Мужицька арихметика

– Чи немає у вас, Василію Йвановичу, якої газети або книжки? – питав
хурщик Антін монопольщика, зав'язуючи в хустинку гроші за хуру.
          Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму.
          – А навіщо тобі книжка? – спитав він, насупивши рі¬денькі брови.
          – Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті, – одмовляє Антін, – мабуть, і азбуки запам'ятав уже.
          – То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло – книжки читати! – став казати Василь Іванович.– Та зовсім воно й не лнчить тобі.
          – Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голо¬ві, – згоджується Антін, – часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!..
          – То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене, – знов казав Антін, трохи переждавши, – почитав би трохи по обіді, щоб не скучати.
          – Хіба от що, – подумавши, сказав монопольщик, – я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти.
          – Псалтир є в мене, Василію Йвановичу, – мовив Антін. – Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю?
          Василь Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу.
          – Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не во¬диться. За такі книжки – знаєш, куди тепер ховають? – Василь Іванович суворо глянув на Антона. – Стережись, Антоне, тих книжок, як огню – по-приятельському раджу тобі. А коли вже тобі припала така охота читати, то підож¬ди – я тобі дам іншу книжку.
          Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського, він обмахнув на йому порох і виніс Антонові.
          – Оце тобі, Антоне, книжка, – казав Василь Іванович,
оддаючи йому задачника. – Не пуста яка-небудь – пользовита книжка! Тут усяка тобі задача – немов загадка: помо¬рочиш голову, поки ладу добереш.
          – Спасибі, Василію Йвановичу, – сказав Антін. Потім узяв, не  роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати.
          Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав. Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімна¬ти обідати.
          Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпи¬рається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жін¬ки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше «панів», крім Василя Йвановича, і він почуває себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і
він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи.
          Ось іде селянин Литовка, – який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди.
Догадується Василь Іванозич, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко...
          «Нічого, підождемо, – думає він, – аби проценти в свій час виплачував».
          Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось боже¬ственне, хазяйським оком по селу роздивляється – чи немає де непорядку.
          Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду.
          Дійшов до Антонового двору. Бачить – у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними – Антін з книжкою.
          «Ага, книжечку мою читають! – подумав Василь Іва¬нович. – Ну, нехай собі читають». Спинившись проти виш¬нику, він спитав:
          – Ну що? Як книжечка – понаравилась?
          – А нічого собі! – одмовляє Антін.– Веселенька книжка.
          – Ну читайте, читайте собі! – промовляє Василь Івано¬вич і йде далі.
«Веселенька книжечка!.. – сміється він сам собі. – Їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?»
         Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислу¬хатися.
         Слухає – Антін читає по складах:
         – «Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием,
чтобьі за каждую доставлепную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую вьісчитьівали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампьі разбилось. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?»
          Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів.
          – Питає: скільки то він заробив? – сміючись, своїми словами переказує Антін.
          – Мабуть, багато заробив! – сказав бородатий дід у білих штанях;  далі вийняв з рота люльку й зареготав.
          – Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться, – додав руденький і жвавий Охрім. – Хай йому біс з такими заробітками!
          –Це чи не буде так саме, – став розказувати дід у білих штанях, – як назаробляв Захарів парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. «Ну, – каже батько, – давай же оце, сину, гроші завтра поїду в місто – там дещо купити треба». А він став та й каже: «Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!» А батько: «Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?» – «Не так було б мені, – каже, – шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не дер¬жав!..» Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього
склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько

слухав-слухав, далі й каже: «Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш...» То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку, – закінчив дід.
Усі засміялись.
          – Лампа – річ тендітна, – казали другі, – торохнеш возом – наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру!
         – Підеш і під таку хуру, – сказав похмурий чоловік, – коли в хаті, може, й шматка хліба нема;:.
        Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди при¬мовкли, і Антін, узявши книжку, став читати далі.
        «Он яке діло!» – подумав Василь Іванович і став прислу¬хатися пильніше.
        – «У помещика было, – читав далі Антін, – в одном куске 857 десятин
земли, в другом на 130 десятин больше, чем в нервом, а в третьем на 150 десятий больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?»
       Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-своєму:
       – В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в дру¬гому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає, – тут Антін звів палець догори й прищурив око, – скільки ж то тієї землі було в пана?
         – А мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої гро¬мади! – каже, осміхаючись, один з гурту. – Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам,  і дітям нашим.
         – Ото кусочки! – моргнувши оком, сказав Охрім. – Це не те, що в тебе або з мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку – опруг та в другу – півопруга, а в третю – й зовсім нічого, – отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!
        – А добре було б знати, скільки то прайшлсоя б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадя¬нами? – проказав похмурий чоловік.
        Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тичу, він почав докоряти людей:
          – І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж кннжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арпхметпки, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!
          – Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудь¬ги, виправдувались люди, – аби чим час загаяти.
         – То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі,— наставляв Василь Іванович, – то ж на те вона і є – арихметика.
         Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:
         – Це, виходить, така арихметика – панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову – скільки то всеї землі в пана!
         Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати
голосно.
– Бачте, – казав далі Василь Іванович, почувши сміх, – смієтеся, а й

самі не знаєте з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!
          – Де вже нам! – казали передні. – Ми люди мало¬грамотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!
          А Охрім казав далі своїм сусідам:
          – Це, скажемо, так. У тебе, Микита, скільки землі? Два опруги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. и скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти кажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім
ти мене – цап за чуба, а я тебе по уху – і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та і питається: за віщо то люди б'ються –  чи не за батьківщину часом?
          Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись.
          – Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу, – намагався він пояснити, – що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.
          – То оте ж саме й ми кажемо, – перебив його Охрім. – Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай...
          – Тьфу! – плюнув з серця Василь Іванович. – Давай сюди книжку! –  крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук.
          – Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! – Василь Іванович повернувся й пішов од гурту.
          Всі реготалися.
          – Знаєте, Василь Йванович! – крикнув Охрім услід монопольщикові, –
коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своій, по мужицькій арихметиці.
          – Може, чи й поділили б! – підхопив сумний чоловік.
          Василь  Іванович  зразу спинився,   мов  його  хто  сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мер¬щій подався до своєї монополії.
          – Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! – казали, смію¬чись, люди.
          – І звідкіль принесла його нечиста сила! – казали другі. – Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка!
                -----------------------------------------------