Лист 2

Мій від"їзд я розцінювала для себе як маленьку відраду, а для тебе вийшло, що він як бажаний ковток такої необхідної свободи. Звичайно, я також люблю вільність у діях та в житті, як і будь-яка свободолюбива людина. Проте ж з початком відносин виникають певні зобов"язання та необхідність зміни власних звичок, адже жити вдвох - це доволі непросто  (але, дивлячись на нас, мені інколи здавалося, що ми створені один для одного).
Остання ситуація вийшла показовою, мені так здається. Коли ми жили разом, ми називали наші відносини голосною фразою "цивільний шлюб" і вважали один одного чоловіком та жінкою, по крайній мірі, я. І вийшло, що остання недоречність стала для нас просто приводом для швидкого та легкого "розлучення", адже волокіти з документами немає та й речі не проблема відправити транспортом. Мені стало дуже сумно, тому що ми, вважаючи наші відносини доволі серйозними, могли так же ж легко їх і розірвати. Виходить, або любов була та пройшла, або ж це була не любов...

Якось все безпроблемно. Я, так як і ти, могла переключитися на інших людей та день за днем забувати про тебе, адже все було так складно та сумно. Але я цього не зробила з існуючої любові до тебе та обережним ставленням до наших відносин, які ми будували два з половиною роки.

Мені здається, що з кимось іншим я б так і зробила: з легкістю його відпустила, проте це не хтось інший, а ТИ, людина, яку я відчуваю серцем та душею, в якій я потопаю, в очах якої я готова розчинитися та повіністю віддатися... Мої почуття інколи наскільки глибокі, що я їх боюся і намагаюся бути трішки жорсткішою та не такою доступною, це називається крайністю, напевно. Мені не хочеться, щоб мої почуття тобі стали "обузою", набриднули та зобов"язували до чогось. Я така. Така й незрозуміла моя любов: часом глибока донестями, а часом здається чужа та неіснуюча.

"Я знаю, що якщо буде ситуація, коли стане вибір між твоїм та моїм життям, я готова віддати за тебе своє життя, ти найцінніше у моєму житті", - це я могла з впевненістю сказати, коли ми були разом. Наразі ситуація трішки змінилася, проте почуття мої такі ж, проте, здається, приглушені твоїм незрозумілим мені відношенням. Напевно, у фразі стерлися останні 5 слів і стали нечіткими та які варто замінити. Зараз я не знаю на які, проте мені хочеться вірити в незмінність даної фрази.

Можливо, я дарма це пишу, адже мені може стати ще болючіше, проте я не шкодую, що ці 2,5 роки ми були разом, пліч-о-пліч, я кожного ранку згадую твоє сонне та смішне личико, відчуваю на собі твої міцні та в той же час турботливі обійми... Я не уявляю, що цього не буде... У такі моменти у мені з"являється порожнеча. Я намагаюся про це не думати...
Можливо, ти правий, що не потрібно часто спілкуватися, адже почуття після розмов стають ніжнішими та навівають спогади та сум. Можливо, варто спробувати звикнути до відстані. Можливо, варто жити кожному своїм життям. Проте виникає одне питання: ЯК?

Поки що я не знаю відповіді і, взагалі, як правильно прийняти рішення. Це складно. Проте я знаю одне: я впевнена в своїх почуттях і якщо відповідь на вищегдане питання буде +, мені прийдеться прийняти твоє рішення, адже "нелюбим любим не будешь".

Часто в житті нам потрібно обирати між першим та другим (це стосується і обіду :)), приймати важливі рішення, від яких залежить подальше життя інших людей, вагаючись, проте з впевненістю та бажанням бути з коханою людиною, будувати спільне життя... Мені здається, що найголовніше визначити - чи у тебе вистачить сміливості взяти на себе відповідальність за свої дії.

...Мені здається, що я написала забагато, проте це мої думки і ти ж не можеш залізти мені в голову та їх прочитати, тому я вирішила собі не відмовляти в одній з моїх улюблених справ - писати, писати щиро, розкуто, сміливо.