Сповидiння

- Може тобі папір? Чи так зручно?
Це просте запитання викинуло мене на берег. Як якусь черепашку,
яка знову повзе на зустріч хвилі. І це не  впертість, це жага до життя.
-Ні, дякую. Наші почуття створені, щоб їх писати на магазинних чеках.
Бо що ж роблять з чеками, приходячи з магазину?

Її, напевно, задовольнила така відповідь. Я озирнулась.
Сиджу у якомусь безглуздо-вульгарному, пародійно-амстердамному клубі, з чимось пекучо-гострим всередині.
Тепер ще й ця дівчина поруч.

Хоча, мені все одно. Я відчувала натхнення. І це не від пануючої тут атмосфери. Просто, помітила, що Муза у мене «незручна», так би мовити. Вона застигає мене саме у такі моменти. А там вже й не важливо, що під рукою.

   Щодо атмосфери. Атмосфера була кепською. Чи то від глобального потепління, чи тому, що тут кожен під мікрофонами випинається. Тут кожного почуття афішуються. Тут кожен лягає під публіку. Від когось чекає простого заліку. Вони хвилюються, гублять нотатки, щось знервовано переписують, кидають боязливий погляд у зал.
А там те ж саме. Там презирливо оглядають учасників, п’ють щось, коментують кожний крок, лаються, палять, і, незважаючи на всіх, продовжують свої розмови.
   Тут усі такі ж  нетверезі й закохані. Тут усі для всіх гості непрохані.
 Вони називають усе це дійство «літвечором». А я відмовлююся це якось коментувати.

  Іноді мені здається, що половина публіки, проходила повз, чи ,за звичкою, прийшла до бару. Я люблю інші місця. Де тепло й «розуміюче» І іноді мені здається,що я  ревную до них,так само як до людей.
  Хоча, по суті, я їх не звинувачую. Вони усі діти. Знескурвлені літературні діти. Бо хто є ця жінка? Хто є ця, трохи дивна й боса, що пахне сирою землею і яблуками? Хто є ця жінка з одвічно застудженим горлом й заклеєним ротом? Вона ходить по колу епох, по руках критиків, в пошуках прихистку й захисту. Жінка, якій іноді соромно, за цих одвічно п’яних та сутулих володарів слова, що намагаються крикнути в мікрофон все, що давно у них там, під коркою. Жінка яку звикли називати на літеру «Л». І це не Любов.
 
  А світло змінюється з червоного на блакитний, ховаючи хлопця навпроти і його ненаситний погляд. Він серветку у руках скручує. А я відчуваю увесь її біль.
  На стінах висять жінки у яких всередині порожньо. Ще трохи, й я теж полізу на стіни. Зі своєю «порожнечістю» й надутими мріями.
   Щодо порожнечості.  Я не пам’ятаю, як усе починалося. Але, добре відчуваю, те що зосталося. Зосталося у мені.
Таке дивне відчуття неспокою. Відчуваю себе річною притокою, яка ще трохи, і перестане ютити риб.

  Там же, на стінах, сонячний зайчик ховається від лунного вовка. Йому навіть не страшно. Він сприймає все це за гру. "Зайче, будь ласка, проведи мене в Задзеркалля!" Хоч впевнена, що це Задзеркалля було в Алісі. Не навпаки.

  -А на пустирі, ти не виростиш квітку, дівчинко. Ти не шукай жар-птицю між воронів. Ти ще така слабка, крихітко. Ти ще не зрозуміла причину моєї сповіді? Бачиш, тут така справа, ти все чекаєш на щось, на когось, і бісишся, що воно все отак спізнилося. Краще вірити, що воно тобі все наснилося. Як Алісі. У якої всередині Задзеркалля. Ти ж пам’ятаєш.

  А ми говоримо. Тихо, нікому не заважаючи, та й заважати вже  нікому. Ведучий підсів до якогось поета, і вони всі сперечаються з приводу  його нового вірша. Не розуміючи, що це теж саме, що пояснити людям чому ти такий і чому саме такі слова виринають з глибин твоєї душі. Хоча, може це й можливо?

- Ти питаєш що я тут роблю? Перетворююся у псевдо-письменника, у псевдо-коханку зі своїм псевдо-коханням до псевдо-нього. Отруюю собою повітря і  вагітні цим же повітрям твої легені.  Розумієш, сестро, він  казав, що ріки у снах крутіші. Бо в них є чиста вода. І, напевно, частинки його такої рідної шкіри. Він обіцяв, але ці сни все ж таки в нас забрали. Ти уявляєш?
 - Чому все це згадую? Розумієш, є таки люди, про яких може й не йдеться у книзі життя, але які змінюють колір фарби пишучої у ній. І я просто хочу зрозуміти, яку роль грає ця фарба? Чи ця фарба для паркану  Тома Сойера? Чи вона замінює кров у  венах?
  Чи я вдячна йому? Так. Я й тобі вдячна, і бармену, і цьому хлопцю на сцені. Він щось там про соціум. Щось про важливість гармонійного співіснування. Та яке там?
   Якщо задуматися, то справді це співіснування важливе. Кожна людина, навіть, якщо вона проходила повз, залишає відбиток на карті твоєї долі. Зрозумій, ця купка людей, що були так близько до тебе у певний час, зумовила твої зміни тепер.  Це як відомий ефект «колишньої гусені»
  - Так от, подруго, те що ми зараз тут, це є наслідок. Так що, озираючись, можна багато про себе дізнатися. Чи не так? Хтось, з минулого обов’язково вплинув на це твоє сьогодення.
 
Я кинула погляд на того вже не такого спокійного поета, та ведучого, запитання якого залишилось тим самим. Я не буду йому підказувати, нехай шукає істину сам.
Слова лилися з мене потоком гірських річок. Вони сипалися жуйками з автомату, і розірваними намистинами падали додолу. Іноді завмирали. Виходить, що й мовець, може іноді надто довго мовчати.
І  я була вдячна цій дівчинці. Дівчинці, з синіми віями, та трохи гострим підборіддям як на неї. І  хоч я не знала навіть її ім’я, в цю мить вона була ближче за всіх.
Цікаво, якою я буду потім? Після зустрічі з нею?

   -Чому з ним не вишло? Ну визнай, ми не бійці, друже. Ми погано трималися. Нас зламали оці суспільно-гострі проблеми. Усі ці «радянські» задрочки. Тому, треба звикнути, що він, як тепер модно казати, «вільний митець» Митець миттєвостей. І що це входило в його плани. Що для нього це гарна нагода. Що для нього життя, то для мене є смерть.
Адже, визнай, що надто мало тримати у руках небо.Визнай, що надто страшно засинати у поїзді. Якщо це - поїзд мрій. І їде він в нікуди.
Про що я мрію? Мрію написати книгу і подарувати йому запальничку. Він надто часто палить, аби мав їх вдосталь. Так і  з коханням - він надто часто… А чи міг залишитися він тим самим, після  стількох карколомних зустрічей у його житті? 
А тепер, нам час, люба. Вони скінчили. Обрали своїх переможців. Ідолів на наступний тиждень. Вони обіймаються, кланяються, вітаються. Кажуть, що визнають його талант. І нехай це просто солодка омана, але така приємна. Чесно тобі кажу. 
  Я не запрошую тебе прогулятися. Не хочу брати твій телефон. Нехай розійдемося, як розходилися тисячі до. І чесно кажучи, ти не так вже й симпатична мені. Може тільки тому, що тепер ти знаєш про мене все…