ДЕ ТАК ЯТКИ?

Занедужала наша тітка Марина. Думали, що вмре. Пішли ми з мамою одвідувати недужої.
Лежить тігка на полу, губи смагою взялися, голова білою пов’язана хусткою. Коло неї сидять дві жінки, кла¬дуть до голови лід, потихеньку розмовляють.
Тіткина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний,— тому байдуже, жирує на по¬душках та вигукує, аж у вухах лящить.
Кілька разів йому казали:
– Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!
Матвійко й вухом не веде.
– Годі, Матвійку, – вже кажуть йому з серцем, – бо як будеш жартувати, то мама вмре.
– То іцо? Хай умирають, – озивається Матвійко.
– А як же будеш жити без мами: хто тобі випере со¬рочку, їсти наварить?
– Ми собі другу купимо.
Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зітхну¬ла, похитала головою та й каже:
– Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продава¬ли рідних маток.
– І на базарі немає?
– Немає, сину.
– І на ярмарку?
– І на базарі, і на ярмарку, і на всьому світі не зна¬йдеш рідної мами, як цю втеряєш.
Почувши цеє, дочка Маруся припала головою до столу й почала гірко плакати.
Примовк і Матвійко, задумався, а далі підійшов до матері, дав того бублика, що дали йому за гостинця:
– Нате, мамо, та не вмирайте.
Недужа мати звела на нього стражденні очі і ніби осміхнулась.