Так судилося ч. 9 украинский язык

                9.

       Вже з півгодини Наталка сиділа над відкритою валізою та дивилася в одну точку, яка знаходилася десь там, усередині речей. Про що вона думала увесь цей час? Та ні про що! Ні, неможливо сказати, що жодна думка за цей час не зазирнула до неї, але це були навіть не думки, а так, якісь уривки, знайомі й незнайомі образи; які так і не змогли сформуватися і набрати жодної чіткої форми.
        …Коли Наташа відкрила шафу, сподіваючись побачити там свої речі, насправді вона побачила гарну нову валізу. Дівчина  оглянула всі куточки шафи, та інших речей там не було. Тоді вона вирішила, що це чоловіки, не знайшовши її валізки, десь взяли цей чемодан, щоб у ньому перевезти її речі. Дівчина дістала його із шафи та, поклавши на ліжко, відкрила.
           Всередині був гарний фірмовий одяг… навіть подібного Наталці не доводилося носити… Вона здивовано дивилась на вміст валізи, та намагалася зрозуміти: яке відношення усі ці речі мають до неї… Та от вона помітила прозорий пакет, у якому були акуратно складені папірці зеленуватого кольору.
         Наталка закрила валізу та хотіла віддати її бабусі, але зрозуміла, що старенька до грошей з речами не має ніякого відношення. Невже людина, маючи такі кошти, буде їх зберігати у кімнаті, яку здає квартирантам? І тут вона пригадала відчинений «дипломат» з такими ж грішми, який Ашот пропонував їй за послуги, у пам’яті пролунали його слова: «Ми тобі заплатимо!». Так ось що це за гроші? Це платня за її безчестя! Що ж, свою обіцянку вони виконали, як і ту, що вони «завжди отримують бажане»… А ці речі? Негідники вирішили, що вона занадто простенько вдягнена? Вирішили зробити їй «царський» подарунок?! І вони вважали, що вона розімліє від щастя?!!
           Дівчина знову розкрила чемодан, «пройшлася» поглядом по новеньким речам, зупинила його на прозорому пакеті… Дихання  Наталки стало важким та частим, ніби вона довго та швидко підіймалася сходами, її почало нервово трусити. Не усвідомлюючи своїх дій, вона дістала цей пакет та виклала його вміст на ліжко… Дівчина не відчувала, як «палає» її обличчя, також вона не могла бачити, якою люттю відсвічують її очі. Що їй зробити з цими речами та грішми? Це нагадування про її сором. Її якимось чином привезли сюди, її пестили у кожному куточку цієї кімнати і, нарешті, їй залишили гроші, неначе якійсь повії! Ці гроші, здавалося, хлистали її по щокам, вони знущалися та насміхалися з неї! Наталя подивилася на гроші крізь призму своїх сліз та з криком ненависті одним рухом змела  цей «бруд» додолу, закрила обличчя руками та довго і невтішно плакала. Тіло її здригалося у риданнях, і в цей час із сльозами ніби виходила й частинка її горя…
             Нарешті, коли ця солона волога скінчилася, дівчина озирнулася навкруги. От, якби із її сльозами відійшли і спогади про те, що тут відбулося … Та ні, все на своїх місцях, а вона сидить там, де й сиділа, лише на підлозі розкидані зеленуваті купюри. Та раптом серед цих банкнот дівчина побачила папірець, якого вона одразу не помітила. Наталка з недовірою та острахом дивилася на нього, ніби цей аркуш міг перетворитися на одного із ненависних їй чоловіків! Нарешті вона піднялася та повільно узяла цей клаптик паперу. Літери розпливалися у неї перед очима, та вона все ж змогла прочитати слова, що були написані для неї.
        «Наталочко, вибач, що нам довелося так вчинити з тобою. Твоя врода звела нас з розуму і єдиний вихід позбутися цієї мари – це відчути твою близькість. Сподіваємося, що це подіє… Нам прийшлося вжити деяких заходів, аби досягти мети, та присягаємося, що твоєму здоров’ю це не зашкодить. Через деякий час все повернеться на свої місця, повір нам, а поки що ми заплатили бабі Лесі,  щоб ти пожила у неї деякий час. Ми виконуємо свою обіцянку – ці гроші твої. Ти дивовижна дівчина. Нам би хотілося хоч трохи залагодити свою провину, тому ми даруємо тобі одяг, що знаходиться у валізі. У ньому ти будеш ще більш привабливою та неповторною. Ми бажаємо тобі щастя!»
               Наталка читала рядки, написані чоловіками, що розчавили її гідність та  зруйнували її життя. Вони бажають їй щастя… Це так вони насміхаються з неї?.. Порожнеча знов заволоділа дівчиною... Після виливу океану сліз, в її душі  майже не лишилося ніяких емоцій...  Вона  перевела погляд на валізу з одягом та вже з півгодини спустошена сиділа біля неї… і зараз в своїй нерухомості вона здавалася майстерно виготовленою лялькою…
              Спливав час, та Наталка не слідкувала за ним. Її життя втратило сенс... Куди їй поспішати? Чого прагнути? До чого йти?..  Та панцир безчуттєвості  - річ ненадійна: нарешті Наталчин погляд ставав все більш свідомим. Перед нею красуються речі, які вона ненавидить! Ні, мабуть-таки не всі емоції вимили її сльози! Та все ж їй не хотілося плекати свою лють: їй нема на кого її вилити. Тому своє зло Наталя вирішила вимістити на речах, що їй лишилися. Дівчина підняла гроші, з презирством вкинула їх до речей, вхопила валізу та швидко вискочила надвір.               
- Бабцю, а де у вас можна взяти сірники? – спитала Наталка, побачивши стареньку, що сиділа біля столу.
- А навіщо тобі?
- Та так, хочу спалити деякий мотлох!
- Бачу, бачу, що за мотлох – у нових валізах. А ну, розказуй, що там у тебе?
Наталка присіла поряд з бабою Лесею та розгублено почала бурмотіти:
- Та ось, хочу позбутися речей, що нагадують мені про минуле. У мене попереду життя, і спогади мені ні до чого!..
Стара, зітхнувши, помовчала та, нарешті, вимовила:
- Слухай, дитино, що я тобі скажу. Я хоч і стара, та - не дурна. Я знаю, що відбулося… Знаю… Я також зрозуміла, що ти тут була не по своїй волі. Мені гірко і боляче за тебе – ти мені сподобалась. Але того, що трапилося, ти вже не зміниш і, скоріш за все, не забудеш. Та життя продовжується, повір мені! Це зараз твоя пам'ять занадто жорстока до тебе, та пройде час, і все - ні, не забудеться, але буде не настільки болючим! Кути – згладяться, кольори – потускніють. Зараз ти, напевне, вважаєш, що усі ці речі будуть нагадувати тобі про ті події. А ти подивися з іншого боку. Ти не втратиш пам’яті після того, як позбудешся усього цього! Просто ти залишишся біля розбитого корита: ні безтурботного минулого життя, ні речей, ні грошей. Кому це вигідно? Кому ти щось доведеш? Кому від цього буде гірше, чи кому буде краще? До речі, чи знаєш ти, що є дівчата, які дійсно опиняються у непростій ситуації? І  ніхто їм не пропонує грошовий чи речовий еквівалент їхньої честі. Ти зараз, напевне, здивуєшся моїм словам, але я таки хочу сказати тобі: за той час, що я поспілкувалася з Ашотом та Тимуром (пробач, що не виконала твоє прохання і згадала їх імена. Та оскільки у нас зайшла така розмова, то я вже скажу, а потім постараюсь не нагадувати тобі), так от, за час спілкування з хлопцями, у мене склалося враження, що вони - непогані. Я не знаю, яка муха їх вкусила, що вони так повелися з тобою, але ж таки знаю те, що, незважаючи ні на що, вони не ґвалтівники.  Вони відчувають свою провину, тому й залишили тобі усе це. А ти про них не згадуй, а краще подумай про те, що у тебе є шанс почати нове життя з новими можливостями. І не важливо, звідки у тебе ці кошти, адже вони в тебе вже є і ти можеш з ними жити краще, ніж без них. Тоді навіщо тобі їх позбавлятися? Подумай над цим, будь ласка! Подумай і не поспішай… Я залишу тебе. Тут, у затінку, так добре! Посидь, а я піду готувати обід. А ти подумай! Чула? Усе зваж і не роби дурниць!