Метелик

[— А что делать? Способностей у меня нет. Уродоваться за девяносто рублей я не согласен… Ну хорошо, съем я в жизни две тысячи котлет. Изношу двадцать пять темно-серых костюмов. Перелистаю семьсот номеров журнала «Огонек». И все? И сдохну, не поцарапав земной коры?.. Уж лучше жить минуту, но по-человечески!..
 
Сергей Довлатов «Креповые финские носки»]


Значить, діло це було в маленькому містечку, назву якого вже й не згадати. Та то й не має великого значення. Нащо вона, та назва, якщо суть не в ній?
Тут справа в людині. Звати її, тобто людину, Катя Скоморовська, Скомороха, Комариха, Комора тощо. Прізвиськ вона мала багато. У принципі як і імен. Вона ніколи при знайомстві не називала свого справжнього імені. Мені вона представилася Поліною Майко.
Ця Катя-Поліна мала зелені очі й русяве волосся й зовні наче нічим не виділялася із натовпу собі ж подібних.
Але коли приходила ніч вона ставала схожою на красивого метелика, котрий летить на вогонь і згорає у ньому під ранок. Знову день – знову як усі.
Ніч – і вона метелик; пурхає уздовж чужих життів, котрі проносяться зі швидкістю вітру повз неї. І лише зрідка вона на одну-дві години  стає частинкою чийогось життя, і то, аби залишити певну радість, певну втіху, певне задоволення, і виключно чоловікам, що втомилися колесити життєвими просторами. Ці чоловіки зупиняються іноді вночі, аби перевести подих і рушити далі, аж ось з’являється дикий метелик – і дарує їм насолоду, виконує їхні примхи. Чоловіки знову підбадьорюються, почувають себе володарями і рушають далі завойовувати світ.
А метелик лишається тліти на дорозі, й у нього вже не вистачає сил, аби всміхнутися, лише криво натягнути губи і пошкандибати додому лікувати обгорілі крила; лежати під теплою ковдрою влітку й трястися від ознобу, вироджуючись, нібито в коконі, щоб увечері знову вироджуватися із власного попелу втрачених надій та мрій в прекрасного метелика.
Поліна (а для мене вона була Поліною) стояла по ту сторону дороги. Ми були начебто на двох протилежних берегах однієї річки, а між нами потік коліс та габаритів, машини-хвилі. Ніхто із нас не наважувався ступити першим назустріч. Ми наче були прикуті один до одного поглядами. Її зелені очі пропалювали мене: вливаючись у мої думки вогнем і пилом, вона блукала в моїй підсвідомості, зазираючи в усі двері й ящички мого мозку.
Зі мною щось трапилося: я стояла німа і не ворушилася, практично нічим не відрізнялася від стовпа, котрий, як мені здалося, виріс із землі поряд зі мною.
Я не знаю, скільки пройшло часу, доки метелик наважився перепорхнути на мою сторону – й ось ми вже стояли поряд, на одному спільному березі.
— Тебе Шкура прислав? – і голос у метелика був солодким.
— Так.
Шкура – це місцевий бандюк Гриша Шкурупій, що тримав СТО та декілька палаток на Київській трасі.
— Просив передати тобі ось це. – Я простягла їй пакет, котрий тримала у лівій руці.
— І все? – запитав метелик, кліпнувши довгими накладними віями.
— А що ще тобі потрібно?
— Він обіцяв мені віддати борг.
— Я не знаю, про що ти.
— І не лізь краще! І взагалі вали звідси, доки ще ціла.
Мабуть, я в той момент глянула на неї одним із поглядів незрозумілості, тому що вона мовила далі:
— Мене звати Поліна Майко. Завтра о шостій ранку прийдеш за ось цією адресою й запитаєш мене.
І змахнувши крилами із пакетом в зубах, вона перелетіла на інший бік дороги й почала крокувати, як вартовий: туди-сюди, туди-сюди.

Тієї ночі я майже не спала. Чому майже? Я взагалі не спала. До півночі зі своїми знайомими слухала музику в «Шедеврі»; відчуваючи себе частиною цього натовпу, цих звуків, котрі змішувалися в мікс нічного життя, я підігрувала на пляшці з пивом, і не на одній. Мені хотілося показати, що я теж тут є. Ось тут, за третім столиком у другому ряді від дверей, я п’ю «Оболонь оксамитове» і не п’янію.
До другої ночі я сиділа біля школи на лавці зі своїм новим знайомим, котрого, здається, звали Максимом, а  можливо Марком… Наші розмови-поцілунки перебив мій мобільний телефон. На екрані висвітився номер Уріса – ще одного Шкурупія, молодшого, з любовним ім’ям Роман. Рома СТО не тримав, у нього був кращий бізнес: він торгував травкою та легкими наркотиками.
Я відштовхую свого знайомого й беру слухавку:
— Алло!
— Де тебе чорти носять? – він був злим, бо я обіцяла йому передзвонити.
— Я біля ринку, – тоді я вміла красиво, а головне – правдиво, брехати.
— Я зараз приїду тебе заберу.
Я скумекала швиденько: якщо він у Шкури на СТО, то до ринку йому їхати п’ятнадцять хвилин, мені йти – десять – впорядє. Але якщо він на площі Леніна або у парку, то на ринку він буде хвилин за п’ять, ще й покурити встигне. Ні – не катить.
— Ти де? – питаю.
— На Кубі.
Ага, значить удома, до ринка двадцять хвилин, тепер і я встигну не тільки покурити, а й ще зробити щось непристойне із ось цим Максимом, чи Марком. Чи як його там?
— Тоді їдь і забери мене.
Я знала, що на останньому слові він уже сідає у машину.
Мій знайомий провів мене до середини дороги, далі я його спровадила й пішла сама.
Переді мною замелькали очі Поліни, такі відкриті, глибокі, непідробні, наче очі людини, котра пережила всі війни й бачила смерть більше, ніж робила подихів. І ці очі, вони знали ціну людському життю. Але одного вони не розуміли – скільки коштує власне життя? Поліна навіть не розуміла, що можна собі задавати таке запитання, тим паче вона не знала відповіді на нього.
Я стояла біля кіоску з сигаретами трохи в стороні від ліхтаря. Під’їхав Рома, я заскочила до нього в машину.
— Я недовго? – запитав він.
— Ні-ні.
— Як там Катя?
— Яка Катя? – я не зрозуміла його запитання, адже Кать я знала багато, але спільних знайомих з таким ім’ям ми начебто не мали.
— Скоморовська, – Ромі здавалося, що так він мені пояснив, але я ще більше здивувалася й сиділа в незрозумілості. – Гриша тебе просив їй пакет передати, – наче крикнув Рома, насправді це в нього така манера уточнювати, коли йому нібито здається, що він усе правильно пояснює, але людина чомусь його не може зрозуміти. Його це злегка дратувало.
— Вона сказала мені, що її звати Поліною.
— Як би її там не звали, але вона є і залишиться проституткою до кінця своїх днів.
— Чому ти вирішив, що до кінця…
— Вона хвора, – перебив мене Рома. – І якби не мій брат, давно б уже здохла.
— Люди вмирають, а не дохнуть, – зауважила.
— Ні, вона не людина.
Я не стала з Ромою дискутувати стосовно Поліни, для мене це було зайвим. Я й так наслухалася про любов Шкури до Поліни: він сотні разів намагався її витягти із болота, погасити полум'я, на яке вона летіла, але йому не вдавалося, не щастило. Він просто її любив.
О п’ятій тридцять Рома привіз мене до мого дому, поцілував на прощання й поїхав, зашелестівши колесами свого автомобіля. Я зробила вигляд, наче зайшла додому. Насправді я лише сходила в туалет і вийшла з подвір’я, зачинивши калитку.
До того місця, котре мені сказала Поліна, було майже півгодини ходьби. Надворі вже було світло і на моєму обличчі можна було прочитати, що вночі я явно не торкалася подушки. Але на щастя я мало кого зустріла по дорозі.
Зайшовши до під’їзду, я піднялася на третій поверх. Подзвонила у дзвоник. Але ніхто не поспішав відчиняти. Я подзвонила ще раз. Тиша. Я хотіла вже піти, але тут мене оповила блискуча думка: може дзвоник не працює?
Я занесла руку, аби постукати, і лише моя шкіра руки доторкнулася до шкіри дверей, вони відчинилися. Я тихенько увійшла. Так же тихенько, не роззуваючись, я заглянула на кухню – нікого, в туалет – нікого, у ванну кімнату – нікого.
Я зайшла до вітальні. На журнальному столику лежали презервативи, губна помада й червоний платок. На дивані лежала Поліна, вкрита ковдрою-коконом. Вона ніби спала, здавалося в цей момент їй сняться квітучі луки, лагідні дотики вітру, усміхнене сонце. Я доторкнулася до її плеча.
Вона не відкрила очей.
— Що ти любиш?
— У якому розумінні?
— Що тобі подобається робити в житті, чим займатися?
Я замислилася. Що я любила… Що я любила? Я любила слухати людей, допомагати їм, чогось учити, я любила писати…
— Я… - почала я мимрити, – ну я люблю…
— Мовчи! – І вона відкрила очі. Вона могла навіть і не говорити слово «мовчи», її погляду було достатньо, аби все навкруги замовкло на декілька хвилин, щоб вона могла насолодитися, наповнитися своїм одиноким спокоєм. – Бачиш, як воно буває: любиш одне, а живеш іншим. Паскудство! У тебе є сигарети?
— Є.
— Дай мені одну.
Я дістала й дала їй одну сигарету, як вона і просила, потім подала запальничку. Підсунула до неї попільничку, половина якої була прикрита упаковками презервативів. Я тоді вперше в житті їх бачила настільки багато, що аж очі розбігалися. Я стряхнула ці контрацептиви з попільнички і подала її Поліні.
— Ти щось хотіла мені сказати?
— Особливо нічого. Просто мені одиноко… страшно… Мені чомусь так боляче.
— Я знаю, що ти невиліковно хвора.
— І все-одно прийшла? Не боїшся заразитися?
— Ні. – Тоді я не розуміла, що таке СНІД, тому, можливо, не боялася, а зараз – розумію, тому й не боюся.
— Ти якась дивна. – Її погляд став іншим, дитячим, довірливим.
— Не люблю бути такою, як усі.
— Ти ніколи такою не будеш.
Після цих слів було ще безліч зустрічей, розмов. Потім я переїхала до іншого міста. Від сторонніх людей дізналася, що Поліни вже немає на цьому світі: одні говорили, що її замучив синдром набутого імунодефіциту, інші – що її вбив далекобійник, котрому вона передала, наче у спадок, СНІД (він розчавив її своєю фурою).
Колись у одному із барів я помітила серед натовпу чоловіка, схожого на старця, але його обличчя мені нагадувало далеку мою юність. Це був Шкура. Його колись ясні очі вкрилися сизим туманом. Він мене не впізнав, або не хотів упізнавати, хоча довгенько на мене дивився, але так і не насмілився до мене підійти.
«Ти ніколи такою не будеш» – я чітко почула голос Поліни. І тихо мовила про себе:
— Дякую, метелику.

08.11.2012.
Автор: Багіра Ожеховська