Персей i Медуза

Персею юний, чи не знав ти,
Що мав Медузу убивати?
Нещасна заховалась в гроти і за грати,
Щоб не зумів ніхто побачити і знати.

Хіба Горгона не могла не розуміти,
Що глянути на любого не може сміти?
Персею! Хіба ти не вражений її красою був?
Що Андромеду, дівчинку розбещену, забув?

І на коліна став, збрехав, що сам потвора,
Бо очі смертоносні вона пов'язкою закрила,
Ховалася в тіні, німа, тиха, прекрасна і сувора.
Повірила нещасна, розквітло серце-крила!

Персею, не вийти їй довіку із печери,
І розумів ти це ще з самого початку.
Чому ж не вбив її любов в зачатку?
Не повернув на місце зламану печатку?

Ти ж пам'ятав бо матір в лапах Полідекта,
І те, що мав її нарешті врятувати...
Бо може, якщо б і кинув дехто,
То не Персей Данаю - свою мати.

Сховався, ти, Персею, боявся, що відчує...
Вона шукала, плакала - "Персею! Чуєш?"
Руками все торкалась до стіни -
Пов'язку не знімала, бо боялась вбити...
Хотілось їй тепла, хотілось їй любити...

Персею! Сльози викликали ті крики відчаю,
І розумів, що бідна собі вкоротить віку,
Тоді хай у секунди щастя стане вічною,
Поряд із ним, її єдиним чоловіком...

І вийшов ти, і обійняв її за плечі.
Сиділи перед вогнищем, мовчали,
І кожна мить у серце їх влучала,
На віки вічні душі сполучала.

Не знав, чи робиш правильно чи ні...
Персею! Як ти відчув, що вже Медуза уві сні...
Тремтячою рукою... В серце... Ніж.
Як стрепенулась, то - сильніш.

Тихо...
І тіло ти її спалив, співаючи її пісні,
Попіл розвіяв у печері, де їй дім...
О, Персею, вона тепер в щасливім сні...
Вона жива, вона пісні, вона - то дим.

Знайшов ти дивом василіска...
І відшукав кубло зміїне під камінням слизьким...

В статуй обернув поглядом мертвої "Горгони"
Полідекта, його слуг і Жах з бездні моря...
Андромеда за дружину і величчя трону...
Та у думках все та ж краса прозора...

Печера, вогнище і тиша...
Пов'язка на її очах...