Що треба нам для щастя?

Що треба нам для щастя?

Для чого ми живемо у цьому світі? Яка наша роль? Від чого залежить наше щастя?
Жити з купою думок у  голові досить проблематично, адже кожну вдалу ідею прагнеш  одразу ж закарбувати у пам’яті, записати. А якщо ти – художник і замість думок у тебе перед очима весь час виникають образи?  Малюючи чергову картину тебе ділить навпіл : одна твоя частина пророчить славу і визнання, а інша – забуття. Та хіба так лише з написанням картин? Хіба у житті нас не стрічають люди з різним поглядом на одну й ту саму подію?
Але мова зараз не про це. На дорозі життя ми мусимо приймати рішення, кожне з яких здатне змінити наше життя…


1.

- Любив? – Давно.
Цвіли луги…
Павло Тичина

Сонце безжально гріло. Здавалось, що усе живе зникло, вимерло. Ніхто не наважувався вийти на розпечену вулицю, кожен ховався за стінами будинків, чекаючи коли це пекло нарешті закінчиться.
Але таке положення речей зовсім не хвилювало Художника, він вже давно втратив лік часу. Спитай його який зараз день чи рік, у відповідь отримаєш лише байдужий погляд. Він жив, щоб творити, як зараз, мов у трансі. Його рука з пензлем здіймалась і опускалась по білому панно. Мимоволі вимальовувались риси, деталі, штрихи. Хто-хто, а Художник сам до останнього не знав, що він малює. Це було подібним до магії, раптового просвітлення.
Художник жив сьогоднішнім днем, ніколи не плануючи майбутнього і ховаючись від минулого…
Коли картина була закінчена, чоловік відсахнувся від неї. Це була беладона. Ні! Не може бути! Він же так довго намагався її забути і ось її образ знову його наздогнав. Художник закрив своє зморшкувате обличчя й тихо застогнав від болю та відчаю. Але тендітна Ольга стояла перед очима,  посміхаючись тією самою, так добре знайомою посмішкою….

* Здавалось, це було у літку. Так, була така ж спека. Тоді Художник ще не був Художником. Він, як і купа інших мешканців міста, працював на фабриці з виготовлення взуття. Робота не з легких, але фабрика давала окрему, невелику кімнату в комуналці. Для Художника це був шанс виїхати з батьківської хати, де вони тіснились в сімох. Мати весь час хворіла, після того,як під час пологів втратила дитину. Вона, колись, жвава та весела, змарніла та висохла. Батько працював на декількох роботах, приходив додому, спав кілька годин і знову йшов. Сестри..., що з них було взяти, молоді й дурні ще. А дід, останнім часом, живе у власному світі… Дивлячись на усе це з дня у день, не витримав, зібрав речі й пішов. «Так буде легше. Одним ротом менше», думав він.
Молодий парубок з силою в руках, двадцяти з гаком років одразу ж знайшов роботу. Майже всі гроші відсилав додому, собі лишав трохи – на кімнатну платню (бо їв лише на роботі); писав у листах небагато. «Працюю. Чоботи навіть вже сняться. Здоровий. Є що їсти. Дякую, бережіться». З дому теж писали рідко, але багато. «…ненці все гірше і гірше, бабця Стефа(вона зналася на травах та хворобах) плечима похитує, але ліки все одно приносить, так задарма та ми все одно їй гроші даємо, можна сказати, насильно. Батько почав до чарки прикладатись, не знаємо як його вберегти. А Інга (старша з поміж сестер) заміж виходить». Ну що ж, одним ротом менше…

Якось, одного погожого дня, після роботи, товариші вмовили Художника піти з ними до дешевого шинку. Вулиця була вузенька, тому тулились один до одного. Говорили про новеньку кухарку Раю. Була вона білява з пишними формами, але до чого сором’язлива, жах. Як тільки хтось із чоловіків підходив за своєю порцією – заливалась краскою й слова з неї не витягнеш. Але усі помітили, що вона не байдужа до Художника (його порція завше була більшою ніж у інших, та й її погляд на собі постійно ловив). А втім Художника вона не цікавила.
Саме тоді, назустріч змореним та брудним чоловікам йшла тодішня еліта (дивно, що пішки). Підстаркуватий, розжирілий мужчина, зі свинячим обличчям і рідким рудим волоссям, ґудзик на дорогому піджаку ледве тримався під натиском круглого пуза. Під руку його тримала гарненька жіночка, вона посміхалась слухаючи свого компаньйона. Порівнявшись із купкою робітників, чоловік гидливо вишкірився і виставив уперед ціпок, на якого увесь час опирався.
- Ненавиджу цю сволоту! – з апатією звернувся він до паночки. – Вони плодяться мов кролі, і даю вам слово, якщо їх не викоренити, вони захоплять усі наші статки, одним словом – збунтуються. Але він, ваш батько, зовсім мене не слухає. Каже, що…
- Всі ми люди,  - закінчила за нього жінка.
- Це ми сволота? – вибухнув один із товаришів, інші встигли його спіймати, перш ніж він нагнав куделого чоловіка, - Ми сволота? У чому ж наша провина, в тому, що ми бідні чи тому що не схожі на хряка?!
Художник не слухав, він дивися на зникаючу постать жінки.
- Вона прекрасна, - прошепотів він.
- Гей, ти чого стоїш ? – гукнув один із їх компанії. – Ходімо скоріше, а то Андрій зараз наздожене того «вельмишановного пана» й покаже йому, яка ми сволота.
- Так! Візьму й наздожену!
Художник посміхнувся і приєднався до галасливої «сволоти». У повітрі й досі був запах її парфумів. Ні на що не сподіваючись він обернувся і зустрівся з її поглядом. Це був не сон, вона посміхнулася і зникла за поворотом.  Художник труснув головою, все тіло ніби обдало жаром. *

Художник декілька разів вдарив себе по обличчю. Досить на сьогодні, його хворе серце не витримає цих спогадів.

2.

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні…

…Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літи вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні…
Іван Франко.

 
У двері постукали. Художник не охоче зустрів листоношу, з роками отримувати листи стало страшно…Не дивлячись на цей страх, Художник роздер конверт і обережно витяг клаптик паперу, списаний крупним почерком молодшої сестри – Ганни. Писала , що відіслала до нього доньку, що б гляділа його.
-І  нащо мене глядіти?! - роздратовано забубонів Художник, але листа не викинув – обережно склав і сховав у скриньці, повної різних паперів..спогадів.
Нажаль,  для Художника, він був людиною – мав спати, їсти; старе тіло просто не витримувало цього натиску і знущань, яких завдавав йому його власник.
-Скільки я вже не спав?Два дні, три? А може вже й місяць…
Він не любив спати, у вісні приходили марення, тяжкі й неминучі.

*…Ця жінка ніяк не йшла з голови бідного Художника. Саме тоді, у той період часу, саме через ці почуття, емоції він почав малювати… Чорним вугільником, мов сам батько Шевченко, він малював її усюди де тільки міг: на клаптиках паперу, на сторінках учорашньої  газети, на стінах. Дивно, а він навіть не знав її імені, бачив усього раз, лише жалюгідну мить, та йому вистачило  тільки її посмішки і ось  він вже її раб.
Дивлячись на свої малюнки Художник сердився. «Ні, це не вона! Не ті очі, не те обличчя, не ті вуста! Чужа, інша, не вона!». Що це з ним таке, невже кохання, невже…тоді вона просто дуже гарно, можливо, але з думок Художника вона не йшла.

Прийшов лист з дому і Художник вже цілу годину сидів схилившись над ним не наважуючись відкрити й прочитати його. Щось глибоко у серці не давало йому це зробити. Художник різко піднявся й вийшов на вулицю, навіть не закривши кімнату на ключ. Зовсім все перемішалось в голові. Тягар на душі важчав, він так боявся прочитати, що мати померла, що батько зовсім спився, що дід якось собі нашкодив, що когось із сестер надурили. Цього разу страх застеляв йому очі. Художник поглинув у думки, він йшов сам не знаючи куди. А тоді, трохи отямившись, сів на пофарбовану в білий колір лаву, схилив голову й знов забувся. Здавалось пройшла ціла вічність, вічність самотності і  страху.
Шелест спідниць, запах дорогих жіночих парфумів і тихий видих,  Художник зрозумів, ні, навіть відчув, що поряд з ним сіла пані, але він зовсім не мав намірів звертати на неї увагу. Проблема багатих і бідних вже добряче йому остогидла.
-Коли я бачу сумну людину, я завжди прагну їй допомогти, мене навчив цього батько, - приємним тихим голосом заговорила жінка, здавалося, сама до себе. – Але не зараз. Як ви думаєте, чому?
Художник усміхнувся, ці слова безперечно стосувались його. Він витримав паузу, а потім не підіймаючи голови відповів:
-Випадково не тому що свита на мені не тієї масті до якої ви звикли?
Жінка засміялася.
-Або тому що з вашої кишені випав мій портрет.
Здалося, що на Художника вилили відро крижаної води, він випростався і повільно повернуся до своєї співрозмовниці. Не було і сумнівів – це та сама жінка, що стала його музою, його міражем. Жива, реальна, вона сиділа поряд з ним на іншому кінці лави і роздивляється його бездарну роботу. Що сказати, що робити, як дихати?
-Я заберу його з собою, - спокійно сказала вона, посміхнувшись, - він не правильний. Брови, вони надто густі, а ніс надто вузький. Ви намалюєте мені новий, правильний. Добре запам’ятайте моє обличчя.
-Ніколи явже не зможу його забути, - виговорив Художник, доклавши для цього усі свої сили.
На цих словах вона піднялась, Художник разом з нею. Жінка посміхнулась лише очима, ледве помітно кивнула головою й пішла, залишивши  Художника у стані потрясіння.
-Це був сон?...- прошепотів він, не спускаючи очей з її зникаючої постаті. – Така гарна….

Після цієї зустрічі, Художник відкрив листа. Жахи були марними, вдома все було добре.*


3.

Вогню, вогню! Надлюдської
Любови! Живої – сильним,
Мертвої-зогнилим.
Любові буйної,
Гарячої (вогню!),
Усіх речей любові
Чарівної…
….Любові і вогню!
Олекса Влизько

Художник прокинувся в холодному поту, все тіло тремтіло, стіни пливли. Він не одразу прийшов до тями.
За вікном  і досі була ніч, а може це вже «нова» ніч і він проспав день, а може й два…Байдуже.
На мольберті красувався портрет Ольги. Художник, мов сп’янілий підбіг до нього і накрив старим простирадлом. «Від гріха..подалі. Подалі від очей», дивно, але й справді стало легше.
-Пройшло стільки часу, а ти й далі переслідуєш мене, - він притулився головою до схованої картини й закрив очі, важко дихаючи.

В двері хтось наполегливо грюкав. Художник відірвався від малювання і шаркаючи босими ногами по землі, пішов відкривати.
-Хто? – спитав він вдивляючись у тонку шпарину в дверях.
- Дядьку, я, Леся, - залунав молодий дівочий голос.
Отже, сестра не жартувала. Художник відчинив замок і відійшов впускаючи небогу до квартири. Востаннє він бачив її років зо десять тому назад, вона була малим дівчам, з довгою косою і веселою вдачею. Зараз перед ним стояла справжня дівчина.
Вона одразу взяла на себе роль господині.
-Мати каже, що пил у домі заманює нечисту силу, - казала вона, повзаючи на колінах і прибираючи столітній бруд квартири Художника.
- Так, ще моя мати казала, - сумно всміхнувся Художник, втупившись у невидиму точку. – Кажи, нащо сестра тебе сюди відправила?
- Як нащо? Вам допомагати, - не дуже впевнено відмахнулась дівчина, але зустрівшись з дядьковим поглядом зніяковіла і зізналась. - Це через те що я завинила перед нею… Заміж зібралась.
- І що ж, вона хоче тебе з моєю поміччю відвадити від цього? – засміявся Художник, - ця жінка ніколи не зміниться.
- І правильно зробила, що відправила, - взяла руки в боки Леся, - бачте, як ви змарніли, хоч їсте щось?
Художник не відповів, він не пам’ятав, вже давно перестав звертати увагу на дотримання режимів життя, його зовсім не хвилювало життя лише картини.
- Ого,  дядьку, що це за місце? – захоплено вигукнула дівчина .
Художник подивився у її сторону. Леся тримала у руках велику картинку міського парку. Теплий літній день. Зелені дерева, крізь листочки яких пробивається слабке проміння сонця. Малий хлопчик у синьому біжить за білочкою, а позаду нього йде мати. Ви фарбовані білі лавки, на одній з яких сидить гарна дівчина…
- Це мій спогад і я дарую його тобі.
- Мені? Цю картину? Дякую дядечку!..

*…Художник приходив до парку щодня, сідав на білу лавку й чекав на неї. Але жінка не з’являлася. «Як я – дурень, посмів надіятись на ще одну зустріч з нею. Як смів сподіватись на її взаємні почуття. Вона ж злякалась тебе! Ти їй огидний!».
Цього ранку він прокинувся з твердим наміром востаннє піти до парку. Йшов, власне, ні на що не сподіваючись. Навіть всміхнувся коли знову ніде її не побачив. «Кого дурю, сам себе…я так хотів..так сподівався».
-Пане Художнику!
Що? Він знову не помітив її появи.
-Скажіть, чому весь час я знаходжу вас у такому жахливому стані?І до речі, хіба минулого разу ми не зустрілись під тим деревом?
Художник не втримався і засміявся так, як ще ніколи не сміявся. Він був щасливим. Так, справді щасливим. Ладен був плакати від облегшеня, але продовжував сміялись.
-Де ж мій  портрет? – звузивши очі, запитала вона.
- В мене дійсно погана пам'ять, виявляється мені мало однієї зустрічі. Ваші брови заслуговують більш детального вивчення.
Тепер сміялась вона.
-Незабульте про носик!
- О, ваш чудовий носик!..
- Доречі, мене звати Ольга,- вона протягнула йому руку в рукавичці з прозорої тканини. Не очікуючи цього жесту, не знаючи етикету, Художник хвацько її потис і побачивши здивування на обличчі Ольги знітився.
- Пробачте…

Що ж було далі? Вони знову бачились і вона знову зникала, бувало на декілька днів, а іноді і на цілі тижні. Вона нічого не пояснювала, а Художник і не смів питати. У дні розлуки він не знаходив собі місця. До заходу сонця чекав її під липою. Кожна їхня зустріч карбувалась у його пам’яті, він не хотів забувати нічого для цього й малював.
Якось, він затримався на роботі й прийшов пізніше звичайного. Вона вже чекала на нього. Він сів поряд і вони довго мовчали. Вона дивилась кудись перед собою, замислено посміхаючись, а він не зводив погляду з неї. Пишно вбрані люди проходячи повз, кидали на Художника бридливі погляди. Він, у своєму старому одязі, дійсно виглядав не доречно к цьому місці поряд з цією жінкою.
-Не слід звертати увагу , - нарешті сказала Ольга. Вона подивилась йому прямо у вічі. – Ваша компанія для мене дуже цікава. Іноді доля не справедлива, але з часом, вона , розуміючи свої помилки, нагороджує скривджених.

Під час їхніх зустрічей  Художник розповів їй усе своє життя, а вона лише посміхалася, інколи щось коментуючи. Вона була такою гарною і такою блідою…*

-Дядьку, що ж ви? – Леся злякано дивилась на Художника. – Я вас гукаю, а ви ні слова. Мов застигли на місці. Ходімо поїмо.

4.

Мені очей
Звести не сила,
А на руках твої
Уста.
Ось пристрасть
Розкриває крила,
Натхнена, гарна і
Проста.
Н. Лівицька-Холодна

Леся співала прасуючи купу брудної білизни. Художник, присоромлений племінницею сидів на ліжку дивлячись у розкрите навстіж вікно. Леся ще з ранку відкрила його і зараз, спека ховалась у кожному куточку квартири.
- Дядьку, вчора на базарі таку скатертину бачила, таку гарну. Треба буду її купити і щоб ви зі мною пішли. А то сидите тут у чотирьох стінах, світу не бачите. Та й у домі пусто, хіба ж це нормально? – причитала дівчина не відриваючись від роботи.
«Вся в мати»,  пронеслось у голові Художника. У голові щось клацнуло, давши зрозуміти, що час малювати. На цей раз чоловік був упевнений – це буде не Ольга.

-О, гості? – Леся жваво підбігла до дверей і не питаючи хто там, відчинила їх. – Дядьку Охрип, які люди. Ласкаво просимо.
Почувши ім’я Охрипа, Художник кинув роботу і скільки дозволяли старі ноги, побіг до гостя.
Охрип був молодшим за Художника на шістнадцять років та знали вони один одного майже все життя. З тих пір, як Художник заховався від усього світу Охрип був єдиною живою ланкою, яка зв’язувала Художника з зовнішнім світом. Він приносив йому їжу, газету, намагався прибирати і , що найголовніше, продавав його картини.
-Ось, - простягнув гість Художнику гроші, - це за «Голубів на виші».
Художник відрахував більше половини і протягнув товаришу. Той, як у них завелося, трохи по відмовлявся, але все ж узяв.

Вони сиділи і пили чай, говорили про дрібниці, коли Охрип підвівся і бадьоро сказав, взявши руки в боки: «Ну що, піду вже, радий був вас побачити і тебе Лесю …». Художник щось пробелькотів, зашатався, закашляв і впав на землю без тями.

*…-Це…неперевершено, - затамувавши подих прошепотіла Ольга.
 Вона нібито дивилась у дзеркало, настільки намальований Художником портрет був реалістичним. Чоловікові подобалось її захоплення, він відчував гордість і радість. Малювання було єдиним що пов’язувало їх, єдине що давалось йому добре.
-Фарби…вони мабуть дорогі.  Скільки я вам винна?...Скільки? – жінка потяглась за грошима, та Художник швидко її зупинив, стиснувши її ручку у своїй.
- Чи смію я хоч…, - закінчити він не встиг. Ольга припала устами до його щоки, а потім обійняла. Йому здалося, що земля пішла обертом, що це всього лише сон, найкращий сон у його житті. В очах потемніло…*

- Ой ой ой, дядьку Охрипе, як я хвилююсь, як мені страшно, - ледве вловимий голос Лесі. Художник повільно приходив до тями.
- Чого тобі страшно? – трохи грубо відповів Охрип. – Я знаю цього чоловіка надто добре, він сильний. Вісімдесят п’ять років, хочеш сказати він так легко піде з цього життя? Він дужий.
- Ой ой ой, ваші слова, від них мені ще страшніше. Страшно мені за нього, марніє….
«І коли я став таким немічним….жалюгідним?...». По старій зморшкуватій щоці покотилася сльоза, дрібна й холодна.

Після нападу він став ще мовчазніший. Цей чоловік нізащо у житті не хотів бути для когось тягарем. Не хотів він щоб Леся змучена доглядом за ним, не брала гріха на душу й не бажала йому, сама того не усвідомлюючи, смерті.
-Лесю, - прохрипів Художник, - Лесю…їдь додому.
-Що?! – відкинула вишивку і подивилась на дядька мов на малу дитину, що сказала погане слово,  - Що ви таке кажете?!
- Кажу тобі – їдь додому. Нема тобі чого робити з хворим.
- Досить! Досить! Не смійте так казати! Ви ще видужаєте, захворіли бо дома весь час сидите, знудьгувались, тому й захворіли.
«Вся в мати», пронеслось в котре у голові Художника.
-Раз так, допоможи встати, я хочу малювати.

5.
Місяць високо,
Зіроньки сяють.
Вийди, Серденько, –
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь голубко,
Та поворкуєм,
Та посумуєм…
Тарас Шевченко.

На вулиці вже смеркалось. Художник, після довгих прирікань відіслав Лесю на танці. Хай дитина відпочине. Ще молода, а весь час з ним старим возиться. Сестра видумала, хіба ж так від заміжжя відмовляють?

*…Художник і Ольга кохали один одного. Кохали що й не знали що можна так кохати. Ці почуття прийшли не очікувано, ще незнанні, але п’янкі. Та щастя завжди піддається випробуванням, щоб доля впевнилась у тому, що ця людина дійсно заслуговує на нього.
Батько Ольги був знаною людиною. Мав гроші, владу, становище. Він вважався головним захисником бідних та скалічених. Але у той вечір, коли він дізнався про стосунки його доньки й Художника, він забув про всі свої принципи й вірування.

-Мені байдуже хто ти і як тебе звати. Але, якщо ти ще раз наблизишся до моєї доньки, обіцяю, життя тобі  не буде. Я ростив її не для такого як ти, - шипів він, схилившись над побитим Художником.
Ледь живий, дійшов він до своєї квартирки, впав під самими дверима і не зміг більше нічого зробити.
Сусіди, щастя їм, не кинули у біді.

-Добре тобі дісталось, сподіваюсь хоч один удар ти зробив, - намагався перевести у жарт Микола. – Пам’ятаєш хто на тобі кулаки розім’яв?
- …Як би я, друже, пам’ятав усіх кривдників, навряд чи зміг спокійно жити.
- Ох, правду кажеш. Дивись щоб після бійки в філософи не записався, а то мови з тобою  не знайдемо.

Художник рукою підізвав сусіднього восьмирічного хлопчика. Малий Охрип вічно крутився поряд з ним. Таке дивне. Мовчить собі, мовчить, сидить давиться із-під лоба слідкує за ним.
-Чого тобі? – питає Художник.
- Намалюйте щось або розкажіть.
І художник малює йому козаків,  отаманів, солдатів.
Цього разу підходить він до хворого щоб допомогти йому, дивиться своїми зеленими очима не кліпаючи.
-Охрипе, поможеш мені?
Той киває головою.
-Біжи до парку, туди де трамвай ходить. Там сидітиме жінка, білява, гарна. Та що я її малюю. Підійди і спитай, чи Ольгою її звати. Якщо так, то скажи, щоб не чекала на мене, сьогодні не буде  мене. Що побитий не кажи. Скажи, що ми втечемо, якщо вона тільки попросить цього. Запам’ятав?
Той знову киває.
-Тоді біжи, я за це буду у тебе в боргу, все життя. Біжи!*


6.

А я бідний, безталанний,
Без пари без хати
Не досталось мені в
Світі весело співати.
Сонце зійде – я нуджуся,
А заходить – плачу,
Котру люблю
Дівчиноньку,
Тієї не бачу.
Віктор Забіла.


Сьогоднішній день був найгіршим. Біль, який мов отрута, розтікався по всьому тілу і не давав ворухнутись, був нестерпним, невимовним. Думки в голові плутались, ще більше ніж зазвичай. Коли Художник закривав очі ставало ще страшніше. Все чорне, темрява. Ні тобі спогадів, ні картинок, образів, щось завжди було перед очима. Але не зараз. «Невже кожен перед смертю вимушений страждати? Чи лише такі грішники як я?».

*…Охрип повернувся з очима повними сліз. Не одразу підійшов, не одразу зізнався, що нікого не знайшов. Ніякої самотньої пані, в парку, на диво,  взагалі нікого не було.
-Простіть, я …я чекав, але..там нікого …я так старався.. хотів буди потрібним….

-Лесю, де ти? – хрипів Художник. Але в квартирі було порожньо. Чи це він просто втратив всі свої почуття.

…Близько через тиждень в двері Художника хтось тихо, невпевнено погрюкав.
-Кому там серед ночі не спиться? – шархая ногами, мов старий Художник сонно шукав засов.
-Це..я, - хриплий жіночий голос відповів на його бубніння.
Художник застиг на місці, сон як рукою зняло. Невже знову мариться?
-Ти..не хочеш мене бачити? – шепотіла Ольга. – Через те що не приходила? Пробач …прошу, пробач мене. Ти не сам?...Мабуть…Ні, мені не слід було приходити.
У ту мить до Художника знову повернулась здатність рухатись. Швидко відчинив двері і вибіг у напівтемний коридор. І здивованим поглядом зустрівся зі зляканою жінкою. Тією, що боявся ніколи більше не побачить. Тією, що кохав до нестями. Тією, що була для нього дорожчою за  життя. Тією, що зараз стояла перед ним у зім'ятій порваній сукні і розкуйовдженою зачіскою, з подряпинами на руках і обличчі.
-Що з тобою? – вона, тремтячою рукою, торкається його , вже майже, загоївшихся  синяків на обличчі.
- Краще, скажи, що з тобою? – Художник пригортає її до себе і заводить у кімнату. А вона, така маленька, така беззахисна починає плакати.
- Я…- вона швидко витирає непрохані сльози. – Батько, він ніби оскаженів. Сказав, що я осоромила його, зрадила. Закрив у кімнаті, охорону приставив й сказав, що відправить мене до мого нареченого…Нареченого….йому сорок років, він не наречений. Пан Шпаків, знаєш його? Дуже багатий, але дурний та розпусний. Сказав про тебе забути. Та хіба я змогла б забути тебе? Сьогодні я вирішила, що далі так не піде.  Я втікала. Через вікно… Зрозумій же, що я кохаю лише тебе. Мені не буде щастя з іншим. Благаю, не жени, давай втечемо…*


-Тихше, тихше мій любий.
Художник відкриває очі і починає плакати.
-Мамо, матусю, - кволо посміхається.
А ненька, зовсім молода, така гарна, така рідна, гладить його по сивій голові і так ніжно посміхається.
-Мій синочок, єдиний, моя надія, моя гордість, - шепче вона.
-Мамо, мені так боляче…
-Тихше, золотий мій. Вже не довго, - цілує його у лоба, - Ще зовсім трохи…

*…Нескінчена  дорога. Художник  здавалось уперше в житті був по справжньому щасливим. Він вирушав у нове життя разом з коханою жінкою. Йому було байдуже, що покинув роботу, що з копійками у кишені їде світ за очі у невідомість.
Ольга, вкотре , голосно й важко закашляла. На руці залишились краплі крові, але вона швидко, доки Художник не побачив, витерла їх.*


7.

...Не гоїться рана,
Хоч мию сльозами,
Хоч час на ню капле
Цілющі бальзами,
Хоч сонечко гріє
І зірка рум’яна
Цілує, яріє -
Не гоїться рана!
Іван Франко.

Леся вже давно відіслала листа матері в якому писала, що дядькові зовсім зле. Тому, коли через декілька днів вона стояла на порозі квартири, зовсім не здивувалась. Вона кинулась їй на шию і вперше за довгий час дала волю сльозам. Дивитьсь на помираючого дядька було важко. Ніколи, за все своє життя вона не бачила його щасливим. Він завжди був десь далеко у своїх думках, у своєму житті.
-Мамо, невже це кінець?
Мати не відповіла, вона сіла на край братового ліжка й довго вдивлялась у його обличчя, а потім припала до його грудей.
-Що ж ти, братику? А? Ми ж з тобою одні залишились у цьому світові. Ні мами, ні тата, ні Інги, ні Шури. Що ж я без тебе ??
Художник відчув прилив сил, немов болячка зовсім покинула його тіло. Він повіло сів на ліжку, не звертаючи увагу на здивовані крики жінок. Підійшов до накритої картини і зірвав з неї  простирадло і жадно вдивився в портер Олі. На обличчі чоловіка з’явилась посмішка. Він обернувся до сестри й племінниці й весело сказав: «А брови я знову не так намалював». І впав замертво.

*…-Любий мій, коханий, єдиний, - шепотіла Ольга, міцно тримаючи руку Художника. – Талановитий, сильний, милий…
Вона так гарно говорила. Художник так не вмів, тому свої почуття передавав через картини і Ольга розуміла його послання. 
Вже близько трьох місяців вони жили в невеликій квартирі. Вона була куплена на останні гроші й коштувала набагато більше ніж за неї було заплачено.
Художник влаштувався працювати до школи охоронцем і за наставлянням Ольги, малював на продаж картини. Вона ж давала додаткові уроки дітям. Одним словом жити було на що.
Все було б не погано як би Художник  не почав помічати змін у коханій, вона стала ще бліднішою, багато кашляла, майже нічого не їла. Але вона продовжувала посміхатись і від цього Художнику ставало ще гірше. Він вкотре привів до дому лікаря, а вона нізащо не захотіла йому показуватись, вони з Художником  через це вперше посварились.
-Коханий, - шепотіла вона, коли вони, сидячи на підлозі, обіймали одне одного, витираючи сльози, - Зрозумій , мій милий, я вже ніколи не видужаю. Я думала лише про себе коли втікала і зовсім не подумала про тебе.  Свої останні дні я волію провести з тобою, даруючи тобі своє кохання і приймаючи твоє…
- Замовкни! – заревів Художник щі міцніше її обіймаючи, сльози застеляли йому очі, а слова Ольги завдавали болю, - Благаю, не кажи цього. Які останні дні? Ми з тобою такі молоді. В нас все ще попереду. Завтра я приведу лікаря і ти дозволиш йому оглянути тебе. Він допоможе тобі. Ти вилікуєшся і в нас буде купа дітей. Вони будуть схожі на нас, наші копії, символи нашого кохання…
- В них будуть мої очі і твій талант до малювання, - посміхнулась жінка.
- Так, - Художник заплющив очі.*

Коли вона померла частина душі Художника зникла. Єдине що в нього залишилось – малювання. Саме в ньому він знайшов віддушину. Його щастям було кохання жінки і коли він втратив його, він відмовився він пошуків нового щастя.