Так судилося ч. 8 украинский язык

                8.

          Нерішучий стукіт у двері вивів Наталку чи то із оціпеніння, в якому вона перебувала доволі довго, чи то зі сну. Дівчина підвелася та з тривогою подивилася у бік входу. Двері ледь відкрилися і всередину заглянуло стареньке зморшкувате обличчя.
- Вибач, дівчино, що турбую, – почула Наталка тихий голос, - але ти нічого не їла вже дві доби. Може, вийдеш та щось поїси?
- Отже, я тут дві доби? Як я сюди потрапила?
- Дозволиш увійти?
      Наташа кивнула на знак згоди. Господарка будиночку, як здогадалася дівчина, зайшла в кімнату, тихенько прикривши за собою двері.
– А ти що ж, не пам’ятаєш?
- Ні,  бабусю, я цього не пам’ятаю. – відповіла Наталя, все ще перебуваючи у стані якоїсь байдужості до всього навколишнього, але вказала бабусі на стілець, що стояв поряд.
- Присядьте, будь ласка.
- Ви приїхали з Ашотом та Тимуром на якійсь машині позавчора вдень, ближче до вечора. Ти, правда, розмовляла якось незв’язно. Хлопці сказали, що тобі зле, завели тебе до кімнати…
      Розмовляла старенька тихо, не відриваючи погляд від підлоги. Дівчині здалося, що бабця знає, що відбулося тут того дня і тієї ночі, і їй ніяково про це говорити.
- Що було далі?
- А що було? Вчора вранці хлопці поїхали, сказали, щоб я деякий час тебе не турбувала. Я й не турбувала, та вже ж скільки часу пройшло, а ти все тут, не виходиш із кімнати навіть до туалету. Так можна й захворіти! Давай, підводься, та ходи щось поїж. Що б тобі хотілося?
- Вмерти…
- Доню, та що ж ти таке говориш?! – злякалася старенька та й перехрестилась. - Хіба ж можна? Ти про таке навіть і не заїкайся! То гріх! От, лихо! Треба ж, таке придумала! Ти поглянь, який чудовий день! – вказала рукою на вікно, - Сьогодні тихо, безвітряно, сонечко виблискує, море лагідне! Сходила б ти, дитино, та розвіялась, у блакитній воді скупалася б, на сонечку позагоряла б, воно все ж краще! – потім, подумавши, додала: - Хоча – ні! Давай посидь сьогодні вдома, позагоряти й у дворі можна. А то з такими думками – на море – не дай Господь чого! Розкажеш мені про себе, а то бачиш, я тут живу сама, квартирантів пускаю, та вони все собі на пляжі, а мені й поговорити нема з ким. А зараз – ходи, попоїж! А то вже пора й обідати, а ти ще навіть не снідала. Давай, пішли!
      І бабуся легенько взялася за руку Наталки. Це ніби привело дівчину в розум, вона стрепенулась, немов прокинувшись від забуття. Ще раз обдивилась кімнату: скрізь чисто, прибрано, хоч і не заможно. Світло сюди потрапляло, проходячи крізь два віконечка, від чого кімната наповнювалась сонячними блисками. Червоні квіти, що розквітли на шторах, радіючи літньому сонечку  (так, вона їх пам’ятає: ці квіти - перше, що вона побачила, прийшовши до тями). Цікаво, взимку вони так само радіють променям сонця, що зазирає у вікна? У кутку шафа. Вона, напевне, пуста, адже її речі лишилися на іншій квартирі, адреси якої вона зараз не пам’ятала. Наталка оглянула свій одяг, зазирнула у кишені, знайшла в одній із них невеличкий клаптик чистого зім’ятого паперу та почала розгублено його роздивлятися.
- Дитино, що з тобою? Чого ти?
- Бабуню, а в мене зовсім нема грошей. Я не пам’ятаю, як сюди потрапила. Я не пам’ятаю, де лишилися мої речі, я не знаю, як знайти будинок, у якому ми жили з подругою… Як же мені бути?
       Дівчина збентежено дивилася навкруги себе, ніби там шукала відповіді на свої запитання. Зараз вона ще більше, ніж коли-небудь, пожалкувала, що погодилась на пропозицію Тетяни! Адже  відколи вона приїхала у це містечко, з нею трапляються одні неприємності! Чи це у її житті почалася чорна смуга? Та навіщо ж так одразу, ну хоч би трохи сіренького спочатку, щоб хоч трішки можна було підготуватись, щоб було не так боляче…
- Слухай мене, що я тобі скажу. Не репетуй, заспокойся. – бабуся взяла Наталку за руку та повела надвір. Дівчина йшла, немов слухняне ягня, що ведуть на мотузці, а старенька продовжувала говорити. -  Хлопці залишили мені достатньо грошей, щоб ти в мене пожила ще трохи. Отже, на тиждень вистачить і за житло, і за харчування. За цей час, я сподіваюся, ти знайдеш місце, де залишилися твої речі. А зараз, – напівжартома, напівсерйозно гримнула на дівчину - їсти! Бо я можу бути суворою, якщо не будеш мене слухатись! А ну, швиденько до туалету (рукою показала напрям), потім мити руки, та сідати за стіл! Ось рукомийник.
- Дякую Вам, бабусечко.
      Наталка тільки зараз відчула, як вона зголодніла. Сходивши в туалет, дівчина швиденько помила руки, жваво всілася на місце, на яке вказала їй старенька, та нетерпляче почала намащувати хліб маслом. Стіл, де снідала Наташа, знаходився у дворі поміж двома невеликими хатиночками. Власне кажучи, одна була жила хатинка, а інша – літня кухня. Скрізь було зелено: над столом, немов парасолькою, розвісила свої гілки акація, що давала тінь та затишок. Поряд росли різні кущі, серед яких Наталя впізнала бузок та жасмин. Який чудовий тут повинен бути аромат у квітні - травні, коли усе розквітає та розповсюджує свої пахощі!
         Раптом до дівчини підійшла собака і почала махати хвостом. Довга шерсть на тварині виблискувала й переливалася на сонці.
- Не бійся, - сказала старенька, - вона не вкусить.
- Ні, я не боюся, - відповіла дівчина, - я ж бачу, що вона настроєна миролюбно, хвостиком махає. Схожа на мою собаку Діну.
- В тебе є собака?
- Так, є. Вона, щоправда, живе не в хаті, а на подвір’ї, та для мене вона – щиріший друг, моя Діна. А вашу як кличуть?
- А мою кличуть просто – Жучка. Жучка, - звернулась бабця до собаки, - ану, йди звідси, не заважай їсти. На ось тобі – кинула шмат ковбаси, який собака піймала на льоту. Дівчина посміхнулась та повернулась до сніданку.
        Наталка з апетитом проковтнула все, що запропонувала їй бабця, і тепер сиділа задоволена і, головне – заспокоєна. Вона була ситою та знову вдихала на повні груди пахощі кримських трав. Зараз їй навіть здалося, що життя вже не таке й погане, а те, що трапляються прикрощі та неприємності, то що ж, на те воно й – життя. Звичайно, вона вважала несправедливістю те, що з нею трапилось. Та біль її трішки відступив. Оскільки Наталка була натурою філософською, вона сказала собі: «Ще й не таке трапляється з людьми, та вони вистоюють! І я все винесу, я не зламаюся! Хоч того, що зі мною трапилось, я б не побажала навіть ворогу!».
       Дівчина не помітила, коли бабуся почала прибирати зі столу, та дзенькання посуду перервало хід її думок.
- Ой, бабуню, дякую за чудовий сніданок! Все було дуже смачно! Давайте, я Вам допоможу!
- Іще чого! Відпочивай, я сама!
- Ні, що Ви! Я допоможу!
- Не дивно, що ти усе з’їла з таким апетитом! Після двох днів голодування тобі все, що завгодно, буде здаватися пташиним молоком! – відповіла старенька, віддаючи Наталці миску з брудним посудом. Відмовлятися від допомоги вдруге вона не стала. - Зараз принесу гарячої води.
- Не хвилюйтесь, я сама принесу, Ви тільки скажіть, де її взяти?
- Он там, - махнула рукою у бік кухні. - Там побачиш - на плиті.
       Наталка зайшла в оселю. Тут було напівтемно і прохолодно. Розгледівшись, вона зрозуміла – чому: вікна були зачинені ставнями, тому сонце сюди не потрапляло. Коли очі її звикли до темряви, дівчина побачила зліва від себе невеличкого столика (напевне, він використовувався для приготуванні їжі), біля столика - плиту на три конфорки, поряд – газовий балон. На плиті стояв кухоль, з якого йшла пара. Напевне, бабця нагріла води, поки Наталя снідала. Дівчина взяла кухоль та вийшла надвір.
- А як Вас звуть? – спитала вона, наливаючи воду у миску з посудом. – а чим мити?
- Мене можеш звати баба Леся. – відповіла старенька та подала дівчині віхоть для миття посуду.
- А тебе як кличуть?
- Мене – Наталкою, - сказала дівчина, старанно натираючи тарілку.
- Звідки ти?
- Я з Черкащини. А Ви тут давно живете?
- Після війни вийшла заміж та й переїхала сюди до чоловіка. Потім чоловік помер, діти навчалися у Сімферополі, та там і лишилися працювати. А ти навчаєшся десь чи вже працюєш?
- Цього року закінчила школу та склала іспити до інституту. Так що я, можна сказати, студентка першого курсу черкаського педагогічного. Факультет – українська філологія. А куди подіти брудну воду? -  З розмовами нехитрий посуд було перемито.
- Та он туди вилий, під кущ. Свиней у мене нема, щоб помиї збирати,  а земелька хай підживиться.
       Наталка налила чистої води та швиденько ополоснула посуд. Злила з нього воду та вправно поставила на стелаж для просихання. Баба Леся дивилася на дівчину з теплотою, було видно, що дівчина прийшлася їй до душі. 
- В тебе все так вдало виходить! Вдома батькам допомагаєш?
- Так, звичайно. Не без цього. А ви зараз з ким живете? Так, вибачте, я згадала - ви казали, що живете сама…
- Дивно, що ти щось запам’ятала з моєї розповіді. Мені здалося, що ти майже не слухала мене….
- Дійсно, бабусечко, я трохи не в собі, – Наталка присіла на стільчик, що стояв біля столу, - але мені з вами спокійніше, хоч іще всього годину тому я ні з ким не хотіла спілкуватись. Вибачте мені…
- Не переймайся! Наталочко, там хлопці залишили тобі валізу. Просили тобі про це сказати.
- Валізу? Мою? – здивувалася дівчина. - Вони перевезли сюди мої речі? – зацікавилася вона. - Де вони?
- Сказали, що у шафі.
- Добре, дякую… - знову поникнувши, тихо відповіла Наталка. Вона сиділа, закривши очі та дихала так, ніби зараз почне плакати навзрид. Після згадки про чоловіків, що так з нею вчинили, дівчина знову стала похмурою і ніби  замкнулась у собі. Нарешті вона промовила:
- Бабуня, у мене до вас прохання… - Наташа ще трохи посиділа мовчки та нарешті промовила:- будь ласка, не нагадуйте мені про Ашота та Тимура. Ніколи! Благаю…
- Добре, якщо ти так хочеш… Піди, перевір валізу.
      Наталці не хотілося повертатися до кімнати, яка нагадувала їй про недавні події. Та їй знову не хотілося ні з ким спілкуватися, навіть з бабою Лесею, у присутності якої дівчина трохи відволіклася від сумних думок. Але у цю хвилину Наталці була потрібна відсутність сторонніх очей. Зараз їй потрібне усамітнення, тому що спогади, немов безжалісна хвиля, накотилися та й накрили її з головою, бо вона знов задихається від нестачі повітря, від обурення і від сорому…
       Дівчина відкрила очі, мовчки піднялася зі стільця та пішла в хату, не дивлячись у бік старенької. Бабі Лесі здалося, що бідолашна ледь тримається на ногах, її навіть трохи хитнуло вбік, та Наталка встигла ухопитися рукою за стіл. Старенька вирішила, що дівчині необхідно побути на самоті,  тому вона лише поглядом провела її до дверей.