. Для дівчинки це був єдиний реальний варіант. Не відповідна її бажанням можливість, бо навіть перемігши у змаганнях вона не отримає волі, а стане на завжди гравцем на арені від володаря Греммі.
Дівчина не вгавала, тоді Мау зупинився повернувся до дівчини та вдарив її по обличчю. Він знав як бити, аби біль вгамовував нервове стерво, але не залишалося й сліду, а то володар буде не задоволений. У Мау був такий замах, що тендітна дівчинка не втрималася на ногах та впала на холодні брили підлоги. Перед її очами танцювали темні мушлі. Він ривком підняв її та поволік за собою.
— Що ви зробите зі мною? Я не стану такою як ви бажаєте... — зараз дівчина здавалася несамовитою та шаленою. Мау криво всміхнувся своїми масними та товстими губами. — Ніколи.
— У нас є засіб, як перетворити тебе на те що нам потрібно, вже через кілька годин ти будеш палко закохана... так саме закохана у володаря. — Пообіцяв Мау. Дівчинку обдало новою хвилею ненависті до всього цього світу володаря Греммі, з останніх сил вона почала вириватися та їй це вдалося. Вона накинулася з шквалом ударів на слугу й роздерла йому обличчя в кров. Мау був терплячій, але й він не витримав та безжально вдарив її, так що дівчинка миттєво втратила свідомість. Для неї то був надто сильний замах.

Зала. Велика зала. Проміні сонця загравають у золотавому волоссі. Дівчинка посміхається володареві. Її серце тріпочіть, коли вона дивиться на нього й вона готова зробити за ради нього все що він не побажає.
Вона танцює для нього. Його погляд слідкує за кожним її рухом та подихом. Вона одягнена у розпусні одежі танцівниці. Дівчина прагне сподобатися господареві. Таких як вона тут багато, але багатій виокремлює її серед своїх рабинь. Інші жінки та дівчата супроводжують її лютими поглядами, бо вони теж як вона люблять володаря.
Мау стоїть біля стільця Греммі та про щось з ним шепочеться. Підлога залу вислана чорним теплим хутром, якоїсь велетенської істоти. Перед Греммі накритий стіл з усілякими наїдками, але йому не до їжі, його погляд прикутий до дівчинки з смарагдовими очима.
Велетенські вікна пропускають до зали багато світла, та коли сонце сяде й настане темрява, а на землю опуститься вражаючий холод, у жодного з присутніх вже не залишилося сумніву з ким піде володар. Головне аби це не відбулося вдруге.

Юна рабиня володаря була надто чарівною, або знала таємницю, як привернути до себе чоловіка. Греммі більше не бажав дивитися на жодну з своїх рабинь, для нього існувала лише вона — дівчинка з смарагдовими очима та золотавим волоссям. Володар надав їй ім’я завдяки її очам  — Емеральд.
І ця Емеральд молода та юна піднялася над простою рабинею. Слуга Мау та інші багатії  Міста намагалися вплинути на Греммі, проте він лютував й не слухав їх та врешті зробив дівчинку власною дружиною. Володар узаконив їх стосунки — вона стала володаркою.
— Ти щаслива, Емеральд? — Спитав Греммі одного разу, коли він з дружиною вийшли на прогулянку парком-ареною. Дівчинка гляділа на нього своїми бездонними очима та всміхалася. Її усмішка його вабила.
— Звичайно. — Дівчинка обвила руками його шию та поцілувала. — Я з тобою надзвичайно щаслива та я дуже тебе кохаю. — Вона казала щиро. Взяла його за руку та потягла у глиб парку. Емеральд сміялася та вабила його за собою. Греммі сміявся з нею. Поряд із дівчинкою він здавався собі молодшим й безтурботливим. Він вважав себе вже насиченим життям та дівчинка показала, що то не так. Вона раділа кожній миті життя й примушувала радіти його.
Вони вибігли на зелену галявину. Дівчинка голосно розсміялася. Світило полуденне сонце. Захисний купол Міста був відкритий. Сонце відблискувало у золотаво-сріблястому волоссі дівчини, вона відпустила долоню Греммі, скинувши свої шкіряні черевички побігла по зеленій шовковистій траві.
— Не бійся йди сюди. — Поманила дівчинка його до себе. — Це чудово. — Емеральд всміхалася до нього. Вона пробігла ще трохи та дивлячись догори на золотавий засліплюючий диск сонця, впала на м’яку зелень галявини. Греммі підбіг до неї, опустився поряд із нею. Емеральд всміхаючись чмокнула його у вушко. — Подивись яке це диво! — Вказала вона на блакитне небо та сонце, яке примушувало їх примружувати очі. Він теж лежав на зеленій траві та посміхався. Його серце переповнювало кохання до тендітної  дівчинки, що була поряд із ним. Він ніколи в житті не був таким щасливим, як зараз. Греммі усвідомлював, що лише з нею він почав по справжньому жити. Чоловік повернувся до неї та прошепотів: «Я кохаю тебе».

Справжнє ім’я дівчинки
Деймон майже місяць був відсутній у Місті. Він втомився. Його ненависть до пустелі зростала. Цього разу влов був мізерний. Терре не бажав повертатися до Міста, але Деймон й інші людолови наполягали на поверненні. На зворотному шляху їм зустрівся арахнід, який вбив двох людоловів, Деймону вдалося з ним впоратися. Тож, на його долю тепер зараховано два арахніди. В нього ще не затяглася рана на плечі, але здавалося, що до смерті вона не призводила. У цьому двобої з арахнідом чоловік отримав лише легку подряпину на обличчі. Молодому людоловові запропонували перейти до корпорації арахноловів, саме над цим він зараз й розмірковував.
Чоловік за цей місяць часто згадував дівчинку. Він пам’ятав про те, що обіцяв їй. Саме за ради цієї обіцянки Деймон й полишив сьогодні власну домівку, хоча йому дуже бажалося відпочивати. Він волів швидше покінчити з цим й, можливо, йому вдасться забути дівча, хоча він усвідомлював даремність цієї надії. Він не міг забути дівча чиє життя він спаплюжив. Саме спаплюжив!
В його думках вертілися слова дівчинки: «Знайди родину Ініке Гастона та її двох синів Тонні та Лема».
Деймон вийшов на вулиці Міста десь о третій годині. Варто було йти до нетрів та руїн Міста, лише там й могла мешкати родина дівчинки. Райони для бідняки були найстрашнішими, там доріг майже не було, доми, кому пощастило на половину порозвалювалися. Більшості доводилося жити у підвалах, де сиро та вогко до того ж там зустрічалися й велетенські миші.
Потрапивши до цих нетрів Міста необхідно бути обережним. Він почав розпитувати про Ініке та її родину, проте про них ніхто не чув. Деймон більш чотирьох годин знаходився у районі бідняків, лише о сьомій годині вечора він втратив надію щось знайти. Холоднішало. Людолов вирішив, якщо буде час продовжити пошуки завтра. А в нього тепер дійсно було не багато часу, надати відповідь потрібно завтра. Деймон збирався погодитися, бо йому остогиділо виловлювати людей, краще вже вбивати арахнідів.
Деймон перевів подих, коли вибрався з бідняцьких районів. Тепер він був у районі, що належав майстровим Міста, тут жили: кравці, будівничі, столярі, майстри по шиттю взуття та різні інші фахівці. Він втомився й бажав перш ніж потрапити до дому трохи посидіти у пивній та хильнути одну чи дві чарки хмелю. В Місті було лише дві пивні — тут у районі майстрових та у районі людоловів та арахноловів. Тягнутися до пивної у власному районі у Деймона не було сил, тож він завернув до найближчої. Пивна як раз була за поворотом.
На вулицях Міста рідшала кількість людей, бо поступово ставало все холодніше.  Людолов зайшов до пивної, тут були самі чоловіки жінки не мали права знаходження у подібному місці. В їх світі жінка могла бути лише дівчиною що очікує на свого чоловіка, жінкою (подругою на все життя), рабою. Молода дівчина завжди знаходилася під опікою батька, якщо не було батька,  то матері. Якщо не було батьків, то під захистом братів. Якщо й таких не було, то дівчині не як не було можливості вижити та залишити свій вільний статус й вона потрапляла на ринок рабів. Дружиною та дітьми завжди опікувався чоловік. Раба була приналежна господареві й була безправна. В їх суспільстві дійсні права мали лише чоловіки.
Молодий арахнолов сів на стілець біля стіни у самому закутку, з відсіль проглядалася уся пивна, та замовив собі дві чарки хмелю. У приміщенні як і завжди було галасно. Деймонові принесли його замовлення й він почав смакувати напій, який пив дуже рідко лише коли йому дійсно було треба розслабитися. До того ж у цьому закладі завжди найлегше ознайомитися з новинами про те що відбулося в Місті за час відсутності. Він дослухався й до нього почали долинати різні плітки, що ходили Містом.
— Греммі змінився. Він взяв за дружину собі одну з власних рабинь. — Почув Деймона. Його наче обдало з ніг до голови холодною водою. Невже дівчинка дослухалася до його порад й таки окрутила рабовласника. Але це виглядало малоймовірно. Тим паче, що багатії ніколи не одружувалися з власними рабинями, бо вони й так всі права мали на них. — Він навіть помолодшав та погарнішав.
— Тепер в усіх на вустах лише ім’я дружини Греммі.  — Відповів один з чоловіків. Він жадібно допався до своєї чарки з хмелем. — Емеральд…он як її звуть.
— Кажуть це через її смарагдові очі.
— Смарагдові? — Недовірливо гаркнув на нього інший. Він зайшовся жахливим воронячим сміхом. — Такого кольору очей не існує. — Наполягав він.
— Та говорю ж тобі… зелені… ця краля підняла справжній ґвалт ще місяць тому на ярмарці рабів. — Продовжував один з них не відриваючись від своєї чарки. А Деймонові у його закутку ставало все гірше. — На ній людолови Терре заробили гарненькі грошенята.
—Зелені. — Намагався уявити один з пияк. — Все одно Греммові не варто було брати її за жінку. Вони ж не рівні. — В його голосі відчувався осуд такого вчинку.
— Краля дійсно красуня. — До розмови чоловіків втрутився юнак років тринадцяти, проте дужий та не по літах статний. — Я бачив її на власні очі на продажу рабів.
— Що ти можеш знати. — Плюнувши у обличчя хлопцю відповів той пияка, що не вірив у існування смарагдових очей. Хлопець не розгубився та вдарив у обличчя пияку. Розпочалася бійка. Три чоловіки на одного хлопчиська. Вони схопили його, а четвертий почав його бити. Інші присутні пивної гиготіли та споглядали дійство, що розверталося перед ними, жоден не бажав втручатися та вступитися за хлопця. Навіть три чоловіки ледь могли втримати юнака такий він був дужий.
— Хлопчисько. — Колотив його своїми дужими ручищами пияка. Кров хлюпотіла на гарне обличчя хлопця з розбитих вуст. Пияка бив його куди прийдеться й він, здається, не збирався зупинятися. — Ти в мене навчишся поваги.
Деймон підвівся зі свого місця.
— Годі. — Власно мовив він. — Хлопець належить мені. — Й він пред’явив свій документ людолова. В їх суспільстві посвідчення людолова чи арахнолова значили дуже багато. Зараз це недоторканість (людоловові та арахноловові належала майже безмежна влада щодо простих бідняків та майстрових), жоден з присутніх у пивній не мав права йому суперечити чи вступити з ним у бій, за це родину бідняка чи майстрового могли винищити до останку.
Тому забачивши документ пияки ту ж мить відпустили хлопця, який безсило опустився на запльовану та брудну підлогу пивної.
— Прошу, тільки не карайте нас. — Благав один з пияк, що тільки приймав участь у побитті хлопця. Деймон лише коротко кивнув головою, мовляв: «пішов до біса, ти мене зовсім не цікавиш». Він схилився до юнака, той приходив до тями. Людолов допоміг йому підвестися та вийти геть з пивної.
— Де ти мешкаєш? — Спитав людолов у хлопця. Юнак з подивом кліпав на нього темно-карими очима. Він був добре побитий.
— Ви мене заберете? — перепитав він. Саме це його цікавило у першу чергу.
— Своїм порятунком ти завдячуєш мені. — Констатував людолов. Хлопець понуро повісив голову. — Але ти в жахливому стані, як оклигаєш тоді й подивимося. — Відповів Деймон.
— Нам туди. — Мовив хлопець та повів Деймона вулицями Міста по району майстрових. Сам він йти не міг, тому спирався на плече свого рятівника. Вони йшли мовчки, а хлопець ненавидів себе в цю мить за халепу в яку він втрапив. Й дались йому ті зелені очі? Холоднішало, хоча захисний купол вже був закритий, проте піднімався вітер. Сонце все освітлювало своїми останніми слабкими променями. — Це мій дім. — Вони зупинилися біля невеличкого, проте двоповерхового будинку. Дім хоч і був старий, проте хазяї добре за ним слідкували й він мав добрий ремонт. Ніде не розвалювався, жодна цеглинка навіть не відвалювалася.
— До якої родини ти належиш? — Поцікавився Деймон. Але хлопець підійшов та постукав у дерев’яні двері. Через якусь мить на порозі з’явилася молода жінка. Гарна про себе відмітив Деймон. Вона розгублено дивилася на юнака, проте швидко все зрозуміла й її приємне обличчя стало напруженим та суворим.
— Чорти б тебе вхопили, Лемен. — Вона зло шепотіла до нього аби не підняти шум та не спричинити плітки серед язикатих сусідів. — Йди в середину. — Вона підхопила його, проте Деймон вирішив їй допомогти. Жінка не здавалася йому міцною.
Дотягнувши юнака до просторої кімнати з великим вікном вони вмостили його на жорсткій, вкритій шкірами дерев’яній лежанці. З іншої кімнати на шум прибіг хлопець схожий на Лемена, проте десь на роки два старший.
— Лемен, ти знову в’язався у бійку. — Лаяв його старший. Побитий Лемен поглянув на нього з благанням аби брат його хоч зараз залишив у спокої.
— Сину, забери гостя до кухні. — Попросила жінка залишаючись з сином та перевіряючи його ушкодження.
— Ходімо зі мною. — Звернувся до Деймона брат Лема. Людолов вирішив, що так дійсно буде на краще, нехай мати сама займається власною побитою дитиною. Він прослідував за хлопцем. Вони пройшли по не великому кам’яному коридору та опинилися у маленькій кімнаті з обшарпаними стінами, та завішаними проваллями в стінах великими шматтями хутра. У відкритій жаровні теплився вогонь, у чані закипала вода. В кімнаті були лише стіл та три стільця, у невеликій шафі стояв мало чисельний посуд. — Сідайте, прошу там де буде на ваш погляд більш зручно. — Запропонував юнак. — Деймон сів так аби бачити захід сонця. Поступово Містом захоплювала темрява. — Дякую, що привели мого брата. — Чемно подякував він.
На порозі з’явилася мати, вона виглядала ще більш засмученою, ніж тоді, коли Лемен виник на її порозі весь побитий. Вона злякано та обурено дивилася на Деймона.
— Так, ви його заберете? — Тихо спитала вона. На її сірих очах проступили сльози, які вона намагалася приховати. Лемен вже встиг посвятити матір у подробиці халепи в яку він втрапив, а це значить, що юнак не настільки погано себе почуває, як це видалося Деймонові.
— Міг би але я переходжу від людоловів до арахноловів. — Надав відповідь Деймон. — Ні, мені лише стало жаль хлопця... його б забили на смерть. — Намагався пояснити арахнолов мотиви свого вчинку. Жінка перевела напружений подих та змогла дихати вільніше. Її син буде бідним, але вільним.
— Дякую. — Жінка зайшлася сльозами, до неї підійшов син обняв та прихилив до себе.
— Мамо, прошу досить. — Прохав він її. Жінка витерла заплакане лице.
— Вибачте наші манери. — Мовила жінка знову звертаючись до Деймона. — Я Ініке, це мій старший син Тонні, а своїм порятунком завдячує вам Лемен. — Чемно представилася мати дівчинки, яку тепер все Місто знало під іменем Емеральд. Дійсно доля бува надто дивацькою!
— Пробачте й ви мені... Я — Деймон ... людолов… арахнолов. — Представився у свою чергу й Деймон.
— Будете чай. — Запропонувала Ініке.
— Так. — Згодився Деймон. Він з подивом роздивлявся мати Емеральд. Ініке була стрункою та гарною, хоча з меншою погордою ніж проглядала в дівчинці. Волосся жінки було темне немов воронове крило, таке саме волосся за кольором було й в хлопців, але не в дівчинки. У Ініке були жваві сірі очі, у юнаків темно-карі. Емеральд нічого не успадкувала від матері прийшов він до висновку. З хлопцями її  споріднювали тонкі та виразні риси обличчя.
Ініке заварювала чай, а Тоні взяв на себе місію розважати гостя. Хлопець розповідав про їх життя. Деймон не бажав видавати одразу, що він прийшов від дівчинки, залишалося повністю впевнитися, що це саме та родина яку він шукав.
— У нас була велика родина. — Почав розповідь Тоні, після того як Деймон попросив розповісти про їх родину. — Я, мій брат, мати та батько, сестра та бабуся з дідусем… Поки був батько жилось нам нормально. Він був хоч й важкою людиною з твердим характером, проте я його любив. Аби він був з нами й Лемен був би іншим.  Наша родина виживала завдяки участі батька у змаганнях. Він вмів вбивати арахнідів. — З погордою за батька сказав Тоні. — Він безслідно зник п’ять років тому. Родина залишилася в скруті. Разом з ним зникла його донька від першої жінки, моя зведена сестра. Гарна була дівчинка з таким же складним, як й у батька характером. Може й добре, що вона зникла вона б ніколи не пристосувалася до нашого суспільства. — Тоні важко зітхнув.
— Що ти маєш на увазі? — Перепитав Деймон.
— Дівчинка висловлювалася надто бунтарськи. Вона не бажала миритися з тим, що жінка є узалежненою від чоловіка. Навіть батьком вона вміла маніпулювати. — Намагався пояснити Тоні. — Але про що згадувати... ні батька ані сестри вже не має. Бабуся та дідусь в перший же рік після зникнення батька не витримали злиднів... та померли. Ми зводили ледь кінці з кінцями.... ми жили не тут... ми ж з бідняків, а це район майстрових. Я з братом почали працювати навантажувачами й Ініке стало трохи легше. Вона ж навчилася шити гарні чоботи зі шкір та хутра. В мами справжній хист до цього. — З посмішкою додав Тоні. — Тільки її вміння порятувало нас й ми змогли перейти з нетрів сюди.
— Ви десь навчалися, Ініке? — спитав Деймон у жінки, яка поставила перед ним чашку з ароматним напоєм. Вона відказуючи захитала головою.
— Я завжди любила шити та експериментувати... й на щастя це нам допомогло вижити. — Вона в перший раз за вечір всміхнулась до нього.
— Ви ж Ініке Гастон? — перепитав Деймон.
— Так... мого чоловіка звали Гастон. — Підтвердила досить схвильовано жінка. — Ви щось про нього знаєте?
— Опишіть мені його доньку. — Наполіг Деймон.
— Іверан? — Дивуючись перепитала Ініке, але у людоловів не питають, а завжди відповідають на їх питання. Так й жінка, спитала, але усвідомила, що має сама відповідати. — Бурхлива, непосидюща, вертлява, проте гарна: струнка, світловолоса. Рисами обличчя дещо схожа з Тоні та Лемом. Гастон казав, що дівчинка маленька копія Гвен… справжньої матері дівчинки.
— У сестри.... були неймовірного кольору очі — зелені. — Проголосив Тоні. Ініке з подивом на нього подивилася.
— Прикро, а я вже й не пам’ятаю... Я б хотіла її побачити... все ж це моя донька. — На її очі знову проступили сльози.
— Я знайомий з Іверан. — Тихі слова Деймона прозвучали для Ініке та Тоні наче грім серед ясного неба.
— Де вона... що з моїм чоловіком? — Ініке вже здогадувалася, що перед нею людолов, тож чогось доброго вона не очікувала. Хоча Деймон й не надто лихий, як інші з його корпорації.
— Мені не відомо, що з вашим чоловіком, бо я знаю лише Іверан. Я вловив її у пустелі … одну. — Почав розповідати Деймон.
— У пустелі. — Майже в один голос зітхнули Ініке та Тоні. — Там же не можливо вижити. — Додала Ініке й до слів людолова вона вже не мала віри.
— Вона йшла до Міста, бо хотіла провідати свою родину... вас. Інакше вона б не покинула пустелю. Іверан казала, що дуже любить пустелю та ненавидить Місто. — Додав Деймон. Аби Ініке не сиділа зараз на стільці вона б мабуть втратила б свідомість він слів людолова. Тоні тихо присвиснув.
— Ви певні, що то моя дівчинка? — з острахом спитала Ініке.
— Сподіваюсь... Не майте даремних надій, я продав її. І вона зараз раба. — Деймон вирішив не тягти з правдою. На Місто лягала ніч та йому варто було ще повернутися до дому, то ж з родиною дружини Греммі варто було покінчити як найскоріше.
— Раба... — простогнала Ініке та затулила лице долонями. Тоні її обіймав за плечі, він був спокійніший за матір й промовив лише одне: «Що ж Іверан пристроєна».
— Так... Іверан дещо просила передати вам. — Деймон витяг з кишені пляшечки з отрутою арахнід, що залишила йому дівчина. — Прошу. — Він поклав на стіл перед Ініке та Тоні дорогоцінні пляшечки.
— Це нам? — Перепитав Тоні кинувши лише один погляд на пляшечки він вже усвідомив що перед ним. — Як... як їй це вдалося роздобути?— Деймон вирішив на це питання не надавати відповідь.
— За це ви отримаєте не малі гроші.... пораджу вам продавати не все одразу та витрачайте по помалу. — Деймон підвівся. — Ініке, вибачте, що завдав шкоди вашій родині. Сподіваюсь Лемен швидко стане на ноги та змінить власне ставлення до життя. — Він суворо глянув на Ініке та Тоні. — Інакше я буду задоволений продати його.
— Дякую. — Мовила Ініке проводжуючи людолова до дверей. Вона була здивована, засмучена, немов з її ніг вибили тверду землю. Вже стоячи у дверях Деймон мовив до Ініке.
— Тепер все Місто знає доньку Гастона — Іверан під ім’ям Емеральд. — Деймон обернувся та пішов геть. Дмухнув холодний подих вітру. Ініке тепліше закуталася у власні хутряні одежі. Ще деякий час оговтіло дивилася в слід людоловові, що знищів життя її доньки. Чи можливо вона була щаслива з Греммі? Вона не знала, бо надто багато чуток ходило. Чи мала вона вірити в те, що донька Гастона тепер дійсно дружина Греммі.
До неї підійшов Тоні та обійняв її.
— Мамо, все буде добре.
— Хіба ж? Іверан дружина Греммі.
Вони причинили вхідні двері. Холод швидко лягав на Місто. Вітри задували у домівку Ініке. А на кухні на столі стояли три маленькі не тронуті чашки з чаєм. Чай вже давно схолонув.

Бібліотека
Дівчинка схлипувала схилившись над своїм чоловіком, що лежав блідий на м’якій постелі. Греммі захворів. Залишалася марна надія, що його організм зможе перебороти заразу. Вона намагалася опанувати себе та власні емоції, проте в неї нічого з того не виходило. Їй було надзвичайно прикро  та болісно за Греммі, вона ночі та дні просиджувала поряд з ним не хвилюючись про те, що сама може захворіти. Але хвороба не чіплялася до неї. Навіть суворому Мау стало жаль дівчинку.
— Йдіть відпочиньте, дорогенька. — Наполягав він. Мау усвідомлював, що Емеральд надто сильно кохає Греммі — не настільки тривкі почуття були в неї закладені. Дівчинка  дивилась на слугу великими зляканими зеленими очами. Вона боялася, що Греммі загине й для неї більше не буде існувати жодного сенсу життя. Вона ж живе заради нього.
— Я не можу... я не можу... — Сльози хлюпотіли та падали на бліде чоло багатія, дівчинка стирала їх тремтячою долонею залишаючи вологі калюжки.
— Емеральд, ваше почуття до господаря не справжнє. — Вирішив сказати Мау, лише так він міг якось послабити відчуття поєднаності її з багатієм. Дівчинка була збита з пантелику його словами, що то значить, вона ж відчувала, що любить цього чоловіка, проте... все ж в усьому цьому чогось не вистачало. Чого?
— Я кохаю його по справжньому. — Шепотом додала дівчинка. Слуга розумів, що достукатися до неї не має жодного шансу, бо він надто добре завжди виконував свою роботу.
— Емеральд, прошу вас ... йдіть та відпочиньте, а то коли Греммі прокинеться й побачить яка ви стали страшна він вас розлюбить. — Ці слова були єдиними до чого дослухалася дівчина. Вона підійшла до ліжка хворого, поцілувала його у щоку та пішла до своїх апартаментів, перш ніж вийти з кімнати Греммі вона повернулася до Мау та звеліла йому.
— Мау, наглядайте за ним.
Дівчинка почувала себе виснаженою й їй дійсно був необхідний відпочинок. Вона йшла коридором з високою стелею та ліпниною на стінах, інколи їй зустрічалися вартові й вони вклонялися перед нею. Тепер  вона дружина Греммі та їй належить те чим володіє чоловік. Якщо він помре від хвороби, то все буде належати Емеральд — жоден не матиме права їй наказувати. Повелівати буде вона. Тому серед багатіїв не було прийняте одруження, коли вони ставали старими чи ними опановувала смертельна хворь, то обирали серед своїх дітей спадкоємця. Ситуація з Емеральд була прецедентом й спричиняла плітки та не погодження. У Греммі було троє синів: Фелісіо, Вінсент, Гонол. Всі вони значно старші за дівчинку й до її появи, справедливо вважали, що хтось з них успадкує батькові багатства, а тут з’явилася якась рабиня на якій їх батько одружився. Цю складність ситуації дівчинка не могла реально урозуміти, бо її свідомість затьмарена всепоглинаючим коханням до Греммі.
Вона пам’ятала своє життя. Нічого не забула, але відчуття були далекі та проглядалися, немов крізь щільну пелену туману. Все сприймалося крізь призму кохання, яке дівчинка намагалася пересилити, бо в середині себе відчувала не спроможність дії, а діяти вона була повинна. Саме ці почуття розривали дівчинку, вони робили її зовсім не схожою на власне саму себе. Вона забувала саму себе та перетворювалася на нікчемне створіння, нікчемне закохане створіння.
Дівчина ввійшла у власні апартаменти, де на неї чекає молода дівчина-рабиня, що має наказ прислужувати Емеральд. Дівчинка зараз нікого не бажає бачити, тож виганяє рабиню геть. Дівчинка кидається на м’яке ліжко та заходиться сльозами, але з дитинства знаючи, що тим в смуті не допоможеш вона намагається поспати, проте сон не йде.
За вікном світить спопеляюче сонце, його червоні промінці прослизають до кімнати крізь темні та важкі штори. Скільки вже днів, як хворіє Греммі? Вона була поряд із ним, тож дні й ночі злилися в її пам’яті. Зараз день, а вона не любить спати в день. І сон не накриває її, останні дні вона не відходила од чоловіка, відпочивала на стільці біля його ліжка. Мабуть, підсвідомо бажаючи заразитися від Греммі, й якщо він помре той вона теж.
Дівчинка полишила дурну справу намагання заснути, підвелася та підійшла до великого дзеркала. Почала роздивлятися власне відображення. Вона схудла. Проте надто страшно ще не виглядала. Її приємні риси обличчя складно згубити. Волосся збилося ковтуном, дівчина взяла щітку та довго розчісувала його. Варто було щось робити, а то Греммі помре це підступно палахкотіло в її голові. Вона мала його врятувати й поки руки робили масажні рухи над волоссям в її голові народжувався план.
— Вчені-винахідники... ось хто мені потрібен. — Зірвалося з вуст дівчинки й вона поклала щітку назад на маленький столик та кинулася назад до кімнати Греммі — там мав бути Мау й він скаже їй де шукати винахідників. Вона не йшла, а бігла по коридорах маєтку Тімері-Рікад, зупинилася лише перед потрібною їй кімнатою. Переводе подих, коли дихання вирівнялося, а серце пересталє калатати вона спокійно входить до кімнати. Мау сидів поряд з господарем. Греммі лихоманило.
— Емеральд, я ж вас просив йти відпочити. — Підходячи до неї сказав Мау. Він й сам був втомлений, проте допустити смерть Греммі він не міг. Інакше й він полетить зі своєї досить високої посади. Вона попросила його вийти. — Що сталося? — Дещо збентежено спитав він.
— Мау, я хочу допомогти Греммі... Ви усвідомлюєте, що я не переживу його смерті. — На очі знову наверталися сльози. Від подібної сентиментальності брутальний Мау вже порядком втомився, проте нічого вдіяти не міг. Дівчина, що стояла перед ним тепер його володарка. Вона долонею стерла сльози. — Мау, я хочу звернутися до винахідників, можливо, вони зможуть зарадити.
— Вчені? — перепитав Мау.
— В них же є книжки в них може бути відповідь, як лікувати Греммі. — Коли дівчинка про це говорила в її очах затеплився вогник надії. — Мау, я повинна піти до них... Це останнє на що я можу сподіватися. — Вона його благала. Це не могло не тішити самолюбства Мау.
— Добре, Емеральд, я покличу рабів-вартових, що супроводять вас. — Через силу мовив слуга, за такий дозвіл згодом Греммі його не похвалить, проте він зняв з пальця золотий перстень та протяг дівчинці. — Покажете це вартовим на тій половині маєтку й вас впустять до вчених-винахідників. — Дівчина розглядала масивного персня, поки Мау ходив за рабами, що супроводять її до винахідників. Перстень був масивний з дивним та складним малюнком, зовсім не гарним, а якимось несуразним. Він радше нагадував не перстень, а ключ. Вона навіть не почула коли повернувся Мау настільки вона задивилася на персня. — Але прошу, коли Греммі одужає йому про це жодного слова. — Це було єдине що попросив від дівчинки Мау. Вона згоджуючись кивнула головою.
— Придивіться поки за Греммі. — Сказала Емеральд Мау, а потім звернулася до рабів. — Ведіть мене. — Й вони відправилися у довгий шлях по Тімері-Рікад. Маєток був велетенський, тож і йти доводилося не близько. Дорога пролягала коридором, який опоясував увесь маєток. На шляху зустрічалися вартові, але вони не зупиняли процесію. Хвилин через двадцять раби зупинилися перед дверима оббитими залізом. Один з рабів-вартових постукав у них молоточком, що був прикутий на ланцюжок. Через певний час двері  зі скрежетом відчинилися й на порозі завмер вартовий. Дівчинка не стала чекати поки він почне задавати свої дурні питання. Вона одразу протягла йому персня та мовила. — Я — Емеральд дружина Греммі й бажаю бачити вчених. — Оторопілий вартовий роздивлявся її з ніг до голови, не чемно. Але одразу зрозуміло, що вартові у частині маєтку з винахідниками були не змінні й сюди не часто долітали новини та чутки. Нарешті він знайшовся, що відповісти.
— Ви можете пройти, але їм доведеться залишитися тут. — Вказав вартовий на супровід Емеральд. Дівчинка згодилася. Потрапивши на половину вчених-винахідників вона одразу відчула, наче потрапила до іншого світу. Тут було неймовірно. Це була неосяжна зала, але вона відрізнялася від того залу в якому зазвичай справляв бали Греммі. Стіни та стелі вкриті малюнками. Стіни виглядають, наче полотно на яке нанесена фарба. Зображено реалістичні видива. Дівчинці це здалося не можливим, мабуть, тому, що в їх суспільстві такого не існує: відсутні фарби й ніхто не вміє малювати.  У великій залі підлога вимощена не грубим, а гладеньким та різнокольоровим камінням, теж витворюючи якийсь малюнок. Дівчина дивилася на все це з захопленням. Ось, де жив Ансельм. На підлозі велетенського залу лежали та стояли картини, дівчинка їх ніколи не бачила але згадала їх назву по розповідям Ансельма. Вона ледь втрималася одразу ж побігти й роздивитися чи ж справді на картинах зображено все що є навколо. Зал закінчувався тим, що вів великими сходами на другий на півповерх. Він проглядав невеликим бельетажем. Вартовий причинив за нею масивні двері й став знову на свої місце. — Я не можу піти з вами...— Додав вартовий, чим він привів дівчинку до тями й вона згадала, що прийшла сюди милуватися не красотами маєтку Тімері-Рікад, а заради Греммі. — Винахідники дуже лютують, коли ми заважаємо їм.
— Де вони? — Спитала дівчинка.
— У бібліотеці. — Вартовий вказав дівчинці на бельетаж. — Ви знайдете.
Дівчинка не стала дякувати, а пішла залою. Підлога під її ногами була слизька та холодна. Але це було нове для неї відчуття, тому вона забула про власне горе з Греммі й насолоджувалася тим, що її оточувало навколо. Вона порівнялася з рядком картин. З першої з них до неї визирав не можливий краєвид — невеличкий дерев’яний будиночок, а навкруги зеленіли дерева та замість пустелі простиралася зелена галявина, хоча був ранок, якщо дивитися на сонце яке здіймалося з сходу — воно не спопеляло, бо люди спокійно робили свої справи. Тварини ж були маленькі в жодному разі не більші, ніж людина. Дівчинка аж затремтіла від цієї картини. Мабуть, не варто бажати минулого але зараз вона бажала саме цього.
Вона має йти далі. Їй потрібні вчені, в неї до них надто багато питань. Вона швидко злетіла по сходах на бельетаж — перед нею був коридор: високі стін; темрява, бо вікна відсутні; стіни оббиті деревом, гладеньким полірованим деревом; з двох сторін широкого коридору  знаходяться двері, що ведуть до інших кімнат. Лише одні двері звернули на себе увагу дівчинки, що знаходилися у протилежному кінці, бо вони велетенські на відміну від інших дверей. У власній уяві дівчинка завжди змальовувала собі бібліотеку, як просторе гарно освітлене приміщення з купою книжок. Іверан мріяла коли-небудь потрапити до мешкання вчених-винахідників й тепер вона цим милувалася. Її очі досліджували кожен закуток, бо тут багато не відомого та далекого от повсякденності. Вона доторкнулася до гарних стін, ковзнула долонею по гладкій дерев’яній поверхні — яке не доречне використання деревини, проте у минулому було багато дерев, тепер же дерева вирощують у спеціальних заповідниках Міста. Ансельм говорив, що у минулому саме дерева забезпечували людей повітрям, але після катастрофи дерев стало дуже мало, бо більшість планети покриває пустеля, а дерева не ростуть у пустелі. Як би там не було, а людям у Місті поки вистачало повітря та й у пустелі дівчинка ніколи не задихалася. На це Ансельм казав, що достеменно він не знає, проте серед науковців існує версія про те, що люди минулого побудували генератор повітря, саме він й забезпечує планету повітрям. У Місті ж дерева вирощували лишень для виготовлення дерев’яних виробів.
Дівчинка рішучим кроком направилася до великих дверей, крізь отвір для ключа пробивався тоненький промінь сонця. Іверан підійшла до дверей й відчинила їх. Вони були важкі й з напругою піддалися, коли вона зайшла в середину, то була засліплена сонцем. В кімнаті дійсно дуже сонячно й її очі не одразу звикли до надто сильного світла. Але до неї вже звернулися не надто привітним голосом.
—Як ти посміла нам заважати? — гримнув на неї якийсь чоловік. Дівчинка промовчала вона нарешті могла озирнутися навкруги. Ансельм не брехав коли говорив, що книг у науковців багато. Кімната в якій опинилася Іверан була велика й всі її стіни заставлені книжковими шафами з книжками. Дівчинка притлумила в собі бажання одразу кинутися до шафи й зняти собі будь-яку книгу та роздивитися її, бо вона ніколи нічого не бачила лише мала уявлення зі слів Ансельма.
Дівчинка глянула з погордою на не молодого вченого, що накинувся на неї. Він мав усвідомити, що в нього не буде шансу маніпулювати нею, хоч вона й жінка, але вона дружина Греммі, тож він та уся його братія вчених є її власністю. В кімнаті зараз знаходилися лише три науковці-чоловіки, не молоді, для дівчини вони були надто однаковими: слабкої статури, з зайвою вагою, в окулярах та лисі. Окуляри в їх світі не були розповсюджені, бо людей з поганим зором було не багато й колись дівчинка дуже здивувалася, коли побачила як їх начепив собі на носа Ансельм. Він їй намагався пояснити, що вони вчені гублять свій зір, бо за своє життя прочитують дуже багато книг. Дівчинка не могла уявити,  що то таке поганий зір, але без окулярів Ансельм багато чого не бачив. В цьому дівчинка йому дуже співчувала, бо за час блукання з ним та батьком у пустелі вона почала відноситися до нього, як до члену їх родини.
—Я, Емеральд — дружина Греммі. — Представилася дівчинка.— Мені потрібна ваша допомога.
— Ми не забов’язані допомагати. — Похмуро мовив той же вчений, що виказав обурення тим, що дівчина їм завадила й те, що вона була дружиною Греммі для них нічого не вартувало.
— Греммі хворий… мені потрібно знати чи є серед вас хтось наближений до спеціалізації хвороб? — Дівчинка не звернула увагу на холодну зустріч її серед вчених.
— Ми цим не займаємося. — Відрізав ще один з них. Дівчинка не знала що їй робити далі, що говорити, як вийти з ними на контакт, але вона мала знайти до них ключик.
— Ансельм намагався мене навчити читати… я звертаюся до вас з проханням навчити мене читати та дозволити мені знаходитися тут у бібліотеці та читати книги. — Випалила дівчинка на одному подиху.
— Ансельм? — Вражено перепитав найстарший з них до цього він мовчав.  — Як ти дівчисько можеш знати його?
— Мій батько допоміг йому втекти до пустелі. — Відповіла дівчинка.
— Я не вірю… ти не знаєш Ансельма. — Обурено вшугнув перший з них, той що був не вдоволений знаходженням Емеральд у бібліотеці.
— Ансельм тебе вчив читати? — спитав третій з них, який досі байдужо спостерігав дійство. Він підвівся з стільця на якому сидів й вирішив підійти до дівчинки поближче аби краще її роздивитися. І одразу дівчинка помітила, що помилилася — він був значно молодший за інших, просто втома та кола під очима робили його значно старшим за його справжній вік.
— Так…але, мабуть, в мене було мало мотивації… тепер від цього може залежати життя Греммі. — Щиро додала Іверан. Вчений зупинився від неї на відстані простягнутої руки та почав вдивлятися в неї. Дівчинка до того залишилася байдужою, хай дивиться, головне аби допоміг. Вчений не довго зиркав на неї, а повернувшись до своїх товаришів мовив.
— Солоне, Тев, вона під програмою «Кохання». — Ці його слова залишилися для дівчинки загадкою. — Ось чому вона весь час бубонить про Греммі.
— Сибіле, ти надто швидко їй повірив. — Дорік йому один з вчених, проте теж підвівся та попрямував до них. Дівчинка розгублено озиралася на них, вони говорили не зрозумілі для неї речі.
— Ти можеш довести нам, що була знайома з Ансельмом. — Запропонував їй третій, тепер вона опинилася у колі вчених-винахідників. Вони вичікували на її відповідь.
—Я …— дівчинка переводила погляд з одного на іншого. Думки копошилися в її голові, що ж їм сказати? Чим довести? Слова за звичай маловартісні, найкраще запропонувати їм якесь матеріальне свідоцтво. Вона кинулася до своєї сумки з якою ніде й ніколи не розставалася, почала ритися в ній. Згодом її рука винирнула з сумки й на розкритій долоні лежала сріблясто-металева коробочка. Вчені виглядали наче вражені громом.  — Ансельм називав це схов чи «Метелик». — Тихо мовила дівчинка.
— Як це потрапило до тебе? — Спитав Сибіл наймолодший з них й той, хто проявив до неї найбільше стриманості та поваги.
 — Ансельм та мій тато загинули…їх речі залишилися в мене. — Констатувала Іверан. — То ви вірите мені й допоможете з хворобою Греммі.
— Дівчинко, мене звуть Солон. — Сказав найсуворіший з них на іншого з їх компанії він показав рукою. — А це Тевел. — Він їй поклонився. — Вибач нам нашу нестриманість в нас не надто часто бувають гості. Дозволь мені від імення всіх вчених-винахідників привітати тебе Емеральд — дружину Греммі на нашій половині. — Дівчинка всміхнулася на його слова. — Проте ми маємо порадитися щодо твого прохання. Залиш нас у бібліотеці хвилин на двадцять, а згодом повертайся й ми надамо свою відповідь.
Дівчинка, хоч й хвилювалася за Греммі, але усвідомлювала, що вченим дійсно варто надати час для прийняття рішення. Й вона згоджуючись вийшла геть з бібліотеки. Емеральд знала чим зайнятися — її вабили до себе картини, що лежали на підлозі у залі.

Троє вчених-винахідників стояли здивовані. З усіх боків їх оточували шафи повні книг. Вони ніяк не могли прийти до тями, дівчинка, яку обрав собі в учні Ансельм тепер була дружиною Греммі та в неї був «Метелик».
— Вона не знає, що залишив їй Ансельм. — Сказав Сибіл. Інші з ним погодилися. — Але проблема в тому, що нам з нею робити? Ансельм її вибрав, тож можна сподіватися вона не надто дурна, проте її програма «Кохання» працює, а головна дія програми отупляє.
— Може й так, Сибіле, але вона не сидить й не плаче біля ліжка чоловіка, а спромоглася додуматися прийти до нас. Вона бажає вчитися..?! — Сказав Тевел. Він не розумів, як це було можливо, проте дівчинка прийшла й досить вміло вела з ними дипломатичний діалог.
— Це мене й хвилює дівчинка надто закохана в нього й ми не зможемо зламати кодування на її свідомості. — Сибіл виглядав надто схвильованим.
— Чому ти так вважаєш? — Спитав Солон, бо його спеціалізація була зовсім не людська свідомість.
— Автором програми «Кохання» є мій батько вам це відомо. — Почав терпляче пояснювати Сибіл, хоча згадка про минуле була йому неприємною. —  Двадцять років тому Греммі звернувся до нього аби батько щось вигадав для рабинь, які надто стервозні та не мають бажання підкорюватися володареві. Греммі не любить приборкувати… йому завжди необхідно кохання. — Огида прозирала у словах вченого незважаючи на те, що він це намагався приховати.
—Так… й Ансельмові це вдалося зробити — він створив програму, що заглиблює у жіночу свідомість сурогат кохання й хоча наше суспільство не знає, що то таке кохання, сурогат Ансельма виявився дієвим…напрочуд дієвим.
—Батько дуже через цю програму переймався, але потім вгамувався, бо усвідомлював, що так чи інакше але раби належать Греммі й, можливо, цей сурогат кохання зробить жінок хоч трохи щасливішими. Проте з Емеральд на мій погляд щось не те, це занадто кохання. — Сибілу це дійсно було малозрозуміле. — Батько говорив, що програма недопрацьована, бо в людській свідомості є багато підводних брил. Греммі його не слухав. Володареві програма прийшлася до смаку й була задіяна залишившись не вповні дослідженою. — Після цих слів вчені стояли декілька хвилин замислившись. Нарешті один з них схаменувся, бо час минає, а дівчинка чекає.
—Добре, Сибіле, нам потрібен «Метелик» й тільки в обмін на нього ми можемо обіцяти спробувати її навчити читати та приходити до бібліотеки.
—Так, вважаю це правильним. — Згодився Сибіл, а Солон згоджуючись захитав головою.
—Залишилось про це повідомити інших та обрати хто з нас займеться навчанням дружини Греммі.  — Додав Сибіл.
—Ні, вибач мене жінки завжди дратували.  — Одразу кинув Тевел.
—Звільни й мене від цього, Сибіле. Її навчав твій батько, тож тобі доведеться продовжити його справу. — Настояв Солон. Сибіл на якусь хвилю задумався, бо пропозиція була неочікувана, але йому, як досліднику людської психології та свідомості Емеральд була цікава.
—Що ж дівчина мене не дратує… а заради «Метелика» це не надто велика жертва. — Погодився син Ансельма. А про себе він подумав: «Дівчинка надто цікавий об’єкт для дослідження».

Дівчинка повернулася до бібліотеки у назначений їй час.
—То що ви вирішили? — Спитала вона в них. В її очах застигла напруга та надія.
—Емеральд, ми згодні тебе навчати, проте за це ти віддаси нам «Метелика». — Вирок їй оголосив Солон. На цю пропозицію дівчинка майже щасливо всміхнулася.
—Я здогадувалася про цю вашу забаганку. — Мовила вона. — Хоча «Метелик» надто корисна річ... я згоджуюся з вашими вимогами… заради Греммі... — До неї долинуло, як вилаявся Сибіл. Для неї його роздратування нічого не вартувало, головне її план працює й вона зможе допомогти Греммі. Сибіл же вкотре помітив надто сильні прояви дії програми «Кохання» на дівчинці, тому й лаявся, бо усвідомлював складність розкодувати свідомість дівчинки.
—У свою чергу маємо попередити…ми будемо намагатися навчити тебе, але якщо ти виявишся безнадійною, то в тому не буде нашої провини. — Виголосив Солон і в дівчинки не було іншого вибору, як погодитися. — Твоїм вчителем буде Сибіл, наш вибір пав на нього через те, що він син Ансельма й буде правильне якщо він продовжить справу батька.
Дівчинка впилася поглядом у Сибіла, вона шукала в ньому схожість з Ансельмом. Вони не були схожі, чи з віком риси схожості стираються.
—Мені все одно хто буде мене навчати. — Холодно мовила вона. — Я б воліла швидше приступити до справи. — Дівчинка не зважаючи ні на що була вимогливою.
Донька Гастона віддала схов вченим-винахідникам, вони ж з ним зверталися дуже обережно, мало не здуваючи з нього пилинки.
Вони розпочали навчання як й обіцяли залишаючись вірними даному слову. Сибіл навчав Емеральд, чи лише намагався. Він показував їй алфавіт та називав літери.  Емеральд намагалася їх запам’ятати, але несподівано виявила, що вона  їх пам’ятає. Скласти літери до купи для неї спершу видавалося складно неможливим. Навчання продовжувалося понад чотири години, але, нарешті, Сибіл та Емеральд втомилися.
—На сьогодні досить. — Звелів Сибіл. — Приходь завтра о другій годині.
—Добре. — Згодилася дівчинка, проте вона не поспішала піти з бібліотеки. Вона підійшла до однієї шафи з книгами й почала проводити, наче якийсь знавець по написах на палітурах книг. Одна з них привернула її увагу. Вона витягла її. Це була товста книга. — Я візьму її. — Сказала вона. У відповідь Сибіл розсміявся, мабуть, ці зали давно не чули сміху але винахідник сміявся щиро.
—Навіщо вона тобі? —Спитав він нарешті вгамувавши сміх.
—Я ж маю на чімсь тренуватися. — Відповіла дівчинка. Сибіл їй всміхнувся. Підійшов до Емеральд забрав в неї книгу та поклав її на місце, потім щось пошукав на полиці та витяг маленьку книжку.
—Для тренування підійде й це. — В руках дівчинки опинилася збірка поезій. Сибіл промовчав та не сказав, що дуже сумнівається, що ця книжка їй сьогодні згодиться. Дівчинці вдасться навчитися читати лише через дуже багато часу. Емеральд вже збирається йти, відкриває двері з бібліотеки, коли Сибіл питає в неї те, що цікавило його найбільше. — Емеральд, як загинув мій батько? — Дівчинка вже сподівалася, що це питання її омине й їй не доведеться згадувати. Вона повернулася до Сибіла причиняючи за собою двері. Але так й залишилася стояти коло виходу аби чимдужче бігти геть, коли стане надто боляче. В усій її поставі визирала розгубленість та ніяковість. Вона в одну мить сильно зблідла.
— Ансельм слабнув у пустелі... ми з батьком не знали від чого ... та й нічим не могли допомогти... одного дня ми були у печері... ще був день... ми з батьком відпочивали коло підземної річки, я плавала, батько стояв на варті... Ансельм же збирав їстівні ягоди, коли на нього напала велетенська  змія.. мій батько поквапився йому на допомогу... й з ними двома зміюка з легкістю впоралася... зжерла їх...— На очах дівчинки застигли сльози, її погляд наче затьмарився та засклянів, ці картини смерті стояли перед її очами й зараз.— Вона б й мене зжерла, проте я була в воді, а змії не надто полюбляють воду... й вона пантрувала мене... — Дівчинку знову огортав колишній жах. Сибілу захотілося підійти та заспокоїти її. Вона одна на один зі змією, два чоловіки її не здужали, а ця дівчинка стоїть перед ним жива. — Я плаваю добре... люблю пірнати... дно річок вкривають різні рослини та водорослі є поживні, є пустоцвіти, просто гарні та прекрасні, а є отруйні, які вбивають в одну мить... Я вбила змію однією з цих отруйних рослин... Сибіле, я піду...— Дівчинка не чікала на відповідь, а пішла геть, бо на сьогодні з неї було досить.
Емеральд поквапилася повернутися до Греммі. В її душі палахкотіло хвилювання за нього, а серце в грудях боліло від надто довгої розлуки. Але з Греммі все було так само, йому не ставало не краще й не гірше. Пробувши з ним декілька годин та не спостерігаючи жодних змін вона втомлена вирішила повернутися до власної кімнати.
Зникли всі бажання. Сліз вже не було, вона стільки плакала в останні дні, що сліз більше не залишилося. Схиливши голову на подушку, ту ж мить сон забирає її у власні обійми. Це не спокійний сон, що надає сил, а бентежний.  Їй снилося, що вона, справжня вона, зачинена в середині неї самої, мов у якійсь в’язниці та даремно розбиває руки в кров, коли намагається звільнитися, вона кричить, але жодного крику не чутно.
Коли вона прокидається, то це наче спасіння. Холод ночі. Вона включає ліхтарик та дістає книгу, починає напружено вдивлятися у літери.

Наступні дні зливаються для дівчинки у непроглядну одноманітність. Вона продовжує навчання та на четвертий день помітний дійсний прогрес. Сибіл проголошує, що вона навчилася читати по складах. Дівчинка продовжує самостійно практикуватися й їй у словах починає відкриватися цілий світ. Книжечка з поезіями швидко прочитується. Вона читає поезії Греммі, якого лихоманить. Поезії заспокоюють й вона легше сприймає його хворобу.
Сини Греммі починають їй погрожувати, що коли їх батько помре вони вб’ють її. До можливості власної загибелі Емеральд відноситься спокійно, бо їй головне аби Греммі одужав. Сини спостерігають за дівчам, з кожним днем вподобають її все більше. Тому згодом їх намір змінюється й вже старший з них каже, що ні вони її не вб’ють — надто вона гарна.
—Я тебе перепрограмую. — Кидає дівчині в обличчя старший син Греммі. — Ти покохаєш мене так само, як зараз любиш мого батька. — Ці слова застрягають у свідомості Емеральд, наче кровожерливий цвях, що впивається у її голову.
—Ні…такого ніколи не буде…я люблю лише Греммі й краще вбийте мене. —Люто кричить вона синам Греммі та біжить геть, а юнаки глузують з неї.
Емеральд відправилася до бібліотеки. Винахідники прийняли її, бо вона не була дурною, а особливо зважаючи, що вона жінка та під дією програми «Кохання». Сьогодні у дівчинки були питання до Сибіла, вона спромоглася скласти до купи натяки Мау, щодо не справжності її кохання до Греммі, те що сказали їй сини Греммі, що вони її перекодують, а ще зауваження самих вчених-винахідників, що вона знаходиться під дією програми «Кохання», та власні сни-кошмари, що змучували її.
Емеральд відшукує винахідника й всі ці питання обрушує на нього. Він її вислуховує, а потім розповідає про створену Ансельмом гіпнотичну програму «Кохання». Дівчинка сидить перед вченим сумна та заклякла, це наче її власний вимріяний світ розлетівся на холодні дзеркальні скалки.
—Тож на справді я не кохаю Греммі? — злякано перепитує Емеральд аби це відбилося у її розколотій свідомості.
—Так. Це тільки така гіпнотична програма, яка заглибила у твою свідомість кохання до нього. — Тихо промовляє до неї вчений, вже в котре це пояснюючи їй та підтверджуючи цей факт. Дівчинка сидить перед ним у старому креслі та виглядає зараз маленькою та переляканою. Він підходить до дівчинки та обнімає її за плечі.
—Емеральд, та це вже великий здобуток, що ти дійшла до висновку про не справжність свого відчуття до чоловіка. Можливо, є шанс зруйнувати програму. — Каже він їй, ласкаво проводячи рукою по шовковистому волоссю дружини Греммі. Вона гарна, але в цю мить зламана й здається ніколи не підведеться. Ансельм знав, що робив — програмі не можливо опиратися, інакше вона зламає тебе, зведе з розуму. Єдине що дозволяє ця програма — кохати.
—Сибіле, прошу поверни мені мене, бо це не я … справжня. — У її очах благання. А вченому приходить на думку, що якщо її не звільнити від цього кодування вона збожеволіє, бо надто вона розумна й надто різних думок переплетено в її голові. Програма «Кохання» придатна лише для жінок, що можуть лишень пасивно любити, але не діяти.
—Емеральд, я спробую але мені потрібен час аби більш глибоко ознайомитися з цією гіпнотичною програмою. Тобі зараз краще сісти за книжки та пошукати інформацію, яка допоможе у лікуванні твого чоловіка. —Порадив їй Сибіл. Дівчинка заливається слізьми та вгамувавши себе  погоджується з тим, що вчений правий.
Й Емеральд більше не губить даремно часу, а приймається за пошуки відповіді, чим вилікувати Греммі. Вона уважно продивляється шафу за шафою, полицю за полицею, книгу за книгою. Їй казали, що вона може тут нічого не знайти, бо з давнини не збереглося книжок щодо ліків та лікування, але дівчинка вперто продовжує пошуки. Навіть з настанням ночі, коли бібліотека пустіє, в ній збираються сутінки та темрява Емеральд не здається, а засвітлює ліхтарик та шукає й шукає. На одній з верхніх полиць вона знаходить згорнутий у четверо папірець, це не книга, а лише якась карта. Це зовсім не те що відповідає її пошукам, але це цікаво, й вона кладе до сумки цей потріпаний та старий листочок аби розібратися згодом, коли буде вільний час.
Дівчинка стоїть на останній сходинці драбини та роздивляється полицю з книжками, що знаходиться під самою стелею. Вона тягне парочку товстелезних книг — вони не підходять їй, але пошукати варто, бо вони з хімії, а вона вже затямила, що це віддалено стосується справи Греммі. Швидко їх погортав усвідомлює, що це не підходить збирається повернути їх на місце й помічає, що там у глибині полиці за всіма книгами завалилася одна невеличка книжечка. Дівчинка вихоплює її з закутка й мало не падає з драбини. У руках Емеральд лежить книга під назвою «Хвороби та їх лікування». Вона озирається чи не має когось у бібліотеці, проте вона одна, похапцем ховає книгу у власній сумці. Ця знахідка є найдорогоціннішим скарбом за нього варто було віддати «Метелика». До того ж ця знахідка дещо доводить, не сама знахідка, а де і як вона була знайдена — книжки дійсно вилучалися цілеспрямовано за певними спеціалізаціями, Емеральд пощастило, бо й цю книгу збиралися знищіти, але вона звалилася у шпарину та була заставлена іншими книжками.
Цього вечора Емеральд сидить біля Греммі та пильно досліджує симптоми хворого. Вона сидить поряд з ним до глибокої ночі поправляє його ковдру, що збилася, відводить волосся з обличчя. Він дуже схуд. Не було жодного сумніву, що хвороба його вбиває. Мау примушував Греммі їсти, проте це йому вдавалося складно. Дівчинка читала йому вірші про кохання з збірничка поезій.
—Греммі, я кохаю тебе. — Як би їй не казали, що почуття кохання до Греммі штучне в цю мить вона любить його по-справжньому, й нікого не має важливішого для неї в усьому світі або всесвіті. Вона схиляється до нього та цілує у гарячі вуста, а потім читає:
Глянь же: вони зроду-віку ближні.
В жилах їм пристрастю все стає,
Постаті їхні бринять, мов стрижні,
Скоро їх вир жаркий обів'є.
Спраглим — дaно їм буде: уп'ються.
Пильним — дa;но їм буде: узрять.
Хай вони взаємно зіллються,
Щоб обопільно здолать.
На очі Емеральд проступають сльози до кімнати заходить Мау. Він встиг відпочити й готовий прийняти варту біля ліжка господаря. Слуга кладе руку на  плече дівчини.
—Емеральд, йдіть відпочиньте.
—Мау, він помирає? — Шепочуть її вуста. Вона зовсім розбита.
—Тепер в цьому вже не має сумніву. — Надтріснутим голосом відповідає Мау. Дівчинку накриває хвиля холоду й вона починає тремтіти. — Відпочиньте…ви собі шкодите. — Дівчинка кусає губи, сльози, що скочувалися з її очей завмирають, а в очах палає нестримна лють та обурення.
—Для чого…аби потім дістатися синам Греммі й кожного з них кохати так само, як я зараз люблю його?! — люто випалила Емеральд. Вона не стала чекати відповіді Мау, бо це ж він зробив це з нею. Хоча що і як? Емеральд не пам’ятає.

Ліки для Греммі
Дівчинка спала лише декілька годин й за цей час їй здалося, що її розум вибухне. Справді їй ставало гірше з дня на день, як і боявся Сибіл вона починала сходити з розуму. Ніч не приносила ні спокою, ні відпочинку, а оберталася нескінченним жахіттям. Дівчинка усвідомлювала, що спати тепер їй протипоказано. Вона читала книгу яку роздобула в бібліотеці та намагалася встановити, що ж за хвороба в Греммі. Емеральд згадувала, як розпочалася хвороба її чоловіка. Просто він однієї днини відчув слабкість, на другий день ще охляв, на третій його почало лихоманити, піднялася висока температура й більше не спадала, він приходив до тями але дуже рідко. Хворів він вже понад два тижні. Схуд й покращення не помічалося. Читаючи посібник по хворобам дівчинка затямила одне — висока температура свідчила про те, що організм Греммі бореться, от якщо вона піде на спад, а він не прийде до тями це вже буде погано. В його організмі була інфекція чи отрута. Якби це була інфекція, то й інші могли підхопити це від Греммі, але більше хворих не було. Хоча й тут було надто багато але, бо інфекцій існувало дуже багато й дівчинка не була спроможна правильно діагностувати. Вірогіднішим було отруєння. Кому була вигідна зараз смерть Греммі? Взагалі то  нікому окрім неї, але вона не могла спокуситися на життя чоловіка, бо знаходилася під дією програми «Кохання». Залишався лише один варіант, що Греммі був вкушений якоюсь комахою, чи подряпаний отруйною рослиною.
 Емеральд читала книгу далі. А в голові вертілося питання — якщо Греммі отруєний, то як встановити, що саме його отруїло? Та й навряд чи ця книга хвороб буде доречна, бо вона написана двісті років тому, тоді не було багатьох загроз які існували в світі зараз.
Дівчинка погортавши книгу до кінця з ненавистю відкинула її від себе. Всі надії розлетілися на друзки. Не дивно, що вчені повикидали древні книжки, як непотріб, бо вони не чим не могли зарадити у сучасному світі, а вона дурна на щось сподівалася. Хоча, нарешті, була якась зачіпка, що Греммі помирає від отруєння. Варто перевірити його тіло, можливо, там знайдеться рана, а там вже буде видно. До ранку чекати в неї не вистачало сил.
 Емеральд прокралася до покоїв Греммі, Мау спав на стільці, вона обережно його розштовхала. Він спочатку її не впізнав, а потім його очі злякано розширилися.
—Що ви тут робите?
—Мау, допоможіть. Мені здається, що Греммі помирає від отруєння. Давайте оглянемо його, можливо, ми знайдемо рану. — Випалила дівчина на одному диханні. Мау не став суперечити дівчині, бо бачив що її кохання до Греммі вже починає межи ти з божевіллям, краще виконати те, що вона бажає. Й вони почали оглядини оголеного тіла Греммі. На початку хвороби володаря оглядали але нічого підозрілого не було знайдено, а зараз лишень перевернувши багатія на живіт та глянувши на його спину Емеральд мало не закричала, а Мау не почав блювати. Дівчинка відступила на декілька кроків геть від Греммі та закрила собі рота долонею аби не закричати, а якщо не стримається та закричить, то притлумити крик.
—Що це, Емеральд? — З огидою поцікавився слуга. На спині Греммі була рана, вже глибока, а коло неї шкіра покривалася лушпинням та набувала сіро-чорного кольору.
—Його хтось вкусив чи він подряпав спину отруйною рослиною… я так гадаю. — Дівчинка напружено розмірковувала, що може зарадити.
—Мені його повернути на спину чи нехай залишиться так? — Тепер Мау згоджувався виконувати будь-яке розпорядження дівчинки. — Можливо рану варто промити?! —Запропонував Греммі. Дівчинка не чула слів слуги, її думки напружено вертілися. Тож, що вони мають. Отруєння, але від отруєння зазвичай гинуть дуже швидко, а от Греммі бореться за власне життя, хоча й знаходиться у безпам’ятстві, це значить… це щось же значить. Дівчинка притулилася до стіни, її руки почали порпатися у волоссі, вона стискала голову, сподіваючись що відповідь прийде. Й відповідь приходить зовсім не очікувано, в голові бринять слова батька: «Запам’ятай, Іверан, ці водорості дуже корисні, якщо арахнід зачепить тебе чи ти подряпаєшся отруйною рослиною приклади ці водорості до рани та треба їх споживати в середину. Але усвідом вони допоможуть лише якщо отруєння не значне, потім їх споживання стане даремним». Батько та вона споживали водорості й просто так, бо вони були корисні та поживні. Тож ці водорості, можливо, застосувати до Греммі, але втрачено надто багато часу й вони навіть зараз можуть не допомогти.
Емеральд вирішує діяти одразу й більше не зволікати, бо життя Греммі висить на волосинці. Вона дістає зі своєї сумки жменю сухих водоростей, це їй ще пощастило, що вони там завалялися. Мау з цікавістю та нерозумінням дивиться на її дії.
—Що це?
—Я сподіваюся що це допоможе. — Вимовляє дівчинка не збираючись вдаватися у подробиці.
—Я не можу вам дозволити це використовувати. — Зривається з вуст вірного слуги Греммі. Дівчинка не дослухається до його слів, вона знаходить невеличку мисочку насипає туди жменю водоростей, заливає водою та розтирає на порох. —Ви чуєте…я не дозволю.
—Чому? —Дівчинка вся у власних роздумах. —Мау, це останній шанс Греммі…чи не ви мені сьогодні сказали, що володар неминуче гине… А я цього не хочу…Прошу…
—Емеральд, це повністю на вашій відповідальності. — Мовив він відступаючи від неї. Дівчинка погодилася із цим. Вона приготувала кашицю з водоростів, почала накладати на рану на спині Греммі. Вона викладає не все, залишає половину.  Мау допомагає їй надалі доглядати Греммі. Дівчинка та Мау приводять Греммі до тями та примушують проковтнути кілька ложечок суміші. Але при тямі він залишається не довго й знову впадає у забуття. На сьогодні Емеральд зробила все чим могла зарадити й повертається до себе. Втомлена одразу засипає на власному ліжку, забуваючи про те що обіцяла більше не спати, але це ж не можливо — цього разу їй щастить й жахи відступають.
 
Від ліків Емеральд Греммі стає дещо краще, вже на ранок рана на спині затягується та відлущується лушпиння, проте температура не вгаває. Дівчинка перш ніж вдіяти ще щось відправляється до науковців, сподіваючись, що вони зможуть дати корисну пораду, все ж таки це ж вони розумники, а зовсім не вона.
Знаходить Сибіла у бібліотеці, відволікає його від якоїсь книги та розповідає все що їй вдалося дізнатися стосовно хвороби Греммі. Науковця зацікавлює лише одне, що вона ці лікувальні водорості споживає вже багато часу.
—Емеральд, в твоїй крові можуть бути потрібні антитіла. —Вигукує він. Вона нічого не розуміє, а Сибіл не збирається нічого пояснювати та тягне її з бібліотеки до лабораторії. Вчені дивуються, коли він приводить її туди. В дівчини з вени набирають ампулу крові. Сибіл спроваджує Емеральд назад до бібліотеки та просить зачекати годин чотири-п’ять. 
Дівчинка розгублено озирається навкруги. Доведеться провести відведений їй час за читанням, проте вона згадує про папірець знайдений колись на полицях бібліотеки, відшукує його у сумці, розташовується подалі від інших науковців та починає своє дослідження. Проходить не мало часу перш ніж вона розуміє, що цей папірець не що інше, як карта всього Міста. Виходить Місто побудоване, як цілісний механізм, й від цього дівчинці стає страшно, бо її розум ще не в силах цього осягнути. Карта зображує підземні ходи під Містом. Вона не усвідомлює з якою метою ці ходи побудовані. Але найважливіше, що вони всі розташовані у різних сторонах Міста, але ведуть до чогось одного. Все це Емеральд досліджує з прагматичною ціллю, що цими знаннями можливо вигідно скористатися, як вона скористалася «Метеликом». Її зацікавлює куди ж ведуть всі підземні шляхи під Містом, над цим питанням Емеральд й б’ється поки від цієї справи її не відволікає Сибіл. Вона продивляється купу книжок, проте про побудову Міста немає жодної, те що в неї опинилося, ця карта, це унікальне та одиничне, можливо навіть, що жоден вчений цього не знає й навіть не здогадується, в цьому дівчинка домінує над ними.
Сибіл підходить несподівано, що Емеральд навіть злякано стрепенулася. Вчений всміхається їй та простягає пляшечку з прозорою рідиною.
—Емеральд, думаю те що ми здобули з твоєї крові має вилікувати Греммі. —Додає він. Дівчинка захопливо приймає дарунок вчених. —Зроби ін’єкцію своєму чоловіку й він піде на поправку. —Обіцяє він й для дівчинки зараз за ці слова немає нічого приємнішого. Сибіл  розповідає як саме вона має ввести ліки до організму Греммі. — Після того приходь знову, бо я хочу розкодувати твою свідомість. — Це шанс яким дівчинка має скористатися, але Греммі важливіший за будь-що в світі. А вона почекає.
Емеральд чітко виконує рекомендації вченого щодо ін’єкції. Тепер залишилося чекати, більше нічим вона йому не може допомогти. Дівчинка декілька годин сидить біля ліжка Греммі але її валить з ніг втома й Мау відправляє її відпочивати. Але вона пам’ятає, що їй обіцяв Сибіл, тому повертається до вчених-винахідників.
Сонце освітлює своїм промінням велику залу з картинами. Емеральд бачить, як цяточки пилу кружляють у повітрі. Сибіл чекає на неї при самому вході, коли він бачить дівчинку, то всміхається їй.
—Я вже вважав ти не прийдеш, бо вже досить пізно. — Говорить він до неї. В очах дівчинки він бачить питання. — Ходімо до лабораторії. Я спробую… але нічого не обіцяю…мій батько залишив записи лише по кодуванню, але не як розкодувати. — Дівчинці його слова завдають болі й прикрості та вона мовчить вже немає сил всьому цьому опиратися. Що ж Греммі скоро стане здоровим й вона буде упиватися коханням до нього. Якщо Сибілу не вдасться звільнити її від гіпнотичної дії, то нічого, вже нічого. Все відведене їй життя Емеральд буде кохати багатія та рабовласника. — В тебе поганий настрій? — Питає вчений.
— Мені сумно…здавалося б я повинна радіти але… мій чоловік має стати здоровим, а я стану власне собою та… наче десь щось не з’єднується… десь є промах. — Спробувала розтлумачити власні почуття дівчинка.
Сибіл на це нічого не відповідає, а дівчинка вирішує більше не вдаватися у дивацькі сентименти. Вони заходять до лабораторії й наступні пів години перетворюються для Емеральд у пекло, бо Сибіл робить їй ін’єкції, прив’язує до залізного крісла, перед її очима мерехтять різні візерунки, вона майже втрачає свідомість, чи взагалі втрачає. Коли ж знову починає себе усвідомлювати, то лежить тепер на жорсткому дивані, мабуть, дивом збереженому з тих прадавніх часів.
В кімнаті горить світло від ліхтарика, а за вікном вже глибока ніч. Сибіл сидить тут же та пильно вдивляється в неї.
—Як ти? — Питає він. Емеральд підводиться й одразу відчуває, як сильно в неї крутиться світ перед очима.
—Не дуже. — Тихо мовить вона.
—Що ти відчуваєш до Греммі? — Напруження відчувається у його голосі. Дівчинка вчувається в себе, при згадці про Греммі в її грудях болісно щемить серце, а на очі навертаються сльози. В неї немов виростають крила …заради цього чоловіка вона лишень й живе на світі. І Сибілу вже не потрібна, її відповідь, бо він вже знає.

Проходять дні. Греммі швидко одужує, йому залишається лише відновити сили. Емеральд, як вірний цуцик сидить біля нього. Програма «Кохання» знову повністю підкорила її. Той кого вона так любить знову  здоровий, що їй ще потрібно.
Вона ходила до вчених-винахідників та виказувала вдячність за їх допомогу під час хвороби Греммі. Сибіл вмовляв її дати йому ще одну можливість розкодувати її свідомість, проте дівчинка відмовилась сказавши, що то тепер не має жодного сенсу — вони всі помиляються й її кохання до володаря реальне та справжнє.
— Сибіле, я вдячна вам за все… але я кохаю Греммі навіть понад дію гіпнотичної програми «Кохання». — Відрізала Емеральд. Більше вона нікого не бажала слухати та була остаточно певна у реальності власних почуттів. — Прошу якщо вам будуть потрібні якісь зовнішні матеріали звертайтеся…я ж бо ваша боржниця. — Сказала дівчинка вченим-винахідникам та поквапилася повернутися до Греммі.
Сини Греммі облизуючись дивилися на Емеральд, проте їм доводилося залишити її у спокої, бо їх володар живий й вони тепер не могли спокушуватися його дружиною. Вони б воліли  вбити її, проте залишалася крихітна надія, що колись вона дістанеться комусь з них. Колись після смерті батька. Від неї краще позбутися, але проти цього була її врода. Й сини Греммі вирішують вичікувати та спостерігати за власною мачухою. Коли ж вона зробить помилку?
А Греммі, який до цього просто любив дівчинку, після розповіді Мау, що це саме вона врятувала його, закохується в дівчинку ще палкіше. Й прихильність Греммі до Емеральд стає тривкішою.

Змагання
Проходять місяці. Греммі остаточно видужує. Тепер все Місто з захопленням очікує на Змагання, які незабаром відбудуться у Тімері-Рікад. Володар готується до цього й збирається виставити на цю подію своїх найкращих та найміцніших рабів. Мау гине від руки одного з рабів, який не бажає приймати участь у змаганнях, а Греммі ще не може взятися за справи, тому Емеральд пропонує свою допомогу. Володар певний час роздумує, в нього в душі борються переконання, що жінки потрібні тільки для задоволення чоловічих потреб, а вести справи може лише чоловік, проте він надає їх шанс й дружина не розчаровує його. Все ладиться в її руках, але Греммі не може з тим змиритися й бажає аби його дружина завжди була поряд із ним, тому наказує Емеральд навчити одного з своїх синів всім обов’язкам, якими опікувався Мау. Вибір падає на старшого — Фелісіо. Він палко приймається за справи, бо за своїм характером він лютий та пристрасний, запальний. Емеральд приходиться з ним важко, проте поступово він переймає на себе всі обов’язки.

Емеральд тихо причинила за собою двері, висковзнула з кімнати Греммі. Вона втомила його й він спав. Дівчинка прямувала до себе. З нею знову щось відбувалося, пояснити собі це було неможливо, зарадити могла лише яка-небудь книга. Їй зустрівся один з рабів-вартових та повідомив, що людолови на замовлення Греммі прислали рабів та їх варто прийняти.
—Добре, я цим займуся. Фелісіо можеш не казати. — Віддала наказ дружина Греммі та попрямувала з рабом-вартовим до кімнати в якій її очікував людолов, що готовий був продемонструвати живий товар.
Дівчинка залишає раба перед дверима й заходить до маленької кімнати. Вона робить два кроки в середину кімнати. Тут з меблів лише стіл та стілець. Велике вікно в яке зараз лине сонячне проміння. Людолов стоїть до неї спиною, він дивиться у вікно на простори пустелі, але щось у його постаті дівчинці знайоме. Він високий та це соломино-золотаве волосся, воно відросло та прибране чорною стрічкою.
—Доброго дня. — Вітається вона. Несподівано її охоплює страх та вона починає тремтіти. Їй страшно від того, що буде з нею коли ця людина повернеться до неї. Людолов зачувши її голос швидко обертається.
Хіба серце не в грудях? Серце б’ється вже зовсім не в грудях, а в голові, у скронях. Вона нічого не чує, крім биття свого серця. Чому воно так болить?
—Іверан?! — Шепоче він та в один крок зупиняється коло неї. Так вона знає його, але ці спогади наче крізь марево темне та в’язке. Людолов простягає до неї долоню, а вона бажає відсторонитися від нього та не може навіть ворухнутися. Один його дотик щось розіб’є в середині неї, від одного голосу вже починає заходитися друзками. Його пальці людолова такі приємні торкаються її щоки. Й її світ руйнується. Спогади розлітаються на шмаття. Пелена падає з очей.
—Деймоне…—тихо каже вона та згадує, все згадує…

Після того, як Мау сильно вдарив її та вона втратила свідомість дівчинка прийшла до тями у темному приміщені, вона намагалася вирватися але по руках та ногах була прикута до стільця. Мау вливав їй якесь солодко-гірке пійло до рота, що перед очима почало все кружляти, потім щось завертілося та їй казали й казали про любов до Греммі. Спочатку в неї були сили кричати та говорити: «Ні». А потім…Якась машина невпинно мерехкотіла перед очима вибудовуючи дивні мережива, а вона вже не бажала на це дивитися та її примушували. Дивитися й дивитися…
Прийшла до тями вона серед купи жінок, яким Мау віддав наказ привести її до відповідного стану, аби цього ж дня дівчина була представлена володареві. А в грудях її розливалася гаряча пожежа кохання до чоловіка, якого вона бачила лише один раз у житті. Дівчинка готова була заради нього зробити все на світі.

—Іверан. — Людолов всміхається їй. Проти власної волі він схиляється до неї. Яку сильну владу вона має над ним! Дівчинка така сама, як він запам’ятав. Але Емеральд починає бити його та лаяти самими добірними лайками, а таких вона знає багато, не дарма ж вона з батьком ще з дитинства ходила на змагання.
—Ненавиджу тебе, Деймоне. — Кричить на нього вона та б’є.  Він дає їй випустити пару та потім обережно стримує. — Пусти мене… Я хочу тебе вбити. — Від люті та ненависті дружина Греммі переходить до сліз. Деймон обережно обіймає її, стирає сльози, що так й скочуються по її очах. Цілує її у скроні, лоб, щоки. Втішає, а потім Деймон не втримується та цілує по справжньому. І цей поцілунок  запалює пожежу тіл знову.
Так…
Вона ніколи не любила Греммі.
 
Коли до кімнати прочиняються двері Фелісіо з ненавистю завмирає на порозі, бо його бажана мачуха стоїть у обіймах людолова. Вона проміняла його батька, його та його братів на якогось людолова.
 —Емеральд, як ти сміла. — Люто гаркає він на дружину Греммі. — Батько про все дізнається.  — Емеральд відсторонюється від Деймона та з погордою дивиться на Фелісіо.
—Мені все одно. — Вона чеканить кожне слово. —Я ненавиджу вас всіх. — Її обличчя перекошене від люті та ненависті. Вона кричить про це не піклуючись про те, що раби почують.
—Схопити його. — Віддає розпорядження син Греммі. Раби обступають Деймона, він починає оборонятися, Емеральд допомагає йому, проте сили надто не рівні й врешті людолова та Емеральд перемагають. Деймона тягнуть до підземель Тімері-Рікад, коли раби волочуть Деймона повз Фелісіо він дозволяє сові ще кілька раз пнути нещасного. — Ти гарний екземпляр для змагань я відправлю вдячність Терре. — Й Фелісіо більше не цікавить Деймон. Він повертається до Емеральд, що продовжує пручатися, хоча раби її міцно тримають. — А тебе ми перекодуємо. — Фелісіо підходить до дівчини та міцно впивається своїми пальцями у підборіддя, потім залишаться синці. — Батько тобі цього не подарує. — Погрожує він їй, а Емеральд тепер все одно. Її огортає ненависть до всього навкруги: до Міста, до Греммі, до його синів, до змагань. Найбільше огидно те, що вони змогли штучно привити їй кохання до огидного їй чоловіка, до того ж вона готувала змагання, які завжди ненавиділа. Емеральд неспроможна відповісти навіть самій собі, що з цього більше гнітить її.
Лють та ненависть допомагають дружині Греммі вирватися з рук тримавших її рабів та накинутися на Фелісіо. Раби ледь відірвали її від сина Греммі, вона покусала його та роздерла йому обличчя. В цьому її вчинку прозирала тваринна лють, вона бажала вбивати, як й вони. Цей світ варто знищіти, Місто варто знищіти. Суспільство, таке суспільство не має існувати! Фелісіо ніколи не був красунчиком, але тепер він назавжди залишиться виродком. Емеральд знову тримали, Фелісіо вдарив її по обличчю, бризнула кров, проте лице й без того було забруднене кров’ю.  — Тягніть її до головної зали, а я піду про все повідомлю батька.
Дівчинці все одно. В її серці більше не залишилося кохання там лютує чорна ненависть.

Коли Греммі дізнається про зраду Емеральд він не може в це повірити. Та коли він представ перед дівчиною, то всі його сумніви зникають. Але він кохає її й ладен пробачити все що завгодно.
—Емеральд, сонце моє. — Чоловік простягає до неї руку та бажає доторкнутися до неї, а вона увертається. В її зелених очах Греммі вбачає ненависть, глибинну зеленкувату ненависть, це наче сказ.
—Ні…не торкайтеся до мене…ви огидні…примушувати таким чином жінку…— з її прекрасних очей хлюпотять злі сльози. — Я ненавиджу вас… Греммі… краще вбийте мене. — Кричить йому в обличчя слабка дівчинка.
—Емеральд… кохано моя…— мовить він до неї. Дівчинка стоїть по серед зали на колінах та погойдується в зад та вперед, з одного боку й до іншого. Дивно, що після всього того, що з нею зробили вона ще тримається та не збожеволіла. До того залишився один крок.
—Ненавиджу… Ненавиджу… Ненавиджу… Ненавиджу… Ненавиджу…… Ненавиджу… Ненавиджу… Ненавиджу… Ненавиджу…— Наче якесь рятівне закляття проказують її вуста.
Греммі розгублено повертається до Фелісіо та віддає наказ знову обробити дівчинку програмою «Кохання». Та з того нічого не виходить, вдруге програма не фіксується на дівочій свідомості.
Рабовласник не бажає втрачати дівчинку але її ненависть пересилює все. Володар звертається до винахідників, проте вони відмовляються щось зробити з дівчинкою, бо для них Емеральд стала другом й однією з них, а своїх вони ніколи не зраджують. Греммі з того лютує ще більше та погрожує, що якщо вони не змінять свого рішення, то один з науковців буде повинен взяти участь у змаганнях. Ото буде потала для глядачів! Але відповідь вчених залишається тою самою. Для участі у змаганнях серед вчених-винахідників вибір Греммі падає на Сибіла, бо він ще пам’ятає про зраду Ансельма, який вкрав з його скарбниці дивну металеву коробочку та втік з Міста. Крадіжка статків багатія це найстрашніший злочин. Греммі, звичайно не знав, що робити з цією безглуздою коробочкою, рахував її маловартісною але крадіжка?! Цього він не міг подарувати. Й сину цього крадія він теж не пробачить відмови та опертя його бажанням.
Володар робить ще одну спробу вмовити Емеральд залишитися з ним. Він ладен на все аби тільки вона була з ним, хай не любить аби тільки була поряд.
—Емеральд, ти ж моя дружина. — Наполягає він. — Ти маєш бути зі мною.
Після марних спроб перекодувати знову її свідомість Греммі зачинив дівчинку у її покоях. Де вона ні в чім не має потреби. Синці поступово сходили з її обличчя, а рани та подряпини загоювалися. Виявилося тіло загоюється на багато швидше, ніж пошкоджена душа та серце.
Греммі не бажав аби дівчинка покидала його, він намагався з нею жити проти її волю… Цим він зробив останній крок до остаточного божевілля Емеральд.
Але скоро йому це набридло, бо вона була байдужа, зовсім не та неймовірна та повна життя. Її ненависть змінилася на байдужість й з цього стану її нічого не могло пробудити.
—Я ніколи не була твоєю дружиною… я вільна…— Її голос шуркотів наче пустельний вітер.
—Емеральд…— Греммі зробив все що міг. — Я б вбив тебе, як рабу що зрадила мене. — Проказав він думаючи, що хоча б ці слова приведуть її до тями, але дівчина не реагувала продовжуючи наче привид сидіти на підлозі. —Та тобі я зобов’язаний  життям… відпустити тебе я не можу… якщо не бажаєш бути моєю дружиною, то тобі лише один шлях… на арену. — Ось її вирок, рабовласник та багатій його проголосив.
—Я не мала тебе рятувати… я знову зробила цю помилку…— Мовила вона в голос, але наче говорила до самої себе. — Я хочу на арену… вмерти…так.. Вмерти це щастя... там тато... — Емеральд знову починала розгойдуватися з одного боку в інший у такому стані Греммі вже нічого не міг від неї добитися. З важким серцем він пішов геть, з силою гримнувши дверима, але це вже не долетіло до збожеволівшої дівчинки. Греммі страждав, бо це його перша втрата за життя.

Тімері-Рікад  перш за все маєток Греммі, але це й арена для змагань. І сьогодні той очікуваний день, коли розпочнеться гра. Внутрішне подвір’я — парк-арена, або  Адрена, саме там де свого часу гуляли володар та його дружина, зараз був перебудований у арену з пастками: насипи, вали, заваленки дерев, прірви.
 На арену вже випустили комах-велетнів та тварин-гигантів. А навкруги по великих коридорах другого  та третього поверху маєтку довкола арени зібралися глядачі, саме вони голосили про початок змагань. Цього разу змагання були надто цікавими, бо в них приймали участь не тільки раби, бідняки та майстрові, а родзинкою була троїця: людолов, вчений-винахідник та дружина Греммі. Ніхто не вважав, що дівчинка довго протягне на арені, бо ходили чутки, що вона божевільна. Вчений також не міг нікому скласти конкуренції. Лишень людолов мав шанси на перемогу.
Щодо особливості змагань: на арену випускалося п’ятнадцять гравців не мало жодного значення жінок чи чоловіків, зазвичай перевагу віддавали чоловікам, бо вони довше могли протриматися проти кровожерливих тварюк. Рівно стільки ж випускалося й комах та тварин на кожного гравця по одній бестії. Змагання рахувалися завершеними, коли всі комахи та тварини були мертві. А всі граки, яки вижили рахувалися переможцями. Раби не отримували волі, а ставали гравцями наступних змагань та згодом наступних й наступних, якщо вичайно виживали, інші ж винагороджувалися грошовими призами. Переможців було не багато — один чи двоє, але найчастіше гравці гинули раніше за тварин. Як зброю на арену можливо брати лише декілька предметів, проте цього разу для Емеральд зробили виключення залишивши при ній її сумку з усілякими речами. Це був останній подарунок дружині від Греммі. Змагання  не тривають довго, вони розпочинаються о другій годині дня, коли спека починає вгавати та продовжуються до глибокої ночі, гравці замерзають холодної ночі, вранішньої спеки мало хто може перетерпіти, а до наступного вечора вже ясно хто переможе, чи переможців не буде взагалі.
Тварини та комахи були запушені, переважно це були: арахніди, двоє велетенських скорпіонів, ящірка, велетенська пантера, змія неосяжних розмірів та жук-вбивця. Глядачі бачили, як всі ці тварюки розбіглися по арені, тепер вони бажали аби на арену відправили гравців.
Світить сонце. Засліплює очі. Кровожерні тварюки помайнували ареною шукаючи собі прихистку від палючого сонячного світла. Глядачі кутаються у свої одежі, аби сонце не попалило шкіри. Захисний щіт вже зсунувся над Містом, бо сонце вже не спопеляюче, проте берегтися ще треба.
—Гравців... гравців... гравців— Наполегливо волають глядачі, що шумлять та галасують з усіх боків арени. Греммі наказує випускати гравців по одному з різних боків арени. Гравці не бачать один одно до змагань. Відчиняються двері й з різних боків на арену одночасно ступають пятнадцять учасників.
Греммі перед початком змагання детально вивчив програмку, хто буде приймати участь разом з Емеральд. По при все, він хоч і не сподівався на її перемогу й вона була б йому наче кістка в горлі, але він не бажав її смерті, до того ж вона так й не вийшла з свого закляклого стану. Греммі був певен, що Емеральд загине одна з перших. Він ще раз глянув на програмку на якій схематично вимальовано гравців та позначено одним символом їх класову приналежність. Тож, у змаганнях приймали участь дев’ятеро рабів, жоден з них ще не був  переможцем; один бідняк — Сен пішов на змагання аби підзаробити грошенят; один майстровий — молодий, проте дурний та запальний, був здан на змагання за часті бійки у пивній, рідні намагалися його відкупити проте Греммі не поступився; жінка з майстрових, чоловік заплатив нею за власні борги, жінка була міцна та дужа; й трійця Емеральд. Греммі навмисне наказав цю трійцю розділити, тож вони знаходилися у протилежних боках арени.
Гра почалася. Кожен з учасників мав власну манеру виживання на арені.
Емеральд завмерла й нікуди не рухалася. Сонце. Холод. Ніч або день їй було все одно. Вона наче не помічала, що тепер знаходиться на арені й будь-яку мить може стати здобиччю голодного арахніда, чи ще будь-кого.
Деймон же як тільки його випустили на арену кинувся на пошуки Емеральд, його не цікавили інші гравці, або арахніди. Навіть до підземель Тімері-Рікад долинули чутки, що в змаганнях бере участь красуня Емеральд й людолов бажав впевнитися, що то лише чутки, а якщо не чутки...
 —Що він робить.... що за дивна тактика?— голосили глядачі. На одному боці арени зав’язалася сутичка. Гравець був вбитий. А лютий арахнід вгамовував свій непомірний апетит.
На жінку кинулася ящірка. Дужа жінка схопила палицю, що валялася недалеко від неї та почала нею лупцювати ящірку, чим тварину лише роздратувала. Їй довелося кинутися з глиб парку-арени, а ящірка не відстаючи її вже наздоганяла. Чувся передсмертний крик жінки. Цей крик пролетів над ареною-парком, а шалена братія глядачів його весело підтримала. Ящірка ще довго згодом вовтузила тіло нещасної по арені.
Вчений-винахідник попрямував довкола арени, бо він також збирався відшукати Емеральд, проте він був не так рішуч, як людолов. Він пішов неквапливо, весь час озираючись навкруги.  Арахніди їм не цікавилися, мабуть, з науковців поганий наїдок.
Деймон вже помітив дівчинку й був від неї не далеко, коли на нього кинулися одразу два арахніди. З одним він би ще зміг впоратися, але двоє. Людолов вчасно відскочив, коли арахніди зчепилися виборюючи право на нього межи собою.
—Іверан! — Підбіг він до дівчинки та почав тягти у глиб парку, проте вона дивилася крізь нього. Не бачачи та не розуміючи того, що діється навкруги. — Іверан... що вони зробили з тобою? — Він почав трясти дівчину за плечі, аби вона отямилася. —Дівчинко ти потрібна мені. — Деймон озирається навкруги, так арахніди розібралися межи собою. Один вбив іншого й останній тепер хотів поласувати своєю жертвою. Щоб Деймон не робив Емеральд байдужа до всього, сама вона йти не буде, то ж він підхоплює її на руки та перекидає через плече й біжить вже разом із нею. Їх оточують колючі зарослі, а під ногами крихка пісчана поверхня. Довго йому бігти не доводиться, бо тепер йому припиняє шлях інший арахнід. Деймон ледь встигає прослизнути повз нього, він скидає дівчину на землю та вступає в бій з арахнідом, а до них вже наближається ще один.
—Іверан, якщо бажаєш жити, то краще тобі зараз прийти до тями. — Кричить він дівчині.
До пошкодженої свідомості дівчини пробиваються лише якісь крихти. Вона залишається десь там серед скалок зруйнованого світу. Як віднайти сили та побудувати власний світ з початку, цеглинку за цеглинкою? А може нічого не будувати...  Якийсь знайомий голос проникає до неї. Сонячне світло застить очі. «Дівчинко ти потрібна мені» бринять у її голові слова людини, яка їй не байдужа, чи ж вона знову має зробити одну й ту саму помилку. Ні вона більше нікого не бажає рятувати. Тут затишно й ніхто не може завдати їй шкоди.
Деймон вважав, що вже все — його час на смерть прийшов, проте йому на допомогу приходить юнак, він дужий та вмілий й швидко коло чоловіків лежать гарненькі два трупики арахнідів. Людолов впізнає свого рятівника, це як раз бунтівливий брат дружини Греммі — Лемен.
— Ну, що ось й зустрілися. — Всміхаючись промовляє юнак, здається йому байдуже, що він на арені, його грайливий та безтурботний норов ніщо не знищить.— Не дивуйся, Деймоне, в наші родині не прийнято бути боржниками.— Лемен підходить до Іверан, піднімає її з землі. Довго дивиться на дівчинку, намагаючись віднайти в ній риси, які він пам’ятав та образ якої зберігав у власному серці. Він обіймає її. — Сестро... це ти... Іверан. — Він цілує її у скроню. Дівчинка й до нього залишається байдужою. — Що з нею... чому вона така?
 —Не знаю. Лемен... — В очах юнака Деймон прочитує німе питання. —Ні…ми не залишимо її. — Пообіцяв арахнолов. До них долинає чийсь крик, вони не змовляються, Лемен підхоплює сестру, а Деймон тримає ніж на готові. Варто допомогти, якщо це їм дійсно вдасться. Через якусь мить до них біжить чоловік в окулярах й одразу зрозуміло, що перед ними вчений-науковець. Його переслідує арахнід, а на руці помітний великий кровоподтік, рухи чоловіка вже не певні. На допомогу вченому приходить Деймон, а Лемен хапає вченого за руку та тягне далі від місця сутички. Деймон долає ще одного арахніда, але його сили ослабли. Скільки він ще витримає це змагання з велетнями? Ще один чи два арахніди, але з іншими тварюками йому вже не впоратися.
Деймон наздоганяє Лемена та науковця. Винахідник не просто поранений, йому на шляху зустрілася зміюка й на руці в нього розцвітає її дарунок, отрута вже струменить по його тілу. Допомогти нічим не можливо. Він ще стоїть на ногах, здатен бігти, але його хвилини життя дуже скорочені.
Гравці виходять на відкритий простір, галявину з пагорбами та оточену зеленими деревами. Втомлені сідають на невеличкий пагорб вкритий рідкою зеленою травою, земля ж рідкісного темно-чорного кольору
— Ви друзі дівчинки? —Питає винахідник.
—Я Деймон… я вловив та продав Іверан-Емеральд — Греммі, а це її брат Лемен. — Розповів людолов. Місцевість навкруги змінилася, замість колючок тепер дерева та кущі з зеленим та інколи пожовклим від спопеляючого сонця листям. Тут приємно, певна райська ідилія аби не арахніди.
—Не варто було її продавати. —В словах винахідника відчувався докір. —Краще б залишив собі. Я, Сибіл, вчений-винахідник й вона мій друг... вона друг всіх вчених-винахідників. — За це відчувалася його гордість.
—Сибіле, що з нею? — У розмову втрутився Лемен, що дуже хвилювався за сестру. Емеральд він поставив на ноги й вона стояла, але здавалося нічого навколо не помічала й те їй було зовсім не цікаво. Вченому досить було одного погляду, аби встановити діагноз. Він у розпачі відвернувся від дівчинки, затулив обличчя руками.
—Я гадав, що це лише чутки…— вчений почав лаятися. Все було даремно. Деймон почав його трясти за плечі та вимагати відповіді.
—Хіба не бачите, що вона з’їхала з глузду. — Мовив Сибіл.
—Але вона була нормальна… з нею щось відбулося, коли вона мене побачила…— Почав говорити Деймон. Тоді вчений розповів, що Греммі піддав дівчину дії гіпнотичної програми «Кохання».
—Я намагався їй допомогти… в мене нічого не вийшло…так…— Вчений виглядав так немов на нього найшло прозріння або осяяння.  — Так, я й не міг їй допомогти… а коли вона побачила тебе, Деймоне, а особливо коли ти до неї доторкнувся… дія програми розсипалася, як карточний будиночок… гадаю дівчинці було дуже не приємно усвідомлювати, що Греммі знайшов  шлях приборкати її...— Сибіл безнадійно вдивлявся в дівчинку.  Вона не могла ...ну просто не могла... не мала права збожеволіти.
Десь поряд почувся муркіт пантери, яку голодною випустили на арену й її голод не могли згасити два чи три гравця яких вона вже з’їла, можливо, лише загризши всіх гравців вона наїсться.
—Нам краще знайти якесь укриття.—Запропонував Деймон. Так справді на арені не гоже довго залишатися на одному місці. Компанія почала занурюватися у хащі парку. Деймон йшов підтримуючи вченого-винахідника, а Лемен тяг за собою сестру. Навколо них згущалися зарості. Сонце поступово скочувалося до обрію, день йшов на спад. У середині арени, захованим у хащах гуркіт та галас глядачів був чутний на багато менше, майже притлумлявся. Вони йшли не довше десяти хвилин, коли ноги Сибіла остаточно відмовилися йти.
—Все досить. Отрута діє надто швидко. — Простогнав він.— Залишіть мене... все одно мені вже не допомогти. —Й справді Сибіл зблід, це була вже не блідість, а якась зеленкуватість. Очі за товстими скалками окулярів були затьмареними та щомиті закривалися все більшою пеленою. Деймон обережно опустив його на землю, з останніх сил Сибіл витяг з своєї кишені невеличку металеву коробочку з візерунками. — Це Емеральд... це її... можливо... допоможе.— Слова та голос вченого надтріснули, були легкими та ледь чутними. Дівчинка вирвалася з рук Лемена та опустилася на коліна коло свого вчителя. Аби вона знову отямилась, прокинулася до реальності, мала  загинути дорога їй людина. В очах нарешті знову відчувалась присутність. По щоках скочувалися сльози. Дівчинка взяла вмираючого за руку та тримала поки його очи не заскляніли. Потім вона розгублено глянула на Деймона та Лемена. В її очах в будь-яку мить знову було готове розплескатися божевілля.
—Він не був народжений для арени.— Вона нахилилася та поцілувала його у лоба, а потім прийняла з його холонучих рук металеву коробочку. — Сподіваюсь, Сибіле, ти потрапиш до кращого світу. Дякую тобі за все!— Мовила дівчинка вже до не живого вчителя.
—Іверан, ходімо вже час. — Наполіг Деймон. Дівчинка підвелася та схопила його за руку, так треба бігти звідсіля якомога швидше. Брату вона всміхнулася, хоча радше було треба плакати. Чому він тут на арені?
—Якого біса ти тут, Лемене?—Зловісно випалила вона до брата.
—Не міг вгамувати свою бунтівливу натуру, сестро.— На бігу кинув він. Їх шлях притлумила ящірка, звідкілясь виповзла величезна зміюка, а на довершення показалася пантера. Від такого арсеналу тварюк ніхто з них вже не чаяв піти живим.
—Ну, що бажаю успіху. — Мовила Емеральд й перша кинулася в бій з ящіркою, залишаючи Деймонові та Лемену самостійно обирати собі суперників. Ящірка виявилася вже добряче побитою, тож дівчинці доведеться прикласти менше зусиль, ніж аби ящірка мала повний запас сил. Ящірка, це не арахнід, з нею варто бути обережнішою. Аби її вбити потрібно нанести значне ураження у декілька місць. Емеральд наносить перший замах, з огидної плоті тварюки бризжить кров, але ящірка лише більше лютує та валить дівчинку на землю. Іверан викручується та наносить ще один замах. Ящірка стогне, тепер її варто добити аби не мучилася. Дівчинка ранить її в третє й ящірка падає, обдаючи  кров’ю та внутрішніми мерзотами.
Ящірка перш ніж Емеральд її добила декілька разів сильно б’ється о пагорб і врешті земля з нього осипається, відкриваючи металевий округлий отвір, що веде кудись у підземелля. Лаз не надто помітний, бо насип закритий густими заростями. Це точно лаз, але він зачинений та з дивним замком, він нагадує Емеральд візерунок на персні, що дав їй колись Мау. Й вона не довго зовлікає та прикладає його до замку, з середини спрацьовує механізм й отвір відкривається. Перстень вислизує з замку до рук дівчинку. Це щось неймовірне!?
Справи у Деймона та Лемена на багато гірші ніж у неї. Деймон весь час лишень намагається услизнути від змії не в силах нанести їй навіть подряпини, а зміїний язик весь час хлиськає поряд. Лемену пантера нанесла глибоке поранення й він сходиться кров’ю. Бачачи це Іверан не розмірковуючи далі кидається на допомогу брату. Вона відбиває Лемена у пантери, що вже вважала Лемена своєю здобиччю. Битися вони більше не можуть, це вже надто не рівний бій, потрібно десь сховатися й куди ці потвори не зможуть пролізти. Лаз, запримічений неподалік приходиться у нагоді, саме там вони можуть сховатися, туди вона й тягне Лемена. Хлопець слабне на очах, варто притлумити кров, але лише там у безпеці.
—Деймоне, скоріше сюди... ховайся... цю тварюку ти все одно не зможеш... а мені ти потрібен живий. — Кличе Іверан свого друга людолова. Вона затягує Лемена в середину, а через мить до них приєднується й Деймон. Одного погляду на Лемена Деймону вистачає аби усвідомити, що брат дівчинки протягне не довго. Іверан вгадала звірюки хоч й прагнули їх дістати проте пролізти не могли у лаз. Деймон допоміг дівчинці затягти брата трохи далі від входу. Тварини ще трохи повили та постогнали, але їм нічого іншого не зосталося, як шукати собі іншу здобич. Що відмінно, на арені ще багато гравців якими можливо поласувати!
Іверан прийнялася за рану Лемена, намагалася зупинити кров, але це не вдавалося. Деймон говорить, що пройде подивитися далі, куди це вони потрапили. Він бажає аби дівчинка хоча б в останні хвилини побула з братом. Вона сьогодні втратила друга, а тепер ще й брата. Деймон дійсно дивувався — на неї звалилося надто багато, й вона дивом не збожеволіла. Дівчинка не тримає його, коли він йде досліджувати тунелі. Вона радше щаслива, що він залишає її з братом.
Холод залізної підлоги не так холодить серце дівчини, як відчуття безпорадності та не можливості допомогти Лемену. Короткі сонячні промінчики ледь заповзають до тунелю відбрасуючи сіруваті розмивчасті тіні, а далі темрява. Голова Лемена покоїться на її колінах, вона ласкаво гладить його волосся. А він дивиться й дивиться на сестру.
—Ти стала гарною, Іверан. — Тихо мовить він. Вона розуміє, що він ледь стримує крик настільки йому боляче.
—Лемене... мій любий молодший братик...— Сльози скрапують по щоках дівчинки. —Вибач... вибач мені, що нічим не можу допомогти...—Лемен тремтячою рукою стирає її сльози.—Я й татові не змогла допомогти....
—Ти ж дівчинка... не вимагай від себе не можливого. — Бліді вуста юнака розтягуються у подобі посмішки. Імеран знає, що ця посмішка через силу. —  Ти завжди була така та бажала більшого.
—А ти завжди ліз у бійку... мати казала, що одна з них доведе тебе до арени… Лемене, навіщо? — Але її питання хлопець залишає без відповіді.
— Мама завжди права... добре, що в неї є Тоні... він не такий як ми з тобою... зірвиголови. — Шепоче Лемен. Емеральд цілує його у лоба, а її сльози знаходять свій пристанок на його щоках, вустах та очах. — Вибачся за мене перед ними... я їх дуже люблю... і тебе. — Слова хлопця застигають. Вона тримає його за руку та відчуває, як серце робить свій останній замах та назавжди зупиняється.
Коли повертається Деймон дівчина заходиться сльозами — в неї істерика. Він опускається поряд із нею та притягує її до себе та заспокоює, наче маленьку дівчинку. Минає не мало часу, поки Емеральд заспокоюється. Вона бліда та змучена. Скільки? На скільки її ще вистачить? Взагалі-то вже всі ресирси її нервової системи вичерпані!

Таємниця Післясвіття
Вони тут у безпеці. Чи лише так здається?
Вона затягла Деймона у підземелля. Поряд лежить тіло її мертвого брата. І вона не може його поховати та віддати йому останню шану. Він назавжди залишиться тут у цьому тунелі. Їх не будуть шукати, бо про цей тунель ніхто не знає, бо він був заритий під землею, це завдяки ящірці він відкрився. Тунель не помітний, а арена надто велика. Вважатимуть, що їх з’їли ці люті та ненажерливі тварюки. Хоча варто зачинити двері до лазу. Деймон допомагає дівчинці притягти назад металеві дверцята. З цього боку теж є замок. Притуливши перся до отвору вони чують, як клацає механізм. Тепер вони зачинені у нескінченному лабіринті підземель.
—Емеральд...— почав тормошити дружину Греммі, чи колишню дружину Греммі Деймон. — Варто йти. Я пройшовся... далі тунелі широкі... можливо, вони виведуть нас з-під арени. — Дівчинка не одразу усвідомлює сказане людоловом, бо її розум затьмарений горем, але згодом до неї починає доходити. Вони опинилися у тунелі, щось колись... так вона про це читала і в неї десь є карта.
—Посвіти, прошу.— Іверан копошиться та щось відшукує у власній сумці, згодом з відтіля виниряє згорнутий у четверо папірець. Дівчинка обережно розгортає його й перед ними визирає карта тунелів. Емеральд пояснює, як її варто тлумачити. — Ти пам’ятаєш у якій частині арени ми натрапили на прохід. Деймон показує це місце на карті. Якщо слідувати карті, то вони не дуже заглибилися у підземелля та залишалися лише при самому вході.
—Де ти її знайшла?— питає Деймон. Він розуміє те, що в руках дівчинки, це справжній скарб. Як завжди Іверан вміла дивувати, хоча чому, вона навіть спромоглася стати другом вчених-винахідників й викликала в них глибоку повагу.
— У бібліотеці вчених-винахідників, коли шукала книгу по хворобам аби вилікувати Греммі. — З сумом відповіла дівчинка.
—То це не плітки, що саме тобі він завдячує своїм життям.... про це йде мова по всьому Місту. — Додав Деймон. Дівчинка пильно та уважно досліджувала карту, нарешті вона прийшла до якогось висновку й вирішила про це повідомити свого супутника.
— Здається я знаю куди нам іти...
—Ми вийдемо за межі арени? — Перепитав Деймон.
—Не знаю ходи ведуть лише до одного місця... сюди. — Й Емеральд показала це місце на карті. — Все одно в нас з тобою не має іншого вибору, як йти туди.... — Іверан пропонувала план дій, проте вона залишалася байдужою.
—А що буде там? — Не вгавав з питаннями арахнолов.
—Не знаю, але всі тунелі ведуть туди... мабуть щось таки цікаве...— Іверан згорнула карту та повернула її на місце. Кинула свій останній погляд на брата. Та пішла далі в глиб тунелю. Деймон покрокував за дівчиною, вона йшла попереду та освітлювала шлях ліхтариком, а Деймон йшов трохи далі, захищаючи тили. Більшість шляху вони йшли мовчки, проте інколи Іверан питала Деймона про його життя поки вона була дружиною та рабою Греммі. Й людолов розповідав, що він перекваліфікувався на арахнолова  та це завдяки їй. На таке вона лише всміхалася. Розповідав про те як відбулось його знайомство з Леменом, про те як він зустрівся з її сім’єю. За це дівчинка вдячна йому. Деймон розповідає й про те, що хоч він й став арахноловам, це важка праця, легше вловити людину. Такий висновок чоловіка Іверан зовсім не дивує. Він хоч і став арахноловом, проте Терре досить часто звертався до нього з проханнями провести договір, то з одним багатієм, то з іншим, бо в Деймона гарно завжди виходило торгуватися. Деймон же в свою чергу опитує дівчинку про її життя із Греммі, але вона відповідає, що це наче затьмарення й то була не вона. Програма «Кохання» змінила не тільки її справжні почуття але й її вчинки, зробивши з неї іншу людину.
Проте більшість часу вони йшли мовчки. Емеральд інколи діставала карту та з нею звірялася. Тунель був дивний, цілковито залізний й чомусь ніде не проглядала ні краплинки іржавчини, метал наче натертий до блиску, а світло від ліхтариків Іверан та Деймона інколи навіть било по очах. Жодної краплини води, бруду чи павутиння. Бруд та пісок були лише на самому вході до тунелю, але й їх принесли вони. Повітря сперте та з маловиразним металевим присмаком, наче рот та ніс наповнені кров’ю.
Після двох годин проведених у тунелях вони зробили невеличкий привал, аби відновити сили та відпочити. Дівчинка хотіла пити та вже був й час чогось поїсти, в останні дні вона майже нічого не їла, а тепер в неї апетит був майже вовчий. Вона по копошилася у власній сумці та виловила звідти крихкі залишки сушених водоростей, в Деймона виявився маленький бурдук з водою.
—Прошу. — Дівчинка протягла йому декілька сушених водоростей. — Не смачно, проте корисно та вистачає на довго.
—Дякую... Що буде з нами, якщо ми виберемося з відси? — Дівчинка не очікувала такого питання, та навіть не задавала його власне самій собі. Тепер її лякало таке питання, бо останні дні вона могла думати лише про смерть та бажала власної загибелі на арені. А тепер? Чи могла вона повернутися до Ініке й Тоні? Ні. Бо вона не вберегла ані батька, ані Лемена. Та й навряд чи Греммі коли-небудь залишить її у спокої. Деймонові Греммі також ніколи не подарує того, що він був причиною, що зруйнувала підсвідоме кодування. Вони більше не мали права жити у Місті. Але Іверан ніколи й не бажала тут жити. Це суспільство...
—Я повернуся до пустелі...й ти теж...
—Й ми будемо завжди у пустелі.... виживати... боротися за власне виживання?— Деймон не здатен був повірити у таку можливість. Пустеля його жахала, мабуть, наскільки дівчинку лякало Місто.
—Деймоне, я не знаю інколи краще та легше вмерти чи загубитися у власній підсвідомості... Я знаю лише одне не пустеля ані це Місто не є досконалими й вони рівноцінні. Пустеля та її загрози тобі відомі й ти можеш з ними боротися, в Місті ж шансу не потрапити в пастку менше. — Дівчинка взяла з рук людолова пляшечку з водою та зробила декілька ковтків.—Наш світ не досконалий... суспільство... ходімо далі... якщо карта не зраджує, то вже скоро ми прийдемо. — Питання «Куди?» не зірвалося з вуст Іверан ні Деймона.
Тунель здавалося почав потроху йти під ухил заглиблюючись до нетрів землі. Помалу ставало все страшніше, що як їм доведеться повертати, видиратися назад по слизькій поверхні здавалося надто неймовірним навіть малоздійсненним. Їх оточував не звичний для них металевий світ. Вони вперто  продовжували свій шлях. Нарешті зовсім не очікувано їм шлях припинила металева стіна. Дівчинка ще раз звірилася з картою.
—Ми прийшли. — Тихо з острахом мовила вона. Ось куди їх привела карта. Яка дурна карта! Чи які дурні вони, що довірилися їй!
—Це все? Йти більше немає куди?— Дівчинка розчарована опустилася на холодну та залізну підлогу. Деймон не побажав так швидко здаватися, він починає роздивлятися та обмацувати залізну стіну, що стала завадою на їхньому шляху. Й він знаходить певну недосконалість: стіни в тунелі всюди де їм довелося пройти були гладенькі без жодної зазубринки, цяточки чи подряпинки, ця ж стіна якась нашарована й в одному місці людоловові навіть вдається здвинути один пласт й їх очам відкривається невеликий овальний простір, куди спокійно може пролізти тендітна дівоча ручка. 
—Ніколи нічого подібного не бачив... можливо це отвір для ключа, проте який же тоді має бути ключ? — Тепер настала черга Деймона відчути себе дурнем. Він опустився коло дівчинки. Емеральд сиділа на холодній підлозі, проте дуже уважно роздивлялася отвір, він не був наскрізний, лише невелике заглиблення, а згодом знову лита металева панель.
—Я теж...—згодилася з Деймоном дівчинка, але в ту ж мить усвідомила, що збрехала йому й то не є правдою. Вона завжди дивувалася чудернацькості свого схову, який успадкувала від Ансельма. Його металева та лита конструкція досонало вписувалася у світ металу та блиску, що оточував її зараз. — Не може бути...— Емеральд знову була захоплена якоюсь ідеєю фікс, яку Деймон не розумів. Дівчинка вихопила з сумки невеличку металеву коробочку, яку їй повернув Сибіл.
—Що це таке?— Світло від ліхтарика відбилося від металево-дзеркальної поверхні, так само як й відбивалося від стін підземного тунелю.—Емеральд... воно того ж походження що й все тут.
—Здається що так... сподіваюсь що так...— Дівчинка взяла «Метелика» та спробувала просунути у вигин у стіні, ту ж мить спрацював потаємний механізм. Рука дівчинки щезла в отворі й вийняти з відтіля її було неможливо. Металева стіна, що закривала їм шлях йти далі почала щезати. Ні це був не якийсь магічний трюк. Це лише мерехтлива та чудернацька дія металу — він почав складатися  прошарок за прошарком, доки не зложився у охайний та блискучий залізний браслет на руці Емеральд.
Дівчина та людолов були вражені тим, що відкривалося їм за стіною — інший коридор, але не низький, а з високою стелею. Жодних вікон, проте в коридорі не було темно, а горіло світло. Ліхтарики більше не були потрібні. Високо в стелю були вмонтовані  великі ліхтарики та добре освітлювали авантюристам у цьому новому світі їх шлях. Емеральд рішуче йшла далі, бо її цікавість була розбурхана й вимагала угамування. Стіни коридору вже не були залізними, якимись дивними з таким вони точно ніколи не стикалися — здається, то було скло, а за ним відкривалися малюнки та картини, проте настільки реалістичні, що дівчинка одразу одпрянула від них. Але вони були за склом й не рухалися. Знизу панелі вона прочитала напис: «Історія людства».
—Я нічого не розумію.— Мовила Емеральд. Ніколи більш ніж зараз вона не відчувала уривчастість та неповність власних знань, хоч її й можна було б рахувати досить освіченою. Деймон, мабуть в цю мить розумів ще менше. Сюди б Сибіла чи Ансельма, можливо, вони б щось змогли б пояснити. Дівчинка хотіла б усвідомлення та розуміння того що відбувається, куди це вона потрапила з Деймоном.—Я б дуже хотіла знати що це?—Мовила вголос дівчинка, власне не надто сподіваючись на чиюсь відповідь.
—Це головний комп’ютер Післясвіття. — Надав відповідь дівчинці металевий голос. Деймон та Емеральд притулилися один до одного не розуміючи  звідки лунає голос. Вони стояли в тиші, неймовірно мертвій тиші, лишень долинав шум роботи механізмів, легке електричне гудіння.
—Що таке Післясвіття?— Вирішила спитати Емеральд, можливо їй знову хтось надасть відповідь.
—Це світ після знищення цивілізації та її здобутків. — Мовив дівчинці той самий металевий голос. Вдруге він налякав Емеральд та Деймона вже менше. Й, однозначно, відповіді були розраховані на більш освічених людей, ніж собою представляли людолов та колишня рабиня, бо ні дівчинка ні Деймон ніколи не чули такого слова, як цивілізація чи Післясвіття. Які чудні слова?  Але, можливо, це той світ, який був до того як відбулася ядерна катастрофа.
—Хто ти?— Спитав Деймон. Вони чекали на відповідь декілька хвилин, проте ніхто не відповів. Тоді питання людолова озвучила дівчинка. Й відповідь не примусила себе чекати.
—Я головний комп’ютер Післясвіття.— Знову якась дурна відповідь, яка все в голові Емеральд та Деймона перевертала з ніг на голову.
—Що таке комп’ютер? — Спитав Деймон, але йому у відповідь знову була тиша. Він тихо вилаявся, мало що то таке комп’ютер. А він точно не знав, як то не було відоме й дівчинці.
— Ти нам зашкодиш? І чому ти не відповідаєш на питання Деймона, а тільки на мої?
— Спочатку я відповім на друге питання, бо воно пояснює й перше. — Жорстко прокоментував металевий голос. — В тебе на руці панель управління до мене. Я підкорююся тобі. Лише ця панель дає наді мною владу. Я не маю відповідати на чиїсь інші питання окрім твоїх, бо так працює моя програма. Якщо ти звелиш мені завдати вам шкоду, то я не можу не підкоритися. — Дівчинка мимохідь глянула на свій блискучий браслет. Дивно, он чим виявився її «схов», ось чому він так був потрібен науковцям. Іверан була певна, що вони знали лише якісь чутки щодо цієї металевої коробочки, але дійсно щодо неї їм було відомо надто мало. До того ж без карти тунелів в них не було жодних шансів. Набавившись з цією іграшкою науковці вирішили її повернути дівчинці, можливо, якщо ця річ потрапила сама їй до рук, то їй належить доля відкрити секрети «Метелика».
—Добре...— осягнувши те що їй каже комп’ютер дівчинка випалила своє перше бажання. — Тепер ти маєш відповідати на всі наші питання, як мої так й Деймона. — Розкажи мені про цю панель, де вона зберігалася й як потрапила до рук Ансельма?
—Створивши мене панель управління була захована у скарбниці Греммі, аби багатії охороняли його. Але зі століттями наказ забули, а винахідник в одній з книжок натрапив на легенду про Післясвіття та «Метелик».
Дівчинка та людолов розслабилися. Їм тут нічого не загрожувало, як сказав їм комп’ютер, тут вони у цілковитій безпеці. Поки вони йшли коридором та роздивлялися картинки вони опитували комп’ютер, а він відповідав. Якби то була людина вона б вже втомилася, а ось машина ніколи не втомиться. Науковцям тут було б дозвілля, а так вони повинні збирати знання майже по краплинці та по крихітці.
—Це екрани, якщо ви бажаєте, я можу змінити картинку чи запустити вам документальний фільм за обраною темою. — Ці пропозиції лякали Емеральд, проте вона себе заспокоювала, що їй тут ніхто й нічого не зробить. Тут нікого й не було окрім них. Вони роздивлялися картинки на екрані, а комп’ютер розповідав. — Ось перед вами галактика до створення нашою планети.... це планета в перші часи свого існування.... так виглядали первісні люди.... це вже люди, які вступають у добу культури та освіченості...— перед очима Емеральд й Деймона мерехкотіли різні люди, за кольором шкіри, одягом, різні будівлі гарні й не дуже, хоча для них все здавалося гарним та прекрасним. А радше за все незвичайним та неймовірним. — Це війни, що були на землі.... революції.... повстання... технічний розвиток...— Комп’ютер почав показувати різні прилади, які були винайдені цивілізацією та геніальним людством: телебачення, мобільні телефони, цифрові фотокамери, автомобілі, літаки, глобальну мережу Інтернет, комп’ютери, неймовірні лікувальні можливості (різні хірургічні та скануючи прилади, наноміти). На цій ноті комп’ютер замовк, Емеральд та Деймон мовчки обдумували те що ними було почуто, вони не могли запам’ятати всього, але загальний розвиток людства та цивілізації вони усвідомили. Виникали питання й найголовніше: як такі винахідливі та ті хто знаходився на самому піці міг скотити цивілізацію у таке урвище, яке тепер комп’ютер називав як Післясвіття?
Емеральд та Деймон потрапили до головної зали, де знаходився головний комп’ютер. Все що вони колись бачили не йшло у жодне порівняння.  Це велетенська металева зала виблискуюча та відзеркалююча з широкою та масивною колоною посередині зали. Жодного вікна та й яка користь від вікон під землею? Хоча це були зовсім не звичайні металеві стіни — на них винахідники минулого встановили цілу купу маленьких екранів через які визирали на Емеральд та Деймона різні частини та райони Міста.
—Це що справді Місто? — Спитала Емеральд у комп’ютера.
—Так. З відсіля ти можеш спостерігати за будь-яким районом Міста, окремим будинком та мешканцем, будь-якою частиною безмежної пустелі. — Відповів комп’ютер та наглядно почав демонструвати власні можливості, вони були як виявляється безмежні.
—Покажи арену. — Веліла дівчинка. Й комп’ютер показав, те що відбувалося на арені. Темна ніч. Три гравці ще живі вони замерзають від холоду, бо зараз глибока ніч. Арахніди та живі тварини-гиганти забилися у різні шпарини на арені, аби сховатися від холоду. Прогноз для цих змагань був невтішний — цього разу переможця не буде, бо гравців дуже мало, а звірюк з якими ще доведеться позмагатися залишилося надто багато та надто вони сильні. Дівчинці було жаль цих нещасних, бо вони залишилися з класу рабів й пішли на арену не добровільно, а були примушені. Дуже рідко буває, коли на арену йдуть добровільно її батько був винятком, але він був дужий й вмів вбивати.
Деймон підійшов до Емеральд та обійняв її.
—Іверан, ти нічого не можеш зробити таке вже наше суспільство. — Втішав він її, але це зовсім не ті слова які бажала почути Емеральд. Вона мала щось зробити аби це все зупинити не даремно ж вони потрапили сюди. В таке дивне місце! Зробити таке, що змінить не один вибраний сегмент, а все. Зміни мають бути каркаломні, що принесуть за собою цілий шквал змін в усіх сферах.— Хочеш подивитися на свою родину? — Спитав у дівчинки Деймон.
—Ні... Не тепер... Дай мені відповідь, як такі розумні люди минулого знаходячись на самій вершині цивілізації зруйнували цілий світ у атомній катастрофі?— Адресувала дівчинка питання комп’ютерові, те питання яке пульсувало в її крові та не давало спокою її думкам.
Комп’ютер мовчав та надто довго. Деймон та Емеральд вже почали нервувати, коли комп’ютер на питання відповів питанням.
—Що мається на увазі під ядерною катастрофою? Ніякої катастрофи не було. — Від такої відповіді Емеральд та Деймон стояли наче вражені блискавкою.
—Як це не було.... хоча я інколи сумнівалася, що ця катастрофа була... — Прошепотіла дівчинка Деймонові. Людолов також підтвердив, що чув про те що наче колись була катастрофа. Вони стояли всім цим розгублені, наче малі діти. Іверан розуміла лише одне, що комп’ютер міг надати їй правду, але варто задати правильне питання.— Як цивілізація стала Післясвіттям?
— Це цілеспрямовано зробили люди... багатії світу зібралися й одного разу забажали аби ніхто й ніколи не зміг позбавити їх влади та статків. Був таємно побудований головний комп’ютер надпотужний та за його допомогою знищені усі набутки цивілізації. —Байдуже скрежетів металевий голос.
— Цей комп’ютер ти! —Дівчинка не питала, а стверджувала, тому комп’ютер мовчав. — Деймоне, пращури сучасних багатіїв скинули нас у цей жах сьогодення. — Емеральд була вражена, невже їм настільки були потрібні багатства, що вони зруйнували такий чарівний світ минулого, хай летить у пекло й наука, медицина, знання й технології минулого! Але вона не могла їм вибачити, що заради багатства та влади вони знищіли природу, зелень, дерева, зелені галявини, маленьких лагідних тваринок та перетворили їх на потвор. — Вони цілеспрямовано знищіли природу й клімат планети, людей... Створили вигідні для них класи людей серед яких жоден не буде спроможний зруйнувати побудований ними світ... бо всі ми надто дурні та опікуємося лише тим, як вижити...— Дівчинка затулила рот рукою, бо крик так й рвався з її вуст. Ні вона не була готова до цього, проте чому, мабуть, це як в будь-якій війні, хтось же винен й хтось все спланував.
Емеральд впала б якби її не підтримав Деймон, з дівчинкою таке діялося, бо люди завжди схильні ідеалізувати й вона ідеалізувала минуле, витворюючи з нього солоденьку казочку. В цій казці ядерна катастрофа сталася випадково й ні в якій мірі не заплановано.
— Не знищіли, а лише запрограмували.  — Тихо забубонів металевий голос. — Якщо ти бажаєш клімат на планеті можна перепрограмувати. — Байдуже запропонував комп’ютер.  — Ці слова машини примусили дівчинку обмерти. Цього вже ніяк не можливо було очікувати, хоча... науковці минулого все ж давали шанс майбутньому. І вцілілий «Метелик» був ключем до майбутнього. Ні сьогодні точно такий день... що дівчинці з цим всим не впоратися, вона точно з’їде з глузду. Перепрограмувати клімат планети... от так дивина.
—Що?—нарешті вибухнула дівчинка. — Це справді так? А комахи та тварини можуть бути повернені до нормального розміру?— Вона бажала діяти.
—Дивлячись що називати «нормальним»!? —Байдуже мовила найрозумніша машина у всесвіті з її велетенськими можливостями.

Багато-багато років потому... Ще був тільки ранок, ранньої весни. Сонце лишень простягало свої лагідні промінчики над землею. Пестячи перші зелененькі листочки на деревах, що прокидалися після зими. Маленький хлопчик вибіг з невеличкого дерев’яного будиночка на подвір’я, схопив маленьке сіре кошеня, що не встигло, від неочікуваного дитячого нападу схаменутися та, вшугнути у зарості. Хлопчик, гарненький з золотавого кольору волоссям та блакитними очима притис кошеня до себе. Тваринка жалібно замуркотіла.
— Бабуся каже, що ти колись був дуже великий, а я не вірю. — І Маленький хлопчина жбурляє кошеня на подвір’я, де пробивається перша зелена трава та маленькі запашні жовті кульбабки. Хлопчик любить, коли вони оцвітають, здмухувати з них приємні білі цяточки, що потім розлітаються наче білий сніг. Але зими вже годі, зараз весна, а згодом прийде літо. Рум’яне та тепле літо в його фруктова-ягідними ласощами  та пахощами.
Хлоп’я живе та непосидюще, зараз плигає та лазить всюди, де тільки можливо, але настане вечір й він знову пригорнеться втомлений до своєї бабусі з досі зеленими очима та попросить розповісти його улюблену казочку, як вона зруйнувала Післясвіття й повернула світ до цивілізації.