Сон

  Бачити сонце, але не відчувати подих твого тіла…Бачити небо, але не радіти глибині твоїх очей…Чути пташиний спів, але не цілувати твої вуста, не обнімати тебе, відчуваючи запах  долонь. Скажи  мені:”Чому?”, “Навіщо?”, “За Що?”…Від серця відривається шматочок почуттів, які залишились… Він маленький-маленький, наче  комаха, але я його відчуваю, тримаючи  у долонях. Він ніби вогник, такий пекучий-пекучий. Боляче всередині. Але не можу його викинути. Він ніби надія, яка залишається постійно…Стою та дивлюсь на цей вогник, милуючись кожною миттю своїх почуттів.. Чи побачимось ми з тобою ще колись??? Чи впізнаєш ти мене серед сотень, ні…десятки тисяч людей… Чи зможу я наповнити твоє СЕРЦЕ  тим вогником, що тримаю у долонях та не можу відпустити? Чи дозволиш мені скласти докупи шматочок за шматочком вогники почуттів, які сформуються у щось неймовірно чуттєве…емоційно глибинне …та на все життя… Дозволь…благаю тебе…
 Я відкрила очі…На годиннику пів на дев’яту… Дивлюсь на свої долоні, відчуваючи страшенний холод..від дерев’яних протезів…