Мелодiя осiнi

Я прокинувся вiд дивного почуття болю i радостi в серцi. Нiби милувався, тримав в руках те недосяжне, що лине з глибокої душi наших предкiв, i нема нiкому туди дороги, бо тiльки дiти здатнi вiдчути цi мрiї i сльози.
Я бачив сон.
На темному, попелястому виднокраї шалено спалахували близкавки, нiби срiбнi ножi. Десь здалеку, ледве чути, грала мелодiя дощу. Безмежне море злiтало до неба, i пiною билося у берег, залишаючи рiзнокольорову дорiжку iз барвистих мушлiв, червоних крабiв та риби.
Жовтогаряче, нiби ватра, листя, мерехтiло i танцювало танго з вiтром, а зелена трава, мов мати, збирала покинуте, опале. А потiм вiтер стих. Лiс завмер на хвильку, i я повнiстю розчинився у ньому.
Прокинувся, вийшов на ганок замислений i...серце завмерло. Чарiвливий лiс, i листя, нiби пристрасне вогнище з мого сну опинилось перед моїми очима. Матiр Божа...невже я не помiчав цiєї краси...
А мелодiя Осени, десь далеко, зза гор, пливе нiжним маревом, зплитаючись з пiснею дощу, по темному, попелястому небокраю.