Пережите особисто або митла

Дмитро Бойків

















                ПЕРЕЖИТЕ ОСОБИСТО
                АБО

                МІТЛА
                спогади



















                -2011-


















Швидко час збігає... Здавалося, щойно юність блиснула своїм крилом, а вже понад вісім десятків літ позаду. Літ своєрідних, незабутніх... Зрештою, як у кожної людини, яка прагне прожити свій вік небуденно, небанально...
Народився я 8 червня 1928 року в сім’ї бідняка в селі Коропець Бучацького повіту Тернопільської області. Тоді ця місцевість перебувала у складі Речі Посполитої. Батько мій - Бойків Степан Микитович, 1901 року народження, — інвалід з дитинства (у дворічному віці його підвійнув вітер і уразив праву йогу, яка стала коротшою і тоншою). Мати - Марія Михайлівна, 1906 року народження, — походить із родини Патулів.
До шести років я був один, лише в 1935 році народилась сестра Надія, а в 1940-му - брат Ми-хайло. Був і ще браг Володимир, який помер восьми- місячним.
Уже в шість років мене будили о шостій годині райку - пасти худобу (2 дійних корови, 2 ялівки, кінь і 5 кіз). Із пасовиська повертались о 9-й годині. Після обіду, десь о 16-й годині, знову виганяв худобу на пасовище, де вона перебувала до самого вечора. Повертаючись із пасовиська, ніс дрова (акація, береза, тополя, верба) для опалення хати. Мені приходилось із першого класу робити уроки на пасовиську.
Жили ми на вулиці Надвода біля річки Коропець. В одній хаті під солом’яним дахом тулилось дві родини: наша і батькового брата Федора. Брат батька Федір був молодший, з 1907 року із дружиною Ольгою нажили вони троє дітей: Єву, 1936 року народження, Володимира, 1940 року народження, Ярослава, 1943 року народження.
Наша кімната мала 16 м2, а стрийова — 20 м2, були ще сіни 6 м2, в яких була комірка 2 м2. Зі стрийом жили дід Микита і баба Оксана. Городу ми мали всього 30 соток, по 15 соток на сім'ю. На цих 30 сотках було 6 соток саду, де росли яблуні, груші, сливи, черешні. Життя було дуже важке: працювали від зорі до зорі. Коли мені виповнилось сім років, на мене залишали сестру, яка мала всього шість місяців. Бабці було вже 70 років, тож треба було худобу накормити, подоїти корів. Бабця доїть, а я за хвіст тримаю, бо мухи кусають. М’ясо їли рідко, основна їжа - хліб, молоко, бараболя, капуста, огірки, яйця.
Я з малих літ любив спорт: футбол, волейбол, бокс, лижі, санки. Особливо подобались ковзани, які робив сам із бруска дерева, набиваючи під низ грубий дріт. З 10 років я ходив у ліс, де заготовляв дрова. Так тривало від 1938 до 1945 року. Також ходив з батьком рубати і корчувати в ліс за четвертину. Вночі носив сіно, конюшину із панського лану. Тяжкі то були часи. Особливо важко було під час війни - із 1939 по 1945 року, коли через наше село чотири рази переходив фронт.
Добре пам’ятаю 1938 рік, коли вбили україн¬ського провідника Євгена Коновальця. Польські поліцаї пильно слідкували за українськими націона¬лістами. Кожної ночі вони вривалися до хат, в яких горіло світло. Мій батько був шевцем, то світло в нас горіло від вечора до ранку, бо треба було закінчувати чоботи, щоб віднести їх на базар. Поліцаї перевіряла нас кільканадцять раз і лише згодом, не знайшовши нічого підозрілого, залишили нас у спокої.
Організатори ОУН у 1938 році вирішили провести у нашій хаті збори; зібралось чоловік 12, чекали на куратора із Львова. Він прибув опівночі і зразу ж звернувся до батька із запитанням, чи нема когось у приміщенні. Батько сказав, що є тільки дружина з малою дитиною і син, якому 10 років, спить на печі. Прибулець зажадав перевірити, чи сплю я. Коли я почув, що він іде перевіряти, то захропів. Він переконався що я сплю, і розпочав зустріч. Він розповів, як комуністи в Ротердамі вбили Коно- вальця, при яких обставинах це сталося. Розмовляли десь так 30-40 хвилин. Мені запам’ятались його слова про те, що світ поділений на три табори - расса, касса і масса. Тоді ж він казав, що до року почнеться Друга світова війна і в цій війні масса переможе рассу, а через 50 років касса переможе массу. Так воно і збулося. Моє покоління може це зримо засвідчити. На наших очах розпався Радян¬ський Союз. Незважаючи на те, що вігі мав монолітну опору - комуністичну партію. Кремлівські вожді, виступаючи на з’їздах і пленумах, трубіли на весь світ, що в них непереможна Червона Армія, най¬досконаліша зброя і т. п. Однак ця могутність не допомогла і сталося Боже чудо: розсипався Радян¬ський Союз, 15 його республік стали самостійними державами.
За час передвоєнної окупації Західної України комуністичним режимом, а пізніше - й німецьким фашизмом наш народ зазнав великого горя. Багато наших братів, сестер, батьків, матерів і дітей пережили голод і холод, муки і страждання, багатьох замордували в тюрмах, таборах смерті, досить часто знущання над ними були нелюдські. Багато загинуло тоді наших земляків, і не лише українців, а й росіян, євреїв, поляків, білорусів, казахів, грузинів, азер-байджанців, вірмен, узбеків, калмиків, чеченців...
Уже тоді, в 1939 році, я не сподівався, що мене не вхопить лиха доля. Страшні то були часи. Тоді мене досить часто переслідувала думка, що треба дякувати Богу за прожитий день. Минув день — і ти живий, тебе не забрали, не вивезли, отож благослови за це.
До школи я пішов як усі мої ровесники. Вчився я посередньо, бо мусів змалку більшу частину працю¬вати - допомагати батькам. ВІЇ років я вже сам орав із сьомої ранку до самого вечора. Пам’ятаю, поїхав орати на горб ІІастівник. Трудився до вечора, під кінець орання я вже був дуже замучений, вирівнював борозну. Коні на місце повертаються, а я мушу закидати плуг, і тут не встиг відвести ліву ногу. Коли я зі всієї сили закидав плуг, то п’ята плуга пройшлась по нозі від великого пальця до гомілки. Утворилась рана шириною в середній палець. Я скинув майку, обгорнув нею рану і так продовжував вирівнювати борозну. По закінченні роботи запряг коней до воза, закинув на віз плуг, колясницю тай поїхав додому. Нога розпухла і довелося привести лікаря, який, давши укол, промив рану, забинтував її. Я цілий місяць чекав, поки не загоїться рана. Шрам залишився по сьогоднішній день.
25 червня 1941 року я пас худобу і кози. Був недільний ранок. Моя коза відбилася від череди і опинилася на панському лані. Я кинувся завертати її, як у глибокому рові, що відділяв панські угіддя, побачив трьох німецьких вояків. Вони за кущем тернини розряджали зброю і, коли побачили мене, показали мені рукою, щоб я ліг. Згодом покликали мене до себе і показали мені, що стежкою Переходить близько сотні радянських вояк. Один німець передав щось по рації. Відпустили мене, коли переконались, що радянці віддалились. Я пригнав худобу додому і розказав про побачене батькові. Десь через годину в центр села в’їхали німецькі танки і піхота на мото¬циклах і роверах. На горбі Пастівник, як вияснилось згодом, розгорівся бій між радницями і німцями. Червоноармійці, в тому числі одна дівчина, тримали оборону від 10 до 15 години, німці наступали п’ять разів і так не змогли подавити опір, вони тільки збирали поранених і вбитих. Червоноармійці так були облаштовані на горі, що неможливо було їх вибити. Як згодом стало відомо, один червоиоармісць утік, могла втекти і дівчина, але вона повернулась, мабуть, до пораненого товариша і німецький снайпер поцілив в її голову. Четвертий вискочив з окопу, почав перебігати з місця на місце, але німці із міно¬мета обстрілювали його і один із снарядів розірвав його па дві частини. Те все я бачив своїми очима і міг загинути від червоноармійського снайпера, бо стояв біля вишні і куля пройшла мимо вуха й попала в вишню. Я ліг і вже з-за стодоли дивився лелсачи.
У 1941 році, коли проголосили самостійну Україну, на повітовий мітинг я ішов пішки 25 км від Коропця до Бучача і пішки повертався.
У 1943 році мені вже було 15 років. Тоді був важкий час: не було чого їсти, не було в що вбратися, тільки сорочка з дрібного полотна і на очкурі. Німці по селах забирали все, курей стріляли і наказували жінкам готувати. У березні батько дав мені 15 кг пшениці для того, щоб я її змолов і обміняв муку на вбрання. Я ту пшеницю два тижні молов на жорнах в льоху при каганцеві. Після того, як я змолов, вирішив муку понести до Стаиіславова, що від нас за 40 км. Вийшли ми зранку, о дев’ятій годині, і лише увечері, десь о десятій, добрались до Тис- меииці. Там попросились переночувати, давши господині по мисці муки. Вранці направились до Стаиіславова. Прийшли на базар тільки-но його відкрили, крім нас ні душі не видно, ми перші. Постояли хвилин п’ятнадцять, підходить до нас панна в червоному плащі, червоному капелюшку: “Хлопчики, продаєте муку?”. Відповідаємо, іцо так, можем пиміияти на вбраня. “Добре, зачекайте, — відповіла, - я піду по мішок і скоро вернусь”. Через кілька хвилин підходить до нас гестапівець з чорною опаскою на рукаві, в чині майора, і наказує йти з ним. Завів нас в якесь офіційне приміщення, вштовхнув у кімнатку, посеред якої за столом сидить німецький полковник. Майор пояснює, що ми прийшли годувати лшдів. Я голосно заперечую: “Ні, ні”. Майор наказує висипати муку в мішок, що стояв у кутку кімнати. Після того, як ми виконали його вимогу, той, що сидів у кріслі, вихопив звідкись нагайку і, зірвавшись, різко вперіщив нею нас - така дяка за нашу працю. А далі, схопивши нас за обшивку, штурхнув на вулицю, що ми сторчма полетіли обличчям по замерзлій землі. Кров з нас тече, ми вже ні на що не звертаємо уваги, підходим до ратуші, до помпи. Натискаємо, потекла вода, ми помились, сіли на лавку, витягаєм із хустин по кусню хліба і починаємо їсти. Перед нами розбомб¬лені будинкрі, на них працюють жиди. Підходять до нас старий чоловік, літ, може, 75-80, і хлопчик, років 6—8, падають на коліна, цілують нам ноги і просять віддати хліб. Я віддаю свій кусень дідусеві, а мій друг Петро Грицак — хлопчикові. Піднімаємося і ідем, голови опустивши вниз, уже не дивлячись ні на будинки, ні на людей. Вертались додому побиті, голодні, вимучені.
Вийшли ми з міста о 9;,° год. Коли сонце вже зайшло, добрались до Олешева, перейшли через місток і горбок при трасі. Посідали і заснули, спали ми так десь з годину, а може, і більше, почав притрушувати сніжок. Якась жіночка нас розбудила і забрала до хати. Запитала, хто ми такі, звідки. Із братрури витягнула печений корж із лушпини бараболі й кукурудзяної муки, дала нам по чашці кислого молока. Ми випили те молоко, закусили коржем і подякували господині. Вона нам каже: “Хлопці, більше не лягайте на голу землю і не заси¬найте. Якби я вас не розбудила, ви могли б до ранку позамерзати”. Ми щиро з нею попрощалися. (Коли я вже мав років 20, працював уже в Станіславові, то я згадав собі цей випадок, збираючись їхати до Коропця до батьків. Узяв набір готової шкіри на чоботи і при нагоді відплатив цій жінці, яка нас розбудила і пригостила коржем із лушпини і кукурудзянки). Коли ми нарешті дістались додому, то зранку я розказав цю історію батькам. Батько не картав, лише сказав: “То твоя перша комерція. Це, сину, наука, школа життя. В дальнійшому будь уважніший і розумніший, в житті всяке буває”.
1942 року була велика повінь, дощ ішов 40 днів, почався десь 15 серпня і падав до 25 вересня. Половину Коропця затопило, все, що було звезено з полів, плавало в воді, за півкілометра від Дністра хат з-під води навіть не було видно.
У 1943 році німці забирали на роботу в Німеччину всіх, хто народився до 1932 року - як старших, так і малолітніх. Я із другом Федорівим Степаном ховалися в льосі, де колись була стара хата. Трапи¬лося так, що німецький танк наїхав на наш сховок і закрив своїми гусеницями люк до льоху. Ми почали душитись. Люк пробити не мали чим, каганець не горів. Однак чудом нам вдалося зробити отвір шириною з палець, ми побачили світло і, головне, хлинуло до нас повітря. Льох то був побудований іще за Австрії, там не було прямого вертикального ходу. Після того я собі сказав, що більше під землею ховатись ніколи не буду, хай гину від куль, гранат, атому. Ми почергово добирались до тієї щілини, аби вдихнути повітря. То була боротьба за життя.
1944 року, в вересні, сидимо на вулиці, на сходах, дві дівчини і два хлопці, - як діти, перемовляємось між собою. Під вечір йде мимо нас старшина міліції, несе у двох руках дві повні сумки, порівнявся з нами і каже до мене: “Пред’яви документи”. Я йому відповідаю: “У мене є паспорт, бо маю 16 років, а мій товариш і дівчата молодші за мене, то не мають паспортів”. Кажу, що мій паспорт в хаті. Зайшли ми до хати, я взяв з полиці паспорт і несу його до світла, бо вже зовсім смеркалось. Став коло столу, обіч на бамбетлі сиділа сусідка Анна Василик. Підношу до світла паспорт, який тримаю в лівій руці. Міліціонер каже: “Давай его мне”. Я відпо¬відаю: “Не дам тобі, бо ти п’яний”. У відповідь прис-тавляє мені до грудей наган. Правою рукою я б’ю по його руці і пістолет вистрілює, куля попадає в праву литку сусідки Аини. Я і мій товариш валимо п’яного на підлогу, знімаю з себе ремінь і зв’язую йому руки. Наган поклав в кишеню. Даю команду перев’язати рану сусідки і відправити її в лікарню. Кажу до свого друга: “Беремо сумки і ведемо його до НКВД”.
Йдемо вулицею і мені спадає на думку: “Два хлопчаки роззброїли старшину, скоріше всього вва¬жатимуть, що то ми поранили жінку, нас посадять, а його виправдають”. Але згадав, що неподалік живе голова міськради Василик, дружину брата якого в свій час теж поранив цей міліціонер. Йдемо під хату, стукаю у вікно. Голова мене питає, що сталося. Я його прошу відчинити двері. Він впустив нас до хати, хоч, мабуть, лагодився вже до сну. Я йому пояснив в чім річ, він швиденько одягнувся і разом з нами направився в НКВД. Нас тут затримали до дев’ятої ранку. Із розпитувань мене і мого друга написали по 6 протоколів. Слідство тривало до березня наступного року. 26 березня 1945 року відбувся трибунал, який засудив міліціонера до шести років тюрми. Уявіть собі, як мені, сімнадцятирічному хлопцеві, було добиратись до Тернополя, - доби¬ ратися пішки, хіба що інколи траплялась підвода. Тоді ні поїзди, ні автомашини не їздили, усе було розбито.
У Тернополі скрізь лежали руїни. У Тернополі бились за кожні двері, за кожне вікно, в місті не лишилось жодного цілого будинку. Церкви розбомб¬лені, а залізничний вокзал була кума уламків, де німці-військовополонеиі розгрібали звалище.
У 1945 році партизани УПА дали мені завдання приклеїти листівку на двері кабінету начальника КГБ Курінного. А дали мені завдання тому, що знали, що я трохи знався з сім’ями окремих праців¬ників цієї та інших подібних установ: зі мною вчились в одній школі їхні доньки. Ми навіть дружили, вони часто бували в мене дома, разом обідали, а я в них. В один прекрасний день в обід, коли всі кагебісти пішли на обід, а черговий - в туалет, я заскочив у кабінет начальника і в секунду приліпив листівку. Через 2 години заарештували Конюха і без суду і слідства знищили його.
В ті воєнні роки приходилось нашому народу дуже важко виживати, злидні були тяжкі, не кож¬ному вдалась вижити. Пам’ятаючи, як ми чуть не задушились у підземному сховку - в льосі, я твердо вирішив, що треба обладнати сховище тільки на землі. Ми надумали зробити сховок у великій купі гною, який не вивозили на поля років три, купа впиралась в дерев’яну стіну хлівця, де тримали свиней і кіз.
Я другові сказав, ми повинні збудувати сховок так, щоб про це ніхто навіть з рідних не знав. Буду¬вали ми вночі. Вхід до сховку зробили із хліва, примудрившись відхиляти одну стінну дошку (а дошки були дубові, шириною 70 см). Ми залазили у схрон зранку, а на світ Божий виходили пізно вночі, тоді, коли всі спали. Ми мали там запаси води і продуктів. У схроні ми лежали, бо сидіти було неможливо.
У 1945 р. я став студентом зооветеринарного технікуму в Язловецькому, зі мною вчився і мій друг Степан. Відстань від Коропця до Язловецька 40 км. Нам, студентам, приходилось добиратись пішки, щоб скоротити дорогу, ішли напростець через поля, ліси, річки. В технікумі була їдальня. Запам’ятався мені дань, коли після побілки залу, на обід нам подали хліб. Коли я його стиснув у руці, то між пальців потекла вода. Не ліпшими були й страви, які ми мали споживати. Всі студенти збунтувалися. Після нього нами займалось КГБ, але їм так і не вдалось вияснити зачинщиків, а після цього в учнівське середовище заслали сексотів, про що попередило УІІА. Продукти ми приносили з дому, так що приходилось нести на плечах по 20, а то і більше кілограм. Запам’ятався мені 1945 рік, коли ми йшли до Язловець напростець через село Ліщинець, ішли ми звичайно через городи. Дві жінки, серед них одна — молода дівчина, побачили нас і, підбігши, почали нас цілувати, називаючи мене Петрусем. Я їм кажу, що я не Петро, а /{митро, вони мені не повірили. Ми їм розповіли хто ми такі, звідкіля і куди йдем. Вони показали нам через ліс дорогу, сказали, що внизу пливе річка Стрипа, показали де брід. Зайшли в ліс, і десь через метрів 30-40 нас спинили два вояки: один у російській шинелі, пілотка - росій¬ська, автомат Калашникова, а другий в демісезон¬ному пальті, в кашкеті, на плечі німецький автомат. В обох через плечі стрічки з набоями. Нас зупинили, допитали. Потім нам сказали, що при переході Стрипи, голів не повертати ні вліво, ні вправо. Під час допиту ми повідомили, що навчаємось у зооветеринарному технікумі. Вони побажали добре вчитись, бо Україні потрібні освічені люди. Вони попередили нас, щоб ми про зустріч з ними нікому не розповідали. Розпитували в мене про мою сусідку Мельник Петрину. Я їм сказав, що коли у Коропці були мадяри, то один із них влюбився в неї і забрав її із собою (проте я знав, що вона в УПЛ, що була студенткою Бучацької гімназії. Коли ми переходили через річку, побачили, іцо праворуч від нас димлять похідні кухні, коней багато, гармат. То був повстан-ський привал. Ми перейшли на другий берег і пішли лісом стежкою вгору. Добрались до Язлівця, в техні¬кум досить втомлені. Про те, що трапилось з нами нікому нічого не розказували.
Технікум знаходився в Язлівці в кляшторі, який був побудований буквою “П”. Тут був колись польський жіночий монастир. Половину будівлі - південну — займав технікум, а північну — монахині, посередині - костел, де відправлялася Літургія. Я часто ходив туди на молебень. 1946 року весною почали вивозити звідси людей, першого забрали ксьондза, а після — сестер-монахинь. Тут же колись був і замок, від якого лишилась лише руїна, проте збереглись підземні ХОДИ. Коли всіх вивезли, то я тут познаходив багато пластмасових перламутрових образків різних розмірів і форм, вилитих із срібла, книжок. Там, в одній із підземних печер, я знайшов великий персидський килим, який приніс додому.
У технікумі я провчився до 1 січня 1947 року, мусів перервати навчання, бо був голод. У Коропці якраз тоді відкрився пункт заготльону, в якому міняли конопляне і лляне волокно на пшеницю, голки, нитки. В той час нічого не можна було купити. За хлібом, щоб взяти буханку, треба стояти в черзі, бувало, від 5 до 9 години ранку. Хто пізніше прийшов, то міг залишитись без хліба.
І ось завідувач цього пункту взяв мене до себе рахівником. Чорнило приходилось робити із серцевини хімічного олівця, папір — із попелу вівсяної соломи. Людей держава обкладала позикою, приходили в хату чотири-п’ять чиновників і змушували підписувати і давати від 5 до 500 руб., а то і більше. Були такі люди, що не мали можливості ні солі, ні сірника за що купити, а позику мусили дати. Виживали на одному лушпинні картоплі. Весною і ми всі в родині їли кропиву, лободу, різну зелень, аж поки не достигло збіжжя. Коли я приступив до праці, то невдовзі моя праця сподо¬балась завідуючому пунктом (а був то колишній — при панській Польщі - власник магазину в місті Бучачі — пан Чайковський). В мене була вже практика рахівника, бо я ще з 5 по 7 клас під час канікул був вагарем в заготзерні. Тут приходилось працювати з восьмої години ранку до другої години ночі. Приймали зерно з цілого району, а до другої години мусили складати звіти. Так цілі канікули. Зерно приймали в панських стайнях поміщика Бадиня. Зерно зсипали на бетонну підлогу. Під час прийому я багатьом селянам приписував від 1 до 5 центнерів, за що селяни цілого району були мені вдячні. Я - як син селянина - бачив знущання окупантів і співчував простим людям. Зерно заби-рали військові машини без зважування, і мені тоді було легко дописувати, а приймало нас шість чоловік одночасно.
Жив я від центра містечка за пів кілометра - на вулиці Надвода, де попри дорогу текла річка Коропець. Пам’ятаю добре і польських окупантів, пам’ятаю, як знущалися польські чиновники над селянами. Селян дехто дозволяв називати кабанами. Над водою кожний господар садив верби, щоб не обсувалися береги, але не мав права обрубувати гілля без дозволу бургомістра. Майже всі хати були вкриті соломою, і дуже зрідка - бляхою або черепицею. Хати клались із глини і землі. Коли були підготов¬лені каркаси стін копами, після копалася земля, посипали половою, лили воду і жінки перемішували все ногами, потім у той заміс добавляли соломи і робили вальки, вальки подавали чоловікам і вони, перекрутивши вальки, трамбували їх добре руками, і так виходила стіна за стіною. То була толока від ЗО до 40 чоловік, робили безплатно, тільки господар давав обід. Підлог із дощок в хатах не було - добре прибита земля, зверху помазана глиною. Хати, як правило, складалися тільки з двох кімнат, посере¬дині — сіни.
Мій батько був швець і примудрився сірник колоти на 4 частини, па все була монополія і дороговизна. Держава забороняла мати саморобні запальнички. Якщо польська поліція десь бачила запальничку, то забирала і накладала штраф 2 зло¬тих. На хаті ніхто не мав права щось ставити без дозволу гміни, а то штраф 3 злотих. Врубав гілля з верби - штраф 2 злотих. Пай Бадиия, який володів половиною землі, всіма лісами, водами, озерами, річками, влаштовував часто полювання. Хлоіі не мав права в його лісі зрубати дерева. Якщо побережник ловив хлопа, то штрафував його 10 злотими або давав місяць арешту. Не можна було ловити рибу в річках Дністер, Коропець, Гнила Липа, Золота Липа, Стир і в озерах. Бадиня мав палац. В ньому пізніше, після його втечі, містилась вся районна адміністрація, а згодом - школа-десятирічка. Палац був замаєиий художніми картинами. Над вестибюлями, під цент-ральним куполом стояв акваріум, в котрому плавали різні породи риби. Навколо палацу були будинки, в яких жила обслуга, а далі розкинувся великий парк. В парку були дерева зі всього світу, біля доріжок багато квітів різних сортів. В парку було озеро, спортивний корт. Дерева були такі грубі, щоб обняти їх, треба було не менше двох чоловік.
Перед основним входом у палац, під горою і старим великим грубим дубом, височіла вирізана із каменя в повний ріст постать Олекси Довбуша.
Бадииьо мав легкову машину і шофера, якому платив 100 злотих у місяць. Це були великі гроші. В той час за один робочий день можна було заробити 1 злотий. В час війни з Німеччиною пан відправив сім’ю в Англію, а сам залишався. Сім’я його скла¬далась з 4 осіб: сам пан, його дружина, дочка і син. Розповідають, що коли радянські війська стояли за 15 км від палацу, граф сам мусів сісти за кермо свого авто, бо водій десь пропав. Йому довелося переодягтись, зремонтувати швидко машину, яка чомусь закапризувала і, кермуючи самостійно від¬бути в бік Станіславова, на Тлумач, Городенку. Зателефонував королю Румунії, щоб на кордоні, поблизу Снятина, стояв літак. В Снятині він залишає авто, сідає в літак і відлітає.
На другий день мені пощастило бути всередині палацу. Кімнати всі просторі, підлоги паркетні. Зайшов у кімнату. Навколо полички лаковані блис- тять, на них виложене взуття різних розмірів. Невдовзі люди розібрали все: подушки, перини, ковдри, ліжка, крісла, столи, стільці, посуд, кар¬тини, портрети, білизну, убрання, все, що їм подо-балось, все розібрали. Я прийшов додому і розказав про це батькові. Він бачить, що я нічого не приніс, і каже мені: “І добре ти зробив, що нічого не взяв”.
Пан вирощував пшеницю, жито, овес, ячмінь, конюшину, люцерну, хміль, горіхи. За парком, у бік горбів, простягався великий сад, город, в якому вирощував помідори, капусту, буряк, картоплю, огірки, суниці, полуниці. В полі, яке називалось Коротищі, були стайні, в яких утримувались корови і коні. Пан тримав корів племінних, в також коней- рисаків, під його опікою був кавалерський полк Кратівський. До костела в неділю на літургію їхала вся сім’я бричкою, коні і бричка були дуже гарні теж. Костел обведений гранітним каменем, із мармуровими сходами. Під час літургії в костелі грали органи. За костелом простятся Коропецький цвинтар.
У 1939 році, коли кіньми приїхали перші розвідники-червоноармійці, люди зустрічали їх квітами, розпитуючи: “Як там у вас?”. Офіцери відповідали: “У нас не так, як у вас: то чорно, то бело, то зелено, го жолто. У нас, как бело, так бело, а как чорно - то все чорно, а как зелено - то все зелено, а как жолто - то все жолто”. Згодом більша частина війська, крамниці були відчинені, а там - всього вдосталь: ковбаси, салцисонів, шинки, холодцю. Ковбаса коштувала від 1 до 3 злотих, грудинка - 3 злотих, шинка - 3,50, полумисок холодцю - 40 грош. Солдати почали скуповувати добро. 1 от один із червоноармійців промовився: “Гражданка, в нас колбаса коштує від 10 до 15 руб¬лів”. Крамарка тут же зачинила магазин, передала новину іншим. Через 15 хвилин всі магазини були зачинені.
У неділю ми з татом пішли до церкви. Після відправи люди обговорювали останні події. І от середнього віку чоловік каже: “Тепер нам стане легше жити, хоч не обзиватимуть кабанами”. Посивілий дідусь, років 75-80, відказує на те: “Панове-друзі, запам’ятайте мої слова, що поляк для українця добрий - печений а, може, варений. Той хлопчина, - показав на мене, - може, переживе всі ті біди, які висять над нашим народом, і розкаже гірку правду, прикриту туманом, бо брехня ходить вільно серед людей”.
У 1941 році німецька армія наступала із засу-каними рукавами, озброєна до зубів, на танках, машинах, мотоциклах, роверах. Офіцери, - гарно вдягнуті, забезпечені хлібом, маслом, фруктами, алкоголем, м’ясними консервами, сигаретами, - їхали наспівуючи. А тікали вони в 1944 вимучені, вошиві, голодні. Коли до нашої хати прийшло семеро німців, вони заставили маму варити їм картоплю в лушпині у тому казані, де варилося свиням. Мати приготувала обід, подала на стіл картоплю, велику миску квашеної капусти. Німці розсілися навколо стола, позасвічували свічки, поскидали сорочки і однією рукою їли, а другою водили рубцями по вогні свічок - палили воші.
У німецькій армії служили поляки, чехи, французи, голландці. Особливо нахабно поводилися німці і поляки. Вони вривалися до хат, шукали хліб, м’ясо, муку, крупи, зерно, вигрібали все підряд. Один із солдатів побачив у нашій коморі 50-кілограмовий мішок муки; зняв із матері фарту¬шок, одягнув на себе, спустився із мукою в підвал, розгорнув бараболю, приховавши таким чином мішок. Як виявилось, то був француз. Інші ж зайшли до хліва, вигнали дворічну ялівку, забили на подвір’ї, розібрали і понесли до військової кухні. Курей вони стріляли і заставляли жінок варити. Так само чинили і з іншою домашньою птицею. Німці знущалися з наший людей, били, ґвалтували.
У 1944 в Коропець прибули мадяри. ІІри втечі кілька їх заховалося в пекарні, обіч нашої хати. По обіді один із них забрів до нас на подвір’я. То був капрал із карабіном, пістолетом і трьома гранатами. Ми забрали в нього зброю і заховати в загату. Аж раптом на подвір’ї з’явились два радянські солдати. Старший, - літ, мабуть, за 60, - і шістнадцятирічний хлопець. Старий був у шинелі без однієї поли, довга гвинтівка звисала на алюмінієвому дроті, молодий - у рваній фуфайці, з автоматом Калашникова на шнурі. Вони забрали капрала. Долі мадяра ми не дізналися, а зброю передали УПА. Пам’ятаю, як при німецькому наступі проходили повітряні бої. Як німці збивали радянські літаки, ми з татом складали в копиці конюшину. Вони збили три літаки, загинули шестеро радянських льотчиків.
Тих солдатів, які відставали перев’язати рани або зав’язати шнурівки, радянські політруки вбивали. Иолітруками, особливо при штабах, переважно були жиди.
Після бою і відступу радянських військ у 1941 році, німецькі літаки з кулеметів перебили весь обоз. Пригадую, як на третій день після бою я із стриєм Федсм, запрігши кобилу, яка через півроку мала родила гарного лошака, поїхали на вістрянське поле, де побачили двох убитих червоноармійців, автомат, кулемет “Максим” і шість гранат. Ми сповістили місцевих жителів, щоб похоронили загиблих, а зброю віддали УПА.
У 1943 році, за німецької влади, був голод. Люди, переважно з Гуцульщини, йшли міняти різні речі на зерно. Багато їх не доходило до Коропця. Запам’ятався мені випадок, коли до нас прийшов гарно одягнений високого росту пан. Мама подала йому хмиску борщу, смажену картоплю, кусень хліба, то він їй перед їдою мамі ноги цілував. Чоловік сказав, що працював інженером у Станіславові, отримуючи 500 злотих.
У 1944 ми носили із лісу сухе гілля. Стрий Федір, запримітивши суху ялицю, надумав принести її додому. Вночі ми пішли в ліс, зрубали ялицю, обчистили і притягнули на подвір’я. Наступного дня троє сусідів помагало її підняти. Весело нам жилося...
У 1945 році я з другом Дмитром Липою, що старший за мене на три роки, пішли ввечері відвідати друга Михайла Вовка, який повернувся із війни. Окрім нас прийшло ще семеро старших чоловіків. Михайлова сестра Юстина зварила вели¬кий баняк картоплі в лушпині, поставила на стіл велику миску капусти, кусень сала, квашені огірки і трилітровий бутель самогону. Михайло розповідав про свої пригоди. Про те, в яких боях брав участь, де був ранений, як потрапив у госпіталь. Війна закін¬чилась 8 травня 1945 року, а друг вернувся додому 25 жовтня 1945. Просиділи ми до ранку, і вирішили розходитись. Ми з Дмитром надумали вертатися додому, а це понад 2 кілометри. Юстина нам каже: “Хлопці, не йдіть додому, бо можете нарватись на біду. Краще я принесу два околоти, постелю вам верету, дам подушки, кожухи і ще поспите”. Але ми не послухалися, пішли. Пройшовши з півкіло¬метра, ми почули, що хтось наближається. Нас зловили, Положили на землю лицем вниз, але не встигли нцТИСНуТИ на курок - почули команду: “Отставіть, оні нам нужни живимі”. Нас підняли, привели до стайні, де стояли корови і кінь, присві¬тили ліхтариками, і питають: “Ви что, бандери?”. У відповідь ми розповіли, де були, впізнали начальника КГБ Курінного, який добре знав і мене, і мого друга. Нас відпустили. Я прийшов до хати, тихо роздягнувся і ліг спати.
Вранці мама підійшла до мене, сказала татові: “Степане, подивись на свого сина”. Батько відповів: “Я ПОДИВЛЮСЯ. Добре, що живий прийшов, помолись за те Богу”. Сльози капали з батьківських очей: я ввечері пішов із чорним волоссям, а повернувся з сивий.
Коли я в 1947 році почав працювати рахівником, стало легще не тільки нашій сім’ї, а й стрийовій. Коли я отримав халат, завідувач мені говорить: “Бачиш, у моєму халаті кишені внутрішні, завтра щоб ти з такими ж прийшов. Під вечір він мені каже: “Ходімо”. Пішов я з ним туди, де стояли мішки з пшеницею. Він взяв тричверткове горня, набрав пцІСниці і висипав мені в кишені двоє горнят. Відтоді я майже кожного дня приносив коло літра пшениці. Працював я із січня по вересень.
У вересні подякував за працю і став завідувачем пункту Заготівлі шкірсировини, вивчивши попе¬редньо веі стандарти. Я отоварював людей готовою шкірою, видавав пришви, холяви, підметки, підошви і цілі хромові шкіри овець, кіз, опайки, виростки а мехові і пушнину отоварувалась питльо-вок) мукою і цукор, грис, Займав я і посаду охотовода района. Для охотнинів долучав рушниці двоствольні і одноствольні Тульські і іжовки, до них патрони, порох, дріб, кречет, і льотки. Організовував по цілим районам охотників, а також охоту. Так що я вже став урядовцем, було так, що коли начальство брало мене на заготовку по району, по селах. їхали авто¬машина секретарі райкому, інструктори, працівники райвиконкому, КГБ, НКВД, військові червонопагон- ники із всіх установ. Якось я приймав шкіри і отоварював людей, що здали сировину. До мене під’їхав старий чоловік — Шпильк Петро і каже: “Я привіз шкіри від лісовиків, передавали вітання, а про зустріч дізнаєшся пізніше”. Через тиждень відбулася зустріч, лісовики сказали, що потрібно кілька кілограмів пороху. На третій день по зустрічі з ними приїхав Шпильк, привіз ще шкіри. Я його отоварив готовою шкірою, дав мішок муки і він поїхав. Через тиждень я пішов на толоку лупили кукурудзу. До мене підійшла дівчина — Гелена Панчохова - шепнула, щоб зайшов у хату. Заходжу, а там чотири упівці, привітались. У мене тоді на руці був годинник “Зоря”. Сотник Мирон забрав годинника, почепив собі на руку, витяг свій кишеньковий, простягнув мені, і каже: “Це буде па пам’ять”. Я зробив капличку, підвісив у ній годин¬ник і почепив на стіну. Коли повернувся з війська, годинника влее не застав.
Мирон мені подякував за отоварення, я йому - за шкіри. Він і каже: “Ти не сідай на машини і не їдь з райкомівцями і кагебістами. Ми робимо засідки, а куля не перебирає. Шкода, щоб ти від нашої кулі загинув”. Повстанці побили багато партійній, каге- бісгів, еикаведистів, голів сільських рад, секретарів парторганізацій, комсомольців, сексотів.
І повстанців багато полягло. Кагебісти привозили їхні трупи, складали під муром біля базару, щоб народ дивився, фотографували. Тіла тримали під муром по чотири доби. Пригадую, у 1944 році привезли труп Дмитра Мургана, 1925 р. народження, він не здався живим, а розірвав гранату.
Таке саме з 1941 по 1944 роки робила і німецька влада. В Коропці проживало близько 40 жидівських родин. Я не забуду той день, коли німці розстрі¬лювали жидів у ярі під горою Посківник. Після розправи, я пішов подивитись з верху в яр, було видно близько сотні, а може, більше вбитих. Вони всі були роздягнені, молоді, старі і діти - картина жахлива. Наступного дня німецький полковник Цітпер в центрі Коропця вбив на очах громади свою коханку, молоденьку жидівку. В період війни з 1942 по 1944 р. населенню російські літаки, особливо кукурузники, які тоді називали, а льотчиками були жінки, переважно вночі бомбили. Так що горіли хати по всіх селах району. В час виїзду по селах району про примусове виконання зерна, молока, яєць, підписання на позику в селі Ладцькому я спостеріг таку картину, коли ми з червоноармійці зайшли в хату, ми побачили одну жінку років 35 четверо малих дітей, в хаті стояла скриня, дві лавки, ліжко збито з дощок і на стіні коло вхідних дверей висіла поличка, на поличці лежала бритва, а внизу стояв у глечику було коло 4 кг пшениці. Один червоно- армієць взяв з полички бритву і зігнувся брати той глечик, жінка нклікла на коліна і цілувала йому ноги, говорить до нього: “Мій чоловік пішов в Червону армію і воював і на фронті загинув, а в мене четверо дітей, а ви забираєте той глечик з пшеницею і прирікаєте мене з дітьми на голодну смерть. Що ж то за влада, за яку мій чоловік загинув. Коли я сказав до нього: “Не бери глечик”, він до мене крикнув: “Ви все тут бандьори”.
Я взяв і розповів першому секретарю райкому партії. Він мені відповів: “Не заступайся ні за кого. Зерно нуждо государству в Луганску, Донецку, Караганде, Воркуте. Шахтери помирают с голода, Красну армию надо кормить і рабочий клас.” Так паші галичани пізнали братів визволителів. Так як знущалась радянська влада, ще більш жорстоко гіо- бандитськи, як і інші окупанти української землі. Згадав я як відступали совсти в 1941 р., як вони мордували по тюрмах в Бучачі, Чорткові, в Станіс¬лавові, Галичі, Рогатині, Калуші, Болехові, Львові, Жовкві, Добромилі, в шахту кидали, вірніше, вони самі падали, бо ззаді вбивали молотом, ми стали свідками тих злочинів радянської влади і ніхто з них не поніс кари. А наоборот, зараз в них підвищена пенсія і хизуються своїми орденами по всіх грудях. Так що українська черезмірна доброта граничить з дурнотою, а правда прикрита туманом, а брехня ходить поміж людей - так гласить народна посло¬вица. Прикро мені чути, коли обвиняють простий народ, що вій винуватий у своїй біді. Дивлюсь по телевізору як показують інші країни, в них коли державні свята на кожній хаті висять прапори по всіх хуторах. Коли відбуваються футбольні матчі, між державами всі футболісти співають гімн, а наші футболісти мовчать, як риба у воді. Хіба що є в команді галичани, що ще співають, а всі інші тільки какають, українською не розмовляють. Українській владі давно треба було зробити і ту нечисть, яка проіснувала більш ніж очистити Україну. А то пройдохи пруться до влади, попадають і жиріють, а з простого українського народу душу із тіла витягають і знущаються над ними. Чи існує в світі хоч одна країна, щоб уряд, центральні ради, Верховні ради говорили на чужоземній мові, крім України. Російські політики створили 5 колону і пропаганду ведуть, що їм забороняють російську мову, а тим часом російський політик кричить в повний голос, що України нема, а Малорусь і там, де звучить російська мова, то є Велікая Росія (от така-то щира нравда).
Я так бачу наші посадовці за свої власні інтереси готові на будь-яку зраду. В нашій владі зараз є багато перефарбованих комуністів, які жирували при радянській владі, виховані по-дия-вольськи, в яких відсутня християнська мораль. Всі вони нездатні служити народу, їх світогляд то є сплошна брехня, вони в душі остаються вірні ленінці. Ленінці і сталі- ністи, вони знищили війнами, голодом в тюрмах, лагерях, концтаборах, в копальнях, на лісозаго- товках, на Чорнобильській електростанції, на будівництві залізничних доріг та на промислових об’єктах за 70 років своєї влади більше двухсот п’ятдесят мільйонів. Настільки вони нахальні бре¬хуни і ненавидники простого люду. Багато уже написано книжок про тисячоліття, як знущалися над нашим народом поляки, москалі, турни, татари, монголи, німці, французи, мадяри, іспанці, австрійці прусаки, румуни. А в другу світову війну і вся антанта. Саме більше наша земля залита кров’ю і заволочена кістками і саме більше пролито сліз. Для українця все було заборонено, навіть мову забо¬роняли свою рідну материнську солов’їну. Нашу еліту письменників, художників, професорів, учителів, лікарів, ветеринарів, купців, академіків, передову молодь за любов до України і патріотизм любові до своєї землі. Як так може бути, що сама більш працьовитий народ, саме добріший і земля найбільш родюча, а народ найбідніший. І розташо¬вана в центрі Європи України.
Тепер хочу описати про православну церкву мовковського патріархата, яку насильно Москва нав’язала Галицькому народу, знищила греко- католицьку церкву, польські костели, священиків, епіскопів, монахів, монахинь, як греко-католиків арештовували і вивозили на каторгу в Сибір, на Соловки. Священики московського патріархату кожен мусів бути агентом КГБ. Люди, які спові¬далися тим священикам, а співчували своїй біді ставали ворогами комунізму і їх арештували підчис- тую і вивозили сім’ї на Сибір, і тапер вони носять під своїм рядном диявола ненависника людства і служать своїй державі а чужій, а люди перестають бути людьми і добрими християнами, як ради наживи і своїх власних інтересів брешуть, грабують, насилують, вбивають сини батьків, матерів, друзів, а то і просто незнайомих їм людей. Це ми спосте¬рігаємо кожен день, дивлячись телевізор, слухаючи радіо. Рейдирством прихватизули заводи, фабрики, лісові масиви, земельні угіддя, дитячі садки, мисливські господарства, дома, військові дома, — одним словом, можна сказати ні при одному президентові від Кравчука Л. до Януковича ця влада прорадянська — російська, а не українська, за яку положили мільйони українців свої голови. Україн¬ська нація не сформована громадянське суспільство як німецьке, польське, чеське, румунська, мадяр¬ське, естонське, латвійське, литовське, фінське, англійське, французьке, американське, канадське і т. д. Проходить 20 років проголошення незалежної держави Україна, а хто при владі? Ті ж радянські комуністи, євреї і зайди, як Табачник, два Льоні, два Віктора,, яким так повірив український народ. Куди подівались українські настоящі партії державо¬творчі народні. Україною керують злочинні клани і злочинці, які грабували, грабують простий народ свої аанці землі України. Таку трагічну історію тисячоліття як пройшла Україна і її народи і зазнала бід, злиднів, нужди, катувань і знущань не зазнала ні одна країна світу. Плацдарм побоїщ і війн. Вся наша українська земля окроплена кров’ю і засіяна костями кожен 1 см. Но зайди других держав задимлять пахучим димом і пускають туман україн¬ському народу віками, роз’єднують його, бо добре вони освідчені по одному прутику легше поломити чим грубу, добре обв’язану мітлу. Теперішні про- російські депутати в Україні ненавидять Українську націю, це спостерігається на кожному кроці. Україну вони не любили, не люблять і ніколи не будуть любити і українську націю, це мусить усвідомити кожен настоящий українець патріот, який готовий боротися за свою землю, за свою сім’ю, свій україн¬ський народ і за вільну свободну незалежну державу Україну до останнього подиху Пройдисвіти люблять тільки наживатися на Україні. Євреї, які вважають свою націю Богом дану, яка повинна керувати цілим світом. Ви мені не назвете, в якій країні нема жидів і вважають свого жида найдурнішого - мудрішого за національності.
І так в світі є жидівська фамілія Росшальд п’ять братів в чиїх руках світові банки. На першій світовій війні їх доходи зросли в два рази, а на другій світовій війні зросли їхні доходи в п’ять разів. Одна сім’я живе в Ізраїлі, друга сім’я в Франції, третя в Велико¬британії, четверта в Німеччині, п’ята в Америці. І так маленький Ізраїль воює скільки років вже із цілим світом арабскім. Передові сільськогоспо¬дарські технології, передове озброєння, передовий вишкіл військових, передова медицина і єднання своєї нації гго цілому світі взаєморозуміння, під¬тримка один одного, відстоювання своєї нації хоть під видом скритості приймають любу національність вплоть до диявольської. Нам, українцям, пора братися за розум. Я думаю воно так і є, ми може ще і розумніші, але нам мішає оте може. Наша нація найдобріша, найблагородніша, найдобролшчливіша, но найнещасливіша, а лише тому, що вірить в брехню через мірно довірлива, яка граничить з дурнотою.
Правда для українців долинами туманом при¬крита, а брехня ходить поміж людьми. Росія і Польща спить і в сні бачить Україну під своєю владою. Скільки українських синів і дочок досвід¬чених патріотів знищили у своїх в’язницях і концтаборах за тисячоліття тільки за те, що вони домагались своєї держави незалежної і велику любов до рідної землі, за свободу і вільне життя.
В 1948 р. я переїхав в Станіславську область, дякуючи своєму попереднику, від котрого я перебрав в Коропці завідуючого заготсировини. Обласна контора прийняла мене на роботу і відправила мене в Жовтневий район. При польській та австрійській владі називався Ізуполь. Зам управляючого Дружи- кііі привіз мене і представив в райісполкомі. І так ми відкрили пункт заготсировини разом райзагот- мінзаг, на представили ні приміщення, ні де жити, Я мусив сам організовувати, підібрав квартиру в однієї господині, яка писалась Чеверда, в неї був пустий оборіг. Мала сина Петра, старший був за мене на один рік, вчився в Станіславському педагогічному інституті, а після закінчення працював в селі Козова директором школи.
Начав я працювати, знайомитися з посадовцями, поїхав по селах організовувати агентів збору шкір¬сировини. Вони обслуговували по 4—5 сіл. Я їх знакомив зі стандартами при прийманні сировини, я їх навчав, теорію і практику навчив їх як отова- рувати, як заповняти квитанції на сировину. Мені з квартирою повезло, господиня була акуратна, чистоплотна, вміла добре готувати, вона прала, гладила, даже чоботи мені глянцувала. Я в суботу вечером із її сином Петром і Сусідським Садком пішли на танці в клуб. Танцювали, забавлялися, підходить до мене Семко і каже: “Йдем надвір. Повстанці визивають”. Я вийшов надвір, приві¬тались. Першим словом передали привіт від Мирона. Семко пішов танцювати, а ми з ними розмовляли. Поки що доручень мені ніяких не давали, а попереджали мене, щоб я із владою не їздив, а тільки сам по заготовці і в тебе буде усе добре, збережеш життя, а заготівля в тебе піде добре, нами робота вже проводиться в кожному селі. В мене робота пішла добре, попрацював я два місяці, визивають мене в обласну контору. Приїхав я, заходжу до управляющего Головка, він мені каже сідай. Ми тобі виділяємо гроші і даємо смету на будівництво убойного пункта і склада на сировину, но ти повинен добитись в райісполкомі землі, з’ясувати і узгодити зі своїми організаціями тобі час від часу будем помагати. Я приїхав Езуполь, заходжу до голови райвиконкому з документами, він ознайомився і говорить: “Документи бери, а на засідання викон¬кому я тебе покличу? Через тиждень відбулось засі- данпя виконкому, прийняли постанову про першочергове узгодження виділення залі і в темпі почати будівництво. І так я узгодив проект зі всіма організаціями на протязі двох неділь і доложив на виконкомі.
Після получив постанову про виділення 5 соток землі і начав заключати договори з будівельними організаціями. При мені був зроблений тільки фундамент. Мене визвали в обласну контору і ска¬зали: “Тебе переводять в Галич на завсклада в міжрайшкірсировини”, і говорять мені, що до тижня повинен передати новопризначеному. Приказ вручили мені на руки. До тижня я все передав новоназначеному Гарасимову Ярославу, а сам пере¬їхав в Галич, господині я подякував, як мамі, яка добре мене доглядала і вони в мене лишились як добрі друзі, варто дружити з такими людьми. Контора в Галичі була недалеко від річки Залуква, склади були біля контори в одному будинку. Бойня знаходилась на східній частині вниз по течії Дністра. На бойні був прийомник шкірсировини агент Заклінсьний Микола, він підхватив сибірську язву, по вдалось його вилікувати. В Галицьку контору заготсировини входило ще 4 райони: Жовтневий, Букацівці, Бурштин, Бишевецький. В армію мене на брали, бо весь час був на Жив я за містом в селі Залуква, знімав кімнату, но уже не харчувався. Теж були добрі люди, мали двох синів, які ходили до школи. Я в неділю ходив до церкви, а теж на вечірні відправи. Попрацював я неділі дві і знову в церкві підходять до мене, привітались, після відійшли в сторону, передали привіт і так само попередили, щоб я із владою ніколи не їхав по селах. Але мені тут було безпечніше, бо вже не ходив на виконкоми, а ходив директор, секретар райкому, голова викон¬кому, военком , КГБ, НКВД. Інструктора приходили до мене за порохом, дроб’ю, двустволками, Пару разів їздив з ними на охоту на зайців. В Коропці я був всього один раз на охоті. Нас тоді з Коропця поїхали в Задорів-Кратів п’ять охотників на полю¬вання на диких свиней. Почали ми охоту в п’ятій годині. В нас був добрий пас, який мудро брав дика. Зайшли ми в зруб (вирубаний старий ліс, а виріс молодий, густий дуже). Старий охотник порозстав¬ляв нас по стежках, дорогах, а коло 7-ї год. ранку почули ми гавкання псів і так десь через хвилин 15 приближаються до нас і вдруг гіереді мною бачу шум, деревці тріщать, роздвигаються просто летить на мене. Я відскакую в сторону і роблю два постріли за диком. Підходять до мене наші охотники і два місцеві з трьома псами, проходим ми метрів сорок і побачили на снігові кров. І так ми йшли буковим лісом старим мабуть км 15. Доходим до дороги, старий ліс кінчився, за дорогою знову появився зруб, в зрубові молодий ліс, дуже густий, хащі. Стали ми на дорозі, посідали так мабуть годину, відпочили, після відпочинку старий охотник розставив охотників по місцях. Мене лишили на дорозі. Псів пустили уже в хащі і так через знов почали гавкати, пожали стріляти, перед п’ятою годиною метрів 50 від мене почув крик , побіг на той крик наш молодий Місько Куриляк (Колька - вуличне ім’я). Бачу рушниця одноствола Іжевска лежить два метра від кабана, а він стоїть метрів з 10 блідий, говорити не може. Позходились охотники, на місці розчистили ліс біля кабана. Підійшов наш старий охотник з двустволки в вухо зробив два постріли добив. Тут на місці приступили до праці - зняли шкіру, випустили бебихи, почали ділити, розділили на сім чоловік, погрузали на сани, шкіру я забрав, а голову забрали місцеві охотники. В кабані обнаружили 18. Приїхали до Задорова, зробили сабантуй, нажарили свидини, переспали до рана і від’їхали додому. Так що я коли переважив м’ясо, то було 41 кг, значить битого м’яса було 280 кг, шкіра важила 60 кг.
Директор Бучацької міжрайконтори в один з днів приїхав в Коропець з районним начальством. Після ознайомлення ми поїхали по селах района. В селі Красі їв захопила нас ніч і ми лишитись переночу¬вати в агента Кулявого Михайла 1931 року народ¬ження. Жив він тільки з мамою, бо батько загинув. Мати його приготовила вечерю, сіли ми за стіл, мати подала вечерю на стіл, літер самогонки і тут появи¬лись повстанці УПА на подвір’ї. Мама прийшла із двора і каже: “Михайле вийди на двір, тебе кличуть”. Директор Бездітько був в Червоній армії майором і учасник Сталінградської битви. Мав наган гіри собі і дві гранати, запримітив щось не те. Вийняв із кобури наган і дві гранати. В той час приходить Михайло до хати і благаєм не кидати гранату через вікно. Михайло заспокоїв його, що все буде добре. Михайло ще раз вийшов надвір, вговорив повстанців покинути подвір’я, що вони і зробили.
Коли був в Жовтневому районі і змушений був поїхати з владою адміністрацією по заготовці на селах і в селі Озірець рішили переночувати, уже був вечір. Ми остановились в сільській раді. Сільська рада була збудована з цегли, крита бляхою цинковою, на вікнах були віконниці не закриті. І так годині 9 через вікно в кімнату падає граната, гранату один серед нас встиг викинути надвір і граната ввірвалась, но ніхто не постраждав, все кінчилось мирно як для нас, так і для повстанців. Казалось, що той, хто надвір викинув гранату був капітаном в Червоній армії і воював на війні з нім¬цями. Віконниці закрили, виставили двох дижурних і до ранку пережили.
В Галичі пропрацював рік. Обласна контора послала мене в Чернівецький заготовельний техні¬кум на трьох місячні курси. На курсах нам препода¬вали такі предмети як товарознавство, шкірсиро¬вини, гіушно-мехові сировини, шерсті, забій скота, кіз, овець і провели зняття шкіри, а також стан¬дарти. Я закінчив дуже добре, так як я мав знання з ветеринарного технікуму, получив диплом і після навчання трьохмісячних курсів приїхав в обласну контору і прийшов в кабінет управляючого. Він мене дещо розпитав, я йому відповів на його запитання, а він предложив мені прийняти склади Станіслав- ської міжрайонної контори заготсировини, я йому відповів, я не проти прийняти, але хочу поговорити з завскладом Шарбіном. Він говорить, добре. Я на другий день поговорив з Шарбійом, вій уже був готовий до передачі, Я прийшов в обласну контору, зайшов до управляючого і через годину часу я получив приказ про призначення мене завскладом Станиславської міжрайзавготконтори шкірсировини. До міжрайконтори входили такі райони Тиеме- нецький, Тлумацький, Отенійський, Богородчан- ський, Лисецький. Для прийому шкірсировини ВРС, конських, овець, кіз, свиней була сировинник жінка Надя і шість підсобних робітників мужчин. Я принимав пушно-масову сировину і проводив отова- рення під сировину К.Р.С, кінських, кіз, овець і свиней, готова вироблена шкіра всілякі набори холяви, пришви, задники, стельки, підметки, а пушнииову сировину отоварював: цукор, мука питльована в/с, грис, До пушпини входили шкіри диких звірів і морських, а до мехових домашні кролячі, котячі, псячі, козликів, ягнячі. Крім прийому із районів шкірсировини я ще приймав із м’ясокомбінатів і птахокомбінатів. На птахокомбі¬наті приходилось приймати до сто тисяч кролячих шкір. Коли я приїжджав на птахокомбінат, брав із собою 6 робітників, заходив до директора в кабінет, брав дозвіл і приступав до сортування. Брав я 100 шкірок, із різних сторін розсортирував по сортам, по дефектам по розмірах; складав специфікацію, зробив розрахунок на головку, вивів середню ціну, поставив директору на стіл, чи згоден він продати по такій ціні. Получив згоду, дав команду робочим тюковати в тюки, а сам поїхав на желізнодорожну товарну станцію, договоривсь на таку-то кількість контейнерів, пішов в ветеринарну службу, завізував ветеринарне свідоцтво, получив дозвіл на відправку на Київську пушномехову базу. Після відправки робітники пішли по домам, а я з начальником і ветлікарем залізничної станції пішли в ресторан випити бутилку дойної (коньяк) і бутилку шампан¬ського при добрій закусці. Проробив я дев’ять місяців і директор поїхав на курорт, а через неділю його замісник ошпарився і попав в лікарню, і так на мою долю попало іще заміщати дві должності — директора і охотовода до кінця 1950 року. Мені повезло в тому, що Надя справлялася із своєю роботою, робочі були дуже добрі робітники, і бухгалтер єврей Званец М. А.
Директор Сергей Кузміч служив в артилерії, звання ст. лейтенант, родом із Кіровоградщини, на війні був ранений осколками від розрива снаряда. Коли я пішов з ним до бані, я побачив в крижах заглублена яма, що міг кулак заховатись, він не більше в рік працював як два місяці, а то в лікарні, то на курорті, був жонатий, но дітей в нього не було.
І так за шість днів до нового 1951 р. я даю телеграму в Москву про виконання плану. Пам’ятаю, що я відсилав телеграму із Головпоштамта в оди¬надцятій годині вечора. Через місяць приходить повідомлення із Москви, що наша заготконтора получила першу премію і червоний прапор. Від- празнували ми в ресторані Київ, було нас чоловік 82. Управляющий попросив мене, щоб я сів коло нього справа, забавлялись із 8 вечора до 5-ї ранку.
Управляющий набрався до того, що піднятись не може і говорить до мене пошепки: “Дмитро, я сцать хочу, терпеть дальше не могу”. Я взяв незамітно із стола бутилку від шампанського, дав Головку, він зробив свою справу. Я покликав офіціанта, незамітно передав йому повну бутилку, він незамітно виніс її із зали. За мною дуже слідку¬вало НКВД, ОБХС.
В один із днів, коли ми з директором Сергієм Кузмічом вийшли із контори і йшли на стоянку автобусну, нас зупинило два чоловіка в штатському убранні, пред’явили свої посвідчення і предложили нам іти до НКВД з ними. Я все ходив із течкою, в якій я носив документи, і книги прихода і розхода, тобто я вів паралельну бухгалтерію.
Прийшли ми до міліції, нас порозводили по кабінетам, зробили обшук по кишенях, общупали нас, розділи до сорочок і начали допитувати. Страху в мене не було, бо я у собі був впевнений, що я працював чесно. Мене допитувало поодинці чотири слідчих. Я їм ні одному не підписав протокола. Для підпису протокола останнього було сім енкаведистів від підполковника до молодшого лейтенанта. Коли майор зачитав послідній протокол, мені пред’явив підписати, я говорю: “Дайте мені, я сам прочитаю”. Він дав мені, а я взяв і порвав на клочки. Майор піднявся з-за стола, як вдарив по столі кулаком, як закричить нелюдським голосом і до мене: “Я тебя всьо равно посажу, ти должен сгніть в тюрмє”. А я їм відповів: “Я добре знаю, що ви занадто споеібні робити чорні справи”. Може, якби я був тільки один без Сергія Кузміча, вони могли після такої ненависті до мене зробити свою чорну справу. Мені після того, як нас випустили о годині п’ятій ранку прийшла тама думка, що такі І-ІКВДисти не одну людину, а тисячами замордовували на смерть. Прийшли ми до Сергія Кузміча і полягали спати. Спали ми до восьмої години, а в 9-й вже були на роботі. Сергей до мене каже: “Ну, ти і молодець, втер їм носа”. Мав я із великими посадовцями справи, бо приходи¬лось з ними спілкуватися на зборах в райвиконкому, приходилось їм помагати, шкіри на чоботи, мукою, цукром, так що я нанимав такий, наприклад Фате- тіну, який був на правах міністра в Обласному Мін- загові, полковнику і ряд других посадовців.
Вся влада комуністична трималася на брехні і хабарах і гарних обіцянках. Числа 25 мая 1951 р. я получив телефонний дзвінок від працівника КГБ про зустріч з ним. Ми зустрілись в парку Шевченка і він мені говорить: “Дмитро, тобі треба зникнути до тижня, для тебе готовиться велика біда.”
Я приходжу до военкома і прошу його, щоб він відправив мене в армію, а він мені говорить: “ГІока я тут, ти до армії не підеш”. Як я його не просив, він відхилив мою просьбу.
Я нічого нікому не кажу, 31 мая йду на при¬йомний пункт. А на прийомнім пункті уже йде погрузка в вагони. Перед троганням поїзда я вскакую в шостий вагон з довгим волоссям уже з сивиною, гарно одітий, повні кишені грошей. Потяг відпра¬вився. На станції Ковель я даю хлопцям гроші, посилаю, щоб взяли ящик горілки, п’ять ящиків пива, 15 кг ковбаси і двадцять боханок хліба. Вночі на станції Ліда ми повторили те ж. Приїхали ми вночі на залізничну станцію Чирьохи Псковської обл. Почали нас вигружати з вагонів в ліску. Диви¬мось па небі місяць гарно світить, літак за літаком, скидають парашутистів, Ну і подумав я, попав я в десантні війська. В ліску позбирали гілля сухого, постелили і так до рання передрімали. Рано ще під’їхало три ешелони до нас і почали формувати військові батальйони (частини), але перед тим підходить до мене майор, дає мені листок паперу і ручку і говорить: “Пиши, я буду диктувати”. Він продиктував два речення і каже до мене: “Будеш писарем”. В той день повели нас в місто Псков в баню. Мене там обстригли, покупався, обмунди¬рували, дали мені шостий розмір. Я мар ріст 1 м 72 см, а вага 105 кг. Одів я той мундир, черевики, обмотки, став перед зеркалом, дивлюсь на себе і не впізнаю себе, ніг своїх не бачу. В мене вигляд карикатури, я колись бачив в журналі таку карика¬туру Шевченка, коли він служив в Казахстані за царської Росії.
На другий день приходить до мене із нашого вагона і каже: “А ми то думали, що ти начальник поїзда”. Я засміявся і сказав до нього, що добре думали ви.
В той же день вже ми були сформовані в військові частини. Я попав в 488 частину в батальйон, в який входило 1000 чоловік. Нас погрузили в вагони і відправили в Естонію в місто Тарту. Вигрузили нас на залізничній станції і повели мартом в чисте поле, де росла тільки трава, Получили палатки, а старший лейтенант Калашніков говорить до мене і до Анатолія Кузмука: “От вам місце і натягайте палатку”, а нічого більше нам не дав — ні сокири, ні пили, ні кріпів. Я до нього говорю: “Без колів і знаряддя інструментів. Вів говорить до нас: “Надо проявлять воінскую находчивость і через три часа палатка должна уже бить поставлена” і пішов від нас.Ми поглянули один на одного і він до мене говорить! що будем робити. Я йому говорю: “Будем ставити палатку і виконувати приказ ст. лейтенанта. За пятьсот метрів було господарство сільське. Я до Анатолія кажу: “Он дивись, бачиш ту забудову. Йдем туди і мабуть все роздобудем. Тайком зайшли туди, знайшли що нам треба, благополучно прийшли і начали установлювати палатку, почали її розтягати, а палатка розірвалась на дві частини. Посідали ми і сидимо. Приходить і каже до нас: “Ох, і два буйвола, розірвали так палатку” і пішов від нас. В штабі доложив командиру батальйона. Командир приказав виписати другу палатку, яку ми поставили, а розірвану здали на склад ОВС я проробив писарем один місяць. Приходить в палатку майор Царенко і каже до мене: “Передай всі документи Кузмуку Анатолію, а ти іди зі мною в штаб. Ну, я думаю, мені кінець. Прийшли в штаб, зайшли до командира частини полковника Попова і полковник говорить до мене: “Ти сегодня должен получить документи, направлєніє і двохсуточннй пайок і завтра отпра¬виться в город Гатчину Ленинградской области окружение продовольственние склади.”
Я получив документи, білет на поїзд і ранком відправився на призначене місце. При прибутті на окружні склади доложив підполковнику Бодна- ренку. Нас прибуло 22 чоловік і з інших округів. На другий день приходить в кімнату, де ми жили, капітан і говорить до мене: “Тебе визиває командир”, а в мене тіло задзвеніло і знову подумав мені кінець.
Заходжу я в кабінет, представився. Він до мене говорить: “Садісь”. Я не сідаю, стою як закопаний. Він до мене: “Садісь, садісь” Я сів. Він мене розпитує як служиться, чому я так пізно пішов до армії. Я йому пояснив, іцо весь час мене тримали на броні, а сам захотів пройти службу в армії.
Він каже до мене я тобі довіряю 21 солдата, ти назначаєшся старшим над ними і знай, що від тво¬його авторитета залежить добре навчання і сумлінна праця.
На третій дань рано після підйому перед снідан¬ком прийшов капітан, зачитав приказ про назна¬чений мене старшим і відповідальним за солдат, їхні дії, а солдатам наказав всі прикази, розпорядження безвідказно виконувати. І так я благополучно закінчив трьохмісячні курси. Місто Гатчина неве¬лике місто, але воно славиться своєю природою, в ньому розположений великий царський парк з багатьма озерами і мостами.
Прекрасні царські дворці, всередині оздоблені дорогоцінними скульптурами і картинами, дорого¬цінний посуд. Парк доглянутий, чистий, багатий різними породами дерев із цілого світа, дуже багато різних квітів, особливо різні сорти рози. Люди бідні, не багаті, але доброзичливі. До обіда чотири години ми мали теоретичне навчання, а пополудні, вечо¬рами, ночами вигружали вагони. Зав. складами були гражданські, переважно мужчини, але були і жінки.
В кінці вересня 1951 р. я прийняв склади від старшого сержанта грузина на військових складах від солі до уксусної есенції, до шоколаду. До грудня місяця вже був побудований воєнний городок. В липні місяці прибув в Тарту батальйон Цукасовців (будівельники аеропорту воєнного складу для бомб). До зими 1963 р. всі об’єкти були здані, нові казарми зайняли льотні частини. Так що до нашого складу на довольствіє приєдналися всі частини около шість тисяч чоловік. Зі мною працювало ще п’ять кладов- щиків: три на овочевім і два на продуктовім. Машини возили продукти круглодобово, м’яса як свинного так і яловичини десятки тонн із Тартов- ського м’ясокомбіната , а також хліба. Весною з березні місяці овочі перебираються, особливо цибуля, буряк, морква два рази на місяць. В цьому ж році в квітні місяці я зайшов в овочевий магазин, позна¬йомився з директором цього магазину. Він мені розказав, що в місті дефіцит з цибулею. Я з ним домовився привезти йому три тонни. Перед вечором погрузали на машину студібекер, я в годині половині першої сів в кабіну до шофера і поїхали з Богом. Я поїхав, бо мої автомашини не провіряли, до третьої години розгрузили. Директор магазину розрахувався готівкою, випили бутилку кон’яку і я поїхав в часть. Згадав я собі епізод після прийняття складу від грузина і вечером пішли відмітити, гарненько під цапитком вийшли з ресторану година друга ночі, грузин заходить в телефонну будку, набирає номер попадає на прокурора. Прокурор в трубку говорить: “Кто звоніт?”. а грузин йому говорить: “Ну і дурак”. Прокурор: “Кто ето говорит”. Грузин відповідає: “Весь город говорит” і пішли ми в добрім настрої в часть. Ті солдати, що попадали на склад на роботу, були дужа задоволені, їли все, що забажали, і пипивали із трьох-літрових бутлів томатний сік. Був па складі і спирт. Но спирт на складі пили ранком на тощак майор Царенко замісник командира по господарській частині. Естонці нас солдат і офіцерів називали тільки Курат (по-нашому це слово означає чорт).
В 1953 році в лютому місяці переводять наш батальйон і ще такі батальйони як наш в Куйбишев- снку область на залізничну станцію (Звьоздочка). фам ми вигружаємось, но п’ять вагонів з продуктами не вигружають - поставили на запасну лінію.
Солдатів поміщають в землянки. Пробули ми три доби там і звідтіля нас перевозять на залізничну станцію Безеичук. Там за дві доби збудували дерев’яні склади. Столову і казарми будівництво йшло круглодобово. Таке саме будівництво, а то ще і більше, ніж в Тарту.
Літом в місяці липні оказалось більша 12 тонн риби приперченої. Я доложив майорові Царенку, а той командиру частини Попову. Я їм об’яснив причину порчі. Утворили комісію, склали акт порчі, вивезли автомашина в яр, залили хлоркою і загор¬нули бульдозером. Я пізніше собі подумав - солдати відказуються від риби їсти, а місцеве населення нуждається в рибі. Тоді я поїхав в місто Чапаев, де ми із хлібокомбіиата получали хліб, а хліба солдатам було замало. Зимою знову на складах лишня риба тонн 12. В місяці лютому піднялась пурга, заметіль казарми, столову, склади засипало снігом під самий дах. Прийшлось ламати дах після пурги і прочищати тунелі до столови і складів. Все завмерло, ні один транспорт не працював, вначалі пурги солдат напу¬вав коней, так пурга і коней закинула в глибокий жолоб і присипала снігом, аж в місяці червні знайшли їх після розталого снігу. На третій день треба їхати в Чапаевськ за хлібом. Дорогу від часті до залізничної станції до обіда бульдозером прочис¬тили, а желізна дорога теж прочистила колії і пішов рух поїздів, Берем 300 солдат, кожному даєм по мішку, а здоровим і по два і їдемо по хліб в Чапа¬евськ поїздом. Я виписую на хлібокомбіиаті хліб, солдати грузять в мішки і на поїзд в Безенчук в часть, за п’ять днів доставки хліба в часть на шостий день начскладі 11 тонн хліба не хватило, тобто, солдати, поки доставляли до частини з’їли. Я доло¬жив то Царенкові, він Попову, але перед тим, щоб доложити командирові частини, я знайшов вихід з положення і предложив майору Царенку пропозицію.

В нас на складі є 12 тонн лишньої риби, я домовлюсь з директором гастроному, берем машину, я загружаю на свої машини рибу на часть, дванадцять тонн риби грузимо на його машини, а він виписує II тонн хліба на хлібокомбінаті. Я загружаю хлібом свої авто¬машини і хліб доставляю в часть. Кажу до майора Царенка, щоб він сказав командиру частини Попову, що я знайшов вихід з положення.
Через міиут п’ятнадцять мене визиває полковник Попов. Я зайшов в кабінет, віддав честь. Він говорить до мене: “Садісь”. Я сів. “Ну розказуй свой вихід”. Я йому розказав, він і каже до нас: “Будем решать ету задачу вместе”. І мій вихід з положення був одоб¬рений. Я получив дозвіл провернути ту операцію. Мені вдалося провести операцію при допомозі Господа Бога. В місяці березні мене визиває коман¬дир часті полковник Полов, а прийшов в кабінет, віддав честь, а він мені каже: “Домой хочеш в отпуск?” “А чому б ні, хочу”. “їді, долучай приказ уже подписан мной”. Я йому подякував, пішов в секретну часть, получив приказ і поїхав в отпуск додому. Повернувся із отпуска мені дали інструктаж, одну сотню солдат і трьох офіцерів, капітана, ст. лей¬тенанта і лейтенанта. їм командир часті Попов парад відправкою сказав: “Ви відповідаєте за солдат і погрузку з поля на автомобілі і погрузка в вагони. Всі требування виконувати його, він відповідає за організацію заготовки, всі домовленості з головами колгоспів узгодження всіх питань в райкомі партії, виконкомі, домовленості а начальником залізничної станції за своєчасну подачу вагонів вам, в путь з Богом.
Приїхали ми в місто Кірсанов Тамбовської області. В Кірсанові в той час був розташований кавалерій¬ський полк. Місцеві жителі називали їх копит¬никами. Відгрузкою картоплі ми займались неділь три. Мені вдалось скоро організувати відгрузку і договоритись з начальством района. Після повер¬нення в часть командир часті подякував за добре виконану працю і поставлену задачу перед вами. Через два тижні під Куйбишевом сталася автокатаст¬рофа. Вільнонайманий шофер врізається в тополю, розбиває автомашину, а сам гине не доїхавши 5 км до Куйбишева. Командир часті полковник Полов викликає мене до себе, дає мені завдання їхати із дружиною покійного шофера привезти труп. Приїхали ми в трупарню, зайшли в кімнату, де лежало вісім трупів, жінка пізнає свого чоловіка, Робітники вбрали тіло в убрання, положили в труну, погрузили на машину, видали справку і ми виїхали уже вечером. Жінка їхала в кабіні, а я їхав цілу ніч на автомашині грузовій відкритій біля труни, ніч була вітряна дуже холодна, думав, іцо до ранку сконаю. Перезимували ми зиму в і весною в перших числах марта переїхали в Пензенську область біля міста Сердобск Сазань біля лісів нас вигрузили, гам продовжили будівництво воєнного городка. Ми обгородили висотою два метра колючим дротом, по нім пустили електричний струм. В лісі велися роботи по будівництві ракетних шахт. Солдати працювали позмінно цілодобово, особливо було тяжко на вигрузках вагонів із цементом і лісоматеріалами. В казарми приходили солдати мокрими. До місяця мая я працював завідуючим складами, з 10-го мая пере¬вели працювати в штаб пекарем 1ІФС і до 23-го жовтня. В жовтні начали прибувати до нас ново¬бранці, тобто наша заміна. 10 жовтня приводить в мій кабінет солдата-новобранця по національності татарин, який на гражданці працював бухгалтерам в колгоспі. Я за десять днів ознайомив його з роботою 20-го жовтня передав йому всю документацію, і при першій відправці я був демобілізований по моїй просьбі і 25-го жовтня майор Царенко автомашиною уже вечером відвіз нас в Сердобск на залізничну станцію По дорозі в одному із сіл купили чотири бутилки горілки, зробили прощальний від’їзд. Нас було тільки 6 ЧОЛ0ВІК- А погрузились ми в вагон о першій годині Й0ЧІ’ попрощались з майором Царенком і поїзд рУшив> 1 ми поїхали. Пригадались мані епізоди, код** М0ІІІ в частині присвоїли звання єфрейтора, як я просив майора Царенка не присвоювати мені званій, а то я не буду працювати завскладом, а піду будівником. Дуже командир часті Понов і майор царенко агітували мене, щоб я залишився в армії і предсказували мені гарне майбутнє. Но я їх просив мене не агітувати, а як прийде приказ мінІстРа «борони Радянського Союза про звільнення відгИ)авити мсне першою відправкою. Дуже мені армія бУла не по ДУШІ> Х()ТЯ я в аРмії був забезпечений матсУіально» як ніхто інший, даже на другому році служби я мав хромові чоботи, граж¬данська убрання, п^авДа> тільки на вихід в уволення. Я за чотири роки „ійськопої служби був один раз на стрільбищі і вистріііяв всього три патрони. Не любив я зброї, хотя кожну неділю ми ходили із зав.складом ОВС із Василем на РІЧКУ 1 3 пістолетів стріляли в рибу. Пригадав собі» коли я їхав в Куйбишів на риб- базу получати рибу* Заходжу я в підвальні примі¬щення разом з завьДУючим складом, входим в його кабінет, для знайомства виймаю із маленького чемодана бутилку вірменського коньяку, палку московської ковбасі 1 лімон. Випили ми по 100 гр., закусили. Я йому дав чекове требования, він виписав мані квитанцію, я долучив рибу, а при полученні я йому за дві бочонка 110 20 кг оселедця ісландського у власному соці, лг*шив тонну трісни, він не дуже хотів, бо говорив, ЩО то Призначена тільки для генералів. Коли ми снідали з ним, він приніс вісім оселедців, мені дужв подобався смак і я з’їв 5 штук малосольного посолУ-
Я привіз в військову часть на склад, розгрузили ми рибу. Той оселедець крім мене, майора Царенка, командира часті полковника Полова і зав.складом ОВС Василя ніхто не їв.
Майор Царенко був національності українець. Його прапрадіда вивезли в Казахстан, він кожний ранок перед підйомом заходив на склад і виливав по сто грамів спирта і закусував сливочпим маслом різав із ящика кінцем ножа. Так що при всій можливості і достатку я демобілізувався, маючи 172 см вагою 70 кг, а призивався в армію - мав 105 кг. Спав я па більше три-чотири години, всі офіцери і старшини запрошували на свій день народження, та й бухгалтерією приходом і розходом треба було займатись вечорами, лягав я спати найпізніше, а вставав за пів години до підйому, тому що майор Царенко кожний ранок приходив до підйома. Пригадую службу в Безенчуку відправили заліз¬ницею чотири похідні кухні, а через тиждень мене відкомандирували в місто Саратов для здачі їх на три дні. Та військова частина відказувалась прий¬мати, а мені даний приказ здати. Я здавав аж на шостий день. Саратов велике місто, побував я на великому критому ринку, сподобався мені, відвідав Оперний театр, драматичний театр, побував над рікою Волгою. Широка вона, гам, на другому березі на горі видно місто Вольеьк. Я в Саратові за три дні з’їв свій сухий лайок, ізросходував гроші, так що на четвертий день я купив один батон і той батон розрахував на слідуючі три доби. По до своєї частини добрався благополучно.
Після приїзда в часть я майору Царенку чому не хотіли прийняти ті кухні, я майору сказав, що в мене було сотня руб. я мусів їх віддати там старшині, щоб він прийняв в мене ті кухні. Майор мені подя¬кував і каже до мене: “Я маю дві дочки і хотів би мати такого зятя як ти”. Я йому відповів: “Бог дасть і будете мати”.
Побував я і в Сизрані не один раз, бо команди¬рували цілі роти на ремонт казарм для льотчиків, там стояла авіаційна частина, вишкіл льотчиків. В Куйбишевській області я їздив по селах. Села різко відрізнялись одно від другого. Були хатки криті переважно соломою, побілені, присьби поліплені, коло хатів огорожа, подвір’я чисте, в тих селах переважно жили поселенці з України. А села, в яких жили росіяни, чуваші кругом хат росла кропива вища самих хат, туалетів не було, а управлялись за хатою в кропиві, зустрічались землянки, де при вході в землянку були кози і кури в сінях. Кухня, їдальня і спальня були одній кімнаті, дуже були брудно і бідно одіті в куфайки брудні, подерті, переважно ходили в валянках. Жили вони бідно і в нужді. Всі свої заробітки йшли на горілку. П’янки і пляски по вулицях під гармошку.
При приїзді з армії додому, я дома пробув один тиждень, а на другий поїхав до Станіславова в обласну контору заготжившкірсировиви влаштову¬ватись на роботу на своє попереднє місце. В обласній конторі мене добре знав замісник управляючого Дружинін, викликав завскладом міжрайзагот- контори Станіславської єврея Арона і приказав йому підготовити до передачі мені. Дружинін начав готовити приказ, але Арон попросив мене до себе додому, жінці сказав накрити стіл; за бутилкою коньяку він мене просив почекати пару місяців, предложив мені відпочинок і фінансування поки не прийдуть документи па виїзд в Ізраїль із Москви. Я на другий день заходжу в обласну контору і розказав просьбу управляющему, а він мені каже - то бери вибирай любий район. Я йому відповідаю всі завсклади мої добрі товариші, не можу я іти на їх місце і лишати їх сім’ї куска хліба, то буде не по людяному. Арон мене фінансував, а через місяць мені один із знайомих Чайковський Володимир, який працював на Тисменицькій фабриці началь-ником шкірсировинного цеху предложив мені бути бухгалтером. На другий день я поїхав з ним на Тисменицьку мехову фабрику, він виписав пропуск мені, я пройшов в цех, пооглядав цех, на дворі в штабелях засолену мехову овчину, зайшли в цехову конторку, познайомилися з документацією і після обіда я дав згоду працювати бухгалтером, пропра-цював я один місяць добре, подивився на його роботу сказав я Володі Чайковському, так як ти працюєш не можна так працювати, ми повинні з тобою розстатись, бо тебе жде тюрма. Він мені сказав, що я боягуз і предложив мені поїхати в обласну контору заготжившкірсировини, написав письмо, щоб я вручив начальнику відділу кадрів. Я через два дні поїхав в Дрогобич, прийшов в обласну контору шкірсировини, привітався з начальником кадрів, віддав йому письмо, він прочитав і після прийшли ми в кабінет зам.управляющего Гутина М.Я.
Гутин мене розпитав дещо про штандарти і сказав мені вже звільняється зав. склад в Дрогобичі Тка¬ченко, він подав заяву, щоб ми його звільнили. Я до Гутина говорю, мені треба побути на складі, оглянути склади і поговорити із Ткаченком. Гутин покликав водія уазика, приказав поїхати на склади, Зайшли до директора в кабінет, познайомили мене з дирек¬тором Ровенком. Ровеико наказав секретарці прийти зав.складом Ткаченку в його кабінет. Прийшов Ткаченко, начався діловий розговор. Я попросив вибачення пройти на двір з Ткаченко, пішли ми по складам, я оглянув склади, мені подобались. Я розпитав у Ткаченка чи добровільно він звільняється чи його звільняють насильно. Він мені сказав, що звільняється добровільно. Я йому сказав підготовити до здачі, я приїду через тиждень і буду приймати. Я йому предложив побільше повідгружати, щоб можна було скоро прийняти. Я з начальником сіли в автомашину, приїхали в обласну контору, зайшли в кабінет управляющего Семіха, познайомились. Семіх позвав зама Гутина, я дав згоду приймати склади від Ткачанка і розказав наш розговор про відгрузку і прийом, через тиждень. Управляючий наказав начальнику відділу кадрів підготовити наказ. Я після того сів на поїзд і поїхав додому, побув тиждень дома з ріднею. На другий тиждень приїхав в Дрогобич, зайшов в обласну контору заготшкірсировини, получив на руки приказ і із призначеною комісією прийняв склад. Поселився я на квартиру в старенької бабці Ациданської, яка проживала по вул. Правда. Вона жила із дочкою, яка мала сина, молодшого від мене на 4 роки, вів був студентом Львівського спортивного інститута, був гравцем баскетбольної команди. Дочка працю¬вала секретаркою міського виконавчого комітету. Працювалось непогано, но зимою було холодно, і я простудив ноги, не міг ходити, але до мене приїхав мене відвідати мій шкільний товариш та іце і дальний родич по мамі Мороз М. А. який після закінчення Станіславського медінститута працював терапевтом на курорті в Трускавці. Вів мене оглянув, все розпитав, а після каже до бабки пошийте торбинки такі, щоб вміщалось свобідно по кг солі. Сіль треба нагрівати в братрурі, щоб була горяча сильно. Сам пішов до магазину, купив шість кіло¬грам солі, приніс, розсипав по шістьох торбинках, уже добре гарячу приклав мені кругом колін. Ноги були обвернені рушниками, щоб не попекти ніг. Наказав прикладати так безперервно дві доби, і так мої господині мусили мені ноги обвивати дві доби, за що я їм був вдячний. На п’ятий день я піднявся з ліжка, став на ноги, відчув себе здоровим як нічого і не було і пішов на роботу.
Мороз розповідав, як він приїхав в Трускавець і довший час в нього не було на прийому хворих, та, щоб він міг прожити збирав пляшки від горілки і пива. Но одного прекрасного дня зайшла до нього хвора і начала жалуватись, що всі лікарі твердять, що вона здорова і не хотять її лікувати, вислухав я її і говорю до неї роздягайтесь. Вона розділися, я її обстукав, прослухавши кажу до неї одягайтесь. Вона оділась, я їй виписав лікарство 250 гр і говорю до неї будете принімати перед їдою по столовій ложці на день. Через два дня вона приходить до мене із повною торбою, віддає мені і суне в кишеню п’ят¬десят рублів і дуже дякує мені. Мало того, вона пустила поголоску серед хворих, що я найліпший лікар. Після тої поголоски-реклами я собі не даю ради з прийомом хворих. Я начав працювати понад нормовані години, так що я уже зажив. Одної неділі я пішов на конюшню, запріг коней і поїхав на базар. На базарі купив порося (пацючка), привіз до господині в стайню, вигрузив, на другий день дав 25 рублів бабці на молоко, привіз 50 кг кукурудзяної муки і бабка начала годувати. Годували ми 16 місяців. Пацюк з’їв 500 кг кукурудзяний і тонну грису. Перед забійом не міг з’їсти полумиски кукурудзянки не піднімався на передні ноги і не бачив на очі.
Коли я покликав різника, він як подивився на нього і каже до мене: “Я ще такої свині великої не бачив і не забивав? Ми самі собі ради не дамо. Ще треба до нас три-чотири чоловіка не менше. Я пішов в контору, взяв трьох робочих, привів їх в двір, зайшли ми до стайні, забили і начали розбирати. Витягли на двір, обсмалили, промили, підвішали між двома яблунями, розрізали вдоль живота, вибрали з середини кишки, котюх і субпродукти розрубали по хребту, так що одна половина важила сто кг, а сало було грубе сантиметрів 35. Різник до мене каже: “Я ще за свої 20 років праці того сала сплошного не бачив”.
Пропрацював я всього два роки в Дрогобичі. В
1955 році восени восьмого листопада я приїхав до
родичів на свято Дмитра не з пустими руками. Так
що прийшли мене привітати старі друзі. Я їх
пригостив, а після гостини ми пішли в клуб на танці.
На той час я був другом п’яти дівчат. На танцях я
танцював із подругою, на останній танець я взяв
молоденьку невисокого росту дівчину, яка в ньому
році закінчила середню коропецьку школу 10 клас.
Коли ми начали танцювати, вона положила долоню
на мою і її долоня затряслась, мабуть від хвилю-
вання. І в той же час я її полюбив по від душі і
щирого серця. Танцював і думав про те, щоб вона
стала моєю дружиною і в душі і помислах своїх тайно
просив Бога, щоб я їй сподобався. Танець був довгий
та подруга видно мене дуже приревнувала, стала
блідою до зеленоватого кольору. Танець скінчився,
я Стефцю під руку і повів додому. Постояли ми до
години другої під хатою, познайомились, поговорили
і я їй зробив предложення вийти за мене заміж і дав
їй на роздуми до слідуючої неділі. В суботу вечором
після залагодження своїх справ беру таксі і з Дрого-
бича Іду до Коропця заїжджаю на хутір в Варбку,
там вона працювала учителькою початкових класів
в школі. Беру її в автомашину таксі і їдемо додому,
вона мені дала згоду вийти заміж. Я від неї приходжу
додому у годині другій ночі і говорю батькові я
женюсь із Василика Семена дочкою Стефцею. Він
мені відповідає: “Ти зробив найкращий вибір,
кращого вибора немає”.
Я ранком в понеділок беру дві пляшки шампан-
ського, 5 плиток шоколаду і йду для погодження з
батьками і призначення весілля, на яку дату. В
ЗАГСІ ми розписались 10 січня, а весілля відбулося
10-го лютого. В неї на весіллі було чоловік п’ятисот,
а у мене двісті чоловік. Після весілля на третій день
я попросив в голови колгоспу і пару коней най ліпших в Петришин Галини. Вона дала свої і пару
коней з їздовим Федорів Грицем, після обіда ми
поїхали до Станіславова, доїхали до села Юнубівці,
зупинили таксі прогів сільської ради, я договорився
з таксистом завезти нас в Дрогобич. Зайшли ми в
сільську раду, в сільській раді був тільки один
дежурний, пригостились ми усі. Я фірманові дав 25
рублів, подякував і повернув його в Коропець. Сіли
ми в таксі і на п’яту годину ранку я з жінкою були
в моїй квартирі. Прожив я ще на тій квартирі місяців
два, знайшов квартиру з віддільним входом 2-х
кімнатну. Я працював, а жінка займалась господар-
кою, годувала свиню, вишивала, готовила їду. Б
серпні місяці я ішов з інспектором з обласної контори
і підійшли в ресторан, пообідали о годині третій.
Ресторан був зачинений, я постукав в двері, прийшов
адміністратор ресторану, відчинив нам двері, ми з
ним привітались, прийшов до нас офіціант садити
нас за стіл і брати заказ, а за столом піднімається
сусід Юлько — директор комісійного магазину і
садовить нас за свій стіл. Сіли ми, Юлько познайомив
нас з товаришами. На столі стояла бутилка з поло-
виною коньяка. Я зробив заказ, подав офіціант
бутилку коньяка, блюда, ножі, вилки, і холодну
закуску. Юлько розілляв той коньяк із своєї бутилки
на нас п’ять чоловік, ми всі випили, закусили і
почався розговор між нами. Мені тих два товариші
була на знайомі, що сиділи з Юльком за столом.
Добалакались до того, як получити візи за
границю для відвідування родини. Я говорю до них,
що візу трудно получити, а то і неможливо. Люди
чекають по п’ять, а то і більше років, один із незна-
йомців питає мене: “А в вас є родина за границею”.
Я відповідаю є в мене двоюрідна сестра, а в жінки є
там велика родина по мамі — дідо, баба, стриї, вуйки,
цьотки, вуйни і жінчині двоюрідні сестри і брати. А
він до мене каже, а ви хочете поїхати до них в Польщу. Я йому відповідаю так. То на завтра рано
приносьте документи паспорт дружини і свій і
остальні про батьків і дідів. Я їм відповідаю, але
моя дружинна баременна, через півтора місяці ждем
дитину. Ну, нічого і ще по дві фотографії 3x4.
Прийшов я на квартиру і розказав жінці, вона
обрадувалась і ми начали діяти, рішати наші
проблеми, а проблеми заключались в тому, що дані
про дідусів і бабусь жінка не знає, а я своїх знав. Я
пішов на почту, заказав Коропець хлібо-пскаршо,
попросив батькового двоюрідного брата в той же
вечір і срочно переслати мені телеграму. Двоюрідний
брат Микола робив завідуючим в пекарні в Коропці.
На ранок я получив всі необхідні дані, пішли ми з
жінкою зробили фотографії і я на одинадцяту годину
в обласне ВВІР, вказалось, що незнайомець мені то
був консул Польщі і начальник ОВВІР. В той же
день мої документи забрав посол в Київ, так що на
третій день я получив документи на виїзд до Польщі.
Я з документами зайшов в обласну контору до
управляючого, розповів йому ту ситуацію, оформив
отпуск і пішов додому, але по дорозі коло ювелірного
магазину зустрівся з директором того ж магазину
євреєм Грішою і розповів йому як я получив
документи на виїзд в Польщу і вже оформив відпуск,
і не знаю, що туди можна везти і скільки. Він до
мене говорить, я продам тобі таку річ, що тобі більше
нічого не буде треба, дам за сім тисяч, но коли ти
там мудро реалізуєш, то коли приїдеш додому,
принеси сам мені іще сім тисяч. Так воно і сталось,
я йому дав 7000 рублів. Но коли я получав від нього
той перстень, він мене добре проінструктував. З
такою річчю треба йти в обласному великому місті і
йти до менших ювелірних магазинів, а дальше вже
до більших, а продати ти повинен в найбільшому
магазині. Я взяв від нього перстень, він мені пояснив,
що перстень із платини, один великий бриліант, а по боках нього розміщено шість менших. Гроші я
йому перед закриттям магазину, зайшли ми з ним в
ресторан, вимили по чарці коньяку, закусили тільки
лимоном, вийшли з ресторану, він побажав мені
доброї дороги, успіху і благополучного повернення.
В иодарки я накупив кільканадцять позолочених
сердець з ланцюжками, срібних перстенів, дві елект-
рокавоварки, електросоковижималку, кільканадцять
прикрас срібних шпильок, одним словом
малесенький чемоданчик. Приїхали ми з жінкою
на залізничні станцію в Мостиськ; після обіду перед
вечером, я дещо взнав, що і скільки можна
перевезти, те що можна було, записав в декларацію,
а що не можна було я договорювався з жінками
сільськими, вішав їм на шию золоті сердушка з
цепочками, силяв парстені їм на пальці і домовився
з ними зустрітися при вході центральнім на заліз-
ничній станції Перемишля. Перед провіркою нас в
кімнаті таможник провірив нас, при перевірні в нас
нічого лишнього на знайшов.
Переїхали ранком границю, зустрілись із жін-
ками на вокзалі в Перемишлі. Жінки віддали всі
мої речі. Я їм купив солодкої води, пива і бутерброди.
Під’їхав наш поїзд, ми посідали в вагони і відправи-
лись. Перед вечором приїхали на залізничну станцію
Лагніца, незадовго пересіли в другий поїзд і вечером
о 9-й нас на станції зустріла родина. Прийшли до
вуйкового господарства — будинок мурований, стайні
муровані, в стайні дві корови, дві ялівки, пара коней,
шестеро свиней, гарний пес і два коти. Зайшли в
кімнату, стіл уже був накритий, ми з дороги поми-
лись, розмістили нас в віддільну кімнату.
Сіли ми усі до вечері, я поставив на стіл дві
півлітри горілки “Столичну” і “Московську”, бу-
тилку шампанського і чотири плитки шоколаду
“Світоч”. Ніч ми переспали добре, ранком встали,
помились, випили по горнятку кави і я вийшов із
вуйком на двір. Вуйко до мене каже йдем зі мною
до стайні, зайшли до стайні і говорить до мене:
“Виганяй одну свиню надвір”. Я його питаю для чого,
відповідає будем різати, буде свіжина. Зарізали ми
ту свиню, обсмалили, розібрали. М’ясо і сало
поносили в пивницю. Цьотка, вуйна і старенька
бабця начали готовити обід. Діда уже не було, помер,
посходилась родина, знайомі посідали за столом і
начали обідати, після обіда пішли на цвинтар.
Помолились на могилці, оглянули цвинтар і повер-
нулись, ходили по магазинах. Вуйко другий запросив
нас на промтоварну базу, дещо нам подобалось, ми
в нього купили, хотя й він від нас грошей не хотів
брати, но так я взнав від нього ціну. Я при відході
із бази положив йому на його робочий стіл. На третій
день я із вуйком звозив снопи до стодоли, на
четвертий й п’ятий день я із вуйком працював в
господарстві, а вечором ходили ми в пивний бар пити
пиво, я його вгощав. В нього була дочка ровесниця
моєї жінки і син старший на чотири роки. Петро —
студент Вроцлавської політехніки, який алкоголь-
ного напитку в устах своїх не мав і смаку не знав,
після закінчення політехніки був призначений
головним механіком на шахті по видобутку мідної
руди в місті Любліні. Професор, доктор технічних
наук, знав дванадцять іноземних мов, їздив по всіх
країнах світу — в Англію, Францію, Німеччину,
Росію, Японію, Китай, Корею, Пакистан, Індію,
Австрію, по країнах близького сходу - Америку,
Канаду, Бразилію, Аргентину, Мексику і т.д. на
наукові конференції в застосуванні нових технологій
і новійшого механічного оборудовання по видобутку
руди і вугілля.
На другий тиждень я з Петром поїхали в Вроцлав
продавати перстень. Я розказав перед поїздкою
Петрові як ми маємо проходити через всі магазини
від саме меншого до саме більшого. Заходим в сама
менший - оцінює 50 тисяч злотих, трохи більший
оцінює 75 тисяч, третій оцінює 100 тисяч, четвертий
125 тисяч, шостий 150 тисяч. Сама більший оцінив
200 тисяч, але предложив нам здати на місяць часу
і пішов ще раз перевірити перстень. Приходить до
нас і говорить, що ми рішили. Я за той час подумав,
прикинув в мозгу і кажу до нього по-польськи, що
здати на місяць в мене часу нема. Я йому віддаю за
175 тисяч, тільки гроші я маю получити сьогодні.
Він мені говорить, в мене таких грошей нема, якщо
пан зачекають від двох до трьох годин, може я
роздобуду гроші і куплю. Я з Петром походили по
Вроцлаві, пішли в буфет, пообідали. Пройшло дві з
половиною години, приходим за п’ятнадцять хвилин
третя, заходим в магазин, /{иректор магазину веде
в свій кабінет, викладає гроші на стіл. Петро гроші
рахує, я йому дав перстень, він ще раз перевіряє,
протягує нам свою праву руку. Ми йому подякували,
сказали “До побачення” і вийшли з магазину. Петро
провів мене на залізничний вокзал, віддав мені
чемоданчик з грошима, підійшов до каси, купив
білет, посадив мене в вагон. Перед від’їздом я йому
подякував, поїзд рушив, я поїхав, а Петро пішов в
свою Політехніку. В двадцятих числах я з дружиною
поїхали поїздом до залізничної станції Зелена Гора,
а з Зеленої Гори ми автобусом поїхали в село Бо-
гачуф. Там жила моя двоюрідна сестра, жінчин
вуйко і цьотки. Поселились ми в вуйка Глойнека.
На другий день ранком я з вуйком орали на полі,
поле було недалеко дому. Збирали з поля кукурудзу,
копали бараболю, працювали кожен день від ранку
до ночі. 28 вересня перед вечором начались болі, ми
визвали із Зеленої Гури (скоропоміч). Приїхав лікар
і дві акушерки і приймали роди в другій кімнаті, я
з вуйком сиділи, ждали, по п’ятдесят грам випивали
і ждали коли народиться.
Коло четвертої години ми почули голос дитини,
виходить лікар до нас і говорить: “Родився хлопчик
в білій кошулі (сорочці)”. Я встав з-за столу і
закричав: “О, Боже, дякую Тобі і вам лікарю,
обнімаю сонце в свої обійми”. Після родів пригостили
лікаря, акушерок, випили по 50 гр бомго за здоров’я
сина і ранком із лікарем і акушерами поїхали в свою
лікарню. Я з вуйком Юзьом почали готуватися до
хрестин. Вуйко був охотником з молодих літ, ще до
переселення в Польщу 1946 р. Був добре знайомий
із лісничим, разом охотились, і на третій дань о
5 годині ранку встали і пішли на охоту. Юзь вуйко,
я, лісничий і два побережника, лісничого і вуйка
Юзя пси були дуже добре натреніровані, і добре
брали диків. Збили ми одного дика на 150 кг.
Лісничий Яник і охотники віддали дика нам, бо
знали, що ми будем робити христини. До того дика
зарізали домашню свиню на сто кг, бичка па 140 кг.
Поїхали в магазин купили шість ящиків горілки,
вісім ящиків пива, десять ящиків мінеральної і вісі
ящиків фруктової води. Загрузили повну фіру із
сноповими драбинами, так що арабський кінь мав
що тягнути і в суботу зранку начали хрестини. Після
похрсщення хлопчика назвали Богданом. Гостей
було гіів села, приїхала майже вся родина з цілої
Польщі, були на хрестинах і ті, що приймали роди —
лікар і акушерки, була музика - два скрипалі,
акордеон, бас, кларнет, труби і бубніст. Гуляли
чотири доби з музикою а дві доби поправини уже в
меншій кількості людей і без музики. В суботу ми з
малим Богданчиком до Злоторії. Б мене така була
радість, що її описати неможна. Я своїми руками
обнімав сонце і в глибині душі дякував Богу де б я
не знаходився, привезли розгіашонки, пеленки,
сорочки, підгузники, убранька різних розмірів,
сведри, курточок. Три великі мішки (вони називали
цюхи). Я в неділю ранком поїхав сам до Лігніни на
залізничну станцію, в касі я купив білет до Кракова,
дав телеграму в обласну контору заготшкірсировини
у Дрогобицькій області для продовження мені
отпуска. Телеграму вислати в радянське консуль-
ство, консулу в Кракові, так щоб він получив в
понеділок до обіда телеграму про продовження ще
на місяць.
Я сідаю в поїзд і їду до Кракова в мягкім вагоні,
по-гюльськи я розмовляв добре. В купе зі мною їхали
гарні пани і поляки із Гданська. При розгоиорі я їм
сказав, що я зі Львова, вони переселені із Львова в
Гданськ в 1946 р., начали мене розпитувати як
живеться ві Львові, розказували, які доми поли-
шали, на яких вулицях. Один панок каже до мене:
“Пан, цо польська еще бензі от можа Чорнего до
можа Балтійського”. Я йому відповів по-польськи,
що на протязі століть, тисячоліть всяке буває і на
цю тему розмову про політику було закінчено, тільки
хвалили Львів дуже і в душах виеказували що мають
надію повернутися до Львова, як я побачив велику
любов до Львова і глибоку тугу в їх душах і надію
на повернення в свої старі гнізда.
Приїхав я до Кракова ранком о годині сьомій, на
вокзал взяв таксі і рішив познайомитись з містом,
попросив водія таксі їхати на малій швидкості,
попросив, щоб він повозив по історичний місцях,
показав мені архітектурні пам’ятки, побував в трьох
костелах, відвідав монаший монастир і година 10 я
приїхав під російське консульство, людей було
небагато, всього 5 чоловік, я шостий. Консул начав
приймати рівно о 10 годині, я почекав не цілу
годину, прийшла моя черга, я зайшов в кабінет
консула, привітався російською мовою, я подав йому
лікарську справку, паспорт своєї жінки, і запитав,
чи нема із Дрогобича телеграми про продовження
мені отпуска. Він подивився в свою папку, вийняв
телеграму, прочитав вслух, я в той час глибоко
вздохнув і подумав: “Слава Богу, що є продовження”.
Консул нажав на кнопку біля стола. Прийшов
молодий хлопець, консул подав йому паспорта і
телеграму і сказав до мене почекати в коридорі. Я
мінут двадцять почекав. Той сотрудник зайшов до
консула в кабінет, а вийшов з кабінета і мені каже:
“Ідіть в кабінет до консула”. Я зайшов, став біля
стола, він вручив мені метрику на дитину і сказав
до мене як то дитина народилась в зеленому воє-
водстві. Я йому пояснив, що мої і моєї жінки близькі
родичі живуть і при можливості ми поїхали їх
навідати, побачитись з ними. Я консулу подякував
за продовження візи і замість “Досвидапия” сказав
“Довідзеня”. Господи, як він зблід і обрушився на
мене, чого я від нього не ожидав і сказав до нього:
“Извииите, до свидаиия”.
Приїхав в Злоторію і розказав цю історію з кон-
сулом. І так в той день, коли я вийшов із консуль-
ства, начав ходити по магазинах, купив я матерію
чисто шерстяну на пальто, 70 сведрів італьянського
виробництва і різнокольорових шерстяних хусток
60 шт. Купив чемодан запакував і відправився на
залізничний вокзал. Купив білет в м’який вагон і о
годині 6 вечора поїхав до Лігніни. Ранком з Лігніни
до Злоторії, так що о годині десятій я вже був з
дружиною і синочком Богданчиком. Той місяць
отнуска я більшу частину поїздив по містах, походив
по склепах, накупив дорогого убрання, купон на
спортивне убрання, одним словом, я купував такі
речі, яких тоді не було в Радянському союзі.
Мене привезли критою грузовою машиною в
Перемишль, я мав вісім напакованих, які важили
по сорок кг.
Коли мене з тим багажем вигрузили в таможню
на перевірку, начальник таможні подивився на мене,
я на нього і він сказав своїм підліглим, що мене
буде провіряти сам. Прикликав мене до свого кабі-
нета і жінку з дитиною. Вийшов сам до вагонів і в
першому купе договорився з провідником, щоб ніхто
не заходив і не займав.
Він мене спитав, де дитячі речі, сказав розв’язати,
я розв’язав, він подивився на речі, до рук не брав
нічого. Дав команду своїм підлеглим погрузити в
вагон. Жінка з дитиною сіла в кабіні провідника,
підлеглі погрузили в вагон, загрузили ціле купе. Я
вскочив на підножку вагона, поїзд рушив, я скочив
в тамбір, а він на підножку скочив вже майже на
повному ходу. Зайшли ми до провідника тоже в
тамбур, провідник ходив по вагону, він запитав мене
скільки я маю польських грошей. Я витягнув сім з
половиною тисяч, віддав йому, він витягнув пачку
квитанцій і запитав мене як я пишусь. Я йому сказав
ім’я і по батькові. Він начинає писати. Я схватив
його руку, сказав йому таких дурниць не треба
писати, то пану подяка за погрузну, він гроші
заховав до кишені, заходить провідник і напинається
розговор. Вони начали обидва говорити, а в другому
купе їдуть пасажири і їх провіряє рижа жінка
таможниця. Я збоку поглядаю, а вона начала про-
віряти старика, волиняка, як вій вчинив крик, начав
її благати, просити, а в кінці проклинати її. Мені
Господь Бог скирував, так що я і свойого груза не
грузив в вагон.
Переїхали ми границю; він передав мене уже
начальнику Мостиської митниці. Він узяв мене під
свою опіку, наказав своїм підлеглим мені мої речі
вигрузити з вагона. Я з ним в стороні переговорив.
Під’їхала грузова машина, погрузили тюки на
машину, я взяв таксі; посідали ми в таксі і поїхали
за грузовою машиною в Дрогобич. Приїхали, погру-
зились, я розплатився з водіями, передав 200 руб.
начальнику таможні довіреній особі шоферу грузової
автомашини. Начальнику відріз шерстяний на
костюм, а для його жінки і дівчини два светри
італьянського виробництва і дві хустки кольорові
шерстяні, дуже в той час були модні і за ними був
великий попит.
Попрацював я ще до нового року в Дрогобичі, а з
1 січня мене перевели до Львова на шкірсировиниу
базу, котра відчинялась Москві. Я прийняв цеха
завоз та прийомосортувашія і зберігання шкірсиро-
вини. Шкірсировина прибувала із областей західної
України, а шкір-сировинних баз всього Радянського
союзу, із зарубіжних країн: Монголії, Китаю, Кореї,
Індії, Австралії, , Бангладеш, Зеландії, Афганістана,
Пакистана, з близькосхідних країн Кіпра, Албанії,
Туніса, Марокко, Лівії, Лівака, Палестини, Йорданії,
Бельгії, Голландії, Західної Америки, Аргентини,
Бразилії, Канади, Мексики, Перу та інших країн.
Робота була нелегка і велика відповідальність як за
правильний прийом так і правильний розхід, і якісне
зберігання за людей і техніку безпеки. Вставав о
шостій ранку, а лягав спати 12, 1, 2 година ночі.
Роботу напинали о восьмій годині ранку, а закін-
чували о п’ятій. Я приїжджав на роботу на сьому
ранку.
Погрузка і розгрузка вагонів велась круглодобово.
На розгрузку вагонів давалось на 60 тонн одну годину
сорок хвилин, так само і на погрузку. За несвоєчасну
вигрузку залізниця накладала штраф. Цехи були
дерев’яні, сировина зберігалась під відкритим небом,
покритими брезентами. Особливо було важко працю-
вати осінньо-зимовий період - сквозняки, холод, під
ногами мокрота. Приїжджали міністри із Москви,
Києва, Управляющі главком і весь час мені гово-
рили: “Нєту денєг на строітельство, нужни міліоии,
а государство пока бедноє”. Треба було ладити з
робочими і особливо догоджати начальству. Тим
більше, що я не був членом партії комуністичної. А
в душі я виконував нашу громадянську народно
свободну партію любов до своєї землі і українського
народу і його свободу. Політики я не любив, а любив
цільну працю, працював я у Львові, а жінка з
дитиною в Дрогобичі, Так попрацював квартал. На
базу прийняли нового зав. господарством.
Я з ним познайомився і попросив його знайти
мені квартиру. Він мені говорить добре.
На другий день приходить до мене в цехову
конторку, я в той час підписував прийомні квитанції.
І Іоздоровався і до мене говорить. Я зі своєю дружи-
ною поговорив, ми порадились, можем нам відпус-
тити одну кімнату, але кухня спільна. В кінці роботи
можете поїхати і подивитися. Він живе на вулиці
Ярослава Мудрого під номером 14.
Після роботи я з ним поїхав оглянув кімнату,
кухню, туалет, ванну. Всюди чистенько, акуратно.
Домовились за ціну. Дружина його гарна, привітна,
видно, що добра господиня і людина. До тижня я
привіз жінку з дитиною і дещо необхідне до життя.
А нажиті нами речі відвіз в Коропець на зберігання
до батьків. Мали ми з дружиною переживання за
хлопчиком, бо захворів на запалення, дуже ми
переживали. Жінки подружились, мою жінку Ольга
Михайлівна називала Стефунцю. Прожив я до осені,
а осінню знайшов квартиру в люксовському домі по
вулиці Добролюбова, № 5. Четвертий поверх, три
кімнати, велика ванна, туалет, кухня. Я займав все
крім однієї кімнати, в котрій стояли речі господині
квартири. Взяв по договору на чотири роки. Госпо-
диня Іванова Г. із дочкою виїхали працювати в місто
Норильськ на північ. В Норильську Іванова Г.
працювала директором школи, а дочка Біля закін-
чила Львівський університет істориком. Пропра-
цював на базі чотири роки, а після переводом
перевели працювати в Станіславську область на
Тисменицьку мехову фабрику. За ті чотири роки,
що я попрацював на Львівській шкір-сировинні базі
в грудні місяці 1957 року жінка народила другого
сина Ігоря гарненького. Два маленькі хлопчики
чимало завдавали молодій мамі клопоту. Почергово
помагали моя мама і жінки мама, до того часу, поки
не привезли з Коропця няньку. Осінню приїжджали
до Коропця. Зустрівся з головихою колгоспу Гали-
ною, вона повела мене в колгоспний сад колишнього
поміщика Бадиня і предложила 10 тонн яблук по
низькій ціні.
Я оглянув яблука - сорти гарні і добрі, і взяв
тонн п’ять. Привіз до Львова на Добролюбова,
договорився в нашій домі арендувати підвал вели-
кий, на слідуючий день та ж машина привозить ще
п’ять тонн. Вигрузили в той же підвал. Я подумав
продавати зараз не буду, підожду ціну нищу. Я до
яблук не заглядував цілий місяць. Зайшов в підвал
подивитись як зберігаються — бачу що щурі добре
попрацювали. Іду на фруктову базу, дав своїх
грошиків і на своїй автомашині і повіз я продавати.
Я нічого не заробив, але і нічого на втратив. ІЦе
місяць постояли б і не було би що продавати.
Я літом взяв отпуск і поїхали ми в Москву. В
той час в Лужниках проходила ярмарка. Остано-
вились ми в гостиниці “Золотий колос”. Побували в
Кремлі, в Мавзолеї Леніна, в музеях, церквах і
побували на ярмарці в Лужниках.
Ранком о годині дев’ятій йдем і жінка побачила
чергу і говорить до мене підійдем; підійшли, нам
розказали, що стояти не треба, вели запис і кожний
ранок треба відмічатись о 8 годині, (а черга була за
коврами) ми і записались і пішли. І так ми відмі-
чались днів чотири. На 5 день ми прийшли
відмучатись, нам кажуть, що тепер треба стояти, бо
привезуть коври, тільки дорогі, не менш чотири
тисячі, а ми то гроші розтратили — машинку “Ладу”
відправили багажем. Я порахував гроші і в мене не
хватить до ковра 1000 руб. Мені цигани предложили
1000 рублів, щоб їх я пустив в чергу перед собою. Я
не погодився діло мати з циганами, переді мною
стояла жінка полковника КГБ і каже до мене: “Я
їду додому і привезу вам 1000 руб.” 1 тут же
підходить до мене смуглий на лице мужчина в моїх
літах і говорить до мене: “Что тебе не хватает 1000
рублей?”. Я говорю: “Так. В одну мить витягає 1000
рублів і віддав мені, я виймаю з кишені паспорт
свій і даю йому, щоб він собі записав кому він віддав
1000 руб. Він до мене говорить; “Ти мєня обідел,
заховай паспорт”.
Я паспорт заховав і кажу до нього: “А як я маю
тобі віддати?”. “Я живу в гостінніце “Северное
еияние”, 7 зтаж, 132 комната. Єслі меня не будет,
отдаш дєньгі дєжурной по нашому корідору”. Взяв
я ті гроші, а в душі тривога, я вже і ковра відхотів.
І Іривезли коври до обіда, я купив той килим, привіз
в гостинницю, здав в камеру зберігання, і з жінкою
лягли віддихати, ми пару годин проспали, перед
п’ятою годиною подзвонив на поштова відділення
чи прийшов мені перевод. Відповіли: “Приїжджайте,
получайте”. Жінка зібралась, я подзвонив по таксі,
заказ прийняли, через мінут п’ятнадцять приїжджає
таксі, ми виходим з гостинниці, сідаєм в таксі і до
шофера розказую цю пригоду. Він до мене говорить:
“Что то ти верзьош такую глупость. Четире міліона
коренних москвічей жівєт, чєтирє прієзжаєт, четире
уєзжает, двіженіє в Москвє в суткі 12 міліонов, ти
понімаєш?” І дальше продовжує говорити: “Не вєрю,
что он дал тебе 1000 рублєй і не вєрю, что ти єму
вєзьош долг”. Я до нього говорю: “Хорошо. Для
свозго убежденія ти должен пойті зо мной”. Він
відповідає мені: “Хорошо, пойду”.
Мені на душі стало легше, бо не тільки йде нас
двоє, а йде троє. Під’їжджаємо до гостинниці, висіли
з таксі і всі троє заходим в вестибюль гостинниці,
піднімаємось на сьомий поверх, я питаю дижурну
чи Уваров є в 132 номері. Вона мені відповідає: “Ні.
Нема”. Я витягаю гроші в той момент виходить із
ліфта Уваров, ударяє мене по правому плечі і до нас
говорить: “Пашлі ко мнє в комнату”. Ми троє
заходим в кімнату, в кімнаті застаєм чоловіка і
жінку, старший брат Уварова і його сусідка. Я витяг
з кишені гроші 1000 рублів, віддав в руки Уварову.
Розрахувався за таксі і говорю до таксіста: “Убє-
ділся”. Він відповідає: “Ето чтото невероятное. Я
есліби не убєділся, нікогда би не повєріл, что проіс-
ходят такіс чудеса”. Таксіст поїхав, я рішив віддя-
чити Уварову за його вчинок і запропонував піти в
ресторан повечеряти. Прийшли в ресторан “Северноє
сияние” я з жінкою, він з братом. Зробили заказ
офіціантці. Через хвилин 10 додала заказ бутилку
коньяку 5 зірок, пляшку шампанського, холодну
закуску, випили по 50 гр коньяку, закусили і Уваров
почав розказувати чому він віддав так 1000 рублів
мені. “А віддав я тобі тому, що чотири роки я 1000
рублів позичив свойому земляку і я случайио зустрів
його на ярмарку хвилин 10 тому, ідучи -я побачивши
тебе і почув, що тобі нехватає 1000 рублів і мгновенно
здолать хорошеє дсло і виручіть тебя в дапной
ситуації”. 1 почав розказувати мені про своє життя.
Він каже я полюбив одну дівчину, а вона мене, а у
нас узбеків женітьба проходить не по любові моло-
дих, а по вибору і договору батьків і рішили віддати
не за мене, а за другого, а вона не хотіла іти за
нього заміж. Я вечором в шатер заліз і ліг спати, а
коли я сплю на правий бік руку кладу на голову,
прикриваю лівий бік, аж до уха, така моя привичка.
В той час, коли я кріпко спав, той жених бере зі
собою ще трьох хлопців до себе, зайшов в шалаш і
фінкою вдарив мене в лівий бік і попав мені в руку
і застрягла фінка в руці. Я із сну зриваюсь, хватаю
за фінку і тою фінкою двох вбиваю, третього ранив,
а четвертий втік. Приїхала міліція і скора, раненого
і мене завозять в лікарню, нас лікують, а слідчі ве-
дуть допити і складають протоколи. Після виліку-
вання, мене арештують, судять і дають 25 років.
Вивезли мене в сибірський лагер на гіовал лісомате-
ріалів, проробив я в лісі один місяць і викликає
мене Генерал начальник лагеря, зі мною веде
переговори. Я йому розказав свою історію. Після
нашої розмови на другий день доручає мені
відправляти лісоматеріали в колгоспи в Україну. Так
що я відправляв по два-три вагона лісу лівих, за які
полупав налічку. Гроші, котрі я привозив, всі до
копійки віддавав Генералу. На п’ятому році Генерал
визиває мене до себе і говорить до мене: “Я посо-
дєйствовал ходотайство тебя об освобождєнії на волю
домой. Подождєм”. Ііа слідуючий рік прийшли
документи з Москви і мене звільнили. Перед звіль-
ненням він викликав мене до себе і дав мені 500000
рублів і будь Я приехал домой, женілся на своєй
девушка, построіл дом в г. Ташкенте, двухетажний,
12 ком. В настоящеє время работаю в заготсбитбаза
сельськохозяйственной продукції отправка ешело-
нами арбузи, дині, виноград і т.д. І я в ешелоне
всегда імею 2-3 вагона собственной заготовки
отправкі і я в деньгах не нуждаюсь І так я з ним
стали друзями: він із Ташкента присилав мені по-
силки з трикотажем китайського виробництва, а я
йому путівки в Трускавсць.
В 1900 р. 1 жовтня в порядку перевода за моєю
згодою мене перевели в Тисменицьку мехову фаб-
рику начальником цеха підготовки шкірсировини
(наказ 172 від 01. 10. 1900 р.). Попрацював я два
роки купив я дім в Станіславові на вул. Куйбишева
біля цвинтаря старого. В домі зробив капітальний
ремонт, нові паркетні підлоги, грубки переставив
нові, провів воду, каналізацію, газ. Було дуже
складно провести газ і воду, тому що міська рада не
давала дозволу, бо треба було розривати дорогу
заасфальтовану, будувати колодязь і робити врізку.
На меховій фабриці до місяця я прийняв цех: чотири
мільйона шкурок кролячих, 10 тисяч овечих, нутрії
шість тисяч, вовчат 3 тисячі, ондатри 20 тисяч штук.
Овчина зберігалась в дворі під відкритим иабом,
штабеля закриті брезентом, кролешкурки збері-
гались на горищах фабрики. Цех не опалювався,
холодно, для сортувальників не було кабін. Пороли
шкірки, сидячи на стільцях ножами, норма чотири
з половиною тисяч за один квартал. Робота була
переорганізована, зроблені кабіни шість, сконстру-
ювали пароріжучу елактропарку, за зміну двадцять
тисяч штук. Побудували великі склади. Мені
працювати було легко і добре, директор Мельник
Н.М. допомагав мені і сприяв моїм вимогам. Жили
ми в Станіславові, доїжджали кожен дань на роботу
і з роботи автобусом. Третього сина директора
хрестили в Коропці, жінка моя була кумою. Хрес-
тини були шикарні, даже була ведмежина.
Я тих два роки праці на фабриці закінчив 10
класів Тисменицької середньої школи, екзамени
здавав екстерном. Поступив в Чернівецький тех-
нікум товарознавців шкірсировини, получив
червоний диплом. Я змушений був покинути тільки
через випивку, не міг я витримати ті дози, що витри-
мував директор кожний день. Я відчував — я іду в
могилу. Директор не знав моєї причини, а може
пізніше дізнався. Ще опишу про начальника цеха,
який робив до мене Чайківського Володимира. Коли
я ще робив в нього бухгалтером один місяць, коли я
йому говорив: Володя, тебе жде тюрма і 1956 р. при
одній операції, яку він проводив із тодішнім зав.
складом Мадвірнянської контори шкірсировини
Гарасимовим Ярославом. Ту операцію розкрили на
пушній фабриці в Києві Панчепко і госіиспектор
Усіков підключили ОБХС, Чайківський скривився
і одної ночі, коли він прийшов на квартиру якій він
жив по вул. Пушкіна, міліція його арештувала і
началися допитуванні, а на його місце роботи
прийняли Гарасимова Ярослава по рекомендації
міліції. Допитували багатьох по цій справі. Через
один місяць арешту Чайківського, переодягають
Гарасимова в міліцейську форму капітана і їдуть в
Тернопільську область в село, звідки родом Чайків-
ський до мами на господарку. Заходить в клуню, де
насипано 10 тонн угля.
Вигрібають із клуні вугілля. Гарасимов показує
де копати, викопують три бутелі золотих прикрас,
золоті хрести, ланцюги, 15 руб., 10 руб. 5 руб., одним
словом скарб Слідство йшло довго. Чайківський
зробив із себе дурня. Грає роль дурня так, що його
признають академіки-професора Академії медичних
наук, психологи СРСР, він 10 років грає ту роль
йому то надоїло і через 10 років просить генерального
прокурора Руденка признає себе виновним і здо-
ровим, щоб його судили. Його засудили на 25 років,
а якби він не зіграв роль дурака, були б розстріляли,
бо за той час заміняли розстріл на 25 років ув’яз-
нення. Сидить в тюрмі, придумав версію і пише
генеральному прокурору просьбу, що в нього ще не
все забрали золото і брильянти. Він описує в просьбі
на колгоспному полі, там тоді був посаджений буряк
в Монастирському районі Тернопільської області.
Генпрокурор дає дозвіл. Беруть 50 солдат, командує
операцією полковник КГБ, приїжджають на те місце,
а місце до поїздки було розслідувано з місцевою
владою, що точно в тому році на ньому місці ріс
буряк і сходиться з площею. Беруть бульдозер і він
показує, де рити. Риють день, другий день, третій
день, четвертий, на п’ятий день Володя до полков-
ника каже, для того щоб ви переконалися, я ще
маю в тому лісі, бачите, там росте дуб старий, так
щоб обняти його треба два чоловіка, він має нагорі
дупло, а в тому дуплі я маю так три кг золотих і
брильянтових виробів, золоті годинники з брасле-
тами золотими і пістолет. Так що я хочу, щоб не
даром ми їхали сюда, якщо ми не змогли знайти на
полі. Бульдозер копає. Полковник бере двох солдат,
Володя впсреді, солдати за Володею, а сам за ними,
йдуть і йдуть лісом, і вдруг побачили точно такого
дуба. Володя: “А бачите, он він красавчик” підійшли
до дуба. Дуб грубий, як до нього добратися, вилізти
неможливо. Володя говорить: “Треба ставати один
одному на плечі, а там схопитись за гіллю і так
вилізете”. Солдати автомати через голову закинули
на плечі і почали вилазити. В той час, як вони лізли
на дуба, полковник дивився вгору. Володя відтягнув
молоденький дубок і пустив в полковника, дубок
вдаряє полковника, збиває його з ніг. ГІока полков-
ник піднявся Володя вже пробіг лісом дистанцію,
окрився в хащах і хащами все дальше віддалився
від них. Полковник підняв тривогу всі солдати пішли
в ліс прочесувати. Полковник підняв тривогу і
мобілізували війська Станіславова, Тернополя,
райони НКВД і КГБ, сільських і районних урядовців,
робітників доріг. В верху ліса кружляють верто-
льоти, кукурузники. Наступила ніч, стало тихо, а
Володя уже пройшов багато км вглуб ліса. На другий
день знову прочісують ліси, шукають особливо
небезпечного преступиика, літаки літають, по всіх
селах, районах, по радіо передають, що втік особливо
небезпечний преступник, його прикмети.
ж
Прочісували три доби - результату не дало.
Володя мамі розказував, коли прочісували ліс, то
за собою палили вогні мере спасло то, що я в одного
із соддат попросив коробку сірника і сірник мене
спасав. Коли ті, котрі прочесували ліс рівнялися зі
мною я згортав листя і хащі теж палив, ви пішли
прямо, а я від них в протилежну сторону? На
четверту ніч я підійшов близько шосейної дороги в
Добрівляни, зійшов і виліз на горище, де зберігалося
сіно. Ночья я нащупав курку і думав поїсти. Я курку
зловив за шию, скрутив, щоб не кричала, задушив,
поскуб і начинаю їсти, не можу я сирого м’яса їсти.
Картоплі теж не міг їсти; голодний і ослаблений,
було двоє яєць, які я винив. Дождався ранку. Со-
нечко засвітило, господарі пішли на роботу. Хлопець
пішов до школи, я зліз, увійшов до хати, напився
моди, не встиг оглянутись, як хлопець вернувся,
мабуть щось забув, побіг до дороги, а на дорозі
робітники ремонтували дорогу, бригадир мав кара-
біна, підійшов до хати і ще з двома робітниками,
взяли мене і повали дорогою, як я його не просив,
щоб він мене відпустив, він ні в якому разі не захотів,
я йому обіцяв і гроші і золота, ні і все. Веде мене
дорогою, а по дорозі їхали автомашини і вдруг їде
воєнний легковик, зупиняється біля нас, виходить і
підходить до мене, обнімає мене і цілує полковник і
говорить до мене: “Я спасєн”, садовить мене в
машину, привозить мене до Монастириськ в рай-
відділ міліції. Почали мене годувати під нагляд дом
доктора, повезли в баню, покупали мене і псреодягли
в нове убрання. Просидів я в КІІЗ добу під їх
наглядом, мабуть боялися, щоб я щось не зробив.
На слідуючу добу в Тернопіль, з Тернополя літа-
ком в Київ, з Києва в Москву до Генпрокурора
Рудеика. Рудеико мені показав 120 томів мойого
діла. Поговорив з Руденком по душі. Через тиждень
суд добавляє п’ять років тюрми і 5 років виселення.
І Го областях України і їх районах велика кількість
завскладів була засуджена від 3-х до 10 років. В
Західній Україні тільки в Дрогобицькій області не
було суджених. Мене спас Господь Бог тільки тому,
що дав мені стільки розуму, щоб не зв’язувався з
такими друзями. Чайковський Володимир відсидів
ЗО років тюрми і п’ять років поселення. На поселенні
познайомився з дамою родом із Чернігова, з нею
женився, а після поселення, приїхали в Чернігів,
побудував будинок, пожив з нею чотири роки, поки-
нув її і приїхав в Івано-Франківськ. Із Станіславова
поїхав в Москву до генпрокурора Руденка і Руденко
допоміг йому полупити чотирьохкімнатну квартиру
в м. Івано-Франківську (Станіславові). Цю історію
розказав мені Чайковський В., будучи в мене на
заводі і в Львові в мене на квартирі. То була наша
остання з ним зустріч, о подальшім його житті мені
більше нічого на відомо.
1962 р. грудня першого числа я почав працювати
в Івано-Франківській міській конторі вторсировини
заготовлювачем шкірсировини, попрацював я по
26. 03. 1964 р.
27. 03.1964 р. прийнятий в Івано-Франківський
шкіркомбінат на роботу в должності майстра
сировинним зольного цеху. Для мене ця робота була
не складна, гіринимав я шкірсировину укомплек-
товану, партії від Івано-Франківської шкірсировин-
ної бази. Шкірзавод до мойого приходу був на
послідніх місцях розходу. Я налагодив правильну
прийомну шкірсировини, знов в розхід не вкладався
завод. Попрацював я І квартал, заходжу до дирек-
тора в кабінет і говорю йому: “Всі ми хочемо, щоб
на було перерозходу сировини, а хочемо економії.
Для того, щоб була економія, треба щоб на заводі
була дисципліна і матеріальна зацікавленість, щоби
додержувалась технологічна дисципліна, велись
правильні технологічні процеси кожним робітником
і матеріальна відповідальність для начальників цехів
і їм підлеглих майстрів і робітників, виконавців,
нровірка технічних і технологічних процесів,
удосконалення лабораторії правдиво, а не лукаво,
як зараз є заведено тільки на папері. Не буде це
вами досягнено, то економії не ждіть, а що робить
охорона ночами, - спить, а нечесних робітників через
загородку і прохідну пропускають з ютовою продукцією.
Інакше ми з вами будем прощатись, бо я хочу бачити
результати своєї роботи. Ви - директор, і ви в першу
чергу повинні це усвідомити і прийняти кардинальні
 
Лнтор книжки серед відпочивальників на курорті Трускавець.
1963 р.
Сини Богдан та Ігор. 1960 р.
 
 
 
 
Із С. Капшієм у Києві

 
 

 
Син Ігор з дружиною Надією Внучка Ірина
в церкві в трирічному віці

За родинним столом. Святкування 70-річного ювілею
дружини Стефанії
 

 
Внучка Ірина





































Директором тоді Ваніков, присланий із обкому партії.
В той день він скликав все управління заводу, технічний відділ, центральну лабораторію і началь¬ників цехів, і мене покликав бути присутнім. Директор виступив, те все розповів, що я йому розказав. Всі виступили в своє оправдання, мені на сам кінець дали слово.
Я їм сказав як на буде кардинальних змін в такім колективі я працювати не буду. Шкірсировина в цей квартал прийнята була правильно, по моїх розра¬хунках повинна була бути економія не менше 5 % сировини. Так що треба трудитись, справедливо і тільки виконувати свою роботу, якщо цього не буде і економії не буде, і Господь Бог не допоможе. Мене колектив попросив не лишати комбінат. Я їм сказав, я ще лишусь на місяць працювати, економії на заводі не буде, і мене теж.
Після тих зборів почали на комбінаті міняти начальників цехів, майстрів, лаборантів, технічних працівників, механічну слулсбу, постачальну, збут і за цей місяць стала економія 4 %. Після мене пере¬водять старшим майстром зольнодубільного цеху, повішають мені заробітну плату, приміруют мене і моїх підлеглих робітників і через два роки моєї роботи на комбінаті. Комбінат посідає перше місце в СРСР і полу чає першу премію і перехідне знамя міністерства Союза.
В 1969 році міністерство проводить всесоюзну нараду. Нарада тривала три дні. Мені дали послідній день і послідній виступ. Я виступив дуже коротко стисло, заслулшвши шквал аплодисментів. Підхо¬дило до мене в перервах багато директорів, робили мені пропозицію переїхати до них працювати, обіцяли трьохкімнатні квартири. Послідній день підійшли до мене директор і головний інженер і сказав, я повинен порадитись з жінкою, вона працювала тоді в центральній лабораторії.
Жінка була рада тою пропозицією і я дав згоду, переїхав ще раз у Львів.
Іі цьому році я ще з дружиною і двома синами її і дні дав рідних в Польщі. За той час, що я був у Польщі, директор Львівського шкіробувного комбі¬нати Кольцов добився перевод через міністерство легкої промисловості. Я приїхав із Польщі, пішов пп комбінат. В той час на Івано-Франківському комбінаті працював Медиченко В. П., бо директор Неніков переїхав працювати в Міністерство легкої промисловості. Я зайшов в кабінет директора Меди- ченка, мене добре зустрів, дуже мене просив, щоб я не переїжджав, а залишився працювати. З Меди- ченком в мене були найкращі відносини, бо він був намісником Венікова. Медиченко дав мені приказ начальника Главка № 141-16-2106, 27. 08. 1969 р. Хоменка І. Подякував мені за сумлінні працю і залишився добрим моїм другом. Медиченко коли їхав в Київ кожний раз заходив до мене додому і я йому давав поради.
08. 08. 1969 мене уже наказом № 696 назначили ст. майстром в сировинний цех львівського шкір¬обувного комбіната. Комбінат знаходився в такому стані як Івано-Франківський комбінат. Пришилось пережити різні погані моменти. Квартиру мені мали дати до трьох місяців, не дали. Приходилось в п’ятницю вечером від’їздити поїздом до Івано- Франківська, а вечером в неділю від’їздити поїздом до Львова на роботу. В місяці квітні підшукав кооперативну квартиру трьохкімнатиу, загальна площа 50 м2 по вулиці Маршала Рибалка. По я у Ііога просив терпіння і сильної волі. Я працював.
01. 06. 1970 назначений на посаду начальника цеха шкірсировного завода. Наказ № 538. Працював як і на Івано-Франківському комбінаті. Комбінат тоді складався із семи заводів. Роботи збільшилось в п’ять разів. О сьомій я відкривав цеха, а в годині 8 або 10, 11, 12 приходив з роботи. Час минав, діти росли, покінчали середню школу. Проблеми вступу в інститут. Вступили обидва в один рік в Івано- Франківський медінститут. Жінка влаштувалась на роботу.
На третьому році мосї праці директор Кольцов вигзиває мене в кабінет. Я зайшов, він наказав секретарці нікого не допускати в кабінет і говорить де неї: Євгенія Сидорівна, достань із шкафа бутилку коньяка, два стакана і сделай два кофе і лімон”. Я кажу до неї: “Не роби дурниць, а дай бутилку мінеральної води і два стакана”. Вій до мене гово¬рить: “Хто тут в кабінеті - я чи ти - гендиректор?”. Я йому відповідаю: “Ти будь гендиректором, я на твос місце на претендую”. Євгенія Сидорівна подала пляшку води мінеральної “Боржомі” і два стакана і вийшла з кабінета. Сіли ми за стіл один проти одного, вій мені каже, що його визивають в обком партії і він вже не директор. Я його уважно вислухав і кажу до нього: “Генеральні директори з неба не падають. Коли вони тобі будуть задавати питання, ти їх уважно слухай, а потім давай їм відповідь дуже коротку і держи себе в руках, не розкисай, а поводь себе впевнено, ти - генеральний директор, тоді побачиш, що тебе залишать на роботі. А як приїдеш з обкому, тоді ми з тобою вип’ємо ту бутилку коньяку”. О годині другій вій поїхав в обком, а із обкома приїхав половина п’ятої, позвонив мені. Я переодягнувся, зайшов до нього в кабінет, він сказав дати той коньяк, лимон і два горнятка кави, нікого на впускати.
Ми вилили той коньяк, поговорили, година п’ята сіли в його “Волгу” і поїхали додому. Приїжджаємо біля мого дому, я йому кажу: “Пішли до мене, повечеряєм”. Він відповідає: “Что ти, что ти, щоб твоя Стефця меня увідала п’яним, нет, в другой раз заєду, как буду трєзвий”. Я працюю, він приїжджає уже на новий завод в Куликові. Обійшов цеха, а після до мене каже: “Как ти с етім справшяєшся я не нонімаю”.
На новий завод в Куликові я приїхав зі Львова о одинадцятій годині перевірити як іде підготовка для пригощений будівельників і своїх службістів (чиновників). Я привіз п’ятдесят кг спинного м’яса, 20 кг свіжої риби; 5 кг оселедця, віддаю повару, кажу: “До четвертої години зготовити”. Вона мені підповідає, що електроплита не працює”. Зв’язався з головним механіком, об’яснив йому ситуацію, він імаме вислухав, скоро прислав начальника електро- цеха і майстра. Поки вони їхали справляти плиту, я одів халат, розприділив роботу між працюючими працівниками, долучив до них своїх підлеглих і підготував продукти до варення, смаження, і запікання. Електрики приїхали, відремонтували і о
- годині ми почали готовити м’ясні блюда. Приготування я взяв на себе, кухарі та всі інші - під моїм надзором. До шостої години столи були накриті, наших чиновників було двадцять в новій столові, а будівельникам шістдесят чоловік столи накрили в цеху.
Забавлялись до години другої ночі, будівельники пили спирт, а чиновники “Московську” і “Сто¬личну”, шампанське, пиво, мінвода. Грав акордео¬ніст на акордеоні, танцювали, були усі веселі і задоволені. Присутнім був з Міністерства Веніков, бувший директор Івано-Франківського шкірком- біната.
Ми переїхали на новий завод в Куликів, там було ліпше працювати. В кінці серпня визиває мене генеральний директор Кольцов. Я зайшов в кабінет. “Сергеевна нікого не пускать”. Він до мене каже: “Ти понімаєш, понімаеш, мої жиди, мої жиди меня подвелі. Я теперь уже не діректор, панімаєш. Оні расходовалі всю годовую зарплату, рабочім нєчєм 
платіть. Я уже не гендіректор. Ти ето панімаєш, что вихода нікакого.” Я йому говорю: “Чепуха”. “Ти что говоріш, ти просто не понімаєш, что весь фонд годовой мої жиди ізрасходовалі. Ти понімаєш какіе он і сволочі, как оні меня подвелі. Платіть нужно ещо п’ять месяцев”. А я йому кажу: “Ти генди¬ректор, що ти не маєш покровителя в міністерстві?”. Він відповідає: “Не маю”. “Значить погано, що не маєш, - говорю до нього. - А у мене є”. Він нажав на кнопку, прийшла Сергєевна, він каже до неї: “Підготов приказ і о форми командировку в Кієв в Міністерство і срочно посилай за білетом на самолет”. Я говорю до Сергіївни: “Нічого не оформляй, я нікуди не поїду”, — а йому говорю: - твоє завдання вручити мою записку лічно до рук Першому заступнику міністра Новікову. Новіков начальник економіки. Всі підприємства легкої промисловості під його контролем фінансовим, і говорю до нього: “Я не їду тому в Київ, бо він буде мене тримати цілий тиждень, а ти знаєш, яку я несу відпо¬відальність. Твоя задача полягає щоб ти організував нам поїздку по Прикарпатті і Закарпатті. Виїхати ми повинні в п’ятницю не пізніше сьомої ранку. Встрічати будемо у Львові в годині 8 вечора в аеропорту. Гостиниця повинна бути двохмісна.
Зустріти ми, приїхали в гостинницю “Львів” переговорили. Домовились їхати в п’ятницю не піз¬ніше сьомої ранку.
Я приїхав додому, розказав жінці і попросив її приготовити бутерброди, лимон і коньяк КВС і два термоса кави.
П’ятниця, о півшостої приїхав Кольцов, вийшов в вестибюль. Новіков уже був в вестибюлі, вийшли з гостинниці, сіли в автомашину у поїхали до Івано- Франківська. Доїхали до, остановили машину від дороги в лісі зробили відпочинок, під грибком посідали на дубові колоди. Я із саквояжа вийняв
 

провіант, випили по сто грам коньяку, перекусили, намили кавою, сіли в автомашину і поїхали до Івано- Франківська. Приїжджаємо в Івано-Франківськ, заїжджаємо на шкіркомбінат о півдесятої години. І Іереговорили з директором Медеченком, Директор поводив нас по цехах. Я поговорив з Медеченком про зустріч нас з повернення ввечері 7-го в неділю.
Ми поїхали в Яремче. По дорозі ліс кольоровий став, сонечко пригріває, пташки співають, дні чудесні. Приїхали в Яремче о 14 год., я пішов до ресторану, зробив заказ обіда, а вони два пішли на водоспад дивитись. Півгодини прогулялись, зайшли п ресторан, пообідали і поїхали на Беркут. По дорозі заїхали в колибу вилили пива чеського, посиділи півгодини па Беркуті, влаштувались в гостинницю. Зайняли ми два номера по кімнаті, зійшли в ресторан, повечеряли. Новікову дуже сподобався бапуш і пішли підхмілені на полонину. На полонині було два господарства. Господиня пригнала худобу
із пасовиська, почала доїти корови. Ми підійшли до неї і попросили свіжого молока із шумкою. Госпо¬диня принесла три горнята трьохчверткові, ми після випивки випили, а Новіков попросив ще йому горнятко, випив і каже до нас; “Я таке молоко пив іце в дитинстві дуже смачне”. Поїхали ми по Закарпаттю два дні і в неділю на вечір приїхали до Івано-Франківська. Приїхали під вечір о годині п’ятій нас зустрів Медиченко коло молодЬкного ресторану, ми зайшли, стіл був накритий, повече¬ряли, попрощались, подякували за гостину.
Приїхали ми до Львова о годині десятій. На дру¬гий день, в понеділок, Новиков побув на комбінаті і вечером посадили Новикова в вагон СВ в одинарне купе. Купе було загружено провіантами. В четвер визиває мене Кольцов в кабінет і каже до мене: “Ти знаєш, что я тєбє должен жопу целовать. Новіков позвоніл мнє”.
До мене в голову не приходить, чому він виконав мою просьбу. Г ще тоді, коли я робив на Тисмени- цькій фабриці, Новиков приїхав на два дні на ировірку, то було в липні місяці. Ми з директором задержали ще на два дні, зробили для нього виїзди в ліс, на ручку купатись, весь час була гостина. На п’ятий день при відправці запропонував йому ті дві шубі із норки, які йому подобалися. Він до мене каже: “Я тих шуб не візьму, бо в мене немає таких грошей . А я йому говорю: “Нічого, це подарок твоїй дружині і дочці. Я тепер маю можливість тобі зробити, а може прийде такий час, що ти мені поможеш’ . 1 він поміг не мені, а нашому комбінату. “Теперь я тебя понял, что ти за человек, а то я дурак проверял на порядпость, помиіш, как тебя проверялі хроміровану козліну, получаєМуЮ і3 індії. Коробочка і госінспектор Паламоров Володя 1986 р. Кольцов лежав в обласній лікарні. Його відвідало багато чиновників різного рода поздоровляти з днем 60 років, із Києва теж були. Я із молодший сином Ігорем приїхали о годині 10 вечора до нього в лікарню поздоровити. Жіцка спекла торт, я взяв коньяк. Він подивився і каже до нас: “«Зачем такой торт привіз, ну то ти только можеш сделать”. І говорить до Ігоря: “Завозі торт Надежде Федрровнє” (жінці його). Він до нас к.а>ке: “Ви знаєте, я отсюда живим не вийду, оні меня загналі. Как лошадь загнаную. Мне осталось только копита откінуть”. Я став його відтворювати, що „се буде добре. Ми випили по п’ятдесят грам коньяку, закусили тортом, я поздоровив його, попрощався і поїхали торт відвезти до Надії Федорівни.
На слідующий день після обіду я із Куликова приїжджаю на фірму “Світанок” і питаю його водія, який приїхав із лікарні, як там Кольцов. Він мені говорить: “Нормально себе почуває”. Я пішов по цехах фірми, пробув години дві і йду до прохідної.
їм контори виходять чиновники і кажуть, іцо Кольцов помер. Його шофер Василь сказав, що як ішходив із лікарні на сходах зустрічав підполковника ІСГБ, котрий ішов до Кольцова в лікарню.
Тіло Кольцова потемніло. Із лікарні головний лікар подзвонив в обком. Із обкома подзвонили і сказали головному лікарю зробити все можливе і неможливе, щоб лице привести в нормальний стан. Лікарі виконали наказ. Труну із тілом привезли на другий день на фірму. Труп полежав годин шість на фірмі в клубі.
Робітники попрощались... Похорон був великий, похоронили на Личаківському цвинтарі.
Так що він помер мабуть від ціаністого калію під секретом для багатьох людей. А занималось Коль¬цовим КГБ , тому що він скуповував антикварні речі і мабуть крадені із музеїв порціями. Син його закін¬чим Львівський медінститут, працював сексологом і загинув від наркоманів, получив около тридцять колотих ран. Надія Федорівна невідомо мені куди и и їхала.
Літом в 1986 році поїхав в отпуск, за себе я лишив старшого - майстра Богуш А. І., начальника цеха зберігання шкурсировини і ще двох майстрів. Приїжджаю з отпуска, вечером приходить старший майстер і каже до мене, що вкрали чотири тюка по «400 штук хромірованої козлини. Я приїхав рано на роботу і став розслідувати, розбиратись у всій документації і записи в книгах приймачів заводів і одне обнаружив, за ті номера, яких не хватає. Визи- наю до себе в кабінет начальника цеха зберігання шкірсировини Ковалик і говорю до нього: “Як ти міг видати без відпускних карточок і сопроводимих документів. Йди, зараз прийди з приймачам шкір¬сировини четвертого завода”. Прийшли. Той приймач раніше працював на залізничній станції Иідзамче у Львові. Я його все розпитав, показав запис його рукою ті два номера і кажу до них: “Якщо четвертий завод не візьме прихід чотирьох тюків, то будуть сидіти в тюрмі теж”.
Поїхав на фірму “Світанок” (перейменована з кожеобувного комбіната), заходжу в кабінет Коль¬цова, розповів про крадіжку. Він до себе визвав начальника цеха і директора того завода, вони дуже відпирались, що в них не було тої козлини. Кольцов їм пригрозив, сказав, що познімає з должності і віддасть під суд. Рівно через добу пішла вістка, що прийомщик шкірсировини вдома в ванній повісився. Пару днів крутили-мутили, і на п’ятий день Кольцов позвонив мені, щоб я виписав карточку на хромі- рованої козлини.
Сам приїжджаю на завод начальник цеха приходя на свій цех. Другий день о год. 10 йду до директора, робим нараду, на нараді вже були підписані виго- вора. Начальнику зберігання і старшому майстру по строгому виговору, а інженеру і двом майстрам по виговору.
Хлопці мої стали студентами Івано-Франківського медичного інституту. Старший Богдан в списку є, а молодшого Ігоря нема. Я зайшов до директора Бобенка в кабінет і веду з ним розмову до 22 балів мого сина нехватило сімнядцять сотих, а в списках обнаружив із 19, 20, 21 бали, де ж я маю шукати правди, як не у вас. Перемовились ми з ним, вій обіцяв, що розбереться, заспокоював мене, а після став непоганим товаришем.
Сипи вчились добре, але молодший сип Ігор мав суперечку із секретарем комсомольської організації медичного інституту, до суперечки підключився секретар парторганізації і звільнили Ігоря з мед¬інституту. В інститут прислали нового ректора Дехтярова із Донецька. Як я не старався його воста- новити, ніхто не брався за ту справу, всі мені казали, що в медінститут не відновлять. Я не тратив надії.
Моєї сестри чоловік працював викладачем в інтернаті и Коропці. А в Коропецький інтернат приїздив куратор із ЦК Компартії України Степана Підгірного емойого швагра я попросив, щоб він мене познайомив Із директором інтерната Сеником Івана А. Позна¬йомив мене. Я йому розказав ситуацію мойого положення, він мені каже: “Допомогти я тобі не можу”. Я йому говорю: “Тільки познаком мене з ним”. “То я можу тебе гюзиакомити”. Я кажу до нього: “Ми повинні знакомитись нсмомітно, ми иовинні бути за столом при випивці, щоб він ні про що не догадувався”.
Через два місяці дзвонить мені, щоб я приїхав. Я приїхав. Все відбулося згідно мойого плана. Сина я пристроїв в Львівську психічну лікарню санітаром.
Проходять місяці, я з куратором встрічаюсь по всіх областях: коли він в Луцьку — я там, він в Рівному — там, вій в Тернополі - я там, він в Ужгороді - я там, він в Чернівцях - я там, він в І маио-Франківську - я там. І так цілий рік зустрічаю і нровожаю його.
Навчання уже началося в вересні, а Ігор працює ганітаром в психлікарні. Під кінець вересня він мені дзвонить: “Приїзжай до мене на квартиру”. Літаком лечу в Київ, приземлились благополучно, виходжу :» аеропорта, беру таксі і їду на квартиру. Приїхав із подієм розрахувався, підійшов до дверей, натиснув на кнопку, двері відчинились, він побачив мене. Я зайшов привітався, він мене познайомив зі своєю дружиною і говорить до неї: “Скажи, хто був в нашій квартирі кроме тебе”. Люба говорить: “Нікого не було, знай, що ти перший гість моєї квартири”, “Люба, зроби йому каву, я поїхав в Раду Міністрів. Машина під’їде, забере тебе і привезе в Раду Міністрів”.
Я випив каву, автомашина чорна “Волга”, сів і приїхав під Раду Міністрів. Заходжу в вестибюль.
Старшина міліції бере мій паспорт, виписує пропуск і на сьомий поверх ліфтом піднялись, він передає мене міліціонеру. Міліціонер відкрив двері. Куратор махнув рукою, щоб я зайшов, він підняв трубку і сказав міністру Романенку: “Зараз на моїй машині приїде товариш, дивись, щоб був порядок”. Я сів в його “Волгу”, приїхав під Міністерство охорони здоров’я, зустріла мене на сходах секретарка міністра, відкрила двері, встає міністр із-за стола і іде мені назустріч, привіталися підійшли до стола. Я сідаю проти нього, а він мені говорить: “Ось, сідайте тут, біля мене”. Я сів біля нього, в двох реченнях пояснив йому справу, він нажав на кнопку біля стола, заходить начальник відділення по науці. Міністр дав йому листок паперу і говорить до нього: “Ти пиши”, а до мене говорить: “Фамілію, ім’я і по- батькові, і свою адресу”. Я продиктував, а до мене Романенко каже: “Завтра райком ваш син повинен бути на занятті”. Я йому сердечно подякував, попрощався, сі ЇЇ у “Волгу” і поїхали в аеропорт, білет у мене був в кишені. Я вийшов із “Волги”, водію кинув на сидіння 50 руб. і пішов в відпочивальний зал, підождав півгодини, об’явили посадку, я сів в літак і через годину сорок хвилин я був уже на львівському летовищі. Приїхав додому, заходжу в кімнату, а в кімнаті на столі лежить дві телеграми
- одна з Мінздрава, а друга із Івано-Франківська із медінститута. Вечером замовляю в знакомого “Жигулі”, а жінці сказав приготовити їди на тиждень двом студентам, ранком о сьомій годині виїхали із Львова і на дев’яту уже були в Івано- Франківську біля медінститута. Заходжу до ректора Дехтяра. Дехтяр піднімається із-за стола і на сере-дині кабінета простягає мені свою руку, привітались з ним і я йому пригадав: “Пам’ятаєте, що син Ігор буде учитися в цьому інституті, по в мене до вас є одна просьба, як я оформлю перевод Ігоря в
Львівський медінститут, то ви перепон робити не Пудоте”. Він мені дав слово, що допоможе. Я виходжу In кабіиета ректора, іду по коридору. Професори, доценти, викладачі, декани всі мене вітають і подають мані свої руки. Як Ігоря звільнили із третього курса як я приїзжав до старшого сина Погдана, як побачили мене що я іду по коридору усі накривались в своїх кабінетах. Я виходжу з мед¬інституту, приходжу під кафедральний собор, піднімаю обі руки вгору і вголос говорю: “0, Боже, яке то лукавство”. Посторонні люди, які чули моє терпения до Бога подумали, що я зійшов з глузду.
Сів в “Жигулі” і відвіз на квартиру, де л^ив старший син. Вигрузили продукти, зайшли в ресторан пообідати і поїхали до Львова. Закінчив І гор перший семестр, а другий начав навчання в Львівському медичному інституті. Сини покінчали інститут. Ігор лишився при Львівському медінсти¬туті в відділі урологічному по пересадці нирок. 'Женився, взяв собі гінеколога, звали Оксаною. Сват Пуп дуже добрий, а сваха була з душком. Прожили :і Оксаною пару років. В Оксани три викидиша, кесареве січеня, опісля син розвівся, женився на другій, працює невропатологом в Любині. Син Ігоря був в сильній аварії автомобільній з переломами двох ніг і права вискочила із тазобедренного сустава. З ним попав мій племінник Ростислав, помер па п’ятий день, залишив двох дітей. Ігоря перевезли до обласної Львівської лікарні, бо аварія сталась на трасі Львів-Стрий, а Ростислава похоронила, мій рідний брат помер на рік скоріше, в сорок дев’ять років. Батько мій прожив шістдесят п’ять років, мама - вісімдесяти три роки. Сестра Надія п’ятдесят чотири роки, брат Володя в вісім місяців. Сестра Галина моєї жінки прожила 17 років, померла в І 967 р. в м. Львові. Померла після операції, діагноз плевріт. Ми тоді жили у Львові на вулиці Добролюбова.
Попросив в директора Медведіцина Володимира автомашину. Вечером заїхали до лікарні по вул. Ен¬гельса, зайшов в морг, лежало чотири дівчини, пізнав Галину, в трупарні оділи, положили в труну і ночью поїхали в Коропець. Приїхали на четверту райку, зайшли по дорозі до рідні, посадили на автомашину і привезли батькам. Автомашина зупинилась на метрів триста від хати. Фаміліант пішов підготовляти маму і тата при такій пригоді. Привезли і о 5 годині занесли до хати. Мама від смерті Галини ламає руки заводить, всі плачуть. Операція пройшла успішно. Я був після операції, розмовляв з нею, вона почувала себе непогано. До неї зайшла дівчина, яка перед нею мала операцію, їла яблуко. Галина попросила яблука, дівчина дала Галині, вкусила Галина яблуко і тут же скінчила життя, пока прийшла медична допомога лікарі уже нічого не могли зробити.
Похоронили. Похорон був дуже великий.
Після, через місяців народила дружина сина Ігоря в сім місяців.
В 1969 році я пережив мікроінфаркт. А було це, йшли ми з праці і зайшли ми на Рогатці на Підзамче в буфет чотири мужчини, випили по п’ятдесят коньяка і запили яблучним соком, Вийшли з буфета, сіли в трамвай № 6 і поїхали. Проїхали метрів п’ятсот, мені не дає дихати, біль в грудях як би хтось ребра мені ломить. Облив мене холодний піт. Кажу до Івана Андрійовича: “Я гину”. Доїхали до Оперного, мене зняли, пололшли на лавку, розтіб- нули ремень і сорочку. Іван Андрійович побіг до аптеки, з аптеки подзвонили по скору меддопомогу, до мене прийшов аптекар з мінеральною водою “Боржомі”, відкрив уста, влили води, обляли мене холодною водою. Приїхала меддопомога, зробили уколи, дали попити лікарство і везуть в лікарню. Мені стало легше, я попросив, щоб мене завезли на
квартиру до Івана Андрійовича, пролежав я три дні к квартирі під наглядом медиків. Зробили кардіо¬граму. Кардіограма показала, що задня стінка серця трісла. Мені стало легше, тріщина зарубцювалась, рубець на два сантиметри. На слідуючий рік я попадаю в лікарню медінститута, в хірургічне відді- ишия на обстеження. Три тижні мене обслідували і не могли встановити діагноза, пхали зонди в шлунок, ІІІІ рентген приходив чотири рази, уколами кололи, аж на четвертий тиждень п’ятий раз пішов на рентген і рендінолог ставить діагноз апендицит. Лікував мене лікар Чаповський і тут ж Павлов- п.ісому М. П. доложив, і зразу після рентгену назначають на другий дань на операцію на десяту годину, тобто мене першого. Нас в палаті лежало шість чоловік. Разом зі мною лел^ав Волос Іван родом і;і Дублян. В той час, коли мене підготовляли до операції, Волос говорить до мене, давай підійдем до Караванова, бувший генерал який давав дозвіл на операцію. І я пішов разом з Волосом до Караванова її кабінет, поздоровались, вів нас прийняв. Я йому розказав все. Він до мене говорить: “Роздягайтесь”. Я роздівся. Він мене збадав і каже до мене: “Вам не дам дозвіл на операцію, у вас грижа, а не апендицит”. Я тоді іду в кімнату з Іваном, начали ми говорити. Іван розказую то свою хворобу, що в нього збільшена селезінка. Він робив на шахті, там його придавило. Приходить Чаповський із завідуючим хірургічного відділення ІІавловським М. П. і говорять мені: “Чому ии йшли до Караванова, він операцію відмінив. Йдіть до нього і просіть, щоб він розрішив”. І із Іваном йдем до Караванова просити, він в ніякому разі не дозволяє. Я до нього кажу: “Значить із-за того, що пі і не дозволяєте мені зробити операцію і лишаєте мене мойого права, значить ви берете мою смерть па свою совість”. “Ну, якщо ви так проситесь на операцію, то згоду я дам, но без мене вони оперувати 
вас не будуть. Я буду присутнім при операції.” Ми вийшли з кабінета, подякував я йому і пішов. Я в кабінет до Чаповського, сказав, що він дозвіл дає. Через годину Чаповський заходить в палату і каже мені, що він дав дозвіл і ти перший йдеш на операцію. Готовсь.
Рано, без 20 хвилин десятої години, приїхали, положили на каталку і повезли в операційну. Положили на операційний стіл, дали наркоз. Оперував Гіавловський із Чаповським, присутствував Караванов і практики студенти. Операція тривала години дві. Не могли найти апендицит, був захо¬ваний за печінкою. Привезли мене в палату, я відійшов від наркозу. О другій годині приходить Чаповський в палату і говорить мені і присутнім про те, що якби мені ще на день пізніше, я б помер, бо апендицит був задавнений. Апендицит вирізали і відправили в львівську лабораторію і в київську, думали, що рак. Я пролежав ще тиждень в лікарні і на сьомий день мене виписали додому. Через рік я потрапляю в десяту лікарню Львова. Лежу не цілий місяць, установили діагноз стенокардія.
В лікарню до мене приходило знайомих багато, так всього наносили багато. Рядом біля мене лежав Гріша, єврей, і йому жінка приносила бульйон і куріцу. Він жінку просить: “Сара, я тебе сколько раз сказав, чгоб ти мнє нє посіла, ти попімаеш, что я кушать не могу. Ти било мнє давать тогда, когда я мог кушать, ти сейчас должна меня понять”. Лажало нас в палаті чотири чоловіка. Підлікувався, їздив на курорт в Моршин, Єсентуки, а з віддихали в Москві, Ленінграді, побували в Зимовому дворці, в Петрограді, Пушкіно, в Ялті, Сочі, побували на озері Ріца, стрічались із Ворошиловим, були в Раграх. Віддихав в Болгарії в Адбені, побував на горі Шібка, там установлений пам’ятник, був в православній церкві і т. д. Працював на фірмі “Світанок” до 1995 р., пішов на пенсію. Купив нову хату 13x12 м, до неї добудував, стала 17x12 м, полупідвальні приміщення: сауна, кухня, пральня, охотніча кім¬ната, кладова, майстерня і гараж на чотири “Волги”. Літня кухня 16 м2, кімната 18 м2. Всі будинки чотири сотки, на шести сотках сад в селі Зимна Вода.
Перебудова забрала здоров’я. Треба було пробити фундамент, провести воду і каналізацію, тих дві дири НОО їмм бив молотом два місяці, такий крепкий бетон, сам провів труби, вложив дуже багато, цегли до прибудови пішло тридцять п’ять тисяч. А в ті часи треба було на все документи, бо ОБХС провіряло. Ми із жінкою будували не для себе, а старались для дітей. Я почав хворіти, ослабляти. Серце почало Гнітись з перебоями, тридцять ударів в мінуту, тиск піднімався до 220 на 150. Невістка — лікар- пеііропатолог - зміряла пульс - тридцять, підняла тривогу, сини мене на автомашину скору ггоміч і в восьму лікарню, в кардіологічне відділення. Пере¬мірили мене на апаратурі і на третій день завезли в медінститут, в кардіологічна відділення. Я ніч переночував і рано о десятій годині почали робити мені операцію. Підготовка до операції тривала близько двох годин. Мені праву сторону грудей обморозили і за п’ятнадцять хвилин вставили сти¬мулятор з правої сторони. Стояв на стіні годинник, я па нього дивився; дивився в люстро і все бачив як розрізали, як кров текла, як вставляли в середину п м’язи, як зшивали рану. Після операції положили мене на каталку і привезли в палату, в палаті було нас шість чоловік. Пролежав я в лікарні і на сьомий день мене виписали з лікарні. Стимулятор вставили 1997 рік в вересні місяці. Через три роки після операції осінню жовтні місяці я розбирай піднавіс під помідор, спотів, в той час коли я носив доски зціпся сильний вітер, сквозняк мене протягнув і через добу мені уста перекрутило, почались сильні болі, начали лікувати, а шия, голова, права сторона опухли, страшні болі. Колять мене уколами. Я питаю свого невропатолога Надію, чи довго будете так мучити, а вона мені відповідає: “Або три дні, або гри неділі, або три місяці, а може бути до смерті”. Трохи відпустило, но не до кінця. Параліч триває. Права сторона від носа правого лиця і уха до половини голови не відпускає, бувають болі і свербіння, стягування м’язів. Уже терплю так вісім років. Кожний день роблю масаж по два-три рази на добу, но живу ворогам на зло. Не знаю, чи вони в мене є. Коли стрічаю співпрацівників і знайомих то встрічають мене і обнімають, бажають мені життя до сто років.
Я коли був малим, ходив до школи, в третьому класі нас учив директор Ситнік: Він нам розказав, як воював в першу світову війну і був поранений гарматним осколком. Осколок відірвав йому праву п’яту і він втратив пам’ять, лежав снігом прику¬реним цілу ніч, ранком, коли підбирали трупів і мене підібрали, лікарі обнаружили, до я ще живий. Відправили в госпіталь в Австрію, вилікували. Він нам каже, чи знаєте ви чому я лишився живим, а тому, коли ми мали іти в атаку, перед боєм, я звернувся до Бога і попросив, щоб Він мене охоронив від смерти, а в своїх мозгах закодував, щоб зі мною не случилось в бою, по я повинен вижити і пережити ту страшну бойню. І вижив. Він носив обув на каблуку, який мав висоту 12 см. Я його уважно вислухав і собі на перерві закодував в мозгах і попросив Бога продовжити мені життя сто п’ять років при любих обставинах я повинен виживати і перетерпіти болі і незгоди. Як я згадаю зараз ті часи мого життя і пригадую які я переживав моменти, що доля секунди спасали моє життя, мені самому трудно зараз повірити. Коли я про ці події говорю молодим людям, вони мані говорять: “Що ти, діду, нотки розказуєш”. Після нього я ріши» написати книжку. Мені уже виповнилось вісімдесята два роки, дописую цю книжку на вісімдесяти третьому році нісшого життя. Можливо я всіх цікавих моментів ще і не всіх написав. Дошкуляють мені болі то в суглобах, то часами трудно ходити, бувають мо¬їми іти, коли піднімаю ногу, здається, що вона важить п’ятдесяти кілограм А пригадую колись молоді моди, особливо хлопці, дівчата старших людей пова¬жили, шанували, відносились до батьків, дідусів, імамів; бабусь з великою любов’ю і пошаною, ніколи не чули поганих висловів, нецензурних слів, грубого, брутального відношення до старших.
Мені уже було вісімнадцять років, коли були старші мене, я не мав права, не попросивши дозволу, накурити. Якщо б я без дозволу закурив, дістав би по лиці, а то і пару копняків і прогнали би із свойого товариства. Так само і нецензурну слова. Культура була набагато вища, чим зараз. Наприклад, у всіх школа: навчальних закладах, в читальнях, бібліо¬теках в коридорах в кутку стояли плювальниці, имітярки, не мав права кинути папіроску на підлогу чи просто на землю, плюнути або висморкатися, имаркали в чистеньку носову хустинку, вкладали як бриліант. Хоча тоді була перевага на грамотних людей, по культура була набагато вища, при Австрії і Польщі. Зараз набагато нижча культура, люди стали злі, недоброзичливі, можуть нецензурними словами образити, даже і побити, якщо старший молодшому вкаже йому на неправильні його вчинки, негативну поведінку, немає в школах, інститутах, університетах ні коледжах та з смітниками не все гаразд. Усе держава бідна, а адміністрація сліпа і глуха, не бачить і не чує про такі речі. А цю нову культуру привезли із сходу на західну Україну в 1939 році.
Пам’ятаю, як родилася моя сестра Надійна і після її хрещення робили ми, християни. На хрестинах було чоловік двадцять. Батько купив літер горілка бонго називалась, пили одною міркою в двадцять грам, передавай друг другу, забавлялись до години другої ночі, співали, грали на пательню, косу, ложки, веселились можна сказати дуже гарно. Б бабці було одинадцять дітей, діти вже були взрослі. Пам’ятаю, бабця Оксана подала вечерю, всі посідали за стіл, кроме дідуся. Ніхто не їсть. Входить до хати дідусь, іде за стіл. Усі встають і моляться, помоли¬лися, дідусь поблагословив їду, попросив в Бога благословення, сіли усі за стіл і начали вечеряти. Дід помер, маючи шістдесят дев’ять років, а бабця
- сімдесят дев’ять, ні одного зуба. Снідала бабця після того, як усі пішли до праці: двадцять грам бонго, грінку хліба, помащений маслом і зубок часнику. Дисципліна була залізна, розуміли діти її з погляду, не чула вона від своїх дітей: “Я не піду, я не буду робити” і ні одного нецензурного слова. Дідо шив шапки, ткав полотно, мішковину. Бабця пряла вовну, розчісувала на дротяній щітці, після носили і били сукно, з якого шили шапки і сердаки. Жили дружно і весело. Відносились з повагою одне до одного, не чув я між ними суперечок. Все було мирно. Люди в ті часи працювали дуже тяжко і багато працювали в полі. Наш сусід в межу Піле- цький Василь мав двох дітей. Одному було 5 рочків, а другому рік як він лишився з дітьми в той рік помер чоловік його сестри Насті. І Настя прийшла жити і помагала виховувати дітей. В полі він працю¬вав сам і наймав робітників на роботу. 'Гримав пару коней, дві корови і ялівку, лоша, дві свині. Мав чотири гектара поля і півгектара города, сад. Весною, літом, осінню він працював від зорі до зорі. Зимою ходив до ліса, рубав за пайку дрова, привозив до¬дому, пиляв, колов на поліна. Зимою вечорами мущив кукурудзу до години другої, лягав спати на Пммбетль, замість подушки клав руку під голову і тмк спав, щоб не проспати, а встати пів п’ятої ті годувати коней, погрузив повні сани колених дров і н шостій райку повіз до Бучача продавати дрова.
Вище нашої хати через один двір жив сусід Марчук Іван. Дітей в нього не було тільки жінка. Мни сад, а в саді грушу бера, а ще вище через чотири диори жив Мороз Семен, теж мав сад, але не мав таких грушок бера, а мали вони поле сім кілометрів під дому. Поїхали орати оба. Кожний із них орав на своєму полі, орали вони до самого вечора. Вечером ноні пустили пастися, разом двох повечеряли, поговорили і розійшлись, полягали спати. ІІозаси- нмли, сплять, але Іван Марчук проснувся, встав, оглянув кругом, а сусіда Семена нема і коня одного Ного нема. Іван сідає на коня свойого і галопом сім кілометрів, приїжджає в свій сад, а в саду Семенів кіпь пасеться, а Семен на грушці рве груші. Іван іде під стодолу, бере довгу жердину й Семена досягає гою жердиною, і б’є, і штуркає. Іван до каже: “Не шкода мені грушок, але чому ти виліз на грушку мою без мойого дозволу, злазь”. “Не злізу, ти будеш Пити”. Іван дручком штовхає Семена, а він все вище підлазить. Виліз на самий верх. Іван Семена не може ГІІльше дручком дістати. “Злазь, кажу тобі, а то покличу хлопів і буду різати грушку, так що в тебе, Семене, вихода немає, впадеш разом із грушкою, кості поламаєш. Семен переляканий просить в Івана пробачення. Іван каже до Семена: “Ладно, злазь, пробачаю”. Набрали оба грушок, та й поїхали, наспівали пісню “Запрягайте, хлопці коней”. При¬їхали па діброву перед ранком, випили по сто грам горілки, з’їли по кусню хліба, по куску внутрішнього сала, по два яйця варених, запили холодною водою, позапрягали коней до плуга, та й почали орати поле, вкрите туманом. Іван почав співати пісню “За туманом нічого не видно”. Обом стало весело на своєму полі працювати. Працювали до години шостої вечора. Коней пустили пастися, а самі посідали, повитягали з торб свої залишки, які в обід не доїли, випили ще по сто грам горілки, доїли свої грушки, Семен обняв Івана, начав цілувати, дякував за те, що Іван лишив живим. Після відпочинку запрягли коней до воза, на возах вже були погружені нлуги, колісниці, борони, посідали на віз. Копі рушили, вози поїхали, а вони заспівали пісню “Хлопці підемо, боротися будемо, за Україну за народ”.
Пригадав я собі, як 1959 р. познайомився з Іваном Кутковцем в одному буфеті. їх було три чоловіка, нили пиво, було коло них одне місце. Я став коло них теж з бакалом пива, ми розговорились, а Іван Кутковець і каже: “Хлопці, сьогодні гарний день. Щось би здалося винити”: І запросив до себе в гості. Ми почали виходити із буфета, а Кутковець калге до мене: “Пішли з нами, буде більша компанія”. Взяв мене під руку і ми вийшли з буфета, сіли в трамвай па перший номер і поїхали. Приїхали на вул.Київська, вийшли з трамвая, взяли 10 пляшок “Столичної”, десять пляшок пива, порядну закуску. Заходим до Кутковця па квартиру. Кімнати великі до стелі метра три, полулюксівська квартира. Жінки Івана не було вдома, ще досі була на роботі, професія адвокат. Начали ми, можна сказати, п’янку. Випили бутилок шість горілки; почалась між ними трьома розмова, про що вони тільки там не розмовляли. Я був слухачем. Прийшла жінка, почула ту розмову і говорить до них, що ви не українці, що розмовляєте жаргоном одеським. Іван Кутковець працював в Обкомі партії зав.відділом культпросвіти і єврейку, ходив часто до слідчих на допити. Іван Кутковець працював за німців агрономом і був в партизанах, допомагав Кузнецову розвіднику разом із братом Струтинським на Рівненщині, другий був полковник
ІІІ.'іясв Володимир начальник “Чермета” обласного, м четвертим я.
І Ґянку продовжили до години другої ночі, Що я тільки там не чув, які вульгарні слова не говорили, особливо Біляєв Володимир. Я думав, що попав в дурдім, понапивалися до того, що жінка прийшла до нас в кімнату і каже до мене: “Бачиш, які свині, нелюди паскудні, Господи опам’ятай їх”. До них не доходили вже ніякі слова, вони повністю втратили г,відомість. Жінка говорить до мене: “Ти чомусь не п’яний”. Та я їй об’яснив, як опинився в такій компанії, попросив в неї пробачення, сказав їй "Допобачення” і поїхав додому. Що з ними було дальше мені невідомо. Більша я ніколи з ними не стрічався.
Були в мене і приємні моменти, можна сказати і часи, і дні.
Коли я працював а 1946 по 1970 рік була дружна компанія: директор Медведишин А. П., інженер Рубцов В. С., приймач Кр. р.худоби на мясокомбінаті львівськім Саня і Пайсахін М. Я. оба євреї і я. В нас пул о заведено так, що почергово в вихідні дні і неділя одна сім’я готовила обід. Всі сходились і обідали разом, після обіду разом ішли на морозиво, в кіно, театр, в парк. Я каждий день і в вихідні і по неділях був на роботі до обіда. Приходилось вигружати- погружати вагони, вести контроль, залагоджувати справи з начальством залізниці, ветеринарами і приходилось ставити могорич. Однієї неділі при налагоджені справи із ветлікарем після погрузни сир’я в вагони, ми зайшли в буфет і випили по чарці, легко перекусили, я приїхав до себе на квартиру, перевтомлений став себе погано почувати і сказав жінці: “Я сьогодні не їду на обід до Пейсахана” і ліг підіїочивати. Не пройшло і пів години відпочинку приїжджає по нас. Я пояснюю здоров’я, що я не то що не хочу, а не можу, він настояв, що жінка з дитиною оділись і ми поїхали, на спільний обід, за стіл, а сидячі за столом уже до нашого приїзду випили по чарці і налили мені в бокал горілки як штрафнику. Я їм пояснюю, що я не можу пити, ніхто мене не хотів розуміти, крім моєї жінки Пайсахівної Фені Сфимовпи. Я довго протистояв, по вони тільки в один голос, щоб я повинен вилити. Я не п’ю, і прошусь, що не можу. Жінка моя Стефця хапнула із стола бокал і залпом випила. Я як глянув, що вона, получив такий шок, що став здоровий так переживав я за жінку, бо вона була беременна на п’ятому місяці і не знала смаку горілки, бо ніколи не пила і в устах не держала даже пива. Так ми сиділи до кінця і пішли додому даже не випивші, почували себе . Жінка часто ходила літом із дітьми гуляти по місті, часто побували на площі біля квіткового магазину, де було багато голубів. Багато звертали увагу на двох малюків і молоду маму, жінка все дуже гарно і модно одягалася і діти були гарно одіті, поводились чемно.
Діти росли, я працював. Часто міняв місця роботи по різних містах, а під кінець зостановився у Львові. Пропонували мені Київ, але квартиру обіцяли через рік. Одесити предлагали квартиру із трьох кімнат по приїзді в Одесу. Ми з дружиною порадились, для мене було все рівно де працювати, а жінка вибрала Львів. Тут родився молодший син Ігор. Квартиру получив кооперативну, де живу в цей час. Я ніколи не думав, що я буду жити, особливо в воєнний час. Були різні партизани. Так як батько був інвалід, я із тринадцяти літ ходив на всякі дижурки, бо парти¬зани нападали на села, налили і вирізали людей. Особливо боротьба йшла між поляками і українцями, а у воєнний час з німцями і комуністами. Я в той час до 1951 року находився між ними, ходив як циркач на дроті, міг впасти навіки. І ніколи пе мріяв, щоб збулось те, що я живий, маю дорогих синів, мічііс'гок, внуків. Слава Богу, жінка теж живе, часто •( норіє, все її життя — в сім’ї, дисципліні, порядку, икурнтїіості і бореться нечистотами, весь час працює по,по грядок, різні сорти вирощує від весни до зими и піду і на подвір’ї біля хати.
Жінка теж закінчила Чернівецький технікум товарознавця шкірсиропушномехової сировини і шерсті. Прекрасна господиня, через міру чисто- п нотна, дуже добре смачно готує, а также пече дуже добрі гарні і смачні торти, сирники, паски, пиріжки І м істечка. Закінчила чотирьохрічні курси кравецькі, пік що все може пошити сама. Я на шиття на неї не потратив ні однієї копійки. Кроме того, вона багато понижала пішовки на малі подушки, образи, дуже великі штори, різні накидки і в’язала рукавиці, шкарпетки, шапочки, светри, шалики. Вона в житті ні* мала ні одної товаришки, крім двоюрідних сестер < ’ пави і Марусі. Вона в’язала светер і читала книжку. Ти к що моя дружина Стефця - супер дружина, все епос життя віддає сім’ї і багато молиться за наше благополуччя, здоров’я і мир. Так що жінку получив під Бога, можу сміло сказати, що бриліант багато- каратовий.
Па старі роки, слава Богу, усе маю необхідне до /їсиття, тільки прошу в Бога здоров’я для себе і сім’ї. Молюсь два рази рано і вечером:
Господи творцю, сотворивший мене!
Моя любов до тебе є найбільше земне щастя. Для мене і моїх потомків буде знаряддям і способом зміцнити любов до Тебе і все земне щастя, яке я мав і буду мати, дане Гобою. Л моя душа, принимає з любов’ю.
Друга молитва
Господи, будь милосердний до моєї родини: синів Богдана, Ігоря, дружини Стефанії, внуків Дмитра і Ярини, сестер дружини. Ярослави, її сина Ореста, Марійки і мужа Володимира, їх синів Романа і Юру, племінників Тараса і Ігоря і їх сім’ї, дай їм добре здоров’я, добру пам’ять, світлий розум, щоб вони аналізували свої поступки в своєму житті і не повторяли їх в майбутньому житті. Відвертай їх від алкоголю, куріння, і наркотичних речовин, а також відвертай від них злих духів чародіїв, чарівниць, сатани. катастрофи і злих людей. А дай їм. прожити в добрі, счастю, благополуччі і мирі з усім окружающим їх світом,.
Третя молитва
Ранком. Господи Боже дякую Тобі за те, иі,о Ти підняв нас із сну.
Вечером. Господи Боже дякую Тобі за те, що ми пережили день. Що Ти оберігаєш нас від злих сил, злих духів, катастроф, злих людей і пережитий нами день. Господи, дякую Тобі, що Ти нам даєш здоров’я, щастя, їжу, благополуччя, терпіння, любов і мир і спокій в нашому домі і Україні. Дякую Тобі, Ісусе Христе за спасіння душ наших. Дякую Тобі, Мати Божа покров Свята Тройце за те, що Ти нас ссітлою дорогою до царства небесного.
Ці молитви я молюсь каждий день ранком і вечером. Я можна сказати життя прожив і всяде бувало в житті, приходилось багато переживати, але мене дуже дивує та, що ця влада не будує Україну, а руйнує, і людей зробила незрячими, темними, відібрала гордість українця, перетворює народ в дураків своїми обіцянками, а нищить українську націю. З 1990 року за першого президента руйнували Україну гак і руйнують по 2010 рік. бивші комуністи і комсомольці перетворились в українців. Як два Льоні так два Віктора так і Юля із Турчиновим доброго для України не зробили і нездатні вони щось для України зробити і для українського народу зробити хіба що самі стали мільйонерами і мільяр¬дерами. Заводи-фабрики роздирибанили директора із своїми чиновниками, а бивші голови колгоспів із зірками па грудях із своїми бригадирами пололшли селянина на землю пластом ї перетворили в раба,
мкий і до настоящого часу не може ні то що встати, і» пі* дають даже на коліна встати, так як голосували им радянської влади так і голосують за незалежної України східна і південна 99,1. Такі стали люди бідні І нещасні, нуждаються куска хліба. Но влада закрила очі на ці злидні і біди людей своїми обіцянками годують. Ця влада Януковича доконає українську націю і весь народ український. Україну і дальше Пудуть травити північні сусіди, котрі не можуть дати (імду у своїй країні, їх народи теж ще в гіршому положенні, як український. Мені колись, як я був ще малий один чоловік старенький сказав: “Синку, і»ппам’ятай ці слова надовго і передавай друзям і подругам. Чим крок зробиш на захід тим вища культура і рівень життя”. Це повинна знати кожна українська родина, кожні нації, які живуть в україн- і і.кій незалежній державі. Українська держава лише тоді буде багата, коли її народ буде вільний і пповнений у своє майбутнє, буде працювати самостійно, а не під диктовкою влади. Я думаю, що і їм і п народ нарешті розбереться хто є хто і з’єднається Оути єдиним українським народом і дасть рішучий Лі іі зайдам і ненависникам української нації і всім . Настав час нашої української еліти піднімати простий народ і давати опір, вести безпощадну мирну боротьбу з неукраїнською владою. А заходів є дуже Пагато. І Довбуші, і Кармелюки, Бапдери і Шухевичі па Україні є багато, які вміють відстоювати права простих людей, селян, робітників і інтелігенції. Час і пора вже настав і не давати владі нагло себе так вести. Бо ця влада до добра не доведе, чим довше вона буде існувати, тим біднішим буде Україна і її ппрод бідний і безправний. Демократії кінець буде, а також свобода слова і вільне життя. Нова влада Януковича рішила робити два кроки назад, а один вперед по-ленінськи. Ця влада щиро і гарно багато обіцяє, пускає туман в голову народу, а робить все 
навпаки. Віддає заводи, фабрики, газотранспортну систему, надра. Приватизацію проводять, як за часів Кравчука і Кучми, по домовленості старшому брату. Як вона ще трохи побуде, - Україну і український народ обдере, як липку. Все віддасть чужоземцям. Її дії ворожі до України і українського народу. Її дії і сліпці бачуть без окулярів. Чого народ від них чекає - невідомо, та мовчить народ, мовчить еліта наша, а володарюють в Україні колишні комуністи, комсомольці перефарбовані, бо їм дул<е хочеться минулого, старого радянського. їм Українська Конституція заваджає, бо вони хочуть жити, за старою звичкою, по-радянськи.
Я як бачу на екранах телевізорів як виступає Колісниченко, Грач, Симоненко, Табачник, Вітренко та багато-багато інших зайдів, які обливають брудом наших справжніх героїв - Банд еру, Шухевича, Коно- вальця, Мазепу, Петлюру і багато-багато справжніх Героїв, які віддали своє життя за Україну, котрих в даний час не вистарчає Україні. Тих зайдів давно треба була відправити: одних — в Московщину, інших - в Ізраїль, щоб вони там керували і владарю¬вали, а не на Україні. Встань, народе, пробудись та на свою долю подивись, яку тобі готовить ця влада, з президентом Януковичем.
Треба доброї мітли, щоб ту нечисть з України вимести.
А я маю надію на Бога і українців, що це мусить відбутись.