Наш дядько Микита виїздив на поселення кудись аж на Зелений Клин. Виряджати його зібрався увесь рід. Ходили й ми прощатися – всі: великі й малі. Коли прощалися, дядько казав:
– Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйте¬ся, бо вже, мабуть, більш не побачите ніколи.
Його почали розважати.
– Гора з горою не зіхюдиться, а людина з людиною зійдеться.
Я був замітливий: почув теє та й питаюся у мами:
– Нащо вони ото так кажуть?
– Так, сину, годиться казати, коли далека розлука.
Я того не забув і колись упалив таке.
Одного ранку, тільки-тільки вставши з постелі, я шмат хліба в руки та й тягну з хати.
Куди це ти летиш спозаранку? – кажуть мені ма¬ма. – Це як майнеш з дому, то й до вечора тебе не поба¬чиш.
А я на порозі:
– Нe журіться, мамо, гора з горою не зіходиться...
Далека розлука
© Copyright: Степан Васильченко, 2013
Свидетельство о публикации №213052500932
Свидетельство о публикации №213052500932
Рецензии