Знайомство

                Мелодія Любові

Макс Вуд Чеховский вже декілька тижнів стояв без діла. Не те щоб на його присутність ніхто не зважав, ні. До нього зверталися, з ним розмовляли, але до рук не брали.  Він, звичайно що сумував за своїм різноплановим голосом, та за луною, що відбивалася від стін розкішної зали, де він зазвичай ночував. В Макс Вуда був свій власний куточок. Своє місце. І якось, сам для себе він зазначив, що то його дім. Йому було добре. Адже відносились до нього лагідно. Годували новими піснями, налаштовували та лікували від фальші.  Та й власниця.. Хоча, слово сусідка звучатиме ліпше,  дуже любила Макс Вуда.
Він з явився в її житті несподівано.  Одного дня зайшов за плечима старого друга, обізнаного в музиці, тай залишився назавжди. 
У вечори, коли Марта брала його на руки, та проводила своїми ніжними, дуже жіночними пальчиками по струнах його душі, здавалось, бриньчав весь світ. Нібито хтось розсипав сріблясті дзвоники, і вони з подихом вітру мандрують по солодкому небу.  Всі, хто опинявся на вулиці в той час, затамовували подих и насолоджувались неймовірно теплою мелодією.
А ще, Мак Вуд дуже любив, коли в їх оселі збиралася купа талановитих людей. Тоді він кочував із одних рук в інші, і кожного разу відображав різнокольорові відтінки характеру митця. Йому завжди було цікаво пізнавати людей, хоч сам був дещо іншої породи.
А це вже декілька тижнів дім пустував. Сусідка весь час проводила на роботі. І Макс Вуду доводилося всі дні сидіти на самоті із своїми думками. Спершу, він перебирав веселі спогади, вимальовував обличчя людей, які хоч раз бували в його житті, згадував цікаві мотиви.. Але одного дня думки скінчилися. Пауза, чи то витримка. Захотілося нового, але з таким розкладом справ про різноманіття можна було лише мріяти.
Була приблизно десята вечору. Він дещо трішечки задрімав, бо втомленість від бездумковості давала про себе знати, коли двері квартири гучно відчинилися, і почулися голоси. В одному він швидко пізнав свою Марту. Одразу з стало зрозуміло, що вона досить щаслива в цю мить. Бо її інтонації враз доповнювалися сміхом, та кумедними жартами.
Інший голос належав чоловікові.  Наш товариш досить швидко своїм ідеальним слухом  вловив,  що в другому  голосі є приємна м якість  та мужність водночас. За коротку мить вся кімната наповнилася світлом, та не про освітлення зараз іде мова. Ви розумієте? Стало добре.
Макс Вуд вмить прокинувся і всім своїм виглядом намагався привернути увагу. Можливо сьогодні будуть нові враження. Нові пісні, та нові мелодії. Якого ж характеру? Може жартівливі? Чи крізь кохання та романтику?
Та час йшов, а ні Марта, ні її таємничий гість не звертали уваги на куточок, звідки безслівно лунали молитви до праці. До розмови..
Макс Вуд став прислухатися.. Може їм натякнути? «Агов! Людоньки! Я ж тут!» . Та всі його прохання були марними. Ця пара людей не помічала нічого навколо, лише самих себе та кави, яка постійно закінчувалася чи вичахала. 
«Може я відбув своє?  Може відлунала моя історія? І тепер я назавжди залишусь в кутку та в тиші?» - думки його явно не тішили.  Бідолашний інструмент заглиблювався все далі і далі у дебрі смуту. Кожна наступна була ще гірша та ще страшніша за попередню, і як він не намагався, зупинити потік вже не було сил та нагоди. Серце калатало, та вискакувало із середини деревини… Пульсація згарячу вала навкруги повітря.  Коли в одну мить все стихло.
Що це? Десь поруч почувся ще один голос.  То не була людина, то було щось неймовірної вроди та пронизливої височини. Якесь диво, заспокійливо впливаючи на долю Макса Вуда,  захоплювало всю його суть. Він ніколи не чув нічого гарніше. Голоси людей спершу теж нібито прислухалися, а потім залунало таке:
« Хтось,дуже схожий на тебе,
одного дня знесе мої мрії на небо,
Лиш не забудь,прошу, ніжні долоні,
На твоєму обличчі та сонячній скроні…»

То була така велич! Така сила! Такий запал, що Мак Вуд забув все,що коли-небудь ставалось в його житті. Воно було бляклим на фоні мелодії, в поєднанні з дуетним виконанням раніше не чуваної їм композиції. Його так зачепив сенс слів, що мурашки пробігли по струнах, и відповіли не притаманним для чоловіка звуком -  тихим, зачарованим, спантеличеним та закоханим..
Заплющивши очі, Макс Вуд намагався направити всі свої сили на те, щоб запам’ятати гамми, перебіги, ритми та особливості несподіваного щастя.
Що це? Що це може бути?
«От така в мене Велорі!» - пролунав чоловічий голос в повній тиші. На що  молода гітаронька відповіла привітним звучанням.
«Велорі!» - затамувавши подих, прошепотів Макс Вуд.
Він же і гадки не мав, що в світі є ще хтось, подібний до нього. Він ніколи не міркував, адже як можна було міркувати, якщо навкруги одні люди.. 
Світало. Всю ніч Макс Вуд насолоджувався смаком тоненького жіночного голосу та її блискавичними душевними піснями. 
Він заздрив людям, бо вони мали кінцівки,що звуться ногами, які могли перенести його ближче. Щоб він зміг побачити джерело своєї любові…
Та він був звичайнісінькою гітарою, і все, на що був здатен – лише впасти. Так і зробив.
- Боже мій! Макс Вуде! – кинулася Марта рятувати свого підопічного.  – Ти живий?
«Марто, прошу тебе, познайом нас!»
- В нас сьогодні гості, Мак Вуде…
«Я бачу, я чую, Люба! Ближче, благаю!»
- Привітай, Хлопче. Це Велорі! Чи не гарненька вона?
Її краса точно відповідала голосочку, яким він насолоджувався всю ніч. Зроблена із білого  дерева, вона випромінювала чистоту та сяйво. Ї розмовляла так само. Це було щось божественної вроди.  Мак Вуд загубив всі слова. Він лишень дивився ї кохав. До без тями кохав, і розумів, що без її співу не зможе існувати. Ніколи звучати вже без неї не зможе.
«Ой у вишневому саду…»  - протягнула Велорі. І це був виклик. Виклик на діалог. Розмову двох гітар.
«Там соловейко щебетав»…
«Додому я просилася»…
«А він мене все не пускав»…