Звуки

Люблю їздити громадським транспортом, конкретно трамваєм. Особливо ввечері, стати біля відкритого вікна і відчувати як тепле літнє повітря наповнює легені, це відчуття коли літо тільки почалось і в саме такі моменти думаєш, що цікавого зі мною відбудеться за цих три місяці? Після десятої в вагоні майже пусто немає тисняви і ніхто не топчеться по твоїх ногах намагаючись швидко вийти, від’їжджаючи з кінцевої зупинки від залізничного вокзалу людей багато в будь який час, але проїхавши декілька зупинок знову пусто і можна насолоджуватись видом на літні нічні вогні міста. Скільки людей за весь день проїхало в цьому вагоні? Хтось коли небудь про це думає? Зранку сотні людей їдуть на роботу, навчання, по своїх дуже дужжжже важливих справах - адже саме вони найважливіші. Я їду в трамваї по декілька раз на день і може це моя неуважність, але дивлячись на обличчя людей які стоять біля мене ніколи не бачиш того ж самого, очікуючи кожного ранку, наприклад, в вісім годин заходячи в вагон який під’їжджає, кожного ранку в вісім годин навколо тебе інші люди. Якщо вважати:«Наше життя театр, а ми в ньому актори», то «Наше життя казино, транспорт круп’є який перетасовує нас кожен день, а ми – люди, карти. Скільки людей стільки історій і у кожного своя. Ще один найвагоміший плюс транспорту, в ньому люди їх розказують і якщо уважно слухати то крім розмов пенсіонерів про політику можна почути щось цікаве.

Я саме їхав від однієї давньої подруги яка допомагала мені готуватись до завтрашнього іспиту з ненависної незрозумілої мені німецької мови. Це мав бути останній ривок, а далі літо і останній курс навчання. Хоч тоді я не думав про це від довгих слів німецькою які неможливо вимовити на одному диханні, мозок розігрівся до червоного кольору і відмовлявся сприймати будь яку інформацію. Саме тоді я відкрив вікно і відчув очікуваний, але такий приємний запах лип, які ростуть у нас біля всіх доріг, в перемішку з ледь відчутним запахом гарячого асфальту. Саме їдемо через центральний міст, фонтан біля заводу ROSHEN як завжди обліпила зграя людей схожих на одну величезну групу пінгвінів які зачаровано дивляться на полярне сяйво. Взагалі з естетичної точки зору фонтан гарний і технічно особливий, але навколо нього занадто людно. Ловлю себе на думці, що взагалі не люблю великих скупчень.
На зупинці одразу за мостом сталось невиправне, спочатку мене гризло почуття вини, що я задивився у вікно і не побачив їх. Кожен з нас коли небудь та з ними в’язувався в дискусію в якій неможливо щось довести. Не знаю як в інших містах України, але в нашому вони активізуються на під кінець весни і осені. Їх легко впізнати по деяких ознаках: як правило вони ходять парами, чоловіки одягнені в рубахи які заправлені в штани, жінки, як правило, в суворих сірих або чорних костюмах. Вони підходять в транспорті і на вулицях зі спини, коли ти менше всього очікуєш, дають тобі буклетик в який ти не дивишся і починають говорити в основному одне і те ж.
Їхньою першою жертвою стала дівчина яка стояла найблище до дверей в які вони ввійшли.
- Доброго дня, я Валерій. А вас як звуть. – не почув ім’я дівчини. Та і не важливо одразу було видно, що вона не налаштована на розмову, вона хоче одягти наушники і далі слухати музику з свого плеєра.
- Мені дуже приємно, - продовжував Валерій, -  ось візьміть будь ласка брошурку, в ній написані деякі короткі статті на різні питання, прочитайте може якесь з них вас зацікавить. А може ви взагалі хочете поговорити про Бога.
      Дівчина ледь помітно нахмурила брову і аж мені було чути як заскрипіли шестерні в її голові намагаючись вигадати коротку дієву, а головне чемну фразу яка б переконала наполегливих, але вихованих незнайомців, що вона не зацікавлена і навіть не в праві обговорювати данне досить обширне і глобальне питання і справа не в них конкретно і вона не ігнорує їх і ні в якому разі не хоче їх образити, просто саме зараз їй похуй на такі глобальні питання, вона їхала після роботи додому і уявляла, як її хлопець накинеться на неї прямо в прихожій, коли вона нагнеться щоб зняти взуття, накинеться на неї так пристрасно, що вона забуде про те що дуже голодна, про післяроботній стрес, почне рвучко стягувати з неї одяг і розірве на ній білу рубашку, яка стискала її цілий день не бажаючи розстібати ґудзики, вони попадають розкочуючись по підлозі, вона відчує що їй стало набагато легше дихати, вона подивиться на свого коханого і здивується тому яким пристрасним диким поглядом він на неї дивиться, він вкладе її на диван і почне цілувати її груди спускаючись все нижче, цілуючи її живіт, внутрішню сторону бедра і . . . тут  ****ь ви з своїми питаннями! 
      – Вибачте, я після роботи і не налаштована на розмову.
      Вони пройшли по вагоні і дали всім свої брошурки обрали наступну жертву і впевнено почали до неї іти. За яким саме принципом зі всіх людей в вагоні вони виокремлюють тих до кого підійти, може їх цього вчать на курсах гвалтування головного мозку?
- Я не проти поговорити з вами. – озвався чоловік якого вони зневажливо минули, а може ще тоді відчули що він складний екземпляр. Агітатори розвернулись і попрямували до нього.
- Доброго дня мене звуть Валерій.
- Валерій кажеш, тоді я Олександр. . . Миколайович.
- Я Інна, – озвалась дівчина, напарниця Валерія, вона постійно ходила за ним і була менш комунікабельна ніж він. Мабуть в неї не такий великий досвід.
- Візьміть, будь ласка, брошурку. В ній ви можете прочитати деякі цікаві статті, а потім ми поговоримо. – договоривши на обличчі у нього з’явилась легка посмішка, яка мимоволі викликала довіру. Ставали помітними години тренувань перед дзеркалом.
- Дівчині переді мною ви говорили теж саме, це як у вас до усіх підхід такий? - посміхнувся чоловік, одразу було видно, що він відчуває зневагу до них, чи взагалі до всіх людей.
- Ні, я лише намагаюсь з вами заговорити і ненав’язливо зацікавити, – знову ця посмішка.
      Чоловік почав проглядати брошурку формату А3, перевернув проглянув іншу сторону, іншою рукою почухав бороду, взагалі в нього була форма лиця яка зустрічається досить рідко. Привертали увагу його широкі скули і масивне «чоловіче» підборіддя. Сам він був середнього зросту і мав широкі переконливі плечі. Великі грубі руки з короткими пальцями, на мізинцеві  правої руки гирею сиділа масивна золота печатка, з незрозумілим візерунком.
- Проглянув я твою бумажку. Не бачу нічого цікавого.
Валерій дістав такого ж папірця з своєї сумки. - Ну дивіться, ось стаття, доречі багатьох цікавить, о ось, «Наше життя, вчинки які приведуть тебе в Рай».
- Ні, не цікавить. Чогось я впевнений, що мене не візьмуть до Раю.
- Не говоріть так, кожна людина, які б вчинки вона не зробила за життя, покаявшись має на це право. А в Раю нас чекає вічне життя, люди не будуть потребувати їжі, адже вона буде в них в достатку, не буде хвороб і взагалі ніяких потреб.
- Тоді це буде найсумніше місце у світі. – ствердно сказав Олександр.
У Валерія аж брови підскочили від здивування, за свою практику йому доводилось розмовляти як з радикальними атеїстами так і з людьми які не можуть визначитись, ну і в основному з затятими фанатиками, але ні від кого з них він такого не чув, жестами цього здивування не видав, і менш впевнено продовжив.
- Поясніть чому ви так думаєте?
- Життя буде вічне? – перепитав чоловік
- Так.
- І не буде ніяких потреб?
- Ну так.
- То що робитимуть люди маючи вічність попереду і без потреб? Вічно бачити одних і тих же людей. Знаєте підводні човни перебувають в морі обмежений час тому, що з часом, наскільки б добрими не була команда, всі з різних причин захочуть перебити інших. І що там робити цілісінький день ходити полями і лугами збираючи квіти? Та я через два три дні відпустки вити від нудьги хочу!
- Не зрозумію, у що тоді ви вірите?
- Давай я тобі коротко розповім про себе, а ти вирішиш.
- Згода. – помітно було Валерій трохи нудьгував з своїми колегами по вірі, а з цим чоловіком за довгий час йому було цікаво, точніше в ньому заграло бажання зрозуміти незрозуміле.
- Але за однієї умови, – вів далі Олександр.
- Якої саме?
- Після того як я розповім про себе ти розповіси про своє життя. Домовились?
- Добре, але боюсь вас розчарувати нудною історією.
- Мене цікавить чому саме ти став цим, ну як ви себе називаєте?
- Ми …
- Та неважливо! Чому саме ти вибрав цю дорогу?
- Ну я істинно увірував. Прийняв присягу в нашому соборі. І пішов проповідувати серед людей.
- Валера, моє терпіння не безмежне, я старший за тебе на років 20. І бачу коли мене дурять чи недомовляють, – коротка пауза чоловік підсунувся ближче до Валерія і подивився йому в очі від чого аж мурашки пробігли. – То як історія за історію?
- Домовились.
   Після чого обоє потисли руки ніби укладаючи угоду. Чоловік дістав з внутрішнього кармана піджака флягу, ковтнув з неї трохи, важко видихнув і почав розповідати.
   Ми познайомились тут у Вінниці, коли я вчився на останньому курсі. Випадково зустрілись, навіть страшно подумати, що могли і не зустрітись, з нею я провів сій найкращий час. Випустившись, я точно не знав чим саме займусь, де саме працюватиму, та взагалі, коли ти молодий точно не знаєш чого хочеш, але одне знав точно – я хотів бути разом з нею. Через деякий час влаштувався на овочевий склад - та ще робота. Ми почали знімати квартиру і жити разом, вона вчилась, а моєї зарплати нам ледь вистачало, доводилось часто брати у батьків. Тоді я і зрозумів що на одному коханні і овочах які я крав зі складу ми довго не протягнемо, почав серйозно замислюватись де б можна було заробляти більше. Доля сама допомогла - після смерті, бабуля переписала на мене свою землю близько 4 гектар. Я поговорив зі своїм двоюрідним братом, який жив там же, недалеко від неї і ми об’єднались в певний кооператив. Для початку я взяв в борг певну суму в одного знайомого, не хотів зв’язуватись з банками і ми засадили всі ділянки яблуками. Пройшло два майже три роки поки це все почало приносити прибуток. З’являлись думки поруч із садом збудувати пасіку, що ми і зробили. В якості експерименту встановили 4 вулики купили бджіл, ну і гули вони собі збираючи мед. Але одного разу, по моєму, ми святкували чиєсь день народження, мій брат, охмелівши, вирішив скуштувати наскіль добрий мед роблять ці бджоли. Вставши з-за столу, абсолютно без захисту, цей ідіот поліз у вулик. Жаль я не бачив як довго він від них бігав та на ранок його лице і покусані руки давали зрозуміти, що тікав він повільно. Розізлившись, він облив вулики бензином і спалив їх. Бджоли були куплені за його гроші, тому мені було все одно.
    Наш сад знаходився в годині їзди від міста, там було багато роботи, часто мені доводилось залишатись там. Тоді і почались сварки в домі. Вона мене звинувачувала в тому, що взагалі на неї не звертаю уваги, що забув за її існування і тому подібні фрази, ми сварились і я не розумів як вона не бачить, що все я роблю тільки щоб вона ні в чому собі не відмовляла. З часом ситуація ускладнювалась і я вирішив, точніше домовився з братом щоб він викупив мою частку, ставши повноправним власником всього саду. На той час ми непогано розширились і сума яку я отримав була солідною. Мені уже не доводилось постійно розриватись між домом і роботою. Більшу половину своїх грошей я вклав в розвиток одного телефонного оператора, справи  і взагалі все почало налагоджуватись. Ми одружились і певний час жили за кордоном. Ми говорили за повноцінну сім’ю, за дітей, та я все говорив їй що нам потрібна стабільність і от тепер вона у нас була і я сам дуже хотів дітей. З часом ми дізнався, що це неможливо, через мене, через мою хворобу - я не міг мати дітей. Ми обходили сотні клінік, вгатили купу грошей на різні ліки та нічого не виходило. Почали говорити за усиновлення. Вона погодилась, але ж по ній було видно, що вона хоче свою дитину. Знову почались сварки, ми ще десь рік протягнули сварячись через все майже кожного дня, а потім якось сіли, поговорили спокійно і вирішили розійтись. Знаєш, спочатку я злився на себе, вважав себе у всьому винним, потім на неї через постійні крики і нерозуміння, а потім на Бога, за те що зробив мене таким, та з часом зрозумів немає винних - все склалось як склалось і уже нічого не зміниш.
    Договорюючи свою історію голос Олександра почав тремтіти він знову дістав свою флягу, зробив декілька ковтків, та флягу так і не сховав, тримав відкритою в руках.
- Може потрібно було не кричати одне на одного, спокійно підібрати потрібні слова. – вимовив Валерій, намагаючись порушити тишу.
- Ти мене, ****ь,  зовсім не слухав! Зрозумій чи повір мені - СЛОВА ЦЕ ТІЛЬКИ ПУСТІ ЗВУКИ!! ЗВУКИ!! Щоб ти не казав чи не робив, все станеться як і повинно статись! – прокричавшись і сівши на місце чоловік простягнув Валерію флягу.
- Більше року не пив, – після чого зробив один глибокий ковток і закашлявся.
- Валера! – вперше озвалась дівчина-напарниця, та він не звертав на неї уваги. – Я все розповім!
- Я так не думаю. Ми в змозі і вправі керувати своїм життям.
- Бо ти ще молодий, – сумно посміхнувся Олександр
- Знаєш я дуже давно тут не був, місто так змінилось, шкода що я тут на декілька днів. Ми от проїжджаємо зупинки і з кожною виринає стільки спогадів. Саме тут пройшла моя молодість. От дивлюсь в вікно і бачу її в прохожих жінках, знаю що вона давно звідси переїхала, але впізнаю її і думаю, а може все ж таки її, як і мене, занесло сюди. Дуже хотів би поговорити з нею, стільки всього розповісти.
- Ви кажете вона переїхала, а куди?
- Дізнався я про це недавно, у нас, як виявилось все ще є спільні знайомі. Знаю що вона переїхала десь на південь, в Сімферополь помоєму, вийшла заміж вдруге, має дітей. Дуже хочу вірити, що вона нарешті щаслива, – чоловік знову випив кожного разу все більшими ковтками, будучи вихованим не забув за співрозмовника і поділився з ним.
- Ну тепер твоя історія.
- Вона коротша ніж ваша і мені не дуже хочеться про це розповідати. Досить довгий час я коловся. Одного разу мій друг з яким ми часто... вживали, помер від передозування. Я і раніше думав про те, щоб кинути, але знаєте це важко, та після того як він помер, я задумався. Допомогли батьки, ну і віра, потім я вступив в наше релігійне об’єднання, ну і захотів допомогти іншим людям, як це допомогло мені, от і все.
- От і все, – механічно повторив Олександр.
- Через зупинку я виходжу. Я піднімусь в свій номер, ситно поїм і викличу найдорожчу шлюху в цьому місті. Коли вона зайде в мій номер і запитає чого я бажаю, я їй скажу ласкай себе. Сяду напроти неї і буду спостерігати за її рухами, слухати як вона притворно, але так правдоподібно стогне. Скільки раз їх викликав, а цього ніразу не робив. Ходімо зі мною, замовимо двох.
Валерій явно не очікував подібних пропозицій, що в черговий раз збило його з пантелику.
- Чому ви мені це пропонуєте?
- З тобою не нудно.
- Дякую за пропозицію, але…
- А. Як знаєш. – в сотий раз перебив його Олександр
Трамвай під’їхав до зупинки. Двері з шумом відкрились, перед тим як вийти Олександр сказав:" Гарно поговорили." Хоча більше було схоже ніби він говорив це сам собі.