Микробиологи России и др. стран-выходцы из Украины

Выходцы из Украины, которые работали За Её Пределами, сыграли значительную роль в развитии эпидемиологии, бактериологии, вирусологии и иммунологии.

Имена многих из них связаны не только с научными исследованиями и борьбой с эпидемиями, но и с развитием медицинского образования и усовершенствования системы здравоохранения Других стран.

Среди них 2 лауреата Нобелевских премий;

9 академиков (трое из них были членами многих Академий Наук разных стран);

13 учёных предложили новые методы научных исследований, лечения и профилактики заболеваний;

11 были директорами и организаторами новых Научно-Исследовательских Институтов;

имена 6 учёных присвоены Научно-Исследовательским Институтам других стран;

10 исследователей сделали важные открытия;

22 были докторами наук (16 из них - профессорами, заведующими кафедр);

трое организовали 7 новых кафедр;

8 учёных являются авторами руководств и учебников (три из которых - самые первые).

* * *

Вихідці з України, які працювали Поза Її Межами, відіграли визначну роль у розвитку епідеміології, бактеріології, вірусології і імунології.

Імена багатьох з них пов’язані не тільки з науковими дослідженнями і боротьбою з епідеміями, а й з розвитком медичної освіти та вдосконаленням системи охорони здоров’я Різних країн.

Серед них 2 лауреата Нобелівських премій;

9 академіків (троє з них були членами багатьох Академій Наук різних країн);

13 вчених запропонували нові методики наукових досліджень, лікування і профілактики хвороб;

11 були директорами і організаторами нових науково-дослідних інститутів;

імена 6 вчених присвоєні НДІ інших країн;

10 науковців зробили важливі відкриття;

22 були докторами наук (16 з них – професорами, завідувачами кафедр);

троє організували сім нових кафедр;

8 вчених є авторами керівництв і підручників (три з яких найперші).

Засновником епідеміології в Росії був Данило Самойлович Самойлович (Сущинський) (1744-1805), медична і наукова діяльність якого відбувалась у той час, коли організовувались перші медичні школи і великі лікувальні заклади (госпіталі). То був час, коли в Росії було більше лікарів-іноземців, ніж вітчизняних лікарів і коли захистити докторську дисертацію можна було тільки в зарубіжних університетах. То був час, коли викладання у Росії велося німецькою мовою, і Д.С. Самойлович був одним з перших, хто почав впроваджувати російську мову у медичну освіту. Він був першим російським лікарем, який отримав загальне визнання за кордоном. Народився він в с.Янівка Чернігівської губернії. Він брав активну участь у боротьбі з епідеміями чуми. Йому належить перше у Росії детальне описання клінічного перебігу чуми, перше у світі мікроскопічне вивчення чуми і перші епідеміологічні експерименти, в тому числі і на самому собі (він випробовував окурювальний порошок для дезінфекції, який, до речі, винайшов вихідець з України Касіан Осипович Ягельський (1736-1775), професор Московського генерального госпіталю [6] ). Д.С. Самойлович створив епідеміологічне вчення з системою протиепідемічних заходів. Під час перебування у Франції, Англії, Германії і Австрії він опублікував ряд капітальних праць, присвячених дослідженням чуми, які справили величезне враження у науковому світі і принесли Д.С. Самойловичу велику славу. 12 Академій наук різних країн обрали його своїм членом. [5].

Боротьбі з інфекційними захворюваннями присвятив своє життя і земський лікар Пермської і Тульської управ Михайло Леонтійович Гамалея (1749- 1830), уродженець с.Круподерниці Золотоношського повіту Полтавської губернії. Він переклав на російську мову книгу Ейзена про спосіб щеплення віспи; написав перше керівництво про сибірку, яке того ж року було видане у Німеччині. [7].

Вихідець з України, відомий бальнеолог Ераст Степанович Андреєвський (1809-1872), брав участь у боротьбі з епідеміями малярії у російській армії і вперше у світовій практиці запропонував лікування цієї хвороби роздрібненими і великими дозами хініну, а також рекомендував парентеральний метод введення препарату у важких випадках. [10].

Увесь світ знає про нашого співвітчизника Іллю Ілліча Мечникова (1845-1916), уродженця с.Панасівка (зараз с.Мечников) Куп’янського повіту Харківської губернії. Він був організатором першої в Росії і другої у світі бактеріологічної станції в Одесі (зараз це Інститут епідеміології і мікробіології ім. І.І. Мечникова). Протягом 28 років і до кінця життя він працював у Пастерівському інституті у Франції, де читав лекції на всесвітньо відомих курсах, був замісником директора з наукової роботи і очолював лабораторію, в якій працювали такі вихідці з України як С.М. Виноградський, М.В. Вейнберг, С.В. Коршун, В.А. Хавкін, Л.О. Тарасевич, І.Г. Савченко та ін. І.І. Мечников відомий як засновник вчення про фагоцитоз, лауреат Нобелівської премії за теорію імунітету, засновник геронтології, почесний член багатьох Академій наук різних країн. [23].

Понад 90 нукових праць присвятив вивченню інфекційних хвороб простий повітовий лікар Іван Степанович Дудченко (1857-1917), уродженець м.Новомиргорода Херсонської губернії. Він працював спочатку у Середній Азії, а потім завідував лікарською дільницею на Далекому Сході. Він першим виявив осередки прокази у Забайкаллі і привернув увагу органів охорони здоров’я до цієї хвороби. Він був організатором перших бактеріологічних лабораторій на Далекому Сході. Широку популярність отримали його дослідження епідеміології чуми. Задовго до загального визнання ідентичності тарбаганової чуми і чуми людини він відстоював думку про епідеміологічну роль тарбаганів. Його було вбито під час розбійницького налету на Читинську протичумну станцію. Зараз на його Батьківщині одна з вулиць (у м.Новомиргороді) носить його ім’я. [3].

Пізніше, у 1911 р., ідентичність тарбаганової чуми і чуми людини та епідеміологічна роль тарбаганів були доведені Данилом Кириловичем Заболотним (1866-1929), уродженцем с.Чоботарка Крижопільського повіту Подільської губернії, засновником сучасної наукової епідеміології. Він був одним з тих вчених, які здатні були проводити найнебезпечніші досліди на собі. Він неодноразово брав участь в ліквідації епідемій холери і чуми в Росії, очолював експедиції по вивченню чуми в Індії, Месопотамії, на Аравійському півострові, в Монголії, Манчжурії, Китаї, Ірані, Шотландії та ін. Також працював над проблемою боротьби з сифілісом, очолював сифілідологічну лабораторію в Інституті експериментальної медицини у Петербурзі. Д.К. Заболотний вперше у світі отримав експериментальний сифіліс у мавп; за два роки до Шаудина і Гофмана (1903) він встановив наявність блідої спірохети у хворих на сифіліс людей. Він вперше встановив відсутність імунітету при цій хворобі. За його ініціативою в цьому інституті був організований епідеміологічний відділ, до складу якого входили вакцино-сироваткова комісія і бюро загонів по щепленню, а при Петербурзькому жіночому медичному інституті – науково-виробнича лабораторія по виготовленню вакцин проти черевного тифу і холери. Д.К. Заболотний фактично очолював усю боротьбу з холерою у Петрограді. Велике значення мала і його педагогічна діяльність. Він  організував три кафедри: першу у Росії кафедру бактеріології у Петербурзькому жіночому медичному інституті, якою керував протягом 20 років; першу кафедру епідеміології в Одеському медичному інституті, ректором якого був у 1920-1923 рр. та кафедру мікробіології і епідеміології з курсом дезінфекції у Військово-медичній академії у Петербурзі, яку очолював 5 років до від’їзду у Київ, де був обраний президентом Академії наук Української РСР. Д.К. Заболотний – автор першого підручника з основ епідеміології російською мовою і першого керівництва з мікробіології українською мовою. За його заповітом він був похований у своєму рідному селі. На його честь воно було переіменоване на с.Заболотне. [1].

Варто згадати, що свою наукову діяльність в Інституті експериментальної медицини у Петербурзі Д.К. Заболотний розпочинав під керівництвом С.М. Виноградського і В.Л. Омелянського, які теж були вихідцями з України.

Сергій Миколайович Виноградський (1856-1953), уродженець м.Києва, був завідувачем відділу загальної мікробіології, а згодом і директором цього інституту. Останні роки життя він очолював агробактеріологічний відділ Пастерівського інституту у Франції, був обраний членом Академій наук багатьох країн за важливі відкриття (нових бактерій, явища хемосинтезу, біологічної природи нітрифікації) і нові методи дослідження у галузі мікробіології. [19].

Його учень Василь Леонідович Омелянський (1867-1928), уродженець м.Полтави, очолив Інститут експериментальної медицини після свого вчителя. Він вперше виділив анаероби, яким згодом було присвоєно його ім’я і активно займався педагогічною діяльністю. На Вищих медичних жіночих курсах він читав лекції, які стали основою його підручника “Основы микробиологии”. Це був перший російський підручник з загальної мікробіології. Він витримав 10 видань (6 разів при житті автора і 4 після його смерті). [16].

З Інститутом експериментальної медицини у Петербурзі пов’язане і ім’я Андрія Яковича Алимова (1893-1965), уродженця с.Боромля Ахтирського повіту Харківської губернії. В результаті досліджень в Ірані він визначив роль кліщів у передачі збудника персидського поворотного тифу; поклав початок вивченню кліщових рикетсіозів в СРСР; вперше описав марсельську лихоманку в Криму. Здійснював досліди на собі (в результаті самозараження збудниками москітної лихоманки і бруцельозу він з’ясував ряд питань патогенезу цих інфекцій і тривалість інкубаційного періоду). А.Я. Алимов очолював кафедри епідеміології Військово-морської медичної академії і Військово-медичного факультету Центрального інституту удосконалення лікарів. У роки війни був головним епідеміологом Військово-морського флоту і армії. У післявоєнні роки і до кінця життя керував лабораторією Інституту нормальної і патологічної фізіології Академії медичних наук у Москві. [17].

В Інституті експериментальної медицини у Петербурзі працював ще один вихідець з України – Микола Федорович Гамалея (1859-1949), уродженець м.Одеси, якому належить пріоритет відкриття бактеріолізинів і введення терміну “дезінсекція”. Він працював у Л.Пастера в Парижі, вивчаючи його способи щеплення проти сказу; брав участь у створенні бактеріологічної станції в Одесі; був активним борцем з епідеміями чуми в Одесі, холери в Закавказзі і Поволжі, висипного тифу у Петербурзі. Він був директором Інституту щеплення віспи ім. Дженнера у Петербурзі, ініціатором впровадження загального і обов’язкового щеплення віспи, а згодом – науковим керівником Центрального інституту епідеміології і мікробіології у Москві, який зараз носить його ім’я, і завідувачем кафедри мікробіології II Московського медичного інституту. [11].

Як і М.Ф. Гамалея, уродженцями м.Одеси були ще два видатних вчених: В.А. Хавкін і М.В. Вейнберг. Володимир Аронович Хавкін (1860-1930) був засновником і директором Бактеріологічного інституту в Індії у Бомбеї (зараз цей інститут носить його ім’я). Він проводив досліди на собі, запропонував вакцини проти холери і чуми, які широко використовувались в різних країнах, був лауреатом премії Паризької академії медичних наук. [18]. Михайло Веніамінович Вейнберг (1868-1940) відкрив збудника газової гангрени, запропонував методику виготовлення протигангренозних сироваток і методику серодіагностики ехінококозу. [26]. Протягом 40 років він працював у Пастерівському інституті, з яким пов’язане ім’я ще одного вихідця з України - Івана Григоровича Савченка (1862-1932), уродженця хутора Хрещатик Роменського повіту (зараз Роменський район Сумської області). Він вважається засновником фізико-хімічного напрямку у теорії фагоцитозу. На його роботи посилався І.І. Мечников у своїх друкованих працях. І.Г. Савченко очолював кафедру загальної патології Казанського університету; був першим директором Казанського бактеріологічного інституту; вперше у світі відкрив скарлатинозний токсин і запропонував метод виготовлення протискарлатинозної сироватки; брав участь в організації медичного факультету Кубансьного університету, де організував кафедру загальної патології і кафедру мікробіології; організував Кубанський бактеріологічний інститут (зараз носить його ім’я), де розгорнув виробництво холерної і черевнотифозної вакцин; організував окружну малярійну станцію і керував її роботою. Йому було присуджено звання заслуженого діяча науки. Та не зважаючи на всі ці видатні заслуги, у 1932 р. його було репресовано. [25].

Учнем І.І. Мечникова був також і Лев Олександрович Тарасевич (1868-1927), уродженець м.Тирасполя Херсонської губенії. У Москві він викладав бактеріологію на Вищих жіночих курсах (згодом – II Московський медичний університет). За його ініціативою була створена перша в СРСР станція по контролю бактерійних препаратів (зараз це Науково-дослідний інститут стандартизації і контролю медичних біологічних препаратів ім. Л.О. Тарасевича). Він також був засновником і директором Державного наукового інституту охорони здоров’я ім. Л.Пастера. [14].

Вперше експериментально довів можливість передачі інфекції повітряно-краплинним шляхом уродженець м.Харкова Павло Миколайович Лащенков (1864-1925), який очолював кафедру гігієни Томського університету. Він встановив етіологічну роль стафілокока при харчових інтоксикаціях; розробив методики бактеріологічного дослідження повітря; відкрив протеолітичний ензим з бактеріцидною дією – лізоцим. Брав участь в організаціії охорони здоров’я Сибіру, очолював санітарно-епідеміологічний відділ Томського губернського управління охорони здоров’я. [12].

Проблемою боротьби зі скарлатиною займався Георгій Дмитрович Бєлоновський (1875-1950), уродженець Полтавської губернії. Він запропонував новий метод імунізації проти скарлатини шляхом місцевої викцинації. В Єленинському клінічному інституті у Петербурзі він організував кафедру бактеріології і епідеміології, яку очолював понад 30 років. Йому належить повідомлення про те, що збудником грипу є вірус, що фільтрується. [6].

В Полтавський губернії народився також і Ісаак Йосипович Рогозін (1900-1973), який був начальником Головного санітарно-протиепідемічного управління Міністерства охорони здоров’я СРСР. Він був удостоєний звання лауреата Державної премії за розробку і впровадження у практику щеплень проти правця. Очолював кафедру епідеміології II Московського медичного інституту, а згодом – кафедри мікробіології і епідеміології у Військово-медичній академії ім. Кірова у Ленінграді (зараз Санкт-Петербург). [4].

Боротьбі з інфекційними хворобами присвятив своє життя Лев Васильович Громашевський (1887-1980), уродженць м.Миколаєва. Він брав участь у ліквідації епідемій тифу, холери і чуми в Манчжурії, у Саратові, Царицині, Астрахані; розробив методику і програму викладання епідеміології під час організації кафедри епідеміології в Одеському медичному інституті. У Москві був директором Центрального інституту епідеміології і мікробіології, завідувачем кафедри епідеміології Центрального інституту удосконалення лікарів. У роки Великої Вітчизняної війни був головним епідеміологом Закавказького, Кримського фронтів і Московського військового округу; після війни був директором Інституту інфекційних хвороб ім. І.І. Мечникова АМН СРСР (до речі, у довоєнні роки цей інститут очолював також вихідець з України, уродженець м.Глухова Чернігівської губернії Степан Васильович Коршун (1868-1931), який запропонував нові методики вакцинації для профілактики дифтерії, скарлатини і кишкових інфекцій). [13]. Л.В. Громашевський створив вчення про механізм передачі інфекції і побудував на цій основі класифікацію інфекційних хвороб, а також написав підручник загальної епідеміології. Після повернення в Україну очолив кафедру епідеміології Київського медичного інституту і був науковим консультантом Київського інституту епідеміології, мікробіології і паразитології. [9].

Важливий внесок у розвиток науки і медичної освіти зробив також і Георгій Павлович Руднєв (1899-1979), який народився у м.Полтаві. У Дагестанському медичному інституті він організував і очолював три кафедри: пропедевтики внутрішніх хвороб, факультетської терапії та інфекційних хвороб. Очолював кафедру інфекційних хвороб Центрального інституту удосконалення лікарів у Москві, де організував дві науково-дослідні лабораторії (біохімічну і бактеріологічну). Він запропонував нову класифікацію клінічних форм туляремії, розробив нові методи лікування бруцельозу (рентгенотерапія, двоетапна вакцинотерапія, електротерапія тощо); написав 6 монографій і 5 керівництв з питань клініки, діагностики і лікування інфекційних хвороб. [8].

У Москві працювали також О.Ф. Білібін і М.М. Маєвський. Олександр Федорович Білібін (1897-1976), уродженець м.Сурож Чернігівської губернії, очолював кафедру інфекційних хвороб II Московського медичного інституту. Він розробив нову класифікацію і номенклатуру кишкових захворювань, принципи лікування дизентерії, черевного тифу, бруцельозу і туляремії; запропонував вакцину проти туляремії (сумісно з Л.М. Хатеневером); написав 9 монографій, керівництв і підручник з інфекційних хвороб. [26].

Уродженець Києва Михайло Михайлович Маєвський (1894-1977) очолював мікробіологічний відділ лабораторії біотерапії АМН СРСР, був замісником директора з наукової роботи Інституту експериментальної і клінічної онкології (зараз це Онкологічний науковий центр у Москві), понад 20 років керував лабораторією по вивченню протипухлинних антибіотиків. Він вперше розробив модель легеневого висипного тифу на мишах і метод накопичення рикетсій, дослідив особливості їх культивування, довів наявність токсичної речовини рикетсій, вивчив її природу. Він створив новий тип вакцини проти висипного тифу (ефірна вакцина) і організував її виробництво. За ці роботи він був удостоєний Державної премії. [22].

У м.Києві народився також і Олександр Олександрович Імшенецький (1905-1976), який був директором Інституту мікробіології Академії наук СРСР. За його ініціативою і власною участю було створено Головне управління мікробіологічної промисловості. Він виділив протеолітичний фермент, рекомендований Фармакологічним комітетом Міністерства охорони здоров’я для лікування опіків і ран. Він також був головою комісії по антибіотикам Академії наук СРСР. [21].

Уродженцем Києва був також і Борис Аркадійович Лапін (1921-1994), директор Інституту експериментальної патології і терапії АМН СРСР. Він вперше зробив узагальнення у галузі вивчення захворювань мавп у співставленні з хворобами людини. Його монографія з порівняльної патології була перекладена та видана у США та Німеччині. Він вперше у світі отримав модель вірусного лейкозу у мавп. [20].

Професором вірусології Техаського університету був уродженець м.Тернополя Леонтій-Людомир Дмоховський (1909-1981) Він керував дослідами у галузі онкологічних захворювань в Онкологічному інституті у Х’юстоні і був першим, хто, використовуючи електронний мікроскоп, довів присутність вірусів у ракових пухлинах грудей у мишей (1953 р.), а потім виявив подібні віруси у людини. [20].

У галузі вірусології працював також і Віктор Михайлович Жданов (1914-1986), уродженець с.Штепино Бахмутського повіту Єкатеринославської губернії (зараз це Дніпропетровська область). Він був директором Харківського інституту епідеміології і мікробіології ім. І.І. Мечникова, протягом 10 років обіймав керівні посади у Міністерстві охорони здоров’я СРСР (начальник Головного санітарно-епідеміологічного управління, замісник міністра). Під його керівництвом була здійснена ліквідація масових захворювань поліомієлітом. За його ініціативою був розроблений план ліквідації віспи у всьому світі, який був прийнятий ВООЗ у 1958 р. В.М. Жданов був директором Інституту вірусології АМН СРСР, де очолив один з нових напрямків вірусології – дослідження з молекулярної біології вірусів. Він вперше у світі розробив концепцію про мінливість антигенної структури вірусів грипу. [2].

У Сполучених Штатах Америки працював вихідець з України Зельман Абрахам Ваксман (1888-1973), уродженець с.Нова Прилука Київської губернії (зараз Липовецький район Вінницької області), який був професором і деканом факультету мікробіології Рутгерського університету, а згодом став директором організованого ним Інституту мікробіології, який зараз носить його ім’я. У 1952 р. З.А. Ваксман став лауреатом Нобелівської премії за відкриття стрептоміцину, завдяки чому розпочалася нова ера в лікуванні туберкульозу. Він відкрив 20 інших антибіотиків, з яких актиноміцин, неоміцин, кандісідин знайшли практичне застосування у медицині. Саме йому належить пріоритет введення в наукову термінологію поняття “антибіотик”. [15].

Уродженець с. Тудорковичі (Західна Україна) Іван Кохан (нар. у 1923 р.) був спочатку професором імунології Маямського університету, а потім - професором і головою Мікробіологічного і Імунологічного Департаменту в Медичній школі при університеті в Дайтоні (штат Огайо). Він написав українською мовою перший підручник з імунології для університетів в Україні, рекомендований і затверджений МОЗ України і виданий видавництвом “Кобза” (Київ – Торонто) у 1994 р. [21].

Отже, 29 вихідців з України, які працювали за її межами, зробили вагомий внесок у розвиток мікробіології і епідеміології. А такі з них як Д.С. Самойлович, Д.К. Заболотний, І.І. Мечников, М.Ф. Гамалея, Е.С. Андреєвський, І.Г. Савченко, С.В. Коршун і Л.В. Громашевський працювали і на своїй Батьківщині, сприяючи розвиткові її науки, медичної освіти і системи охорони здоров’я.


Література:

1.Базанов В.А. Д.К.Заболотный в Красном Петрограде // Советское здравоохранение. - 1969. - №1. - С.80-85.
2.Баландин И.Г. Жданов В.М. // БМЭ. – 1978. - Т.8. - С.43.
3.Безденежных И.С. Дудченко И.С. // БМЭ. – 1977. - Т.7. - С.494.
4.Беляков В.Д., Санжаров Б.Н. Научная и общественная деятельность И.И.Рогозина – видного эпидемиолога, микробиолога и организатора советского здравоохранения // Журнал микробиологии, эпидемиологии и иммунобиологии. 1981. - №3. - С.114-115.
5.Васильев К.Г., Киселёв А.Ф. Роль Данилы Самойловича в развитии отечественной медицинской науки // Советское здравоохранение. - 1969. - №8. - С.74-76.
6.Венгрова И.В., Егорышева И.В., Рабинович Р.С. и др. Знаменательные и юбилейные даты истории медицины 1975 г. // Советское здравоохранение. – 1974. - №9. - С.79,84.
7.Венгрова И.В., Егорышева И.В., Рабинович Р.С. и др. Знаменательные и юбилейные даты истории медицины 1980 г. // Советское здравоохранение. – 1980. - №6. - С.69.
8.Георгий Павлович Руднев (К 70-летию со дня рождения) // Клиническая медицина. – 1969. - Т.47. - С.3-4.
9.Гиммельфарб Я.К. Творческий путь Л.В. Громашевского // Журнал микробиологии, эпидемиологии и иммунобиологии. – 1967. - №10. - С.142-146.
10.Гольд Э.Ю., Литвиненко А.Г. Э.С. Андреевский и его роль в развитии отечественной медицины середины ХІХ века // Советское здравоохранение. - !972. - №3. - С.79-82.
11.Грачёва Н.П., Грязнов И.С., Запрудская З.Н.и др. Ветеран отечественной микробиологии // Советское здравоохранение. – 1948. - №6. - С.34-40.
12.Гурвич Л.С. Павел Николаевич Лащенков – учёный и санитарный деятель // Гигиена и санитария. – 1965. - №2. - С.54-56.
13.Диденко В.И. Коршун Степан Васильевич // БМЭ. – 1979. - Т.11. - С.405.
14.Диденко С.И., Синицкий А.А. Памяти Л.А. Тарасевича // Советское здравоохранение. – 1952. - №4. - С.61-63.
15.Коган В. Відомий у світі, незнаний на Батьківщині // Агапіт. - 1997-1998. - №7-8. - С.65-68.
16.Кузнецов С.И. Василий Леонидович Омелянский // Микробиология. – 1967. - Т.36. - Вып.4. - С.717-723.
17.Кучеренко В.Д. Алымов Андрей Яковлевич // БМЭ. – 1974. - Т.1. - С.300.
18.Миленушкин Ю.И. Хавкин Владимир Аронович // БМЭ. – 1985. - Т.26. - С.474.
19.Поруцкий Г.В. Сергей Николаевич Виноградский // Микробиологический журнал. – 1983. - №5. - С.105-109.
20.Пундій П. Дмоховський Л.-Л. // Українські лікарі. – Львів – Чикаго. – 1994. - Книга І. – С.74.
21. Пундій П. Кохан Іван // Українські лікарі. – Львів – Чикаго. – 1996. - Книга ІІ. – С.154-155.
21.Рабинович Р.С., Сердюк Г.В.,Штильман Н.Л. Знаменательные и юбилейные даты истории медицины 1981 г. // Советское здравоохранение. – 1980. - №11. - С.73.
22.Раутенштейн Я И. Александр Александрович Имшенецкий // Известия АН СССР. Серия биологическая. – 1965. - №1. - С.160-161.
23.Романенко Е.А. Маевский Михаил Михайлович // БМЭ. – 1980. - Т.13. - С.356.
24.Страшун И.Д. Илья Ильич Мечников // Советское здравоохранение. – 1945. - №4-5. - С.3-7.
25.Чернобров И.В. Вклад профессора И.Г. Савченка в развитие медицинской науки и здравоохранения // Лікарська справа. – 1994. - №3-4. - С.118-122.
26.Черткова Ф.А. Вейнберг Михаил Вениаминович // БМЭ. – 1976. - Т.4. - С.89.
27.Щетинина И.Н. Билибин Александр Федорович // БМЭ. – 1976. - Т.3. - С.127.