Золото життя

Золото життя
…Наближався 80-річний ювілей учительки Софії Пилипівни Шебели. Все життя вона у сільській середній школі навчала рідному слову юних горян, а на старості літ перебралася жити в обласний центр.
Мешкала самотньо на другому поверсі багатоквартирного будинку. 
Не  маючи своїх дітей, чесно й віддано служила чужим, у прямому й переносному значенні по крапелиночці віддаючи їм  своє життя.
І хоч не була відзначена якимись високими державними відзнаками чи званнями – я все-таки вирішив до ювілею педагога від Бога написати про неї нарис, що потім повинен був увійти до книги про кращих земляків.
Хоч особисто вона мене у школі не вчила, але я знав її десятки літ: колись читала і підправляла мої перші літературні спроби – і шанував, як і всі, хто хоч раз стикався з нею на життєвих перехрестях.
Збираючи матеріал, кілька разів навідувався до її затишної однокімнатної квартирки. Це було по середах. Інші дні в Софії Пилипівни були зайняті: до неї за наукою приходили учні, які бажали поступати у вищі навчальні заклади. Бо не могла без дітей. «Я так їх люблю, що готова і вмерти серед них, – зізнавалася щиро, без найменшого притворства і фальші. – Діти – золото життя. Мого життя…»
А репетитором вона була такого високого класу, що в чергу до неї записувалися на роки вперед.
Не було випадку, щоб її учні не поступали. Їхні батьки щиро молилися, аби вона жила довго-довго і готувала їхніх чад.
 Ми удвох сиділи за великим круглим столом. Навчителька верталася у роки своєї молодості, зрілості, сповнені учительською роботою,  невгасимою любов’ю до українського слова і до дітей… Її розум був ясним.
Про вихованців розповідала, мов про своє особисте багатство.
– Учитель в учнях живе, –  наголошувала. – Я житиму у вас, як ви живете у мені…   
 По-особливому загоралися її очі при спомині про Артура Смереку. Вони мешкали неподалік від школи – нещасні півсирітки:  батько полишив їх, дев’ятьох діточок, з матір’ю-алкоголічкою. Софія Пилипівна тихцем помагала дітям усім, чим могла: одежиною,  карбованцем, шматком сала…
Але душею прикипіла до найстаршого, Артура. Хлопчик був старанний, совісний, на обласних предметних олімпіадах перші місця займав.
Школу із золотою медаллю закінчив.
Вчителька взяла його за руку і повела в університет, бо Артур хотів йти працювати на завод, аби молодшим помагати.
Коли закінчив філологічний факультет – Софія Пилипівна допомогла влаштуватися у гарну школу. І не десь за межами Закарпаття, а в рідному регіоні, щоб до родини ближче. Бо Шебелу шанували на рідному філфаці як колишню студентку-відмінницю і в обласному управлінні освіти – як прекрасного педагога.  З нею рахувалися.
Одружився Артур, звів дім.
Учителем-методистом став. Авторитетом серед колег.
Для Софії Пилипівни це була велика гордість.
Його дітям  допомогла вступити у вуз, а старшу донечку-розумницю Маринку навіть у аспірантуру протягнула.
Коли Артур загуляв і про це дізналася  учителька – примчала у школу, зустрілася з ним і насварила так, що той дав слово більше не зловживати…
– Я тебе своїми руками вб»ю, – сказала збентеженому. – Бо ти мені більше як рідний. Мені твоя доля не байдужа, зарубай собі це на носі…
 Володіла великим, просто вродженим талантом переконувати.
Щасливими були учні, які мали таку вчительку.
Хотілося, щоб її колишні вихованці про свою навчительку до нарису написали свої спогади. Спитав у Софії Пилипівни, до кого б звернутися.
Першим, звичайно, назвала Артура. Ну, й інших, які стали докторами наук, академіками, лікарями…
Дала їхні адреси, контактні телефони.
Я звернувся до них і кожен з них оперативно відгукнувся на прохання і написав, хто як міг, про свою далеку в літах і таку близьку  та дорогу вчительку…
Раптом замовчав тільки Артур. Ні, він не відмовився, а навпаки: стверджував, що вже пише. Поетично і щиро.
Але час йшов, ювілей уже стукав у двері, а обіцяного не було. Я щодня телефонував Артурові, якого знав по університету, але безуспішно…
Потім його телефон узагалі заліг на дно: не реагував на мої настійливі дзвінки.
Тим часом Софія Пилипівна зі сльозами і любов»ю згадки  учнів читала, мовби сторінки своєї долі гортала.
Артурових не було. Я не хотів зізнаватися сивій навчительці, що він уже навіть на мої телефонні дзвінки не відповідає…
Як міг, оберігав спокій самотньої жінки, яка чекала, так чекала спогадів саме свого здібного учня, в якого з особливою любов»ю і надією вкладала не лише знання, а й свою високу, чисту душу… Тому всіляко викручувався, стараючись перевести бесіду на щось інше. Не хотілося, аби до свого прекрасного ювілею людина прийшла з болючим серцем і зраненою душею…
Нарис вийшов у світ. Він був людяним і щирим, як і сама героїня.    
Але Артурових спогадів там не було…
Я думав, що ювілярка зірветься і засипле свого колишнього учня прокльонами, звинуваченнями й сльозами образи...
Бачив, як переживала старенька, хоч не показувала виду.
Даремно чекав я розносу. Софія Пилипівна була настільки витримана й так любила свого вчорашнього вихованця, що жодним словечком не образила його, навіть найменшим натяком на непорядність чи щось подібне…
«Оце – справжній учитель, який ні за яких обставин не зраджує і не охаює своїх учнів», – з приємністю подумалось мені тієї миті.
Вона і в цьому випадку лишалася Педагогом.
Великим Педагогом!
Її вихованці, не зважаючи ні на що, є для неї золотом життя.
Її життя… 
                х  х  х
Істинну правду наголошує Святе Письмо: не судіть – і не судимі будете.
Як буває часто, сталося несподіване:  коли готувалися спомини про Вчительку – в Артурову долю увірвалася біда: він упав з драбини, коли спускався з горища свого будинку. Покалічений-поламаний кілька місяців провів на лікарняному ліжку. Ні мені, а тим паче вчительці своїй про це зізнатися не міг, бо Софія Пилипівна одразу б примчала до своєї дитинки. А вдячному вихованцю так не хотілося псувати світле учительчине свято, засмучувати її…               
Спомини свої, зодягнуті в ніжно-поетичні шати, Артур Смерека вже потім разом з пишним букетом троянд особисто привіз своїй наставниці...
       2011 рік