Так судилося ч. 2 украинский язык

                2.

           Так, Тетяна вміла вмовити Наталю. А  взагалі вони були дуже різні. Настільки різні, що іноді було просто незрозуміло, як вони можуть товаришувати. Наталка росла домашньою дівчинкою, яка не шукала товариства Тетяни. Вона ще змалку не любила ходити по вулиці без діла. Сиділа вдома і куйовдилася собі з ляльками. Коли підросла, почала займатися рукоділлям або полюбляла сидіти над книжкою: влітку - у садочку, де дерева давали дівчині необхідну тінь та чудовий аромат, або сховавшись у своїй кімнаті, де навіть у пекельну спеку було прохолодно; взимку ж, під віконечком в теплій хаті їй було добре навіть у саму люту холоднечу. І їй ніколи не було самотньо… А ще Наталка змалку бралася до роботи по господарству: і коли була зовсім крихіткою все говорила: «Я зе елика!», що означало, що вона вже велика: достатньо, щоб допомагати батькам. Тетянка ж, навпаки, росла доволі жвавою дівчинкою, любила пустувати, бігати й стрибати. Їй  було потрібне спілкування, тому вона шукала товариства сусідської дівчинки Наталочки, постійно відволікаючи її від улюбленого заняття своїми розмовами, вигадками, ідеями; витягувала її на вулицю грати у сніжки, в хованки чи в м’яча. Вона довіряла їй свої дитячі таємниці, від чого Наталка почувала себе зобов’язаною їх зберігати, а згодом почувалася винною за те, що їй самій мало чого є довірити подрузі. Коли дівчатка підросли, вони так звикли одна до одної, що окремо їх бачили дуже рідко. Вони були, як казали люди, «не розлий вода».
            От і тепер вони разом приїхали до миловидного морського містечка, разом знайшли невелику кімнатку в будинку самотньої зморщеної бабусі, і разом, цього спекотного серпневого дня, сміючись від гарного настрою, своєї молодості та раптово отриманій волі, бігли до берега, щоб скупатися у пінному прибої.
- От бачиш, а ти не хотіла їхати зі мною! – торохтіла Тетяна, спускаючись натоптаною стежиною. Тут вона зупинилася та вигукнула:
- Ти дивися, який краєвид!.. Яке синє!.. – захоплювалась дівчина, дивлячись на море.
Наталка також зупинилась поряд з подругою, вдихаючи розмаїття ароматів, милуючись безмежним морським простором, який відкрився їм.
- Знаєш, Таню, це тільки ти могла так все кинути і зненацька поїхати світ за очі, та ще й мене вмовити на цю авантюру. Та, знаєш, я тобі вдячна! Тут дійсно чудово!
- Що чудово – я не заперечую. І чого це – авантюру? Хіба поїхати на відпочинок – це авантюра? А де ти ще побачиш такий краєвид? У нашому селі такого нема й не буде! Вміла б я малювати, я тільки тут і сиділа та пейзажі писала б!, – тут  Тетяна набрала повні груди повітря. - Ти відчуваєш, як пахне море? Ти чуєш, як воно дихає?
       Чулися крики чайок, що літали над морською поверхнею, виглядаючи собі сніданок, з автостради відлунював гуркіт від моторів машин, що везли людей на спілкування з магією моря, десь в траві виспівували коники, а  дівчата, мов зачаровані, втративши лік хвилинам, стояли, милуючись краєвидом, насолоджуючись морським повітрям, що було вкрай наповнене різнобарвними запахами кримських трав.
- Ходімо швидше! – ніби прокинувшись від ходу спокійних думок, поспішила Тетяна та потягла за руку подругу, – досить милуватися! Нас чекає його величність – море!, - пафосно додала вона.      
- А ти уявляєш, скільки нових знайомств можливі тут!, - спитала Тетяна, коли вони пройшли деяку відстань.
      Наташа  знов призупинилася та глянула на приятельку .
- Та не дивися ж так на мене! – також зупинившись, відмахнулася від неї Тетяна. - Я ж не маю на увазі якісь інтрижки! Я взагалі кажу про те, що тут стільки людей і всі вони такі різні. Багато з них є дуже цікавими, і ми можемо перетнутися з їхніми життєвими шляхами! Розумієш? Це ж так чудово! Я просто… божеволію від однієї такої думки!
- А, от ти про що! – відповіла Наталя, знову поновив ходу. - А я подумала, що ти знов про хлопців. Ти ж так любиш про них поговорити!.. Ти не пам’ятаєш, ми заховали рештки сніданку у холодильник? – перейшла дівчина на іншу тему.
- Так, заховали. Їх нам вистачить на обід. А що ми будемо вечеряти?
- Ще не знаю. Та й не хочу зараз думати про буденність життя, коли переді мною така краса, яка була, є і буде, незалежно від того, чи існуємо ми на цьому світі… Давай краще після пляжу зайдемо до магазину, та й подивимось, що там є. А то ми зараз щось заплануємо смачненьке, а в магазині, можливо, цього не виявиться. Уявляєш, як буде прикро… А так – «Все перед вами…» Вибирай з того, що бачиш. А можна взагалі зекономити, просто картоплі насмажити. А то картоплі набрали чималенько, щоб не довелося її потім додому везти! – засміялася дівчина.
- Навіть якщо всю не з’їмо, то назад везти не будемо, тут залишимо. Вдома картоплі й так вистачить! А щось смачненьке до картоплі все-одно прикупити треба.
         За розмовами дівчата й не помітили, як дійшли до самісінького пляжу. Сонце виблискувало на хвилях, що, здоганяючи одна одну, поспішали до берега, і це сяйво, хоч і сліпило очі, та заворожувало погляд. Небо, блакитне й прозоре, десь далеко-далеко зливалося з водою і здавалося безкінечним. І коли ти бачиш це, то на душі стає легко й спокійно, ніби ти сам ставав безкінечністю… І хочеться полинути в далечінь, туди, де вони єднаються, зануритись у цю нескінченну синь і забутися навіки… 
          Подруги зупинилися біля гальки, що лежить на березі, ніби боялися налякати щось таке дорогоцінне, майже святе, щоб воно не випурхнуло, не вислизнуло із їхніх душ. Та море шепотіло й чарувало, кликало і манило, тому дівчата швидко отямились і, глянувши одна на одну запальним поглядом, стрімголов кинулися в обійми прохолодної солоної вологи, одночасно скидаючи із себе сарафани та капелюхи.   
           Дівчата з дружнім верещанням забігли у воду, віддаючи себе у розпорядження морської колисанки. Вони сміялися, плескаючи воду одна на одну, і їм було не потрібно ніяких слів: навіщо слова, коли співає душа? Вони  звільнилися від турбот, позабувши про час, рідних та оточуючих. Їм здалося, ніби  у всьому всесвіті були тільки три речі - вони, море та небо!
           Дівчата були щасливі,  їм було так легко, що здавалося: найменший порив вітру зможе підняти їхні тіла та понести десь за обрій, де завжди сонячно та ясно.
- Ой, Наталочко, дивись, яка прозора вода! – крикнула Тетяна, коли в них пройшов перший запал. - Ой, дивись, як чудово видно дно, вкрите камінцями! Це тобі не наша річечка, в якій і свої ноги майже не видно! Ой, Наталю, а якими короткими, до речі, здаються наші ноги! Ти бачила? Ой, тримайте мене, я не можу! Я від сміху зараз лусну! Ні, не хочу мати такі короткі ноги!
         І Тетяна з верещанням почала хлюпати по морській поверхні. Наталка підтримала свою подругу і вони знову почали бризкатися водою. Дівчата сміялися, радіючи своїй юності та дружбі, а також прозорій солоній воді, яскравому сонцю, синьому небу та своєму життю…
             Подруги, такі юні та безпосередні, своїм галасом привернули увагу відпочиваючих, та ніхто на це не обурився. Чоловікам хотілося їх опікати, щоб відвернути від цих «дорослих дітей» всі можливі негаразди. Жінки ж порівнювали їх зі своїми дітьми: хто з теплотою, а хто з легким докором. Хлопці просто милувалися красою цих «морських сирен». Та дівчата цього не помічали. Зараз лише море і їхня дружба були для них  цілим світом!
-      Танюшо, наздоганяй!- крикнула Наталка і попливла.
Тетяна шубовснулась у воду всім тілом та попливла навздогін.
- Наталочко, дивись до Туреччини не допливи! – шуткувала вона. - А то знаєш, як там? Там слов’янок полюбляють!
- Ні, Танечко, не попливла б, навіть якби й змогла допливти! Так що не хвилюйся!
- Я теж так думаю, що нам і тут добре, а там нам робити нічого! До гарему я потрапити не хочу! Нам і тут хлопців вистачить!
- Ну, тебе не перевиховати, знов про своє! Я про хлопців поки що не думаю! Як судиться мені хтось, то він і так з’явиться, незалежно від того, чи буду я про нього мріяти, чи ні. Доля моя мене і так знайде!
- Ні-ні, я не згодна! Щоб доля тебе знайшла, ти повинна знати, чого хочеш. А як  ти про це дізнаєшся, якщо не будеш мріяти? З ким будеш зрівнювати свого судженого, як не з омріяним героєм? А по-друге, подруго, а хто тобі сказав, що я  одразу збираюся заміж? Я про це не говорила! Хіба не можна просто так позагравати, пофліртувати, повеселитись? Що, одразу й заміж?!
- Ні, я, звичайно, не кажу, що - одразу. Та не дуже полюбляю «стріляти оченятами», тим більш в незнайомих хлопців, від яких не знаєш, чого очікувати. Слухай, - сказала тяжко дихаючи, - досить теревенити, а то, розмовляючи, мені щось важкувато пливти. Дихання збилося.
Далі вони пливли мовчки, потроху віддаляючись від берегу.
- Чи не задалеко ми запливли? Я повертаю назад! – сказала Наталка, розвертаючись у бік берега.
- Ну, ти й боягузка! – відповіла їй подруга, хоч була змушена також повернути за дівчиною. – Он, дивись, люди запливають набагато далі!
- Люди, можливо, й запливають, але ж ти не забувай, що ми з тобою не такі вже й великі пловці, щоб ось отак одразу пливти на велику відстань. А якщо ми виснажимось на глибині, тоді як дістатись до берега? Ні, краще не ризикувати!
         І дівчата продовжили свій заплив в зворотному напрямку. Та раптом Наташа відчула, як різкий біль прострелив її ікра.
- Таню! - закричала вона, - мені ногу звело! Я не знаю, що робити!
       Тетяна злякалася, тому що й сама не знала, як потрібно поводитися у такій ситуації. Хоча до берега, як то кажуть, «рукою подати», та й допливти не так просто.
- Наташо, не панікуй! На жаль у нас немає ніякої голки – треба вколоти ногу, яку зсудомило. Так треба робити - я у кіно бачила. Зараз я спробую тебе ущипнути за ногу.
       Тетяна занурилась під воду з головою та нігтями колола ногу Наталки, намагаючись допомогти подрузі.
- Ну що? Допомогло? – випірнув, спитала вона.
- Ні, щось не допомагає! Мені страшно, я не можу пливти! – почала панікувати дівчина, продовжуючи активно гребти руками.
- Наталочко, давай спробуємо пливти до берега! Ти чіпляйся за мене! – запропонувала Тетяна.
     Вона підпливла до дівчини так, щоб та змогла вхопитися за неї. Та коли Наташа спробувала утриматись за подругу, вони обидві почали занурюватись у воду.
- Ні, подруго, так не вийде! – злякалася Тетяна і почала вириватися з чіпких Наталчиних рук. 
- Відпусти мене! Так ми обидві потонемо! – кричала вона та відштовхнула руки подруги.
        Наталці було дуже страшно, та вона сама розуміла, що так вони не випливуть.
- Я не знаю, що робити! Допоможіть! – закричала Наталка, намагаючись привернути увагу відпочиваючих. Серце її шалено билося, думки плуталися, ноги та руки - не слухалися. Дівчина намагалася триматись на поверхні, але постійно заглиблювалась у воду. Широко відкриті очі з жахом дивилися крізь товщу води на подругу, що була поряд, але не могла допомогти. Руки Наталі інстинктивно намагалися вхопитися за Тетяну, але та не давала до себе доторкнутися. 
- Ти що, подруго! – кричала Тетяна, - ти хочеш, щоб ми разом потонули?
       Наталка спробувала вгамувати свій жах, хоч в неї це не дуже добре виходило. Але вона намагалася контролювати свої рухи, розуміючи, що інакше обидві вони дійсно загинуть. Потроху в неї це почало виходити і вона звернулася до Тетяни:
- Танюшо, я постараюсь не тягнути тебе на дно! Допоможи мені!
- Гаразд! Заспокойся, не репетуй, а ледь торкайся мене, намагаючись пливти. Так, можливо, врятуємось.
- Добре. Я постараюся контролювати себе.
- Я наближаюся, а ти давай - помаленьку!
      Тетяна з острахом підпливла до Наташі, готуючись до того, що, можливо, знову прийдеться відбиватися від її міцних рук. Та цього разу Наталка намагалася стримувати бажання вчепитися в подругу, а лиш легенько охопила однією рукою спину Тетяни, іншою рукою гребла воду, намагаючись допомагати однією ногою.
            Хоч так було краще, та все одно дівчатами опанував страх, вони зрозуміли, що до берега їм не дістатись, адже вони просувалися дуже повільно, заважаючи одна одній і вже досить швидко втомилися.
- Наташо, я не можу більше, - запричитала Таня. – Ми не допливемо!  Що робити? Я не хочу! Відпусти мене! – знов Тетяна вислизнула з рук Наталки та почала віддалятись від подруги. Наташа з жахом дивилася на приятельку, водночас розуміючи її поведінку - її страх за своє життя, але також усвідомлюючи й те, що в неї, Наталки, шансів вижити майже немає.
     Наталя намагалась рухатись у воді, та ці рухи лише виснажували її  і вона постійно йшла під воду. Та раптом, намагаючись вкотре випірнути на поверхню,  дівчина побачила ніби хтось пливе у їхньому напрямку.
- Рятуйте! – закричала Наталка, і в цей час хвиля накрила її з головою. Дівчина саме хотіла набрати повітря, та замість нього захлинулася водою. Дихальні  шляхи намагалися звільнитися від чужерідного для них наповнення, дівчину почав душити кашель. Наташа намагалась стримати рефлекс, та їй це не вдалося. Вона почала задихатися і, кашляючи,  втягувати у себе все більше води.  Дівчина намагалася якомога вище підняти руку, благаючи когось невідомого про допомогу, але руки її майже не слухались, і в цей час вона зрозуміла: вона не хоче опиратись цьому чужому середовищу. Вона - у його владі і покірна йому. Вона засне тут, у цих водах, і ніщо більше не буде торкатися її серця, яке зараз зненацька защемило тугою по рідним – це єдине, про що вона подумала та за ким засумувала. Думки її стали розмитими, ніби вода добралась і до них, а в душі запанував спокій.
 «Це все» , - промайнуло у неї в голові, і дівчина закрила очі, повільно опускаючись вниз.