Свекор

Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як, було, гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки неї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне «старувати», то всі тільки дивуються!
За обідом нехай тільки хто покришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки,— Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: «А нащо так накришувати та наляпувати!» Або забуде хто шапку в хаті зняти,— він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: «Он бач, що там таке!»
Не вподобається йому що-небудь — зараз на піч, укриє¬ться рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей, ведеться!
Батько, було, слухає, а потім і скаже:
– Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий
сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всі в сім'ї взивали його свекром.
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в ЙОІ о було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяць¬ками бавиться, щось до їх бубонить собі.
– Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчив¬ся, – каже йому одного разу мати, – тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
– Ну, так і женіть, коли пора! – озвався з-під печі Василько.
– От такої!.. – сміється, дивуючись, мати. – А до школи ходити вже й не хочеш?
– Що мені та школа – хліба дасть? – старує десь у ку¬точку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечері до хати посходилась уся сім'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й про¬мовляє:
– Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев'яніли, спину ломить, руки болять, – старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлоп¬ців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна'
Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами, а   сам   все   ж   ухо   наставляє,   щоб   почути   батькову   мову.
– Тільки котрого б нам з трьох женити? – міркує батько
далі. – Миколі он  па осінь у  москалі треба  йти,  Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він же й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ...
– То як ти скажеш, Василю? – вдався вже до його батько. – Тебе будемо женити, чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
– Ги!.. – засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
– Ну, то чого ж там сміятися! – промовляє поважно батько, – Кажи: коли женити – будемо женити, коли ні – підождемо.
– Кажи, Васильку, – то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, – обізвалася й мати.
Василько оглянув усіх – ніхто не сміється.
«Чому б і справді мені не женитись?» – подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: «Стара, а принеси огню, я люльку запалю!..»
Ну. то як же? – казала мати. – Хочеш одружитися?
Василько втер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи
рот рукою:
– Хо-чу!..
– Ну. от і гаразд! – каже батько. – Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на примїті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорноброва Ганна – ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
– Ганну хочу, – промовив Василько сміливіше.
– Ганну то й Ганну, – згоджується батько, – тобі видні¬ше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
– Ну, то не будемо ж і гаятися, – каже далі батько, – будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! – гукнув до матері.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса – кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на   середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, – то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
– Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, – каже до його батько. – Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити – Василько залюбки ходив би, а от податки платити
– то вже й не до душі йому...
– А де ж я грошей візьму? – спитав він.
– Як де грошей візьмеш? – дивується батько. – А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, косити... Ти ж тоді хазя¬їном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.
– Е-е! — протяг Василько з непевністю.
– Будеш уже сам усе робити, – себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір'ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? – перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
– Я не хо... – промовив він і схлипнув. Очі зразу нали¬лися слізьми.
– Ну, а як же, сину? – ласкаво й тихо казав батько. – Хто ж нас з матір'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали – робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти виженеш нас із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?
Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою...
Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
– Я ма-а-лий ще!..
Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і мет¬нувсь на піч!
Часто після того питали його:
– А що, Василю, швидко будеш женитися?
– Василько, було, помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
– Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат
візьме!..
                -----------------------------