Ненаситна насичен сть

                Все що твориться, все руйнується.


Цього року березневих котів не було чутно. Однак це не заважало робітникам універу збирати сік берез, висаджених поруч одного з корпусів. Прозорі трубки, всаджені в підкорову м’якоть, пропускали крізь своє нутро каламутну рідину та направляли її до колись шестилітрових обрізаних блакитних баків. Все що твориться, все руйнується. Лабораторія у дворі.
Сонце плавить шкіру та грає субстанцією янь1 на її поверхні, парк зеленіє бурьяном та рижіє спритними рендалбогсовими білками. На кожному кроці знайомі. Чи не цього бажалося? Може. А може й ні. З кожним привітатися, кожному посміхнутися. Це гріє. Душу, п’яти,  нерви. Зупинитися з кимсь побовтати, присісти. Ні, вони приємні. Так. Але це виснажує. Часом занадто. 
Здається, наче краще й бути не може. Спілкування, івенти, хеппенінги, відвідування цікавих місць, де збираються оригинінальні люди. Концетуальність на кожному кроці. А потім приходиш додому, знімаєш з себе весь цей мейкап, усю цю мішуру, і розумієш, що воно тобі зовсім непотрібно. Що все це зайве, і займаєшься ти не тим. Не тим, чим треба. І ти це ясно, добре розумієш. Осягаєш цю загадкову істину. Однак зовсім не знаєш, що саме не так. У чому справа? Де криється проблема? Як Шиєн у муві This must be the place: Something’s wrong here. I don’t know exactly what it is, but something’s wrong here. Наче панує насиченість, але якась вона ненасичена. Якась вона ненаситна. Усе ій мало. Мало та й мало... 
Так і живеш. Наче добре, а наче й ні. Часом відгомоном доходить, що чогось не вистачає. Що щось загублено. Знаєте, як в американських фільмах, коли батьки гублять дитину в зоопарку або у великому торгівельному центрі. Подібне можна збагнути лише через деякий час, неодразу. Не так це й легко помітити.
З кожним привітатися, посміхнутися, посміятися, потеревеняти, присісти... Кожному, з кожним, ще раз з кожним, та ще раз. А нікого обійняти. Обійняти ж нікого. Притиснути до себе та залюбити в обіймах. Авжеж, якби мені ще за це платили гроші... За кожну таку посмішку. А ніхто ж нічим не відплатить. Ні грошима,  ні любов’ю. Тільки такою ж награнною взаємність. Наче гра в те, в кого маска краще, подорожче буде.
Ні, нічого не лякатися, не страждати, а лише виснажуватися та нудьгувати. Тому, хто втратив найближчку людину, більше нічого боятися. Тому, хто вбив її власноруч. Але тому, хто не може вбити спогад про неї. Адже спогади невмирущі, вічні, безсмертні. Не почуття, і не враження, і не емоції, вчинки, події. А спогали про них: спогади про почуття, враження, емоції... Вони шкрябають душу. Торкаються рани, що ще не зажила. Свербить. І ти її ще більш розчухуєш.
Знайомі на кожному кроці. На кожному метрі цього міста. І вже ненавидиш його. Хотілося фарб. На тобі, на. Тримай і насолоджуйся. Так, фарб, але ж не таких, щоб засліплювали. В мене й так поганий зір. А вони, ті знайомі, все ближче та ближче підходять, лізуть, щоб я їх краще розгледіла. Зась вам! Хочеться геть з цього міста.
Набридло блукати по лабірінтах людських душ. Характерів. Поглядів. Набридло вештатися, не знаходячи виходу, не знаходячи вентиляційого люку, щоб хоча б подихати, не кажучи вже про втечу. Як та дівчина, що стрілою вилетіла з приміщення метрополітену зі слухавкою в руці, коли я чекала на свою чергову знайому: «Я виходжу з метро, ще не встигла приїхати до цього міста, як вже хочу назад!» Остогидло.
І тут з’являється вона. Людина, яку вважаєш майже ідеальною. Вона не сидить на одному місці, немов шило в неї там, де треба, веде активний спосіб життя. Це завжди так. Перше враження. До того першого моменту, поки зовсім непомітно не зближуєшься з людиною, поки не поспілкуєшся, поки не пізнаєш її хоч трохи краще. У таких випадках необов’язково знати одне одного довгі роки, знати досконало. Треба один раз дозволити людині відкритися, і цього достатньо.
Дивишься на неї, заздриш. А потім бачиш в ній ту саму людину. Ту саму психологію.
Ніяких метафор. Ніяких порівнянь. Покищо не треба. Просте життя. Прості страждання.
Страждаєш, якщо хтось є. Страждаєш, якщо когось нема. Це норма. Загальнолюдська норма. «А я зі своїм стилем життя не можу собі ні кота, ні хлопця завести». І сміється. Така людина. Скоріше хоче забутися в тих подорожах, втекти, аніж справді побачити щось нове. Втекти від реальності. З однієї реальності в іншу. І так по колу. Поки знову не затягне у воронку.
Слова – це завше зайве. Завжди зайве. Словами нічого неможливо висловити. Лишень думки. А що воно є, ті думки? Теж зайве. Враження, емоції, почуття. Їх у слова не одягнеш. Лише згвалутуєш тими словами.
Не треба мені слів, не кажи, мовчи. Замовкни!
Я бачу твої очі, твій погляд, твою схилену голову, лінію губ, печаль, сум, тугу. Глибину, в якій топиш сама себе. Навіщо? А ти й мовчиш. Дивишься вдалечінь, поглинаєш рожево-жовтий захід. Пропускаєш його крізь себе, перетравлюєш і випльовуєш у  навколишній світ. Мені навіть не треба на тебе дивитися, щоб зрозуміти, що ти зараз відчуваєш і про що думаєш. Про що мрієш. Що уявляєш. Я ж така сама homo sapiens. Усі ми такі. І нічого ховати психологію за індивідуальними особливостями.  А кажи, якщо хочеш. Що хочеш, те й кажи. Мені всеодно. Я буду чути твій голос, твій тембр, ноту. Буду відчувати її. Слова не несуть сенсу. Вони лиш перешкоджають, вони лиш завада на шляху до істини.
Я знаю, що в тебе вона така ж, та ненаситна насиченність. Навіть якщо б ти не казала, навіть якщо б не намагалася. Хтось каже про оце, хтось ні. Хтось виставляє напоказ, хтось ховає, закопує в собі. Від цього суть справи не змінюється.
Слова залишаються словами, думки – думками, а враження, емоцїї та почуття – тим самим.
Сидіти на пагорбі та проводжати пульсуючий біг сонця. 





1 – посиланная на картину в словах «Субстанція Янь»