Вика Нахалева

Перевод поэмы Лёхи Никонова "Вика Нахалева" на украинский язык

Отже так. Опишу зустріч в клубі цьому. Як дівку в парадну затягнув… Трохи політики, порнухи, рокенролла. Головне – якнайменше подробиць усіляких, туманів, описів, поезії. Це, так би мовити, несучасно. Ще й говорять, ніби я списався вкрай… Наркота, всі діла. Правда, вони вже сім років говорять. Це й зрозуміло. Самі не вміють, а уваги хочеться… А увагу як притягти? Хулі стиль шукати, риму, прийоми нові? Легше обісрати когось…хто помітніший.а помітніший хто? Хто уособлення усіх пороків, злочинів та підлості? Ніби герої моїх скромних віршів – це і є їх неможливий автор. Ось і намагаються. Отже, я… О! всі вже, здається, зібрались. Добрий день, добрий день. Давно не бачились? Хоч я намагаюсь. Два збірники у тому році оформив. Хоча кого…? Ну? А у вас як? Життя виявилось не таким, на яке розраховували?.. але ж ви й на таку згодні? Чи не правда? Може тому… Я? А що я? Трапилось, звичайно, дещо… але все по дрібницях.  Бабусь ґвалтую, в морзі обідаю, ширяюсь чим попало. Все як завжди. Вірші пишу, читаю. Самі розумієте, якби якість поезії вимірялась кількістю людей, котрі ненавидять мої вірші, я був би генієм. Бруд, який на мене виливають, трохи дивує… З іншого боку, отже, щось їх зачепило. За живе так би мовити. Він те, він се! І хто з нас без вірша? Кидайте камені. Нульові закінчуються. Час, так би мовити, підводити підсумки. Хоча, які підсумки? Вірші якщо тільки. А у вас?.. Ну, звичайно, щось серйозніше. Втім, кому яке діло, чи не так? Хоча з іншого боку діло бач неабияке. Реально. Я йому на самому початку так і сказав. Діло серйозне, Діман. Це тобі не на концертах горланити. Це ж політика, ****ь! А де політика, там й мусора будуть. Припом’яни моє слово. Їм тільки привід дай. А той завів – вони заїбали, час щось робити, революція неминуча… Пропагандист. Я йому спокійно так говорю – ти мене послухай. Я тебе на сім років старший. Повідав. А кого червонопері не дістали? Але ти їх на вулицю не витягнеш – електорат цей. Виродок мовчить. Вони тільки на поховання ходять. Пушкін, Достоєвський, Маяковський, Висоцький. Їх до трупів тягне, як хробаків. Присмоктуються – та й захлинаючись про вбитого генія. Діло ж прибуткове, самі розумієте…
- Во! – кричить той, - ти й будеш нашим генієм! – Ви зрозуміли? Жваво він все розрулив!
- Ні-і, Діман, я не претендую. Ти чого? Я босяцький поет. Освіти немає. Диплому не маю.
Самозванець себто. Лжедмитрій. Читаю по кабаках. Там-тут. Ледве на дурь вистачає. У Пушкіна боргів одних… А Некрасов? Цей барига в день по вісімдесят тисяч у карти просаджував. Масштаб! Це ж треба … Кожен цвіркун знай… Ні. не хочу. Генієм. Мене б залишили в спокої. Вірш цей дали б спокійно дописати. Тикаю йому, отже, в зошит із текстом. Не заспокоюється. Очі червоні, витріщені… Косяк був непоганий. Не заперечую… А може, він ще чогось нахватав?
- Льоха! А тези? Ти же сам. Про «Народну волю», про опір…
- Стоп. Зачекай ти… Ось є ще пропозиція. Замість грошей гашиш в обіг пустимо. Скажемо, грам – одиниця вимірювання. Хочеш – пали, хочеш – в повітку. Там замість касових апаратів ваги. Гроші нічим не забезпечені. Раніше золотом, нафтою. А зараз? Хєрь віртуальна. Папір. А тут товар сам себе. Гроші, себто, відмінимо… - він зараз вситься, їй-богу. Захлинається від захвату… Трясеться. Сублімує. Яка тут «Народна воля»? Нарколог потрібен… А я продовжую, - гроші-товар усунули… Тепер дурні й дороги. Сумістимо. Усіх «чобіт» у стройбат! Нехай хоч щось роблять. Ніякої держави! Мусоров в піч! Повний легалайз. Ніяких податків. Ніяких паспортів. Ніяких кордонів. Секс на вулицях. Ми їм влаштуємо! Вчителів звільнити. Усе вирішують батьківські комітети. Голосуванням. Будь-яке управління методом автономних наказів. Ніяких імен депутатам. Депутат номер один легалізує, будує дитячий майданчик, чисте місто від мусоров. Два місяці. Зробив – мішок гашишу. Ні? – репресія. Наступний. Все по Шекспіру. Вільне ношення зброї. Правило єдине – дозволено все. Розширення діапазону можливостей. Відкрите сприйняття. Будемо реалістами. Усвідомимо хаос як дійсність нашого життя… - він знову затряс головою. Вигляд у нього був ще той. Розтріпане волосся, запах перегару…
- Ти запиши, запиши. Ми опублікуємо…
Ну дає! Одразу видно – не насьорбався лайна ще. Життя не навчило. Як щеня молоде совається, тявкає щось безглузде. Ми в клубі, на нас вже озираються. Я йому спокійно говорю – Ти, Діма, мене не докопуй. Я що несу – сам не знаю. В мене довідка та білий білет. А ти йди краще музику грай. Та й я поет, а не політик. Розумієш? Це якщо хочеш політична утопія. видатний інквізитор, птах щастя, мильні пузирі, привід для вірша…
Втлумачую йому, отже, а сам бачу, як вона на мене дивиться. Там. У куті барної стойки, де дзвенять дзвоники й літають бджоли. Я тех. одразу її помітив. Підійнятий носик, зелені в океан очі, копа білого волосся… Але цей провокатор ніяк не відлипав. Певно, чекав щось. Що я по його поняттям дав би сказати. Для галочки. І ще. Побачивши, що я дивлюсь кудись в сторону, засовався  та почав вертіти своєю довгою шиєю.
- Послухай, Короткий, - Ти йди, йди. Там твоя група настроюється. Я все скажу перед концертом, не парься. Видам по повній. Всю ***ню! Розпалюю, отже, його. А цей в душу лізе. Ну не стримався. Дав йому прямо в ніс. Юшки, ****ець… Глупо, звичайно, вийшло. Ще один в інтернеті… Да пішли вони. Я підійшов до незнайомки і представився. Фрідріх Монтень. Вона засміялась і поставила стакан… Сказала просто, - Пішли погуляємо… Певна річ, принцесо, авжеж підемо. Ми вийшли на Конюшенную і я запитав її. Ліхтарі витріщалися в небо своїми білими очима. І ніч просвічувала й горіла в зігнутім каналі. – Віка – Віка. Вікторія. Вік. Перемога. Вже майже біля метро. Дивись, дивись. Дві дівчини притиснувшись одна до одної цілувались взасос. І одна обхопивши руками голову іншої, ніби вампір висмоктувала в неї помаду, кров, любов та все інше. Усі вважають мене непристойним кривлякою, жадібним до ****ей й наркоти. А ця просто погуляти… Не маю сумнів. І вже десь позаду. Спас на крові нависав над нами, наче різнокольоровий циклоп, а вузенька вуличка, заповнена бухими менеджерами й кришталевою хуйоддю, тряслася точно в лихорадці. Все позаду, позаду… Вона притислась до мене разом із запахом Сен Лорана, точно знала мене тридцять шість років. Признатися, я навіть злякався. Любити я не вмію, да й не хочу. Секс – ось це так. Але любов займає надто багато часу. Йде зі слізьми. Приходить зі зниканням. Купа непотрібних проблем. Віршів менше пишеш. Всі діла. В ліжку з ними, звичайно… А так… з ким би не мутив, упираєшся в інстинкт. Деякі примиряються. Моя дівка. Не підходь… і весь час доки я ніс цю ахінею, вона сміялася й тільки сильніше притискувалась до мене. Ми вже перейшли Невський, облитий золотим світлом мигаючих реклам. Неба не було зовсім. Нікого це особливо, до речі, не турбувало. Старанно причинялись. Веселяться. Літо. Субота. Всатися. Життя ховалось за цими прожекторами. Йдемо туди, де ліхтарів поменше. Чого вони?
- Ти їх бачиш?
- Кого?
Ясна річ, не бачила вона нічого. Ані Сіріна, ані Селіна. Але вони же йшли зовсім поруч. Я вже не стискуюся, наче мисливець,  притискаючи поранену качку, схопив її, притиснув й потягнув подалі.  Від людей, світла, маячні… Дідько! Зрештою вона знала з ким іде. Моя репутація. Усі ці плітки. Інтернет. А вона наче квапила мене. Ми майже бігли уздовж скривленого каналу, втисненого в граніт. Дивилась прямо в очі. Ось! Під’їзд з відкритими дверми. Сходи, що прийняли належний випадку таємний вигляд. Я одразу поліз під футболку.
- Не тут, не тут.
А чого не тут? Брудно, звичайно. Смердить. А чого вона хотіла? Сама пішла. Смикнув її за ремінь, витягавши із пряжки чорну стрічку.
- Не треба. Ні.
Вона ніби зменшилась вся, безнадійно хапаючись за ґудзики своїх липких джинс.
- Ти що дурна? – не витримав я. Схопив за волосся.
- Не ори, ****ь!
Вона заплакала. Заєбись! Заєбись! Жертва! Знову те ж саме. Подобалось їй це, ось що я скажу. Може свідомо, може ні. Хотіла вона. Я це знав. Саме цього. Туш вже розмазалась навколо очей і потекла по обличчю. Кат так кат. Я знущався над нею десь з півгодини. Робив що хотів. Вам краще не знати. Вона вже не опиралась. Тряслась, нила, схлипувала, але робила те, що казав. Слухняно. Ставала на коліна. Потім ноги розсовувала. Всі діла. Коли я кінчив, вона вже ніби не розуміла, що відбувається. Зі спущеними джинсами, розтріпаним волоссям, зім’ятою, забрудненою спермою футболкою, з очима, повними прозорих сліз… Якась дівка пхикала в смердючій парадній… Щось про любов знову. Почалось! Я так і знав, я так і знав – почуття, якійсь тумани, моря й поля… Морока, одним словом. Дурниці. Блювотина, котру вона, наче сука, злизувала зі сходів парадної. Нісенітниця. Самі знаєте, коли кінчиш… Я їй говорю – Взагалі, зав’язуй, Вікторіє. Штани одягай й пішли назад в «Мот». Нагулялись. А ця все пхикає: ти не такий, я знаю, навіщо все це так, як ти міг та інші дурниці. Ну як хочеш!
Я вийшов з парадної. Озирнувся. Нікого. І вітер начебто не віяв ані в початок, ані в кінець. Біла ніч оточила і місто, і вулицю, котра розпласталась прямо переді мною. Я дістав із потаємного кармана косяк. Прикурив. Солодкий дим змішався з літнім повітрям й полетів кудись уліворуч. Туди я і пішов.