Так судилося ч. 3 украинский язык

                3.

                Двоє молодих чоловіків сиділи неподалік від води та розмовляли поміж собою. Їхня  шкіра виблискувала засмагою, немов шоколад, що тане на сонці, а мокре волосся смоляними кучерями спадало на лоба. На вигляд одному було років 25, іншому – приблизно 30. Така галаслива поява двох подружок не могла лишитися для них непоміченою. Чоловіки продовжували перекидатися деякими фразами, але не зводили погляду із дівчат. Їхні карі очі, примружені, уважні та чіпкі, не випускали із поля зору двох молодих красунь, що з’явилися так несподівано. Пустунки бовтались у воді, наповнивши своїм вереском усе узбережжя, а потім почали пливти наввипередки. Пропливши деяку відстань, подружки повернули у бік берега, та невдовзі у них почалися якісь дивні ігри. Чоловіки напружилися: перше, що спало на думку -можливо, у дівчат щось трапилось. Вони перекинулися поглядами та почали спостерігати уважніше, до болю в очах вдивляючись у виблискуючу, граючу сонячним промінням поверхню моря. Тому, як тільки чорнява дівчина почала періодично зникати під водою, хлопці одразу шубовснулись у воду. Відстань до дівчат була не дуже велика, та гаяти часу не можна, тому молодики гребли із усіх сил. Звичайно, галасливі пустунки могли просто пошуткувати ( хто знає, що в голові у цих юних створінь?), та якщо їм дійсно потрібна допомога? Чоловіки не стали шукати відповіді на ці питання і не пошкодували про це, тому що дісталися до подруг дуже вчасно! Першим до тонучої дівчини підплив чоловік, молодший по віку. Підпливаючи, він побачив, що її захлеснуло хвилею, як жах відбився в її очах. Хлопець бачив, що дівчина пішла під воду. Він пірнув у глибину, шукаючи тонучу красуню, хоч був іще на відстані від неї. Чоловік не одразу знайшов її. Піднявшись на поверхню, він набрав у легені більше повітря та знов занурився у воду. Йому пощастило: крізь водяну товщу він побачив струнке тендітне тіло, що повільно опускалося донизу. Чоловік підпірнув під непритомну дівчину, вхопив її однією рукою та почав вибиратися на поверхню води. Серце його калаталося, та  рухи були чіткими й настільки швидкими, наскільки це дозволяє водний простір. Лишень він випірнув із дівчиною, до них підплив його товариш, щоб допомогти… Дихання збивалося,  вони щось кричали один одному, давали якісь вказівки іншій дівчині, але це все було ніби не з ним: цієї миті хлопцю здалося, ніби він спостерігає за подіями через якусь призму або ж об’єктив: він немов би переглядав кіно і водночас був його учасником…
                Та ось молодий чоловік усвідомив, що з кіноплівки, яку він щойно переглядав, хтось вирізав шматок. І це - шматок з його життя. Зараз  він бачить нерухоме тіло, що лежить на камінцях, товариша, що намагається зробити штучне дихання, і налякане дівчисько, що стоїть поряд. А ще  людей, що збираються довкола... Але він зовсім не пам’ятає, як вони дісталися берега… Події, мов у сповільненому повторі, пройшли в його пам’яті ще раз, та він відігнав їх, концентруючись на теперішньому…
                Його оціпеніння скінчилось у той момент, коли він почув і усвідомив, що дівчина, яка тільки що лежала без руху, почала відкашлювати воду. У цей час втома заволоділа його тілом і все, що він зміг - це впасти просто тут, на морську гарячу гальку, не зважаючи на оточуючих та чиїсь голоси, а лише посміхаючись тому, що вони – встигли! Вони все-таки встигли…
              …Нарешті він повністю повернувся в реальність і голоси все більше були схожі на слова, які він вже міг розпізнати.
- Наташо, як же це так?! – почув чолов’яга майже над вухом. Це репетувало те дівчисько, яке вже не стояло зляканим, а бігало навкруги подруги, не знаючи, з якого боку краще до неї підійти. - Як це могло трапитись? Ой, як ми вам дякуємо, - звернулась дівчина до обох чоловіків, звівши руки на грудях в знак подяки від усієї душі. - Якби не ви, – продовжувала дівчина, - то ми обидві могли б загинути. Наталка - так на 99, а то, мабуть, й усі 100 відсотків не випливла б. Ми дуже, дуже вам вдячні! – присіла Тетяна біля подруги та взяла її за руку.
- Значить, цю русалку звати Наталкою? – ламаною російською мовою спитав чоловік, який на вигляд був старшим.
- Так, це – Наталка, - показала Тетяна рукою на подругу, потім поклала руку собі на груди і сказала: - а я – Таня! А вас як звати?
- Дуже приємно… - відсторонено промовив чоловік, проігнорувавши запитання дівчини. Потім звернувся до Наталки:
- Ну, давай допоможу сісти, – подав він руку дівчині і тут же гримнув на зацікавлений натовп, - Гей, чого поставали? Ану, розійшлися! Шоу закінчено!
Наталка, тримаючись однією рукою за Тетяну, іншу подала молодику.
- Ашот, а ти чого розлігся? – звернувся він до молодшого чоловіка, коли Наташа змогла сидіти. - Не личить перед такими красунями валятись! Лише на колінах можна стояти, благаючи хоч одного поцілунку! – пожартував він, хоча у самого ще не пройшло нервове тремтіння, а серце ще й досі шалено та гучно билось, майже вистрибуючи з грудей.
        Ашот лише посміхнувся у відповідь. Натовп роззяв та співчуваючих повільно розходився. Сонце припікало, вітерець лоскотав шкіру, і життя знову набувало забарвлення. Хлопець примруженими очима дивився то на зніяковілу притихлу дівчину, що сиділа біля самої води, то переводив погляд на Тетяну, що, мов квочка, куйовдилася біля подруги.
- Як ти? – тихо спитав він Наталку.
- Нічого, дякую Вам. Якби не Ви… - дівчина ще раз переживала те, що сталося. Можливо, вона тільки-но усвідомила реальність свого спасіння і чомусь сльози самі покотилися із її очей.
- Це ж треба, – заторохтіла Тетяна, - у перший же день нашого відпочинку – і така халепа!  Ну, нічого, Наталочко, – заспокоювала вона подругу, - ми будемо обережними, ти тільки не плач! Ти просто намагайся забути те, що сталося. Ну, ніби це був просто страшний сон! А від сну можна прокинутись!? Адже так? Ти тільки не бійся моря, знаєш, як це буває?..  А хочеш, зараз ми підемо додому? А сьогоднішній день ми ще надолужимо, от побачиш! І в морі ще накупаємось! Згадаєш мої слова! Ну, заспокойся… - погладила дівчину по голові.
- Ні, ні, нічого.., - відповіла Наталка, - це все від нервів… я не плачу… - і, опустивши голову собі на коліна, розридалася. Чоловіки не знали, як їм поводитись у такій ситуації, як розрадити Наталку, і тому просто розгублено дивилися співчуваючим поглядом на дівчисько, що додавало морю солоної вологи. Тетяна ж, навпаки, гладила Наталку по чорному волоссю, промовляючи якісь втішні слова.
Коли назовні вилилося усе, що «накипіло», Наталка розтерла долонями останні сльози і сиділа спустошена, дивлячись у синю даль почервонілими очима та хлюпаючи носом. Тетяна сиділа поряд з подругою, не порушуючи її спокій. Нарешті, її терпіння урвалось і вона спитала:
- Ну, що будемо робити? - і крадькома кинула швидкий погляд на Ашота та його старшого товариша.
- Танюшо, пішли додому? На сьогодні з мене достатньо.
- Як скажеш… - Тетяні було шкода йти від таких красенів, навіть не познайомившись із ними ближче. Та вона підтримала подругу.
       -     Ну, що, пішли? – і знову подивилася на чоловіків, сподіваючись, що вони запропонують провести їх з Наталкою до оселі.
      Хлопці дійсно підвелися і допомогли дівчатам встати, своїм виглядом показуючи готовність до дій.
- Дякую вам ще раз, - сказала Наталя, - можливо, ще побачимось.
- Не треба дякувати! Замість подяки дозвольте нам вас супроводжувати, – відповів Ашот, не зводячи погляду з дівчини, яку деякий час тому спас.
- Ні, вибачте, - відповіла вона, – ми дійдемо й самі. Ми й так завдали вам клопоту. Тому ви залишайтеся тут насолоджуватись чудовим днем та морем, яке сьогодні було до мене суворим та нагадало, яке воно могутнє.
- Але ж хіба ми зможемо вас так відпустити? Ми повинні пересвідчитися, що з вами все гаразд! Ми доведемо вас до самісінького дому.
- Повірте мені, у нас все буде гаразд. – сказала Наталка. - По дорозі я не бачила жодної калюжі, де я могла б втопитися.
- Ви ще й жартувати можете після того, що вам довелося пережити?
- Я намагаюся. А проводжати нас дійсно не треба! Я не хочу, щоб про нас ходили пересуди. Люди не тільки дуже спостережливі, а ще й фантазери великі. Ще придумають, буцімто я навмисне прикинулася тонучою, щоб собі рятівників знайти!
- Людям і так вистачить тем для пересудів, а сьогодні ви й так -  перший кандидат на «перемивання кісточок», і ви не можете цього уникнути! Люди дійсно балакучі. – сказав Ашот, та побачивши, як дівчина мотає головою, вирішив не бути дуже нав’язливим.
- Гаразд. Але давайте зустрінемось сьогодні увечері на дискотеці! Я вас запрошую. Я сподіваюсь, що до того часу ви достатньо зможете прийти у себе.
- Я не впевнена, що я прийду, але дякую за запрошення.
- Все одно, я буду чекати! В клубі о дев’ятій!
- До побачення! – відповіла на це Наталка, йдучи від берега.
            Весь цей час, що Ашот говорив з дівчиною, Тетяна стояла, боячись навіть дихати, щоб не сполохати їхню розмову. Вона вже зрозуміла, що Наталка сподобалась Ашоту, цьому засмаглому мускулистому красеню. От  яка ж несправедливість! Адже  саме він сподобався Тетяні, і зараз вона дуже заздрила подрузі, що та її тут «випередила». Та водночас вона розуміла, що тільки від Наталки залежить, чи зустрінуться вони знову з молодиками, а, відповідно, як надалі проведуть свій відпочинок. Тетяні кортіло з ними поспілкуватись, щоб вони краще її пізнали, і тоді, хто знає?, можливо їм більше сподобається вона, Тетяна, а не цей сухар, її подруга Наташка.
            Та Наталя настояла на тому, щоб хлопці їх не проводжали. От, так завжди! Як вона може все так зіпсувати? Здавалося б, який привід для знайомства! Ніби сама доля все розрахувала, підстроїла: зсудомила Наташці ногу, послала їй рятівників! Тебе спасли – так бери та користуйся! А вона знову викаблучується! Так, горбатого, як то кажуть, могила виправить, і Наталка – це Наталка! Та все ж одна зачіпка  Тетяні лишилася! Ашот запросив Наталку на дискотеку! І Тетяна тепер все зробить для того, щоб вони туди потрапили!..
- «До побачення!», - перекривила Тетяна подругу, коли вони відійшли від молодиків. - От чого було б не погодитись на їхнє проводжання? Що, знову твої принципи? Вони, між іншим, тобі сьогодні життя спасли! - продовжувала «зудіти» Тетяна.
- Таню, ну що ти від мене хочеш? – втомлено глянула Наталка на подругу, - За те, що вони спасли мені життя, я їм, звичайно, дуже вдячна, та не повинна я із вдячності переступати через себе та свої переконання! Це по-перше. А по-друге, я їх зовсім не знаю! Навіть після мого спасіння. Як ти не розумієш? Та й не хочу бути комусь тягарем!
- Зараз  для мене тягар – це ти! А вони хотіли провести нас, повір, не в тягар собі!
- Я не хочу, щоб біля мене увивалися незнайомці!
- Гаразд, потім поговоримо. Пішли до магазину. Не бути ж нам голодними тільки тому, що ми ледь не втопилися! Якщо ми живі, то і їсти нам щось треба!
         І Тетяна прискорила ходу, своїм виглядом даючи подрузі зрозуміти, що не жартома сердиться на неї. Наталка стала наздоганяти подругу та зупинила її, узявши за лікоть.
- Танечко, почекай, у мене до тебе є прохання!, - сказала вона, дивлячись дівчині у вічі, - Не кажи моїм батькам про те, що сьогодні сталося! Адже закінчилось все добре, ну і гаразд! Не треба їм хвилюватися через те, що могло б бути. Та й нікому взагалі не розказуй, добре? Якщо  хоч одна людина дізнається, то буде знати й все село! Ти ж знаєш, що люди люблять побазікати. А в селі чутки розходяться швидко. Тому – домовились?
- Та добре, подруго, не хвилюйся!, - повільно і з удаваною байдужість відповіла Тетяна. - Але у мене є одна умова!
- Яка ще умова? Тобі що, так кортить розбазікати, що язика за зубами ти можеш тримати тільки за умови?
- Ну, чи кортить розбазікати чи не кортить, - це моя справа. Якщо треба, то й буду тримати язика! А умова дійсно є, тільки з другої причини.
    Тут Тетяна витримала театральну паузу, потім продовжила:
- От ти кажеш, що мені важко тримати таємницю. А тобі важко було погодитись піти на дискотеку з Ашотом та його товаришем? Ти кажеш, що мені кортить побазікати! Ні, мені кортить повеселитися. А на сьогоднішній вечір у нас була така перспектива, а ти нею не скористалася! І те, що ти сьогодні ледь не загинула, тебе не виправдовує!  Провести нас – не дозволила! На дискотеку – відмовила! Ну, так, у тебе ж, звичайно, принципи! А я тут до чого? Я, між іншим, на курорт приїхала, відпочивати та веселитись. Чому я повинна сидіти, не виходячи ввечері з кімнати, ніби я монахиня чи стара баба? Відповідай! Що я мушу робити? Як ти зі мною - так і я з тобою!, - тут Тетяна демонстративно склала руки на грудях та закопилила губи. -  Все, умова моя така: я нічого нікому не скажу у тому випадку, якщо ми сьогодні підемо на дискотеку! І слухати твої докази не хочу! Або – так, або – ні! Все залежить від тебе! Вирішуй!
- Таню. Та як ти можеш порівнювати такі речі?
- І слухати не хочу, я вже сказала! Вирішуй! Просто з тобою інакше не можна! Ну, нехай в селі увесь час сиділа то за підручниками, то за романами! А на курорті! На курорті знов те саме? Все, я умову поставила, а ти - думай, що тобі важливіше!
- Ультиматум? – Наталка пильно подивилась у вічі подруги.
- Так! – відповіла Тетяна та продовжила свій шлях.
           Решту дороги вони пройшли мовчки, кожна впевнена у тому, що інша не права. Лише у магазині вони порадились, що їм купувати, це їх на хвилину об’єднало, та потім знову кожна заглибилась у свої думки…
           Зайшовши до кімнати, вони знову ж таки мовчки переодяглися та мовчки пообідали. Потім Наташа сіла почитати взяту із собою книгу про Скарлетт о'Хара, а Тетяна лягла на ліжко, дивлячись у стелю.
- Тобі не набридло мовчати? – спитала вона. - Чи ми в мовчанку будемо грати до самого від’їзду? А може, і вдома продовжимо цю гру?
- Таню, це не гра. – відклала Наталя свою книжку. - Я не граю, коли кажу, що не можу ось так піти на зустріч із першим стрічним! Чому ти не можеш цього зрозуміти?
- Слухай, а хто говорить, що це зустріч? – підскочила Тетяна з ліжка. - Я маю на увазі зустріч у тому, романтичному, розумінні. Ми ж могли піти на дискотеку і без усіляких запрошень, чи не так? Так хто може стверджувати, що ми туди прийшли виключно із-за того, що нас запросили? Ми прийшли просто потанцювати! А якщо там ми зустрінемо когось, ну то й що? Це нас до чогось зобов’язує? Ні! Нас що, хтось буде заставляти спілкуватися з тими двома типами? Ні! Якщо нам щось не сподобається, ми їм скажемо, що ми прийшли не заради них! Ми прийшли заради себе! Розумієш? Ми ж не прийшли до ресторану і не сіли за їхній стіл! Це ж дискотека! Усі вільні! І ми теж! Так чому ж ми повинні сидіти вдома і нудьгувати тільки із-за того, що хтось бовкнув, що він нас запросив?
- Так, тобі легко говорити, тому що він не тебе запрошував. Тому тобі легше буде від нього відкараскатись. А я? Що я йому скажу?
- Та те й скажи, що я тобі тільки-но говорила. Та й чому ти вважаєш, що ти сама будеш відкараскуватись? А я для чого? Що, хіба я не знайду потрібних слів? Чи в мене язика нема? Подруго, не хвилюйся, прорвемось! – рішуче закінчила Тетяна і в очікуванні дивилась на подругу.
  Наталка їй нічого не відповіла…
- Ну то що? – спитала Тетяна після хвилинного мовчання.
- Ну, гаразд, ти знову мене вмовила. Підемо. Але якщо - щось, то ти ж - зі мною?
- Ну, звичайно! Де наша не пропадала?
    І Таня, задоволена собою та своїм вмінням переконувати подругу, таємниче посміхаючись, знову відкинулась на ліжко.