Так судилося ч. 1 украинский язык

               
                1.
      -       Привіт, люба! Як справи? - почула Наталка зовсім поряд.
Голос пролунав зненацька і дівчина стрепенулась від несподіванки. Вона читала «Занесені вітром» Маргарет Мітчелл і настільки заглибилась у сюжет, що геть забула, де вона знаходиться. Рідна домівка, де їй завжди було тепло і затишно, перетворилася на бібліотеку Уілксів, де панувала напівтемрява та суворість. І саме вона, Наталя, відкриє Ешлі своє палке серце, яке б’ється так гучно, що луною відгукується у вухах. Так, це саме вона бажає почути його відповідь, його освідчення у нестримному коханні і, врешті-решт, його пропозицію вийти за нього заміж… Іще декілька рядків і з’явиться той, на кого вона так чекає...
             Та натомість до неї донісся дзвінкий голос її подруги Тетяни. Наталка, ще перебуваючи під впливом захоплюючого сюжету, інстинктивно озирнулася й побачила Тетяну в сяйві ранкового сонця. Яка  ж красуня була її подруга: русяве волосся виблискувало, ніби його хтось підсвічував ліхтариком із середини, ніс рівненький, ніби точений, губи трішки тонкуваті, але вони не псували дівочої краси. Наталя подумала, що Таня нічим не гірша від героїні, про яку вона щойно читала. І очі дівчини, як і у Скарлетт, також були зеленого кольору. І в цей час в них «бігали бісенята».
            Так, цей  погляд, що випромінював якусь інтригу, Наталка помітила одразу і то не дивно, адже вона знала Тетяну давно: дівчата виросли разом, були сусідками і ще змалку заприятелювали. Вона здогадалась, що подруга щось замислила. І хоч події, описані у книзі, кликали Наташу до себе, їй закортіло дізнатись: що зараз коїться у Тетяниній голові.
             А в голові Тетяни думки змінювали одна одну з такою швидкістю, що дівчина ледь встигала слідкувати за ними. По-перше, їй дуже кортіло, щоб Наталка погодилася на пропозицію, яку вона мала намір запропонувати. Та було одне «але»: Тетяна підсвідомо боялася суперництва з подругою. Дівчина оцінююче подивилася на Наталку: так, вона була дуже вродлива. Не дивно, що хлопці захоплюються нею! Та Наталка була статечної поведінки, стриманою, з хлопцями вела себе по-дружньому, але близько їх не підпускала.  Тетяна також знала, що хлопці поважали її подругу, ніколи не переступали межу дозволеного, та тільки збоку милувалися її вродою: її чорним, як смола, довгим блискучим волоссям, на тлі якого її сині яскраві очі, облямовані довгими чорними віями, здавалися неземними та нереальними. Вони милувалися її тендітністю, її гордою ходою: струнка, немов хворостинка, спина завжди рівненька, ніби натягнута на лук тятива, кроки плавні, від чого здається, ніби дівчина пливе над землею. Як же не милуватися такою красою!?
               Так, Наталка була красуня, але, як вважала її подруга, не вміла користуватися своєю вродою. І тут Тетяна не розуміла поведінки своєї  приятельки. Е-ех, якби хлопці так «западали» на неї, Тетяну, вона б знала, що з цим робити! Хоча, звичайно, хлопці не обходили своєю увагою і саму Тетяну, та все це було не те, чого вона так бажала. Серйозних  стосунків їй ще ніхто ніколи не пропонував, а їй би хотілося чогось набагато більшого…
               Так, Тетяна нарешті вирішила, що Наталка не може бути їй суперницею! До того ж якщо не вона, тоді хто? Подруг у Тетяни більше немає, та й де їх взяти, якщо в їхньому селі молоді взагалі небагато?.. Тому дівчина зважилася на розмову... Вона підійшла ближче до подруги, не зводячи з неї своїх зелених очей.
                Наталка, звичайно, не могла знати про хід думок подруги, хоч  вона і розуміла, що в задумах дівчини вирують пристрасті не гірші, ніж на сторінках роману. І хоч їй кортіло якомога швидше повернутися до своєї захоплюючої книги, але дізнатися про причину такого загадкового погляду Тетяни вона бажала не менше.
- Ти мене налякала, - відповіла Наташа на таку раптову появу дівчини. Тетяна ж засміялась у відповідь.
- Ти ж знаєш, що я люблю влаштовувати сюрпризи! А з’явитися зненацька у вашій оселі - це взагалі не проблема. Я ж не винна, що у тебе самий хазяйновитий батько на селі: ні двері не скриплять, ні половиці. Та й взагалі…
          Що було взагалі, Наталка розпитувати не стала, але цікавість дізнатися - що ж насправді привело Тетяну до неї - примусило дівчину відкласти книгу. Наталка  уважно подивилася на подругу.
- Ти сьогодні якась…,- Наташа намагалась підібрати слово, відповідне до внутрішнього стану дівчини, - дивна… не така, як завжди…- закінчила вона речення, так і не знайшовши потрібний епітет. -  Щось трапилось? Ти щось замислила?
-    Ой, подруго, ти мене знаєш, як ніхто інший. Тебе ж не проведеш… Так,  є одна ідея! – заторохтіла Тетяна, ніби боялась, що її хтось зупинить і вона так і не закінчить свою думку. – Зараз літо, так? Нам до інституту у  вересні. Отже є час! Час на відпочинок! А де краще всього відпочивати? На морі!!! І я хочу на море!, - тут Тетяна, висипавши увесь свій горох слів, почала промовляти повільно, ніби сама себе умовляючи. - О-о, як я хочу на море!!! Поплескатись у солоній чистій воді… Не те, що в нашій річечці, - на мить «вискочила» Тетяна із повільної течії своїх мрій та знов занурилась у неї. – Уявляєш, як чудово пострибати на морських хвилях, вдихаючи живильне йодисте повітря, ніжитись на лагідному, не спекотному морському сонечку, милуватися блакитною поверхнею Чорного моря… - і Тетяна, розкинувши руки, мов крила,  мрійливо впала на Наталчине ліжко. Її погляд був спрямований в нікуди, і в думках вона вже була в омріяному місці.
-     А навкруги стільки привабливих хлопців… - замріяно промовила вона. Наталку це забавило, вона сіла поряд і, сміючись, запитала:
- Так ти хочеш на море заради самого моря чи хлопців?, – тим самим «повертаючи  подругу на грішну землю».
- От не треба чіплятись до слів!, – підхопившись з ліжка і вдаючи обурення, відповіла Тетяна. Однак Наташа на це не зреагувала: вона продовжувала сидіти та із цікавістю спостерігати за подругою.  Тетяна повернулась на місце та нарешті сказала пониклим голосом:
- Головне те, що одна я поїхати не зможу – батьки не дозволять… - для неї це був самий переконливий аргумент… - Та  якщо ми поїдемо разом, - оживилась дівчина, - вони мене відпустять без проблем! Розумієш? Їдьмо зі мною… Ну, будь ласка…
І дівчина, нахиливши голову до плеча, застигла з гримасою маленької дитини, що просить іграшку.
-   Таню, я не впевнена… По-перше, мої батьки: чи відпустять мене…
-   Відпустять, відпустять, - перебила Тетяна подругу, - це я візьму на себе!
-   По-друге, - глянув на Тетяну з доріканням за те, що та перервала хід її думок, продовжила Наталка, - так, зараз літо і ти чудово знаєш, що влітку я допомагаю батькам на городі. Я просто не зможу спокійно відпочивати, знаючи, що батькам потрібна моя допомога по господарству. І, нарешті, по-третє, це - матеріальні витрати, які я не можу собі дозволити – закінчила відмовки дівчина.
-   Ната-а-алочко… - затягла Тетяна, - Ната-алочко, твої батьки й самі мені казали, що хотіли б, щоб ти відпочила, «розвіялася» після випускних та вступних іспитів. З ними не буде проблем. Вони з радістю тебе відпустять, от побачиш! – вона знову підхопилася з місця та почала хаотично ходити по кімнаті, намагаючись підібрати  аргументи, що допоможуть переконати подругу. Зібравшись з думками, нарешті заговорила. - А щодо допомоги - так ми ж ненадовго, лише на тиждень!, - жестикулюючи, продовжувала вона, - за цей час огородина не заросте. А ти приїдеш, та й все зробиш з новими силами. Та й із витратами не так все складно. – Тетяна знову сіла біля Наталки і почала все «розкладати по-поличкам». Було видно, що дівчина вже все продумала.
-   Туди ми зможемо доїхати з Коваленками. Я вже з ними розмовляла. Вони їдуть на машині післязавтра і з нас нічого не візьмуть за дорогу. З дому візьмемо їстівних припасів. Не на собі ж їх тягнути - машина довезе! Чи багато нам треба? Отже, туди – затрат ніяких! Тепер, далі, де будемо жити на морі? Скажу відверто, не знаю, у скільки нам це виллється, в курортних цінах я не орієнтуюсь. Та будемо шукати найдешевше житло: знімемо малесеньку кімнатку - лишень щоб був дах над головою – це ж усього на один тиждень! Сподіваюсь. що обійдеться це нам не дуже дорого…. Ну, а назад -   продовжувала вмовляти Тетяна. - Звідти ходять автобуси до Сімферополя, потім – потягом, ну, а до села – то вже звично, автобусом. Дорожні витрати. Ну, ще, звичайно, потрібні деякі кошти, щоб там собі хліба купити, все таке… Не будемо ж ми їсти одну картоплю, що з собою візьмемо?..  Зате які враження, Наталю! Море... сонце… пляж!..
І дівчина знов подумки опинилася в місці своїх мрій.
-   Ну будь лааска… - знов звернулась до Наталки.
-   Не знаю… Ти, звичайно, завжди вміла мене переконувати, та спочатку я поговорю з батьками.