Як кайзер у словаччини пропав

Як «Кайзер» у Словаччині пропав…
Тоді я працював керівником прес-служби регіональної  митниці. Носив аж майорську зірку.   
…Це було ранньою весною.
Якогось дня мій земляк, старший лейтенант міліції Петро Маркович попросив, щоб я поїхав з ним у Словаччину на його авто. Везе трошки горілки братам-словакам. І не хоче стовбичити у довжелезних чергах, а зі мною, митником, буде легше. Та й зароблю пару доларів.
Я погодився.  Міліції відмовляти не варто.
Після роботи ми сіли в його стареньку «Волгу» і рушили в путь. Кордон – поруч. Пройшли перевірку наших митників і прикордонників. Заїхали до словацьких.
– Признайся чесно, скільки везеш горілки?  – поцікавився я пошепки.
–  Сорок літрів, –  зізнався Петро. – Поховав під фарами. Як? А просто: виймаєш фару і за нею над переднє колесо знаєш, скільки можна сховати? Рівно шістнадцять літрових плящок! Не менше й не більше.
– А перевозити дозволяється тільки по одній, – сумно нагадав я.
Тоді в сусідні Словаччину чи Польщу, де ціна на цей товар була вищою в кілька разів, горілку не возив тільки лінивий. Спритники, ділячись з митниками, заробляли на цьому шалені гроші, перевозячи цей  товар мікроавтобусами і навіть фурами. 
Хотів заробити і Петро, дещо вділивши й мені.
Я, не маючи свого авто, радий був і такому скромному заробітку.
Словацьким митникам я показав свою ксиву, а Петро – свою. Митники, здивовано познизувавши плечима,  формально оглянули наше авто. Їм було дивно, що два такі поважні чоловіки – і везуть так мало горілки… На виду ми поклали усього вісім пляшок, загорнутих у всяке ганчір’я на задньому сидінні. Це у порівнянні з тими, хто, маючи такі «охранні документи», як ми – нуль. Сміх та й годі.
Але ми багато не хотіли. 
Отримавши відмітки у паспорти, вже хотіли виїжджати із зони митного огляду. Але біля нашого авто словацький митник, який робив нам відмітку в паспорті, почав оглядати нашу стареньку «Волгу», ніби знічев’я ходячи довкола неї.
– Колега, – зупинившись біля переднього правого колеса, раптом позвав  нас, показуючи під машину.
Ми підходили боязко. Ніби у нашому авто знайшли щонайменше атомну бомбу.
– Дивився, водка випаде, – стиха, без злорадства мовив і паличкою показав на пляшку, що наполовину вивалилася з прогнилого підкрильника. Ми з Петром аж задеревіли. Сказали, що нічого не веземо, а тут… А колегам треба казати правду.
Мені стало соромно. Міліціонерам на рахунок цього легше, а людям творчим, вразливим…
У салоні авто, на щастя, була пляшка шампанського і  ми, щиро вибачившись, подарували її пильному словацькому митнику. Добре, що взяв і шуму на митниці не піднімав.
Гу-ух, пройшло.
З полегшенням рушили в путь. Так на жадану волю вилітає пташа з маленької клітки.
Подумки вже рахували заробіток. На пляшці – по два долари. Сорок «Кайзерів» (так називалася горілка) на два – вісімдесят доларів. Мінус бензин, автостраховка. Чистими виходило по тридцять п’ять доларчиків. Непогано.
Ми ділили шкуру невбитого ведмедя. Але все це було ще зарано.
Від’їхавши недалечко від кордону, звідки не візьмись – міліцейська автомашина з включеною сиреною. І рушила за нами. Мов за злодіями міжнародного масштабу. Терористами. Я таке бачив хіба що по телевізору. А тут сам у такій ситуації…
– Мабуть, словацький митник повідомив їх, – висловив я здогад. – Шампанського йому було замало…   
Петро тим часом натискав на газ. Вижимав з перестрашеної пенсіонерки-«Волги» все, що міг, але де старенькій  до новенького поліцейського залізного коня.
Раптом напарник різко вивертає руль і ми на швидкості з асфальтівки вилітаємо на нещодавно розоране поле. Машина з розгону проїжджає кілька десятків метрів і завмирає. Колеса загрузли в розгрузлу землю. Сіли на пузо.
Край поля спинилася поліцейська машина словаків. Мабуть, їм ліньки було навіть вийти під дощик і вони з свого чистенького й модерного авто спостерігали, як утікачі-гості з України застряли серед поля.   
Ми з Петром, мов перелякані зайченята, ледве дихали з страху і теж сиділи у «Волзі».
Час йшов. Уже перші сутінки напливали, а словацькі стражі порядку не від’їжджали.
– Чекають, коли ми самі заліземо їм у зуби, – мовив Петро.
– Не дочекаються, – одповів я.
Уявлялося, як їм привезуть чоботи й вони рушать до нас, знайдуть у нас нашого сорокаголового «зеленого» змія, ясним огнем би він горів, візьмуть наші документи і… О-о, будуть проблеми, сором і ганьба й неодмінне звільнення з роботи. Ось тобі й заробіток… Декотрі колеги просто не вилазять з-за кордону, возять і возять, і не по двадцять, а тисячі пляшок, а тут р-раз – і… О-о, сило небесна…
Петрові не казав нічого. А що вже казати, нащо нерви його псувати?
З острахом слідкували ми за словацькими поліцейськими, чи не йдуть уже за нашими душами.
Та сталося несподіване: вони раптом зникли. Мовби крізь землю провалилися. Як і з’явилися. Не люди, а привиди, чесне слово. .
– Мабуть, причаїлися десь і вичікують, – висловив я думку. – Ви ж усі, менти, однакові. У всьому світі…
– Можливо, – погодився Петро, не звертаючи уваги на мої слова з підтекстом. Він і сам думав про свою роботу і можливі неприємності. Великі неприємності.
Стемніло.
– У тебе в машині лопата є? – спитав я.
– Ти думаєш, що я з собою цілий автопарк вожу. Нащо мені лопата в дорозі? Що, могилу собі копати?
– Собі – не собі, а вона б пригодилася.
– Для чого ж? – Він дивився на мене єхидно так і зневажливо. Ніби я був у всьому виною. Але ж це не я, а він був ініціатором поїздки…
– Зараз темно. Нічого не видно. Викопали б яму і сховали всю горілку. А потім уже можна й вибиратися.
– Ти знаєш, – раптом оживився він. – Є в тому рація. Але лопати нема. Давай грати в карти. Підкидного дурня. Хто програє – копатиме.
Я був не дуже згідний, бо знав, як грає в карти Петро. Це не професор, а академік карт. Феноменальна пам’ять. Та вибору не було і я погодився.
Як і очікувалося, дива не сталося. Я програв. Виліз у своїх модерних туфлях у болото й руками під дощем почав вигрібати яму…
Скоро вся горілка була захована неподалік від місця, де стояло авто. Щоб не знайшли – добре замаскував землю. Сам був у багнюці, як чорт.
Довго сперечалися, хто піде у ближнє село шукати трактора чи коней, щоб витягли нашу бабусю-«Волгу».
Пішов Петро. Мені в такому вигляді між люди йти було просто ризиковано.
Скоро нас витягнули два породисті коні.
Сміливо поверталися ми назад, до кордону, готові до зустрічі з поліцією. Але ні до кордону, ні на самому кордоні ніхто до нас ніяких претензій не мав. Поліцейські, мабуть, по-людськи просто пожаліли невдах…
Через кілька днів ми знову перетнули кордон, аби поїхати в те поле і звільнити з полону нашого «зеленого змія». Але, на наше гірке здивування, поле було переоране і чимось засіяне. Ми взяли залізний прут і штрикали ним землю приблизно у тому місці, де поховали скарб. Але даремними були пошуки. «Змій» наказав довго жити…  Чи його знайшли сівачі, а чи він залишився у «підземеллі-неволі» – ми не знали.
Ні з чим повернулися додому і з горя жорстоко розправилися з  пляшкою  «Кайзера», залишену в салоні зніченої пенсіонерки-«Волги»…
                2011 рік