Сучасне характерництво

                Сучасне характерництво.
                (Від героїв минулого до лицедіїв сучасності)
   
     Про характерників сьогодні говорять багато. Я б сказав, аж занадто. В ЗМІ регулярно піднімають тему козацтва, а разом с ним обов’язково згадають пару–трійку характерників минулого, які своїми подвигами його прославили. І це було б цікаво та повчально, якби не одне «але». Ніхто, ніколи і ніде не вів, не веде і, мабуть, не буде вести розмову про те, як стати вмілим характерником, як на протязі кількох років зробити з простої людини справжнього лицаря, який би своїми діями та вчинками зміг зрівнятися з славнозвісними відомими козаками та багатьма тими невідомими героями, імена яких не донесла до нас сучасна «правдива» історія України. Пишуть про них багато, але пишуть про те, що вони зробили, а не про те, як вони цьому навчилися. Разом з вами ми зараз проаналізуємо причини такої ситуації. А для початку давайте простежимо етимологію слова «характерник».
     Звернемо свою увагу спочатку на саме визначення людини, яка оволоділа надзвичайним здібностями. Поряд зі словом «характерник» в літературі можна часто зустріти такі слова як «химородник», «галдовник» (від слова «галдувати» - чаклувати) або «заморочник» (від словосполучення «напускати морок» - «напускати туман, сон»)(1) - так називали тих козаків, які були віщунами та чаклунами на Запорозькій Січі, які займалися не лише ворожінням, але й лікуванням поранених, психотерапією, військовою та фізичною підготовкою.
     З точки зору психології, характер (від грец. ;;;;;;;;) людини – це динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей людини. Коли ми говоримо, що у людини «твердий характер», то під цим ми розуміємо людину з чіткими та стійкими навичками поведінки, які не змінюються під впливом зовнішніх факторів. А саме такими завжди нам описує характерників історія.
     Це слово також можна пов’язати з іменем давньоарійського бога війни Хара. Цей бог розглядається як одне з втілень бога Шіви, який входив у священну трійцю (трімурті) верховних арійських богів. В епічній пам’ятці «Махабгараті» походження цього імені Шіви пов’язують з тим, що він здолав (санскр. – harate) інших богів – Брахму, Інду, Варуну, Яму і Куберу. Як іпостась бога війни, Хара руйнує старе, відмерле. Цікаво, що атрибутом цього бога є тризуб – прадавній знак, котрий зараз є символом сучасної України. Також одним з епітетів бога Вішну є Харі, яке тлумачиться як «зелений». Ця іпостась Вішну збігається з нашим прадавнім язичницьким богом Ярилом (ярий-зелений).
     Відомий дослідник ХІХ століття Олександр Вельтман, посилаючись на історичні матеріали, ототожнював Хара з Ареєм – Ярилом-Юрієм, сонячним божеством воїнів-слов’ян. Саме від Харо (Арея) походять роди, котрі називали себе «ар’я» - благородні, які потім трансформувалися в Юріївські роди давніх князів (2).
     В Індії знамениті раджпути вважають себе потомками бога Харо (Арея). Вони і нині поклоняються йому.
     На давніх єгипетських барельєфах бог Хор зображується як вершник, який перемагає змія, точнісінько як християнський святий Юрій. Звідси і назва острова Хортиця – священний острів бога Хорса, який за часів Київської Русі називався островом святого Юрія. Цікавий факт, що в деяких місцевостях нинішньої України вовків і нині називають хортами – «собаками Хорса» або «собаками святого Юрія».
     Деякі латинські автори, описуючи Скіфію, згадують місто Харакени – пізнішу літописну Харкань, котру сучасні вчені асоціюють з нинішнім Харковом.
     Етруски у свої часи поклонялися богу Хару - богові смерті.
     А в японських системах бойових та енергетичних практик використовують термін «хара» - енергетичний центр людини, резервуар її життєвої сили, який розташований трохи нижче пупка. Звідси і термін «харакірі» - відомий самурайський звичай ритуального самогубства шляхом розтинання живота (він також відомий як «сеппуку»).
     Якщо ж зробити невеличкий огляд літературних пам’яток про характерників, то ми побачимо, що їх не так вже і багато. Набагато більше зараз можна прочитати про японських самураїв та середньовічних лицарів Європи. Сотні років окупації України різними «братськими державами» зробили свою чорну справу. Але й ті крупиці відомостей, які змогли пробитися до наших часів, дають можливість зрозуміти, що від нас приховали не просто казки та перекази про нав’язаний типаж «п’яниць та розбишак», а справжні образи ідеальних воїнів, які могли б стати прикладом для наслідування сучасними борцями за незалежність та процвітання України. Так що ж від так старанно приховують?
     Перші згадки про власне козаків-характерників датуються XV століттям - про них писали руські та візантійські філософи. Пізніше польський історик Бартош Папроцький (1540 - 1614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками та кидали назад у ворогів. Ті, в кого потрапляли ці кулі, гинули на місці.
     Найвідомішим літературним козаком-характерником називають козака Мамая. Власне це не історична особа, а здебільшого ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря та характерника в одній особі. Також історія донесла до нас відомості про конкретних козацьких гетьманів, кошових отаманів та полковників, які мали надзвичайні здібності. Серед них: Остап Шашкевич (1455 – 1535), Дмитро Байда-Вишневецький (1517 – 1563), Іван Підкова (1533 – 1578), Самійло Кішка (1530 – 1620), Северин Наливайко (1560 – 1597), Петро Сагайдачний (1582 – 1622), Максим Кривоніс (? – 1648), Іван Богун (? – 1664), Данило Нечай (1612 – 1651) і, звісно, Іван Сірко (1605 – 1680). Ці люди не просто були отаманами, а справжніми полководцями, які своїм військовим вмінням навічно прославили козацтво.
     Візьмемо, для прикладу, І. Сірка. Нам відомо, що за час свого отаманування (з 1659 по 1680 рік) він брав участь у більш-менш великих 55 битвах і скрізь виходив переможцем. І це не враховуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, які не були занесені до літописів, але все ж таки виграних ним. Прості козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, якими силами та коли. За переказами І. Сірко міг під час бою перекинутися на хорта, вовка, яструба або заклясти вороже військо. Його бойові успіхи були такими визначними, що у свій час турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель цього славного отамана. А український письменник Адріан Кащенко (1858 – 1921) писав про нього:
     «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?» (3)
     Існує легенда, що козаки п’ять років після смерті не ховали тіло І. Сірка, а возили його із собою у походи. Вони були переконані, що їхній отаман і мертвий наводить страх на ворогів та допомагає їх перемагати. А згодом (за настановою ж самого І. Сірка) - відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!» (4). Це також приносило перемогу козакам у всіх боях.
     Про масове застосування чаклунів-характерників козацькими воєначальниками ми взнаємо з опису оборони Говтви від польського війська в квітні 1638 року. Капелан польського війська Окольський згадував:
     «Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанці, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкували звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітря і вогонь».
     Багато хто з сучасників зазначав наявність козацьких чаклунів і чаклунок і у війську гетьмана України Богдана Хмельницького (1595 – 1657).
     Історія донесла до нас також факт про те, що, коли у 1775 році за наказом російської імператриці Катерини ІІ (1729 – 1796) московські війська підійшли руйнувати Запорізьку Січ, старшина і духовенство умовляли козаків не чинити опір. Більшість запорожців здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і втекли за Дунай в Туреччину, де заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Проявили себе характерники і на новому місці - у війні з козаками-некрасівцями. За переказами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець (5).
     Історія також свідчить про те, що чимало старих характерників залишилося на Великому Лузі і після зруйнування Січі. В народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський - «сам кував рушниці і умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому» і «завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку»; три брати-запорожці Канцибери «силачі були великі», а жонатий Канцибера «був великий галдовник (чарівник) - загалдував свої гроші» і їх ніхто не брав; був ще козак Гайдук та інші (6). Прожили вони, за переказами, більше ста років. До нас дійшли деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро і урочище.
     Ці ж літературні джерела донесли до нас інформацію про те, що характерники були сильними воїнами та справжніми чаклунами. Вони робили багато речей, які були невластиві простим людям: вміли зупиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голими руками, ходити по воді та вогню, годинами могли знаходитися під водою, ставали невидимим, гіпнотизували ворогів, з’являлися в кількох місцях одночасно та викликали панічний жах у неприятеля, що спричиняло панічну втечу його з поля бою. Також вони могли бачити майбутнє та події, які відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани, знаходили сховані скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»)(7). Уміли характерники також керувати погодою - розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Сильний дощ міг зволожити порох, що робило тогочасну вогнепальну зброю нездатною до застосування у бою. Також дощ міг перетворити землю на полі бою на багно, в якому грузла важка кіннота супротивника.
     Аналізуючи наявну інформацію, ми можемо також зробити висновок, що характерники були людьми з так званими екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу чи телепатії. Історик Аполлон Скальковський (1808 - 1899) описував характерників як чарівників, «що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може», а за необхідності вони могли зачарувати будь-яких сторожів чи вартових до такого стану, що «ніхто з них не почує і не побачить жодного козака… і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ» (8). Письменник Андрій Чайковський (1857 - 1935) описував характерника як «надчоловіка, котрого куля не бере і котрий самого чортяку вміє окульбачити і заставити собі служити» (9). Так само і Микола Костомаров (1817 - 1885) трактував характерника, як «чародія, якого не брала куля» (10). А історик Володимир Голобуцький (1903 - 1993) писав, що характерники були «замовлені від кулі і шаблі» (11).
     За легендами, характерників «ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму» (12). У народі ходили вірування, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце - тому вони нерідко першими йшли в бій. Як розповідають легенди, декотрим характерникам після смерті забивали в груди кілок, щоб вони не вставали (13). Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай зберігся ще зі скіфських часів. Як стверджує історик Світлана Бессонова, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням» (14). Одне з таких поховань козака-характерника було розкопано у 1936 році біля села Архангельське Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха, лицем донизу; одягнений був в червоні шаровари і синій жупан, підперезаний зеленим поясом, а за поясом мав пляшку горілки, запечатану сургучем (15). Цікавий також факт, що офіційна церква завжди звинувачувала характерників у чаклунстві.
     Про характерників лишилося безліч історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Запам’ятались характерники і народам, які воювали з козаками. Так турки називали запорозьких чаклунів «урус шайтан» (урус - руський, шайтан - чорт), зокрема, так вони називали Івана Сірка після його походу до Криму і навіть лякали ним своїх неслухняних дітей. Відомості про характерників залишили польські історики. Так Бартош Папроцький (1540 - 1614) писав:
     «Гетьман Зборовський послав до татарів перекладача, який би запросив їх (татарів ) до нього на розмову і наказав кільком козакам з рушницями укритися і пильнувати, щоб татари не взяли насильно перекладача. В цей час один козак вистрілив в татарина. Розгніваний гетьман кинувся до нього, хотів цим показати, що тримає татарам своє слово, але інші козаки заступили його. Той козак умів кожну кулю замовити, щоб ні йому не зашкодила, ні тому війську яке з ним було. І так козаки швидко повстали проти гетьмана, що ледви їх упросив».
     До нас дійшли реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх освячували. Так, в «Історії Русів» є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького - Івана Золотаренка (? – 1655), якого сучасники теж вважали характерником:
     «Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!» (16)
     Одним із найсильніших характерників вважали і козака Васюринського. Дмитро Яворницький (1855 – 1940) в 1892 році у своїй «Історії запорізьких козаків» писав, що «то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чоловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину» (17).
     Також Яворницький описував характерників як таких, «котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов» (18).
     Польський історик Анджей Кітович (1727 – 1804) писав:
     «...Поляки вірили сильно, що між гайдамаками багато знаходилося характерників, яких не брали кулі. Розповідали з клятвою не раз, що бачили гайдамаків змітаючих з себе кулі, які їм в лице чи в груди потрапляли, що витягали такі кулі з-за пазухи, назад полякам посилали. Для чого наші, забобон забобоном перемогали, роблячи кулі на гайдамаків, ляли їх на пшеницю свячену, то вже така куля достати мала гайдамику....»
     Виходець із козацької родини, український письменник Євген Гребінка (1812 - 1848) в 1843 році в романі «Чайковський», написаному на основі родинних переказів (його мати походила з роду Чайковських), описує характерництво як володіння давніми лицарськими традиціями:
     «Характерник був чоловік дуже розумний і знав усяку всячину; його й куля не брала, і шабля не рубала; у нього на все був засіб і спосіб, на все добре слово і користь. Характерники знали всі броди, всі плави по Дніпру і по інших річках; характерник із води виводив сухого та із вогню мокрого; у них була лицарська совість і добросердя...» (19)
     Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) уміння козацьких характерників описав у 1846 році в романі «Чорна рада»:
     «А що, як справді він характерник? Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників да й самих туркень, іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство... Утікає од татар, розстеле на воді бурку да й попливе, сидя, на другий берег... Да й згадав, як у старого Хмельницького сидів у глибці такий, що ману напускав «Що ви,- каже,- що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав’яжіть мене в мішок». Зав’язали його да й притягли да трямки, аж він i йде з-за дверей: «А що, вражі діти! Встерегли?» «Що ж,- думає,- як i се такий химородник? Піду скоріш, щоб справді не вкоїв він якого лиха». (20)
     У поемі «Хустина» Тарас Шевченко (1814 – 1861), згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його - «характерник з Січі». Але в жодному з радянських видань творів Шевченка слово «характерник» не коментується і не пояснюється. Як і в жодному зі словників тих часів. Відсутнє це слово і у виданому вже в 1987 році «Українському радянському енциклопедичному словнику». Писати про таких козаків і вивчати їх в Україні масово почали вже в роки незалежності.
     І саме головне. Істрія вчить, що саме з числа характерників козаки намагалися вибрати собі отаманами своїх загонів. «От збереться їх до купи десятків або сотень скільки, виберуть собі вожака, характерника такого, що вже його хіба срібна куля візьме, - що козаки за ним і в огонь, і в воду» (21).
     Підсумовуючи вищесказане, намалюємо образ «типового» характерника - це воїн, чаклун, цілитель, політичний діяч, полководець, організатор, тактик і стратег в одній особі. Тобто це широко обдаровані люди, які за своїми особистими, психологічними, розумовими, духовними та екстрасенсорними якостями набагато переважали середнього статичного козака. Так чи може сучасна людина стати таким же характерником сьогодні? Давайте детально розглянемо можливості цього.
     По-перше, давайте представимо, що людина, яка хоче стати характерником, здобула якимось чином (від народження або за допомогою вправ) здатність передбачувати майбутнє, читати Хроніки Акаші або свідомо впливати на події майбутнього чи минулого. Згідно концепцій сучасної академічної науки таких людей прийнято називати «екстрасенсами». Але згідно концепціє тієї ж науки такі люди виглядають в деякій мірі неадекватно, виходять за межі «нормальності», а тому потребують посиленого нагляду як зі сторони медиків, так і зі сторони спецслужб. Тому ми можемо зробити майже стовідсотковий прогноз, що, якщо сучасний характерник офіційно почне пророкувати своїм побратимам, представникам влади або політикам свою точку бачення розвитку подій майбутнього, яка буде не вписуватися в програму дій владних структур, він буде якимось чином ізольований від суспільства. Влада не любить тих, хто не співає під її дудку. І я з певністю можу сказати, що якщо такі люди на Україні є, вони з розумом ставляться до своїх здібностей та не афішують їх, передбачаючи всі можливі наслідки своїх необережних вчинків. В такій ситуації не можна говорити ні про розвиток характерництва, ні про створення якихось шкіл по передачі здібностей тощо. І хоча зараз на території України проживають люди, які можуть передбачати майбутнє, займатися ворожінням або зцілювати за допомогою екстрасенсорних здібностей, вони працюють в основному на приватній основі, у себе в квартирах, не рекламуючи свою діяльність, так сказати на аматорській основі. І якщо ви зустрінете якісь організації, які передбачають розвиток екстрасенсорики або характерництва, то побачите, що вони теж існують на рівні громадських організацій або ж простих клубів – без фінансування, без приміщень, без підтримки зі сторони влади. Бо якщо зараз діюча влада не забороняє вживання слова «характерник», то це не означає, що вона сприяє поширенню інформації або розвитку цього явища на теренах України.
     По-друге, чи може сучасний характерник взагалі займатися лікарською чи медичною діяльністю, хай навіть на рівні психологічної допомоги? Якщо навіть теоретично припустити, що проста людина з вулиці має великі, як зараз кажуть, екстрасенсорні здібності, може дійсно допомогти людям позбуватися хвороб немедикаментозними методами, то чи має вона використовувати ці здібності на людях? Ні, не має. Медичною та оздоровчою діяльністю в Україні можуть займатися люди тільки з відповідною освітою та з відповідними державними дозволами. Вся медична діяльність без відповідних дозволів буде протизаконною. Якщо хтось буде користуватися послугами сучасних характерників з метою оздоровлення, він буде це робити на свій  страх та ризик. Ніякої відповідальності за наслідки такі «характерники» не несуть. Бо в державному лексиконі просто немає чіткого та наукового терміну «характерник». Є лікарі, є психологи, є військові, є члени громадських організацій, які іменують себе козаками або характерниками. Але закон дозволяє використовувати екстрасенсорні здібності тільки після отримання відповідних дозвільних документів, на що потрібно і немалі гроші, і багато вільного часу, і наявність відповідних знань.  Тому сучасний характерник, який почне використовувати свої здібності для медичної допомоги іншим людям без відповідних дозволів, автоматично стає об’єктом для кримінального переслідування владних структур. А кому хочеться мати проблеми з законом? Тільки дурням.
     По-третє, чи може сучасний характерник боротися за вільну Україну чи її майбутнє? А головне – з ким? На нинішній час в Україні діють Верховна рада та президент, які були обрані на ці посади на вільних народних виборах. Якщо нинішній характерник вважає, що це не так, то він може виявити свою волю тільки під час виборів, як громадянин, або у рамках діяльності тієї політичної сили, до якої він належить. Тобто, вся діяльність по державотворенню повинна відбувати у рамках діючого законодавства. Якщо ж людина буде використовувати свої надзвичайні здібності у явній або таємній боротьбі з діючою владою, то вона може попасти у категорію державних злочинців, які намагаються повалити державний устрій України. Як я вказував трохи вище, сучасні козаки є членами громадських організацій, в статутах яких немає ніяких вказівок на силову політичну чи антидержавну спрямованість діяльності. Тобто, всі сучасні козацькі організації є аполітичними організаціями. Тому, якщо характерник буде по своїй волі чи за чиєюсь вказівкою втручатися в політичне життя країни, він автоматично стає порушником діючого законодавства, що може призвести до сумних наслідків як для самих козацьких організацій, так і для країни в цілому.
     По-четверте, нинішній характерник повинен бути членом козацького братства. Я наголошую: не козацької громадської організації, як за своїм статутом нічим не відрізняється, наприклад, від партії любителів пива, а справжнього козацького товариства. Сучасна форма об’єднання громадян у так звані «козацькі організації» є формою волевиявлення різноманітних груп громадян України, в якій немає ні єдності, ні братства, ні злагоди у спільних діях, а тим більше чіткої програми дій. Тобто, кожен козак, який є дійсним членом громадської організації, на свій лад та розсуд виконує вказівки свого окремого отамана. І якщо він не виконає якихось вказівок, то можна зі стовідсотковою впевненістю сказати, що це йому просто минеться. Тобто ніякої відповідальності в середині всіх козацьких організацій майже немає. Зате є безперервна боротьба за внутрішню владу, за регалії та нагороди. Ви самі можете побачити в СМІ як виглядають сучасні «бонзи» від козацтва. Їх змогли переплюнути тільки генерали Північної Кореї, які вішають свої нагороди не тільки на піджаки, а навіть на брюки свої мундирів. В Україні тільки зараз вже нараховується майже два десятки «всеукраїнських» козацьких організацій, які виражають волю «всього» народу України через таких «весільних» генералів. Як говорить народна мудрість, що у двох неньок дитина завжди без ока, так і тут можна сказати, що фактично козацьких рух в Україні не об’єднав, а навпаки, роз’єднав народ на безліч непримиримих груп, які в своїй колотнечі вже давно забули для чого вони створили свої організації і для чого вони зробили себе козаками взагалі. Тому людина, яка може стати характерником, нині свої здібності буде застосовувати не на користь державних інтересів, а на користь своїх місцевих отаманів, які або міняються як рукавички, або у своїй боротьбі за «царське» крісло винищують любі прояви вільнодумства та свободи у козацькому середовищі. Чи буде справжній характерник безвольним інструментом у руках таких отаманів? Певно що ні.
     По-п’яте, сучасний характерник повинен бути воїном. Професійним, навченим воювати та служити під присягою на вірність українському народові. Задамося питанням: скільки так званих нинішніх «характерників» є професійними воїнами, тобто кадровими військовими на дійсній службі? Ніскільки. І не може бути. Тому що сучасна українська армія – це державна бюрократична машина, яка діє в рамках законодавства України. Чи є хоч натяки в статутах Збройних сил або законах України про діяльність людей з «надлюдськими» здібностями? Немає. І бути не може. Чи має право військовий, яки став почувати себе характерником, порушувати військові статути? Ні. Чи може характерник втручатися в роботу складної сучасної військової техніки на свій розсуд? Ні. Тому ми маємо висновок, що у військовому середовищі характерник ніколи не зможе проявити себе як надлюдина, тому всі його здібності будуть чітко врегульовані статутами та наказами його командирів, яким потрібні не «вискочки» чи «вільнодумці», а стандартні «живі керовані машини для вбивства».
     По-шосте. Чи може вільно використовувати сучасний характерник те, що зараз називають «гіпнозом». Чи може він без згоди оточуючих «наводити на них мару»? Чи може він вільно обманювати свідомість людей на свій розсуд? Ні, не може. Кожна людина, яка має надзвичайні здібності, сильну енергетику та великі можливості для маніпулювання свідомістю інших знаходиться під невсипущим контролем Вищих Сил нашої еволюції. Кожний вчинок такої людини зрушую великі шари енергій. Тому і сили, які починають діяти на таку людину у зворотному напрямку теж дуже великі (22). Любий негативний вчинок людини, яка свідомо втручається в життя інших людей, буде покараний самим суворим чином. Це, до речі, і стало однією з причин, чому характерництво зникло як широке явище. Закони Всесвіту чітко врегулювали діяльність такого явища як характерництво, обмеживши доступ людей з низькими моральними та духовними якостями до Вищих Сил природи.
     І по-сьоме. А хто буде виховувати з наших «тепличних» козаків справжніх воїнів-характерників? Де візьмуться ті мудрі, прославлені в боях та загартовані в походах сиві старці, які могли передати своє вміння підростаючому поколінню? Подивіться на сучасний козацький рух зі сторони. Хто приходить в козацтво? Приходять сучасні, виховані на техногенній цивілізації та психологічно вимуштрувані сучасними політичними технологіями люди, які в якийсь свій момент життя забаглися вступити в ряди славного українського козацтва. Тобто, приходять люди, які ніколи з малечку не були справжніми джурами, які в боях та походах за своїм наставником не осягали військову премудрість, які спокійно ходили в цивільні садочки та школи, намагалися построїти кар’єру в суспільстві і т. д. Де в їхньому житті були ті труднощі, холод та голод, які так добре загартовують дух та тіло людини? Їх просто не було. І ви хочете, щоб такі люди за кілька днів чи навіть місяців стали справжніми козаками-характерниками? Відповідь вам відома.
      Зі всього вищевикладеного ми можемо зробити остаточний висновок: при нинішньому соціальному укладі життя українців, їх моральних та духовних якостях, мотивації та цілеспрямованості мислення сучасних козаків, рівню контролю держави за життям своїх «підданих» ми не можемо говорити про відродження характерництва в Україні у тому форматі, в якому воно існувало в історичні часи. Зараз немає на це ніяких ні причин, ні передумов, ні можливостей. Сучасне життя потребує інших методів та інструментів, як для відродження козацтва у новому форматі, так і для відродження характерництва.
Життя неможливо повернути назад. Що було колись нагальною потребою, зараз вже не може бути актуальним. Якщо зараз сотні людей на Україні вдягають козацькі костюми різних епох, грають у театралізовані спектаклі в цих костюмах, вшановують пам'ять героїв козацького руху, то це не значить, що вони вже стали цими козаками або цими героями. Я нікого не хочу образити, але для такої діяльності є класична назва – лицедійство. Так, нинішній козацький рух набагато більше нагадує театралізовані маскарадні дійства, ніж справжнє козакування вільного народу. Візьміть любого козака або отамана та спитайте у них: чи готові вони покласти своє життя за долю своєї козацької організації? Або чи готові вони зі зброєю в руках відстоювати інтереси всього козацького руху в Україні? Чи відсиділи б вони десятки років у в’язницях за щасливе життя своїх «братів по вірі»? Звісно ж, ні. Гра у сучасне козацтво, а тим більше характерництво, не припускає таких жертв зі сторони сучасних послідовників цього руху. І поки це буде грою, а не способом життя, ми не можемо очікувати відродження ні справжнього козацтва, ні тим більше справжнього характерництва.
     І останнє. Деякі читачі можуть не погодитися з цією статтею та скажуть, що характерництво можна відродити. Можна, але це буде зовсім інше козацтво, інше характерництво. Як говорили древні: двічі в одну і ту ж річку увійти неможливо. Потрібно шукати нові форми та методи виховання майбутніх характерників, шукати нові передумови для актуалізації роботи  у цій сфері. Якщо у когось є практичні напрацювання, які комплексно та цілеспрямовано дають можливість перетворити просту людину на нового козака-характерника, прошу продовжити цю статтю, або написати мені на адресу seishinkai@rambler.ru листа, в якому детально описати методологію цього процесу. Я обов’язково докладно відповім кожному.
Слава Україні! Героям минулого Слава!

Осавул Українського козацтва
Отаман центру розвитку сучасного характерництва
Хмельницького окремого козацького куреня ім. І. Нечая
Сергій Полюх.

5 червня 2013 року

     Посилання:
  1. Подорож у минуле: характерники. Спогад віків// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
  2. Вельтман А. Атилла и Русь IV и V века. Сводъ историческихъ и народныхъ преданій. М.4 1858. – С. 21.
  3. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
  4. Мицик Ю. Отаман Іван Сірко. - Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. - С. 42.
  5. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
  6. Кащенко А. Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове /Ред.-упорядн. М. А. Шудря; худож.-іл. В. І. Лопата. - Дніпропетровськ: Січ, 2001. - С. 114.
  7. Махун С. «Справний і щасливий вождь». Іван Сірко у полоні багатовекторності// Дзеркало тижня. - 2005.- 14 травня.
  8. Каляндрук Т. Втрачена спадщина? Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
  9. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
  10. Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. - М.: Чарли, 1994. - С. 227.
  11. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
  12. Козаки-характерники: українські ніндзя чи самураї?// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
  13. Козаки-характерники: українські ніндзя чи самураї?// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
  14. Козаки-характерники: українські ніндзя чи самураї?// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
  15. Луців Є. Хто такі козаки-характерники// Про характерників на сайті «Український національний портал»: aratta-ukraine.com.
  16. Подорож в минуле: характерники. Пам’ять народна// Про характерників на сайті: webcommunity.org.ua.
  17. Характеристика запорізького козака// Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. - Львів: Світ, 1990. - С. 174.
  18. Характеристика запорізького козака// Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. - Львів: Світ, 1990. - С. 174.
  19. Чайковський// Гребінка Є.П. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1980. - С. 115.
  20. Куліш П. Чорна рада. - Х.: Фолио, 2006. - 287 с.
  21. Скуратівський В. Покуть. – К.: Довіра, 1992. - С. 2-3.
  22. Згадайте той же Закон Карми або Зворотної Дії.