Повернення на iсторичну батькiвщину

   «Станція метро «Гагаріна» - «Встигла!» - подумалося мені. Автобус, який через 4 години довезе мене до пункту призначення, скоро відправиться. На годиннику 12:55. Ще 5 хвилин. Цілих 5 хвилин!
«Автобус Харків – Сватове не відправляється».
   У голові: «Невже я на 8 березня не потраплю додому через те, що автобус не приїхав?» Але просто так не здаюся й іду в касу, де відбувається процес під назвою «зміна квитка».
   Наступний, яким можна потрапити на мою історичну батьківщину, вирушає аж о 15:15.
   За цей час можна потрапити в халепу чи померти.
   Я втікаю від нав’язливих таксистів. Біля автовокзалу підозрілий чолов’яга пропонує поїхати до Конотопа, і здається, що це буде остання подорож у житті того, хто сяде до нього в авто. Згадалася «Конотопська відьма», з’явилося бажання прочитати.
   Я сідаю на своє місце.
   Нарешті автобус рушає. За вікном розмиті пейзажі весняного Харкова, змінюють інші краєвиди, інколи, маловідомих населених пунктів, але від того не менш гарні.
   Змерзлими, закляклими пальцями намагаюся відкрити сумку і дістати навушники. Там, як завжди, повно цукероктаблетокблокнотівручок, але немає того, що шукаю. Виявляється, вони лежать у моєму кармані заплутані, як посічені кінчики волосся. Через 5 хвилин нескладних маніпуляцій мені вдається їх розплутати! Вмикаю улюблену музику.
    Всередині стає тепло. І у мене теж. Тепло розливається солодким цукровим сиропом по моєму тілу і я починаю мліти. Недосипання дають про себе знати, тож я вже майже не чую музики і «відключаюся» до наступної зупинки. Болить шия. Через це не люблю автобуси. А потяги ще більше не люблю. Інколи лежиш і думаєш, що твоя доля, як рейкові колії. Ти сам обираєш у який бік тобі поїхати. Але що б ти там не вирішував, у тебе все одно є стрілочник.
   Куп’янськ. Цілих 20 хвилин стоїмо! Нарешті! Хоча б 20 хвилин я можу відпочити від хлопця, що сидить поряд. На вигляд йому років 30, у нього героїнові круги під очима і він з’їдає мій мозок, як черви стиглі яблука. Не знаю, може, цьому «красунчику» здається, що всім дівчатам подобаються грубіяни і чоловіки, поведінкою схожі на худобу, але точно не мені. Або я не дівчина.
   Залишилася година!
   Нарешті я виходжу біля суду, так і не доїхавши до сватівського автовокзалу. Мене зустрічає тато і вечірнє місто. Не бачилися 2 тижні. Дорогою додому я розповідаю йому веселі історії, що трапляються зі мною в університеті. Ми, як завжди, говоримо про нові альбоми улюблених гуртів і несправедливість цього світу. У дворі я вже відчуваю запах смачної вечері. Відчиняю двері у мій любий дім і мене пригортає до себе брат. Мене вже давно зачекалася моя мама і мої коти. І моє рідне місто. Я насолоджуюся моментами, коли ми разом. Вечір минає дуже швидко. Через 2 дні я повернуся у Харків. На добраніч, Сватове!