Куди докотимося?

Куди докотимося?
…Це було у 90-і роки минулого тисячоліття і століття.
Уже незалежна й суспільно та економічно розбурхана Україна.
Ясний сонячний день.
Майор Служби безпеки України Михайло Тереш заїхав у Мукачево. На службу він доїжджав з Ужгорода. Якихось сорок кілометрів – хіба це відстань? І раптом його «дев’ятку» нахабно «підрізала» «Мазда».
Зупинився. Вийшов з машини.
З тієї теж вийшли. Двоє. Юнаки років з двадцять.
– Що за проблема, хлопці? – спитав холоднокровно.
– Смотрі, он єщо спрашіваєт, – єхидно йому у відповідь. – Бистро гоні деньгі. Тріста баксов. Ти царапнул нашего «коніка», – і кивнули на «Мазду».  На кузові справді була невеличка вм’ятина, але ж він не торкався її своєю «дев’яткою».
– Це за що, шановні? Ви ж мене підрізали, а не я вас.
– Ти плохо понял?
Двоє наближалися до нього. Чоловік аж отетерів від такого нахабства. Читав і чув про «беспредєл», але щоб з ним самим отаке на велелюдді, серед білої днини… Уявити у жахливому сні подібне не міг. 
У Тереша в машині був пістолет. Спершу хотів узяти його з бардачка. Але ж не буде він цих нахаб  тут, серед людей, стріляти.
Небавом з «Мазди» висунувся третій.
– Що за проблема, хлопци?
– Да вот мудак, слішком умнічаєт…
Той теж рушив до Михайла і спинився прямо перед ним, лоб у лоб.
Поруч пролітали автівки, проходили байдужі люди і нікому не було ніякого діла до чужої біди.
– Хлопці, що ви собі дозволяєте. Я – майор служби безпеки, – ледь стримуючись, нарешті зізнався, гадаючи, що це подіє на них. – Ось моє посвідчення, – і показав корочки.
– Ну й што твоя безпєка? У тєбя своя безпєка, а у нас – своя.  Гоні деньгі по-хорошему, бо будєт по-плохому.    
Раптом біля них зупинилися ще дві круті автомашини. З них повиходили міцненькі такі хлопчаки з усмішками  на дерев»яних обличчях і теж рушили до майора.
– Гоні, майор, деньку, а то сєйчас с твоєй «дєвяточкой» будєт маленькій конфузік. Нємножко царапньом, а она ж нє віновата-а…
Йому прямо в очі дивилися маленькі сірі оченята невисокого  кабанчика. Він так і подумав – кабанчика. Боже, з якою насолодою вліпив би йому зараз у пику, з якою силою бив би цю людиноподібну нечисть і сволоцтво!
Але він був майором СБУ. Він не міг цього собі дозволити. Змушений був стримувати свою внутрішню бурю.
Майор Тереш бачив, що ситуація сягає критичного апогею і що ніхто тут йому не допоможе.
З внутрішньої кишені вийняв гроші.
– В мене є тільки двісті доларів, – показав. – І гривень ось трошки…
Йому було соромно, але виходу в нього не було і він це бачив.
– Ладно, давай, – змилостивилися «крутяки».
Сам не свій примчав у міське управління СБУ, розповів схвильовано, що і як.
– Я їх зараз  знайду, я їм, нахабам, влаштую солодке життя… 
Маючи чіпку пам’ять, згадав номери автівок, які оточили його. Почали перевірки. І виявилося, що всі вони зареєстровані-перерєстровані на якихось бабок, дідусів та по довіреностях-передовіреностях. Чорт ногу зломить.
 – Хлопці, та невже Служба безпеки  безпорадна перед такими тварюками?  Ми ж самі себе маємо поважати, честь мундира берегти, відстояти її… – він був украй збуджений. – Якщо зі мною вони так, офіцером СБУ, то що тоді говорити про якогось дядька з села чи… І що цікаво: я ж бачу – наші хлопці, корінні, а только по-русскі гаварят.
– Мабуть, для солідності. Братва, мовляв. Крутяки, а не торба слив.
– Пройшли б вони, як я – Афган… Знали б, що таке життя. Але я до них доберуся…
– Розумієш, Михайле Петровичу, в чому річ, – почали заспокоювати його і на грішну землю опускати колеги. – Вони твою машину запам’ятали  і почнеш копати щось під них – знайдуть тебе скоріше, аніж ти їх…
                х  х  х
…Уже вдома вночі не спалося.
Боліло серце.
Нічого про нинішню подію не казав дружині: навіщо і їй ще нерви псувати?
Думалося з неймовірною гіркотою.
 Куди отак докотимося, ку-ди-и?..
          2011 рік