Так судилося ч. 7 украинский язык

                7.

         …Нарешті Наталка прокинулась. Важкі повіки не хотіли її слухатись, та все ж вона змогла відкрити очі. Усе майоріло. Різнокольорове коло, яке побачила дівчина перед собою, нагадувало їй  яскравий калейдоскоп, який викладав якісь примхливі візерунки. Усе настільки швидко кружлялось та пливло, що Наталку почало нудити. Та, на щастя, цей танок кольорів сповільнив свій хід і строкате коло набуло обрисів кімнати. Дівчина змогла побачити стелю та вікно із яскравими шторами: великі червоні квіти були розкидані по зеленому полотну, мов на свіжій траві. Ці штори були їй незнайомі! Де вона? Ліжко, на якому вона лежить, накрите зеленуватим покривалом у тон шторам, воно було зім’яте та збите, і з-під нього виднілася чиста постіль. Ліжко здалося Наталці  м’яким та зручним, та чому вона лежить саме тут, у незнайомій їй кімнаті, і головне – як вона сюди потрапила?
             Дівчина спробувала відтворити події, та не змогла знайти відправної точки, від якої можна було б відштовхнутись. Поки що питань у неї було більше, ніж відповідей, а від напруження знову підкотилася хвиля нудоти. Ні, зараз вона не здатна щось згадати… Їй бракує сил! Наталці  прийшло на пам’ять, як Скарлетт о’Хара - героїня її улюбленої на цей час книжки – говорила собі: «Я поміркую про це завтра!». Що ж, можливо, це цілком слушна думка! Так, вона пізніше ще раз спробує усе пригадати, та зараз… зараз вона чомусь така знесилена… Її мозок відмовляється від співробітництва з нею. А цей біль - чи може так боліти голова? Це ж якась дзвіниця у Великдень – пульсуючі скроні з кожним ударом приносять усе більші страждання!
              Дівчина хотіла озирнутися, щоб роздивитися все навкруги, та коли вона ледь ворухнулась, голова їй здалася такою важкою, що просто скотилася з подушки, немов якийсь м’яч, що лежав та чекав, коли ж до нього хтось доторкнеться. Це неможливо! Наталка хотіла лягти зручніше та повернутися до свого попереднього положення, але - марно. Голова, мов двопудова гиря, була непід’ємною! Це розлютило Наташу: у неї нема сил думати, нема ніяких сил рухатись, вона не здатна навіть поворушити рукою, тому що її власне тіло її не слухається! Чому вона така слабка? – з цими думками дівчина знову ніби полетіла, кружляючись,  у якусь прірву, можливо, знову втративши свідомість, а може, просто забулася у тривожному сні.
          …Коли дівчина прийшла до тями вдруге, в кімнаті було темно. То була ніч, чи вечір? А, можливо, скоро ранкова зоря? Та Наталка просто лежала, не маючи бажання ворушитись. Іноді їй здавалося, що її душа існує окремо від тіла, і що це її фантом лежить нерухомо в чужій оселі. Вона не контролювала хід своїх думок, скоріше їй здавалося, що у неї в голові темна безодня, тому і думок там нема ніяких… Лише іноді промайне якась невеличка думка, настільки невеличка та стрімка, що дівчина навіть не встигне її вхопити, як вона вже зникла у тій бездонній темряві …
         Та ось раптом щось промайнуло у пам’яті дівчини, залишивши десь усередині якесь страхітливе відчуття, якийсь неконтрольований жах. Щось таке, що змусило її зщулитися у клубок. Це «щось», причину чого вона ще не могла пояснити, але вже знала, це – щось страшне, можливо навіть, це - кінець її життя і не тільки в переносному розумінні. Вона не знала - звідки такі відчуття, і не могла з ними впоратись, але щось невидиме точило її зсередини, зжираючи її нутрощі, виїдаючи серце, вивертаючи її душу… Це «щось» їй бачилося велетенським  хробаком, який звивається та впивається у неї, насолоджуючись її жахом, її болем…
           Намагаючись зрозуміти причину таких відчуттів, Наталка не помітила, як на сході зажевріло небо; що сонечко, ще ховаючись десь за горою, вже випустило гінців сповістити світ про свій прихід. Вона не чула, як радіють цьому приходу пташки, виспівуючи на гілках дерев гімн усьому живому. Дівчина лежала нерухомо, намагаючись віднайти у своїй пам’яті ту нитку, що розплутає весь клубок її спогадів.
          Та, нарешті, перші промені зазирнули й у вікно кімнати, де знаходилась Наталка. Дівчина  знову мала нагоду роздивитися своє тимчасове помешкання: чистенька невеличка кімната: ліжко, на якому вона зараз знаходилась, три стільці, стіл… Ця кімната… Тільки тепер, при світлі ранкового сонця, до Наталки  почали приходити перші спогади про те, що тут трапилось. Їй стало зрозуміло, що ховалося під личиною мерзенного хробака! О! Тепер вона відчула повний жах! Навіщо?!! Навіщо до неї повернулася пам'ять? Ні, краще б було нічого не пам’ятати, нічого не відчувати, навіть – не існувати! Дівчина не пам’ятала усіх  подробиць, та цих невеликих уривків пам’яті їй вистачило, щоб усе зрозуміти… Вона  не знала, як це трапилось, і як потрапила сюди – не пам’ятала. Але вона згадала двох чоловіків, що пестили її! Вона згадала їхні міцні руки, їхні гарячі губи! Як таке могло трапитись, що вони скористалися нею? Чому вона не видряпала їм очі? Чому дозволила пестити себе? Ні, то була не вона! Не вона!!! А якщо не вона, тоді як вона може пояснити те, що згадала. Як пояснити те, що відчуває? А відчуває вона на собі їхні обійми, їхні мерзенні поцілунки, вона чує слова, що шепочуть їй на вухо!  І їй гидко від цього! Кожен куточок цієї кімнати нагадує їй про те, що сталося! А з кожною хвилиною спогадів стає дедалі більше. Це  ніби ріка, що прорвала греблю та стрімко і гучно понеслася, змітаючи на своєму шляху усе живе. І ця ріка – це її спогади, її пам'ять, а усе живе – це її душа, її загублене життя!..
           Який нестерпний біль! Хіба може зрівнятися головний біль, що мучив її напередодні, із болем, який вона відчуває тепер! Хто-небудь, заберіть у неї пам'ять та розум, щоб вона не пам’ятала, не відчувала, щоб спогади не катували її! Плани на майбутнє… іронія долі! Це все вже не має сенсу! Це все – вже в минулому! Навіщо майбутнє для тіла, душа якого мертва? Забутися, відключитися, загубитися у просторі та часі! Саме зараз було б найдоцільнішим втратити свідомість, щоб хоч трохи забутися! Але – ні! Такого подарунку вона, на жаль, не отримає! Їй доведеться залишитись із цим сам-на-сам та все осмислити. Та чи зможе вона нарешті прийняти те, що відбулося тут, як частину свого життя?               
      … Наталка не знала, скільки часу провела у кімнаті свого сорому – відчуття часу якось покинуло її. Спустошена, дівчина підвелася з ліжка та озирнулася навкруги. Так, тепер це для неї вже знайома кімната і, хоч пам'ять ще не в повній мірі повернулася до неї, та цю кімнату вона вже згадала! Наташа помітила дзеркало на дверцятах шафи. Сама не знаючи - навіщо, але вона піднялася та підійшла до старого відзеркалюючого скляного шматка. Що вона сподівалася там побачити? Чи хотіла б вона зараз, мов Аліса із казки, потрапити у задзеркалля, у той світ, де все несправжнє, де посмішка чеширського кота надовго лишається у пам’яті та повітрі?
         Наталка здригнулася: ніби з потойбіччя, на неї уважно дивилися чиїсь очі. Та це ж її очі! Її великі сині очі, але зараз вони були якимись темними, запалими та немов божевільними. Дівчина роздивлялася себе у дзеркалі, немов бачила вперше… хоча вона дійсно вперше бачила себе такою! Пустота, що утворилась усередині Наталі, здається, виїла усе, лишила тільки оболонку, але для чого? Навіщо їй оболонка дівчини, тепер вже чужої для неї? Оболонці не потрібні бажання, стремління, почуття та думки. Не потрібно тепер нічого, окрім тиші та спокою! Вічного спокою, де немає болю, жалю, самокатування… нема громадської думки, співчуття… Тільки тиша та спокій! Тиша та спокій… Згадалася розмова з Миколою про Барбі…
          На стільці дівчина помітила свій одяг. Наталка ще раз подивилася у дзеркало і лиш тепер помітила, що вона роздягнена догола. Засоромившись свого відображення, немов дзеркало було живим і розуміло її голизну, дівчина швидко почала одягатися. Та ця швидкість їй не дуже вдавалася: одежа перекручувалась і вислизала із її слабких рук і від цієї немочі Наташа розплакалася. Витираючи сльози, вона нарешті, змогла вправитися з неслухняним одягом та натягнути його на себе. Дівчина повернулася до ліжка та обезсилено впала на нього.